Читать книгу Старі-старі казки - Оксана Калина - Страница 2

Колись, давним-давно, може рік, а може два потому, у самій гущавині дрімучих Чернігівських лісів оселився Ведмідь. Був він мужиком состоятєльним, якщо не сказати – багатим. Тоді ж якого дурня, може поцікавитесь ви, він оселився не десь на тихоокеанських островах, чи хоча б в Карпатах – Буковелі там, чи іншому продвинутому місці? Та тому, що він сам був родом з Чернігівщини і любив свою малу батьківщину до нестями. А ще з тієї причини, що доживши до 45 літ людей не те що зненавидів, а зневірився в них, і хотів жити подалі, в гордій самоті, яка йому аж ніяк не набридала. А хіба що? Бізнес Ведмідь налагодив, дєнюжки капали ісправно. Можна відійти від справ, присвятити себе вічному і прекрасному, пошуку сенсу буття, наприклад… Даром, чи шо, більшу половину свого він життя пахав? Заслужив, можна відпочити.

До речі, Ведмідь в душі був романтиком. Тільки в часи свого бізнесування нікому в цьому не зізнавався – заклювали б, або засміяли, чи просто пристрелили – в бізнесі романтизм не в честі, та і навряд чи б згодився.

Так от, на заслуженому відпочинку, у вибудуваних за власним архітектурним проектом хоромах, Ведмідь почав писати картини. Благо натури і краси скрізь – хоч греблю гати. Місця заповідні, незвідані. Картини в нього, канєшно, як на чийсь професійний художній смак, були так собі. Другий раз не можна було й добрати, що на них намальовано. Але Ведмідь вирішив: я художник – я так віжу. Кому не нра – к є… ій мать. І вообще, картини не продаються, тож нічий тонкий смак не образять.

В своїх хоромах Ведмідь побудував цілу картинну галерею і «виставлявся» там. Сам собі художник, сам собі критик, сам собі цінитель і споглядач – красота! Малювання – то для душі, і кому какоє шо до того, що він там зображає.

Але скільки б Ведмідь картин не малював, якби не хорохорився з приводу того, що люди йому на чорта нужні – самотність таки його почала допікати. Людям потрібні люди – це вічний закон.

І от одного вечора, ніби на замовлення, у ворота Ведмедевого обійстя хтось постукав. Ведмідь натиснув кніпочку на пульті (у нього все було облаштовано згідно принципу «умний дом») і у двір ввалилося нєчто. Ведмідь відразу зрозумів, шо воно п’янюче і синє, як ізолєнта. Але як мужик, такий стан іншого мужика він вважав цілком прийнятний, тож пішов дивитися, кого то йому прямо під ворота приперла доля.

Коротше, шоб довго не тягнуть кота за резину скажемо одразу: оте «нєчто» виявилося колишнім сослуживцем Ведмідя. Життя зробило дивний кульбіт: сослуживець (в армії його прозивали Змієм за гострий язик і невживчивий характер) з приводу того, що бізнес його отжали, самого ледь не пристрелили, жінка кинула – запив і забрів у пошуках психологічної і душевної рівноваги аж у чернігівські ліси.

– ………… мать, – сказав з чуством Ведмідь, упізнавши Змія, – братуха! Ну і видок у тебе. А був же перший парєнь на всю військову частину!

Змій промукав щось незрозуміле у відповідь і тут же захріп. Ведмідь звалив його на плечі, потащив у дім. Відмив, привів у нормальний стан і стали вони жити поживати разом.

Змій, як мужик підприємливий, хоч і злегка випивающий, зайнявся хазяйством – іти йому було нікуди, а в нахлєбніках він бути не звик. Таку дєятєльность розвів – організував фермерське господарство під назвою «У Ведмідя». Випускав ковбаси «Від Ведмідя», всякі там овочі і фрукти вирощував і продавав під той ж маркою. На роботу Змій наймав таких же як сам – хазяйновитих, випивающих і котрим не було де приткнутися, мужичків. З усіх околишніх сіл поназвозив. Житлом, харчами, випивкою (умєрєнно) забезпечив, навіть зарплату платив. Вони там і лишалися. А чого – в теплі та в добрі. З тих пір в тому краю і стала ходити легенда про те, що хто до Ведмедя попаде – назад не вернеться.

Та картини-картинами, хазяйство-хазяйством, але мужикам потрібні не просто люди, а баби. Пардон – жінки. Як без цього? Тим більше, Ведмідь останнім часом все частіше почав задумуватися над тим, що комусь потрібно залишати у спадок роками нажите добро. Потрібні діти, бажано двійко-трійко. Без баби тут ніяк не обійтись.

– Жениться нада, – сказав Змій.

– І тобі,– закинув Ведмідь.

– Ти шо! – вирячив очі Змій, – шоб я ще раз на ті ж граблі? Да хай мене покрасять! Без штанів після розводу залишився, якби не ти, то загнувся б досі. Нє-є! Це без мене!

– Дак а де жінку взять? – почухав потилицю Ведмідь, – ну, таку шоб і глянуть не страшно, і шоб людина, як людина, і взагалі…

Треба сказать, шо Ведмідь, хоч гультіпакою і бабніком не був, красивих жінок все одно любив. А хто їх не любить? Тож почав, як водиться серед багатеньких Буратінок, виписувать собі дівок із модельок. Вони, канєшно, були симпатичні, але коли одіті і накрашені. А роздягни – одні кістки стирчать, умий – брови та вії намальовані постікали і стоїть перед тобою гола бліда моль. І поговорить нема про шо: тряпки, манікюри, спа-салони. І в живопису ні хєра не смислять.

Приунили тут Ведмідь із Змієм, але модельок все одно виписували – вони таки певним чином скрашували їх чоловічу самотність. Да і модельки в накладі не лишались, бо Ведмідь не був жадіною.

Отак вони собі «страждали» з модельками і прямо не знали, як тих страждань позбутися, (бо не дуже й хотілося). Аж ось одного вечора у ворота Ведмедевого обійстя постукали.

– Та ну нах, – сказав випивший Ведмідь, заглядаючи черговій білявці в ліфчик у пошуках цицьок, – хай тулить дальше.

– А якшо то хтось такий же, як я? – возразив не менш п’яний Змій, – може людині нікуди податься? Одкрию.

– Як хоч, – махнув рукою Ведмідь.

Змій відчинив ворота і побачив перед собою жінку. Вона тримала за руки двох дівчаток, років шести-семи.

– Вечір добрий, – сказала жінка, – я чула, у вас тут робота є?

– Де чула? – з підозрою спитав Змій.

– Люди кажуть, – не злякалась незнайомка.

Змій уважно оглянув жінку. Бабець був, скажемо прямо, так собі, третього сорту, сіра якась вся, неказиста, замордована…

– Мам, – раптом запхикала одна з дівчаток, – їсточки хочу…

Змія як током вдарило.

– Нема куди йти? – спитав він жінки.

– Нема, – відповіла вона з гідністю, хоча губи тремтіли, – діти голодні.

– А сама? – спитав Змій.

– Обійдусь, – гордо підняла вона голову.

– Звати як?

– Марія.

– Ну заходь, Маша, будеш нам варити кашу, в хаті прибирать, посуд мить. Ми, з Ведмедем самі не справляємось, а у модельок до цього діла руки з сраки поросли.

Залишилась Маша у Ведмідя із Змієм – домашнім хазяйством заправлять. Іти їй і справді було нікуди: чоловік помер, дід з бабою теж, а свекруха з дому вигнала.

І ото дивина – з появою Маши та дітей у будинку якось посвітлішало. При зовнішній неказистості володіла Маша внутрішнім світінням – наче вогник горів у неї в середині, підсвічуючи очі, шкіру волосся. От бувають такі рідкісні люди-світлячки, чи сонячні зайчики, чи промінчики – як хочте, так і називайте. З такими тепло навіть у найхолодніший день.

Ведмідь, добрашись до худосочних модельських тілець спочатку на Машу уваги не звертав, хоча діти йому одразу до душі припали. «От собі б таких милих дівчаток народить», – не раз, в умілєніїї, думав він.

Змій, той швише зметикував, яке чудо їм в хату невідомо яким вітром занесло і почав до Маши клинці підбивать. Та не тут то було. Виявилась Маша міцним горішком, і не тому, що ціни не могла собі скласти, а з тої причини що й досі сильно горювала за покійним чоловіком. Один він у неї був на все життя. І такі дива ще трапляються.

А тоді й Ведмідь одного чудового дня розліпив очі і побачив, що Маша варта сотні модельок. Та й спротивіли вони йому, ляльки без мізків. Почав він і собі на Машу поглядувать. І шо? А ні хрєна. Закритою була її душа для них обох, хоча в плотській любові Маша Ведмедю не відмовила. Може боялася, щоб здому її не вигнав, хто зна…

І почав Ведмідь мордуватися від кохання, бо тіл він собі скільки хоч купити міг, а от серце та душа задорогі для будь якого гаманця…

До чого ця казка, може спитаєте ви? А до того, що колись на кожного Ведмедя знайдеться своя Маша і вже як влізе в душу, то витравити її звідти буде дуже тяжко…