Читать книгу Цикл підліткових жахів - Оксана Владимировна Кириченко - Страница 1

ЦИКЛ ПІДЛІТКОВИХ ЖАХІВ

Чи боїшся ти темряви?¹

БАБАЙКА

– Натко, лякай спати, – терпляче мовить бабця, всоте завертаючи мене до спальні. Я невдоволено хмурю брови та показую їй язика. Ну, не хочеться мені спати, та й все!

Бабця осудливо хитає головою, кидаючи погляд на годинник. Мене важко вкласти спати, як батьків немає поруч. Один погляд мами вже чого вартий, від нього аж серце холоне, а бабця так не вміє. Вона стара і добра, і я можу втікати від неї так часто, як захочу. Одначе бабця вперта. Вона так просто не здається. І цього разу вона нарешті вигадує дещо цікаве.

Вона змушує мене сісти на ліжко та вмощується поруч.

– Зараз я розповім тобі страшилку.

– О… – це діло я полюбляю, хоча мама не дозволяє мені дивитись фільми жахів. Вона каже, що мені рано таке бачити і моя десятирічна психіка може не витримати такої напруги. Що ці мами тямлять?

Я з готовністю очікую на розповідь бабці.

– Жила собі маленька дівчинка, страх, яка неслухняна та ледаща. Тільки настане день, вона чкурляла на двір і била байдики, а ввечері вона любила до пізньої ночі спостерігати за зірками. Тож коли всі лягали спати, дівчинка прочиняла двері та виходила на подвір’я. І от, однієї ночі вона як завжди не лягла спати, а вискочила на вулицю. Довго-довго сиділа під вікнами, дивлячись у небо, та не могла побачити ані зірочки. Дівчинка зробилася дуже засмучена і збиралась вже йти назад до хати, як раптом відчула чиюсь присутність біля себе.

По моїй шкірі пробігають мурашки, і я натягую покривало до самого носа, продовжуючи уважно слухати.

– Дівчинка підняла голову та побачила страшну жінку, яка стояла прямісінько біля неї. Жінка мала потворне обличчя, облізлу шкіру та довгі кігті на пальцях, вона була одягнена у лахміття та кривила рот у беззубій усмішці.

Бабця замовкає, а я тягну ковдру вже до самих очей.

– І що було далі? – тихенько питаю, боячись почути відповідь.

– А далі дівчинка голосно закричала, але ніхто не встиг прийти їй на поміч. Бабайка схопила її своїми довгими руками та забрала із собою, і більше ніколи не бачили тієї дівчинки. Згорьовані батьки розповіли цю історію іншим, тож вона до сих пір передається із уст в уста.

– Але це ж неправда, це лише вигадка? – запитую я, свято вірячи, що всі страшилки придумали нестерпні старці, щоби змусити своїх внуків слухатися.

– Хтозна, внучко, хтозна, Натко. Але навіть я не дивлюсь у вікна та не виходжу надвір після опівночі. І завжди закриваю фіранки.

Я намагаюся продемонструвати отой свій погляд, який так не любить моя мама, та, здається, виходить погано, адже мені все ще моторошно від страшилки.

– Лягай спати, внучко, і ніяка Бабайка тебе не забере.

Цієї ночі та всі інші під час мого перебування у гостях я сплю, міцно обіймаючи бабцю уві сні.

***

Цьогорічний травень видається надзвичайно теплим, і на свята я вирішую відвезти свою доньку Стасю у село. Бабця літає на сьомому небі від можливості побавитись із правнучкою, а я насолоджуюсь сонячними та повітряними ваннами, радіючи, що на свята всілякі роботи у селах знаходяться під табу.

Проте дуже скоро я стикаюсь із невеличкою проблемою: Стася навідріз відмовляється лягати спати після одинадцятої. І як я вже її не вмовляю, і казки читаю та історії вигадую, і саджаю перед телевізором, леліючи надію, що він її приспить – все коту під хвіст. Вперта дитина з почервонілими від втоми очима рветься на вулицю гуляти.

І тут бабця тишком нагадує ту саму страшилку, яка колись так ефективно вплинула на мене. Ось воно, рішення!

Протягом усієї розповіді Стася хмурить брови та недовірливо коситься у вікно. Я намагаюся розповісти якомога правдоподібніше, проте все одно трохи прикрашаю. Та хіба важко налякати п’ятирічну дитину? Врешті-решт страшилка спрацьовує, і Стася швидко втрачає бажання виходити на вулицю. Вона кутається у ковдру і засипає міцним сном.

Другої і третьої ночі донька так само слухняно лягає спати. Я заспокоююсь та викидаю із голови проблеми. Але четвертої ночі Стася раптово видає дивну фразу:

– Мамо, жінці за вікном холодно.

Я довго вдивляюся у скло, не розуміючи, про кого вона говорить.

– Стасю, там нікого немає.

Донька знизує плечима і дує губи.

– Вона пішла шукати тепла.

Я роздумую над її словами. Вечір надворі досить теплий, замерзнути важко. Якби хтось прийшов до нашої хати, то майже напевно постукав у двері, чого б це йому просто стовбичити попід вікнами? Може, маніяк який чи п’яниця? Але Стася бачила жінку…

Ламаючи голову, вирішую поділитися цими загадковими подіями з бабцею.

– Не виходь сьогодні на вулицю, внучко. Лягай вже спати. Ранок мудріший за вечір.

Вона говорить це спокійно, але мені видається стривоженою. Бабця наглухо закриває всі фіранки на вікнах.

Наступними днями я цілковито викидаю із голови усілякі непотрібні роздуми. Ми утрьох проводимо час то на полі, то на річці, то у сільському клубі. Стася весело грається з однолітками, я грію серце незабутніми спогадами у компанії друзів, а бабця смакує чергові плітки разом зі своїми товаришками.

По приході додому ми втомлено вечеряємо та вкладаємося спати.

Та цієї ночі мені чомусь не спиться.

Я довго верчусь у ліжку, боячись, що розбуджу Стасю, яка тихо сопе під боком. Врешті-решт не витримую та вилізаю з постелі, спостерігаючи, як дочка несвідомо кутається у мою ковдру.

Я сідаю на кухні та гортаю новини у мобільному, надіючись, що скоро мої очі втомляться від подібного заняття. Я навіть пишу повідомлення чоловікові, знаючи, що він давно у царстві Морфея, але так тоскно мені вже давно не було. Слухаючи розмірене дихання бабці за стінкою, я роздумую над тим, чим конкретно можна зайнятися людині у селі, якщо вона прокинулась серед тихої місячної ночі.

Я виглядаю у вікно. Зорі настільки ясні, що навіть через скло можна розгледіти сузір’я. В мені раптово прокидається дитяче бажання вискочити на вулицю і трішки помилуватися нічним небом.

На своє превелике здивування, одягаюся досить швидко. Трохи більше часу займають пошуки шкарпеток, і от нарешті я просуваюсь у коридор і зупиняюсь коло вхідних дверей. Поряд із ними знаходиться вікно, що часто трапляється у селах, адже поняття «вічко» раніше не існувало.

Я ковзаю поглядом по склу і зненацька усвідомлюю, що з цього боку чомусь досить темно і того місячного світла взагалі не видно. Я дивуюся такому чудернацькому обману зору і притискаюся носом до скла, із жагою Шерлока прискіпливо вдивляючись у темряву та намагаючись розгадати цю таємницю до того, як відчиню двері.

Крик так і застрягає у моєму горлі.

Із темряви на мене дивиться старе, у рубцях, перекошене обличчя із виряченими чорними очима та беззубим ротом, який кривиться в оскалі, а коротке волосся на оголеному скальпі пучками спадає вниз.

Я витріщаю очі на страшну потвору і не можу відірвати погляду від моторошного видовища, тіло повністю ціпеніє, а горло здавлює тугий клубок. Та коли кістлява рука із довжелезними нігтями раптово шкрябає скло, я виходжу із оціпеніння й швидким рухом вмикаю світло.

І все, що я бачу перед собою – абсолютно порожній ганок.

Я переводжу подих. Це просто галюцинація. Мій втомлений від безсоння мозок заважає нормально міркувати. Та й бабайка із дитячих казок викрадала, відповідно, тільки дітей.

Я біжу назад до спальні та рвучко відчиняю двері кімнати. Стася, закутана по самі вуха у ковдру, спокійно сопе крізь висунутий носик.

Я намагаюсь заспокоїтися та декілька разів глибоко вдихаю і видихаю. Куркам на сміх: здорова доросла жінка боїться власних видінь. Кому розкажу – не повірять. Збираючи всю свою волю в кулак, я знову повертаюся у коридор, вимикаю світло і, намагаючись не дивитись у вікно, рвучко відчиняю двері.

Ох, здається, сьогодні я отримаю серцевий напад та помру молодою. На порозі стоїть висока жінка із страшно перекошеним обличчям у червоних шрамах із майже лисою головою. Вона дивиться на мене великими жаб’ячими очима, а її руки протягуються до мене, ніби бажають заключити у свої обійми навіки…

І тут я не витримую.

– А-а-а…!

Мій дикий крик ніби чує весь всесвіт. Я пробую зачинити ці кляті двері у потойбічний світ, проте довжелезна рука просовується далі всередину і не дає мені цього зробити. Зненацька худорлява потвора виявляється надзвичайно сильною… Я кричу знову і знову, сльози котяться по обличчю, трухлява рука ворушить пальцями, змушуючи все моє їство німіти від жаху.

Раптом з-за спини вистрибує тінь і міцним рухом захлопує двері, обрізаючи тонкі пальці із довгими кігтями. Бабця швидко замикає замки та вмикає світло.

Я припиняю кричати, одначе сльози продовжуються котитися. Маленька Стася сонно потирає ручками оченята, перелякано дивлячись на мене.

– Що сталось, мамо? Чому ти плачеш?

Але я не можу вимовити ні слова.

Бабця нахиляється до полу та підіймає п’ять довгих кривих гілок. Крик знову застрягає у моєму горлі, поки я шоковано дивлюся на них.

– Вона приходила не по тебе, – мовить старенька. Розуміння повільно закрадається у мій мозок. – Стасю, внучко, пам’ятаєш, ти бачила жіночку у вікні?

Донька киває головою.

– Це вона змусила маму плакати?

– Так, це була вона.

– Тоді вона лиха, – відказує Стася, стискуючи губи, як вона полюбляє робити, коли чимось невдоволена. – Мама хотіла її зігріти, а вона її засмутила. Мамо, більше не пускай її на поріг і не виходь уночі на вулицю!

Стася сердито тупотить ніжками та обіймає мене за талію.

– Ніхто більше не образить мою маму.

Я міцно обіймаю доньку у відповідь, усвідомлюючи, що ще однієї ночі тут я не витримаю, тому доведеться прощатись із бабцею та переривати свій відпочинок. Я нізащо не віддам свою Стасю цій химерній потворі, ким би вона не була.

Старенька стискає моє плече та промовляє:

– Лягай спати, внучко. Ранок мудріший за вечір. Він приносить полегшення.

Я важко зітхаю, вимикаю світло і, не озираючись назад, веду Стасю у ліжко. Якби у ту мить я глянула у вікно, то побачила б старе, у рубцях, перекошене обличчя із виряченими очима, коротким волоссям на оголеному скальпі та беззубим ротом, який зловісно шкіриться у темряві, явно не бажаючи втрачати свою жертву.

ВОНИ

Вони прийшли на світанок. Якщо ви ніколи їх не бачили, то не зрозумієте, хто вони. Безмовними тінями вони заповнили усі вулиці, й ви не одразу помітите, що усі люди зникли, а їх місця посіли підробки. Ви все ще переконуватимете себе, що ваші друзі вам друзі, а ваша мати – ваша мати. Навіть коли насправді ваша реальність викривиться, ви продовжуватимете вірити у неї, поки не станеться щось ірреальне. Поки котрась із тіней, що до цього прикидалася вашим компаньйоном, не припуститься помилки.