Читать книгу Небо, повне зірок - Олег Авраменко - Страница 3

Наступного дня я прокинувся трохи раніше ніж звичайно – о шостій ранку, щоб без поспіху здійснити обхід корабля перед призначеним на восьму тридцять стартом. Проте виявилося, що я був не самою ранньою пташкою, мене випередив Симон Ґарньє, якому не терпілося чимшвидше взятися до обов’язків на камбузі (вчора ввечері він встиг лише оглянути своє нове господарство).

Я виявив це, коли надіслав кухонному автоматові замовлення на стандартний сніданок, а за хвилину, замість звичної піци з грибами, отримав по міні-ліфту навдивовижу смачну м’ясну запіканку і грецький салат – чи не смачніший за запіканку. Навіть кава була якась особлива; я пив її неквапно, смакуючи кожен ковток, і з почуттям глибокого задоволення думав про те, що тепер маю повністю укомплектований екіпаж для корабля такого класу, як «Кардиф», – три пілоти (включно зі мною), п’ять інженерів, п’ять техніків, лікар і кухар-стюард. Останній формально також належав до техніків – у Зоряному Флоті не існувало рядових та старшин, а всі астронавти поділялися на техніків і офіцерів; проте стюардів, через їхнє особливе становище на кораблі, було заведено відносити до окремої катеґорії.

Починаючи передстартовий обхід, я насамперед зазирнув до камбузу, де Симон якраз завантажував у ліфт сніданок для Ольги Курінної та її чоловіка Теодора Штерна. Служба подружжя на одному кораблі була звичним явищем у Зоряному Флоті. Окрім Курінної та Штерна, у нас на «Кардифі» було ще дві пари – інженер Анна Ґамбаріні зі старшим техніком Хуаном Морено і технік Марі Лакруа з заступником головного інженера Жорже Олівейрою.

Коли я похвалив Симона за розкішний сніданок, він весь просяяв і швиденько приготував мені другу чашку кави.

– І все-таки, Симоне, – сказав я, – не раджу тобі надто рано вставати. Прокидайся разом з рештою команди о сьомій ранку. Снідати ми звикли на швидку руку. Наш попередній стюард займався лише обідом та вечерею.

– Але ж він мав й інші обов’язки, – зауважив Симон. – А я працюю тільки на камбузі, і сніданки для мене не проблема. Якщо з вечора все наготувати, то вранці залишиться просто ввімкнути духовки й нарізати овочі. Прокидатимусь хвилин на сорок раніше і по всьому.

– Гм… Я б не хотів, щоб ти працював цілісінький день. У тебе має бути вільний час.

Хлопець усміхнувся:

– Часу й так буде вдосталь, капітане. Порівняно зі школою… До того ж я люблю готувати. Для мене це не робота, а задоволення.

Я кивнув:

– Чудово тебе розумію. Для мене робота – також суцільне задоволення. А чим ти ще полюбляєш займатися?

– Читати, – відповів він з таким збентеженим виглядом, ніби зізнавався в чомусь непристойному.

У школі читання художньої літератури, звісно, не забороняли, але й не заохочували. Бюрократи з уряду вважали, що це відволікає учнів від занять кориснішими речами. Ці ж бюрократи напевно пояснили б низькі оцінки Симона з більшості шкільних предметів його захопленням «легким чтивом». А я був переконаний, що в хлопця просто душа не лежала до навчання. Бувають такі діти – наче й не дурні, але неохочі багато вчитися. Крім того, як я вже знав з його особової справи, Симон мав суто гуманітарний склад розуму: він не здав жодного іспиту з технічних спеціальностей, зате без особливих зусиль досконало оволодів усіма вісьмома офіційними мовами Федерації.

Перш ніж залишити камбуз, я сказав:

– Книжки – це добре, Симоне. Корисно і для розуму, і для серця. Я також люблю читати.

Потім я зайшов до контрольного центру систем життєзабезпечення, який розташовувався в одному відсіку з медчастиною. Цим господарством у нас завідував корабельний лікар, п’ятдесятирічний Сергій Качур – найстарший член екіпажу і єдиний з нас, хто отримав свою основну спеціальність уже не в школі, а в університеті. Медицина завжди була вразливим місцем у підготовці кадрів для Зоряного Флоту. Як свідчила практика, навіть найінтенсивніше навчання не дозволяло зробити з підлітка кваліфікованого лікаря – адже для того, щоб успішно лікувати людей, потрібні не лише знання та практика, а ще й певний життєвий досвід, який приходить лише з роками.

Тому в школі обмежувалися вивченням лише основ медицини, кращі випускники з цієї спеціальності одержували дипломи фельдшерів і медсестер, а майбутніх лікарів набирали вже з чинних астронавтів у двадцятирічному віці. Їх відряджали до медичного центру при Мюнхенському університеті, де вони за чотири роки проходили прискорене навчання й інтернатуру. Як правило, цього вистачало, щоб під час польоту стежити за станом здоров’я екіпажу, лікувати звичайні хвороби і навіть робити найпростіші, але невідкладні операції. Втім, доктор Качур був здатний і на більше, оскільки в період між двадцятьма п’ятьма і сорока роками тричі проходив чотиримісячні курси підвищення кваліфікації. Свого часу він сподівався перевестися в Дослідницький Департамент, де висували значно вищі вимоги до фахових навичок лікарів. На жаль, через різні обставини, його плани так і не здійснилися.

Доктора Качура на місці я не застав – він також проводив обхід корабля, щоб останній раз перед стартом узяти проби повітря та води в усіх житлових приміщеннях. А пост у контрольному центрі займала технік Сьюзан Ґреґорі, двадцятитрирічна брюнетка с милим веснянкуватим обличчям. Вона зустріла мене трохи сонною усмішкою.

– Доброго ранку, кеп.

– Привіт, Сью, – відповів я. – Як готовність до старту?

Вона глянула на один з дисплеїв, де виводилася діаґностична інформація про стан бортових систем життєзабезпечення.

– Перевірка пішла вже по другому колу. Все працює справно. Наша служба до польоту готова.

– Це добре, – сказав я і пильніше придивився до неї. – Ти що, не виспалася?

Сьюзан похитала головою:

– Якраз навпаки. Вчора зарано лягла, збиралася подивитися перед сном фільм, але майже зразу заснула і проспала десять годин.

– Зрозуміло, – кивнув я. – То ти досі не можеш прокинутися?

– Та ні, кеп, зі мною все гаразд, – запевнила вона. – Хіба голова… ну, трохи важка. Та це пусте – зараз вип’ю другу чашку кави й буду в нормі. До речі, наш новий кухар готує смачнющу каву.

– Та що там кава! – недбало стенув я плечима. – От запіканка була просто супер. Тобі сподобалася?

– Я не куштувала, – відповіла Сьюзан. – Бо на сніданок їм лише фрукти. Чи ти вже забув?

– Звісно, ні, – відповів я, намагаючись зберегти незворушність. – Просто з голови вилетіло.

Мені завжди ставало ніяково, коли Сьюзан нагадувала про наші колишні стосунки, тому я поспіхом завершив інспекцію центру життєзабезпечення й попрямував у кормову частину корабля, де розташовувався машинний відсік.

Сьюзан мені дуже подобалася. Мене вабило до неї буквально з першого дня служби на «Кардифі», і вона також не залишалася до мене байдужою. Весь позаминулий рік ми були разом, і я навіть вирішив, що нарешті знайшов собі пару, почав був думати про одруження… але нічого не вийшло.

Я так і не зміг збагнути, яка кішка між нами пробігла. Вочевидь, і Сьюзан цього не розуміла. Не було ні сварок, ні скандалів, просто ми раптово і без будь-якої видимої причини охололи одне до одного. Ще якийсь час намагалися налагодити наші стосунки, та марно. А після чергової короткої відпустки на Есперансі, яку ми вирішили провести нарізно, кожен з нас повернувся з твердою впевненістю, що в особистому плані між нами нічого бути не може.

Правду кажучи, я очікував, що Сьюзан попросить перевести її на інший корабель. До таких прохань (надто ж коли йшлося про невдалий роман з капітаном) керівництво Флоту ставилося з розумінням і знаходило прийнятне для всіх рішення. Проте рапорт про переведення Сьюзан не подала й продовжувала служити на «Кардифі», а наші попервах напружені стосунки поступово стали рівними і суто професійними.

Хоча не критимусь: у глибині душі я дуже шкодував про наш розрив. І Сьюзан, напевно, також. Проте ні я, ні вона не бажали повернення до минулого…

Рівно о восьмій годині, закінчивши обхід усього корабля, я ввійшов до рубки керування. Там уже перебувало троє членів команди – старший помічник Ольга Курінна, новоспечений третій пілот Марша Хаґрівз, а також суб-лейтенант Хіроші Йосідо, черговий по містку інженер, відповідальний за роботу систем навіґації, засобів зовнішнього захисту, спостереження і зв’язку. Марсі прийшла без мого спеціального запрошення, але в повній відповідності з правилами, які вимагали, щоб при відбутті корабля в рейс і при його завершенні в рубці були всі штатні пілоти.

Я віддав наказ розпочати остаточну перевірку готовності бортових систем. Курінна з Йосідо взялися до справи, а я підізвав Марсі, що доти скромно стояла попід задньою стіною рубки.

– Вчора ввечері ознайомився з твоєю особовою справою. Виявляється практикум з пілотування та навіґації ти склала найкраще з-поміж усіх цьогорічних випускників.

Дівчина зашарілася від задоволення.

– А я й не знала…

– Тепер знаєш. Вітаю.

– Дякую, капітане. – Вона трохи повагалася, потім запитала: – А я нестиму окрему вахту, чи лише асистуватиму вам та старпомові?

– Отримаєш окрему вахту. Сьогодні у другу зміну. Але я, звичайно, наглядатиму за тобою.

До восьмої тридцять перевірка бортових систем завершилася, і я оголосив старт. З запущеним на повну потужність термоядерними двигунами «Кардиф» залишив орбіту і став віддалятися від Марса, заглиблюючись у міжпланетний простір. Проте не для того, щоб набрати певну швидкість, причина була в іншому. Всупереч поширеній хибній думці, корабель не потребував ніякого розгону для здійснення надсвітлового стрибка – адже, зрештою, рух у природі відносний. Проте перехід у гіпердрайв супроводжувався потужним електромаґнітним імпульсом, і правила безпеки забороняли це робити поблизу населених планет, космічних станцій та інших кораблів, щоб уникнути перешкод у роботі систем зв’язку.

Через чверть години Йосідо доповів:

– Кеп, попередження від Марсіанської Протикосмічної Оборони. Попереду виявлено внутрішньосистемний транспорт Азійського Союзу, що йде зустрічним курсом. Швидкість – дванадцять з половиною. Відстань безпечна – чотири триста, однак нам радять бути насторожі.

– Зрозуміло. Старпоме, скільки до гіпердрайву?

– Шість хвилин десять секунд, – відповіла Курінна.

– Тоді маємо встигнути. Та про всяк випадок ввімкни додатковий захист, Йосідо. Ще чого доброго їм стукне в голову довбанути в нас із лазерних гармат, а потім заявити, що помилково прийняли корабель за великий метеорит.

– Силовий екран задіяно, – відзвітував Хіроші.

А Марсі тихо промовила:

– От же ж поганці!

– Не поганці, а просто озлоблені, – сказав я. – Вони звинувачують нас в усіх своїх негараздах. Зокрема вважають, що Північна Федерація обмежила їхній життєвий простір. Спочатку на Землі – коли їм не дозволили захопити Сибір та Австралію, а потім у космосі – коли ми не пустили їх на Марс.

– І правильно зробили. Вони ж відмовилися брати участь у його тераформуванні. Хотіли прийти на все готове.

– Воно-то так, – погодився я. – За лоґікою все правильно, але… Треба зважати на те, що Федерація займає добру половину земної суші і при цьому її населення складає лише п’яту частину від загальної кількості мешканців Землі. Нам важко уявити, в яких жахливих умовах живе решта людей. У нас часто нарікають на низький рівень життя, безробіття, брак продовольства, погіршення еколоґічної ситуації. Проте всі наші біди – ніщо, порівняно з проблемами того ж Азійського Союзу, Ісламської Джамахірії і, особливо, Африканської Республіки. Там кояться страшні речі, а ми навіть пальцем не ворухнемо, щоб чимось допомогти… Хіба що купуємо в них резистентних дітей, платимо грубі гроші й лицемірно називаємо це гуманітарною допомогою. Хоча добре знаємо, що левова частка цієї «допомоги» осідає в кишенях їхніх правителів, а простому народові перепадають хіба жалюгідні крихти.

При моїх останніх словах Марсі не стрималася й нишком поглянула на Йосідо. Двадцятидворічний Хіроші помітив це і силувано посміхнувся.

– Чого зиркаєш, мала? Либонь вирішила, що раз я косоокий, то вже й «куплений»? – Він зображав іронію, хоча насправді йому було прикро. – До твого відома, я не китаєць, а японець, і моя країна – член Федерації.

Марсі збентежено опустила очі. Втім, її помилку можна було зрозуміти. У Зоряній Школі вона щодня спілкувалася з учнями різних азійських національностей і, певно ж, уміла їх розрізняти за зовнішністю. Проте Хіроші Йосідо, стовідсотковий японець, за дивною примхою природи мав вигляд типового китайця. Незважаючи на ім’я та прізвище, його частенько приймали за «купленого» – що йому геть не подобалося.

Далі ми мовчки очікували на перший стрибок. Нарешті Курінна оголосила:

– Машинний відсік доповідає про готовність до гіпердрайву. Починаю тридцятисекундний відлік.

Я звично кинув погляд на дисплей, де виводилися характеристики пульсу членів команди – за правилами, кожен мусив носити на зап’ястку спеціальний браслет з сенсором. Покази свідчили, що ніхто з екіпажу не спить. Гіпердрайв був несумісний зі сном.

Тридцять секунд спливло і ми ввійшли у надсвітловий стрибок – спокійно й буденно, як робили це безліч разів. При переході в гіпердрайв усі люди на кораблі відчули легку загальмованість, ніби думки в наших головах зненацька наштовхнулися на невидимий пружний бар’єр. Але вже наступної секунди бар’єр зник і все нормалізувалося. До цього явища, яке астронавти називали «дубодум», ми звикли ще зі шкільних років і давно перестали на нього зважати.

Курінна повідомила:

– Системи гіпердрайву працюють у стабільному режимі. Розрахунковий час стрибка – 8 хвилин 52 секунди. Відстань – 0,47 парсека.

Всі оглядові екрани зяяли чорнотою. Вони нічого не показували, оскільки зовні нічого не було. Навіть вакууму. Ми, астронавти, вживаємо слова «летіти» й «політ», розуміючи під цим послідовність стрибків; але ніколи не називаємо польотом сам стрибок – тим більше, польотом у гіперпросторі. Бо нема ніякого гіперпростору; є лише Абсолютне Ніщо, Відвічна Пустка, яку ми пронизуємо, щоб дістатися до зірок. Пустка, жахливіша, ніж будь-який океан енерґії…

Коли у 2177 році, трохи більше чотирьох століть тому, було розроблено теорію гіпердрайву і створено перший космічний апарат, який за соті частки секунди долав відстань у кілька астрономічних одиниць, все людство тріумфувало. Зорі, що раніше здавалися таким далекими й недосяжними, враз зробилися близькими й доступними. Перед людьми відкрилася дорога у Великий Космос, не обмежений рамками Сонячної системи. Дорога до інших світів, до нового життєвого простору.

Затамувавши подих, перенаселена Земля стежила за експериментами з тваринами – від мишей до мавп. Потім медики довго спостерігали за чотириногими астронавтами, проводили різноманітні тести і врешті дійшли одностайного висновку, що гіпердрайв їм нітрохи не зашкодив. Настала черга людини… і по всій планеті прокотився стогін жаху й розчарування.

Надсвітловий стрибок не вбивав людей, але геть позбавляв їх глузду, перетворював на цілковитих ідіотів. Одна коротка мить гіпердрайву буквально розплавлювала людський мозок, тоді як розум тварин – і примітивний мишачий, і високорозвинений у приматів – при цьому жодним чином не страждав. Справу не рятували й м’які форми анабіозу, на зразок гібернації. Від божевілля убезпечувало лише повне заморожування у кріоґенних камерах, але тут виникала інша, також неподоланна проблема – в середньому вісім з десяти людей не оживали після жорсткого анабіозу, а ті, що вціліли, потребували тривалої відновлювальної терапії. А коли врахувати, що там, біля інших зірок, не було нікого, хто міг би надати медичну допомогу розмороженим людям, то ймовірність смерті зростала до всіх ста відсотків.

Шлях у Великий Космос насправді виявився дорогою крізь пекло. Гіпердрайв, звичайно, знайшов практичне застосування – безпілотні транспорти використовувалися для перевезення термінових вантажів у межах Сонячної системи, а до зірок споряджалися автоматичні дослідницькі станції (скорочено їх називали «автомати»). Але більшість людей це не цікавило. Їх турбували нагальніші питання, передовсім – перенаселеність, забруднення довколишнього середовища і виснаження природних ресурсів.

Проте експерименти з надсвітловими стрибками за участю людей не припинялися. Науковці та інженери постійно удосконалювали системи гіпердрайву, випробували різні моделі й можливі режими роботи, розробляли хитромудрі засоби захисту – та все намарно. Їм не вдавалося навіть зрозуміти, чому гіпердрайв руйнує людський розум. Це, до речі, досі невідомо.

Тільки через двадцять дев’ять років після винаходу гіпердрайву, вже на початку XXIII століття, сталося те, на що вже ніхто серйозно не сподівався: черговий піддослідний залишився після стрибка розумово нормальною людиною. Звали його Раден Афанді; як і переважна більшість добровольців у дослідах з гіпердрайвом, що їх проводила Північна Федерація, він був нелеґальним міґрантом і зголосився на участь в експерименті заради надання його родині громадянства.

Дуже скоро стало очевидно, що ані режим гіпердрайву, ані особливості конструкції даної конкретної моделі, ані засоби захисту не відіграли тут ніякої ролі. Причина була в самому Афанді, котрого майже одразу назвали резистентним – тобто стійким, опірним. Значно складніше було з’ясувати – ні, навіть не те, чому він не збожеволів, – а бодай ознаку, за якою можна відшукати інших резистентних. В решті-решт, після аналізу тисяч різних варіантів, таку ознаку знайшли. Вона була досить проста і легко виявлялася за допомогою серії не надто складних медичних тестів. От тільки з’ясувалося, що резистентні зустрічаються надзвичайно рідко – приблизно один на два мільйони людей.

У Північній Федерації, де кожен громадянин мав доступ до медицини (якщо не до платної, то до страхової, якщо не до страхової, то до соціальної), майже всіх резистентних виявляли ще серед немовлят. В інших наддержавах Землі з цим було набагато гірше, надто ж в Африканській Республіці, де понад три чверті населення були позбавлені навіть елементарного медичного обслуговування. Уряд Федерації неодноразово пропонував африканцям допомогу в виявленні резистентних (певна річ, з вигодою для себе), але щоразу тамтешня влада висувала наперед неприйнятні умови.

Як засвідчили ґенетичні дослідження, резистентність не була спадковою ознакою і не піддавалася штучному прищепленню. Механізм її виникнення й функціонування так і залишився нерозгаданою загадкою. Розподіл резистентних за різними расовими й етнічними ґрупами був приблизно однаковий, а відхилення від середнього в той чи інший бік не виходили за межі статистичної похибки.

Зате виявилася істотна кореляція між резистентністю та розумовими здібностями. Апріорі лоґічно було припустити, що оскільки всі тварини, включно з мавпами, абсолютно невразливі до гіпердрайву, то серед людей найстійкішими мали бути переважно індивіди з низьким рівнем інтелекту. Проте реальна картина виявилася прямо протилежною: у вісімдесяти відсотків резистентних коефіцієнт розумового розвитку перевищував сто двадцять одиниць, тоді як по всьому людству такий показник мав лише кожен шостий.

З відкриттям резистентності почалася третя космічна ера – зоряна ера. Проте для звичайних людей це нічого не міняло. Всі вони, за винятком жменьки обраних, і надалі були в’язнями Сонячної системи, а проблема перенаселення Землі залишалась такою ж актуальною. Людство загалом здобуло безсмертя – нехай і повільно, дуже повільно, воно таки почало підкорювати Ґалактику. Зате окремі індивіди, що складали це людство, були приречені померти там, де й народилися. Щоправда, кожен ще мав шанс здійснити міжзоряну подорож у кріоґенній камері – тепер було кому подбати про тих, хто вижив після розморожування. Але такий спосіб переселення на інші планети, з імовірністю чотири до одного потрапити на той світ, не набув широкої популярності. Хоча охочих ризикнути не бракувало – і саме вони (вірніше, двадцять відсотків уцілілих) ставали засновниками нових позаземних колоній.

Ну а ми, резистентні, стали знаряддям космічної експансії людства. Як і до всіх, хто виокремлювався серед решти людей, до нас ставилися двозначно. Нами захоплювалися і нас зневажали, нам заздрили і нас ненавиділи, ми були елітою й паріями. Ми були астронавтами – людьми, що літали до зірок…

Нарешті спливли неповні дев’ять хвилин стрибка, і корабель повернувся у простір. На оглядових екранах знову засяяли зорі. Ми перебували на відстані півпарсека від Землі. Сонячне світло долітало сюди за півтора роки.

Курінна звірилася з даними навіґаційного комп’ютера й повідомила:

– Вихід проведено в розрахунковій точці. Девіація – 0,36 астроодиниць.

Я подивився на Марсі, збираючись відіслати її з рубки. Але раптом передумав. Дівчина переступала з ноги на ногу, її очі гарячково виблискували. З усього було видно, що їй не терпиться сісти за пульт керування, тільки тоді вона відчує себе повноцінним членом команди.

– Хаґрівз, – промовив я.

– Так, капітане? – озвалася вона, миттю прибравши поважного вигляду. Це вперше я назвав її на прізвище, і вона відразу збагнула, що зараз я звертаюся до неї як командир до підлеглого при виконанні обов’язків.

– Займи місце пілота.

Тут Марсі цілковито перемінилася. Спокійно і впевнено, без тіні вдаваної бравади, вона влаштувалася в кріслі, яке звільнила для неї Курінна, відреґулювала його під себе й викликала на головний дисплей координати другої опорної точки.

– Розраховувати наступний стрибок, капітане?

– Дій, – кивнув я.

Впоралася Марсі непогано. Хоча й трохи поквапилася з вибором точки входу – комп’ютер ледве встиг розрахувати параметри гіпердрайву, і замість стандартного тридцятисекундного відліку був змушений запустити скорочений десятисекундний.

– Не біда, – сказав я, коли «Кардиф» ввійшов у стрибок. – Таке часом трапляється з усіма, не лише з новачками. Просто намагайся не поспішати. У нас, пілотів, є така приказка: «Хвилину заощадиш, годину втратиш». Запам’ятай її.

– Я знаю, капітане, – відповіла присоромлена Марсі. – Її нам часто повторював адмірал Лопес. Але я забула… захопилася.

– Не біда, – повторив я і швидко перезирнувся з Курінною. Вона легенько всміхнулася, кивнула і вийшла з рубки.

Далі все йшло гладесенько-рівнесенько, і до чотирнадцятої тридцяти, коли закінчилася перша зміна, «Кардиф» пролетів трохи більше тринадцяти парсеків – половину добової норми для корабля, що йде «порожняком», тобто без баржі. На суднах Зоряного Флоту літна вахта складалася з двох шестигодинних змін. Інші дванадцять годин, від пів на дев’яту вечора до пів на дев’яту ранку, корабель просто дрейфував у космосі. Це був оптимальний режим, що дозволяв нашій нервовій системі цілком відновитися після денної серії стрибків. Гіпердрайв, нехай і слабко, таки впливав на резистентних. І не лише в мить переходу, коли проявлявся «ефект дубодума», а й протягом усього стрибка, хоча свідомо ми цього не відчували. А от уві сні, коли розум відкритий і беззахисний, гіпердрайв узагалі був безжальний. Одного разу, ще на «Амстердамі», я брав участь у цілодобовому польоті – і тоді мені снилися розкішні кошмари.

О пів на третю Марсі передала вахту Курінній, вельми задоволена собою. Я також був задоволений нею – вона виявилася чудовим пілотом. Що тут казати, я мав серйозні претензії до Зоряної Школи, яка позбавляла учнів дитинства, давала їм украй однобічну освіту. Разом з тим я не міг заперечувати, що саме завдяки цьому її випускники вже в чотирнадцятирічному віці були справжніми фахівцями за своєю основною спеціальністю.

– Це було зовсім неважко, – похвалилася Марсі, коли ми вийшли з рубки й попрямували до їдальні, де нас чекав приготований Симоном обід (за твердженням Курінної, «повний відпад»). – Я нітрохи не втомилася.

– Важкі не самі стрибки, – зауважив я. – Важко день у день, цілісінькі тижні проводити в польоті.

– То це ж класно!

– Певна річ, класно. Але й важко – одне іншому не суперечить. Ти не квапся з висновками. От на зворотному шляху будемо тягти баржу – тоді подивимося, якої ти заспіваєш.

– Не заспіваю, – відповіла вона з усмішкою.

Я теж усміхнувся. Марсі, дарма що була дівчиною, дуже нагадувала мене самого в такому ж віці. Я ще не вирішив, гарно це чи погано.

*  *  *

З появою в команді «Кардифа» третього пілота у мене істотно побільшало часу на виконання власне капітанських обов’язків, частину яких я раніше делеґував старшому помічникові Курінній та головному інженерові Штерну. Втім, це була звична практика в Зоряному Флоті, бо близько двох третин наших кораблів літали з недовкомплектованими екіпажами. Особливо гостро відчувалася нестача пілотів, тому багатьом капітанам, а не лише мені, доводилося, крім усього іншого, щодня нести літну вахту. Я понад рік бомбардував штаб заявками, поки, нарешті, до моїх вимог дослухалися.

Щоправда, у перші три дні рейсу я майже постійно перебував на містку, коли чергувала Марсі, і контролював її дії. Але поступово переконався, що вона успішно справляється як з самими стрибками, так і з тягарем відповідальності за керування кораблем. А відтоді, як Марсі стала називати мене «кеп» замість «капітан», я остаточно впевнився в тому, що вона вже більш-менш освоїлася на кораблі, і почав дедалі частіше залишати її саму на вахті – вірніше, у парі з Хіроші Йосідо, котрий, як і багато інженерів, додатково вивчав астронавіґацію і в разі потреби міг прийти їй на допомогу. Проте, забігаючи наперед, відзначу, що такої потреби не виникало.

Сто дев’яносто шість парсеків, що розділяли Землю та Цефею, ми подолали за неповні вісім діб. Це була найстарша (хоч і не найближча) зоряна колонія Землі, її почали заселяти майже відразу після відкриття резистентності й утворення Зоряного Флоту. Цефея вже давно стала цілком самодостатньою колонією і більше не відчувала потреби в штучному прирості населення. А проте цефейці, прагнучи додатково урізноманітнити свій ґенофонд, час від часу замовляли з Землі дітей – певна річ, у вигляді ембріонів. Ну, а на Землі відбою не було від охочих продовжити свій рід на інших планетах, тож дітей вистачало як для тих колоній, що лише розвивалися, так і для вже сталих, на зразок тієї ж Цефеї, Таури, Саґітарії або Есперанси.

За правилами Зоряного Флоту, після кожного перельоту в один кінець екіпажу корабля належав один день відпустки на планеті (а якщо рейс тривав понад чотирнадцять діб, то цілих два дні). Але, оскільки призначена для нас баржа вже була готова до відправлення, ми вирішили не марнувати зароблений вихідний і вирушили до Землі відразу після вивантаження з трюмів корабля контейнерів з ембріонами дітей і поповнення бортових запасів продовольства. Правда, Марсі з Симоном були трохи засмучені таким рішенням, але я пояснив їм, що зараз на Цефеї невдалий час для екскурсій: на обох населених континентах була пізня осінь, дощова і сльотава, а на Арктичному материку цілоріч панувала сувора зима.

– Ще встигнете побувати тут улітку, – пообіцяв я. – А знайомство з колоніями вам краще розпочати з Есперанси. Повірте мені на слово: ви ще радітимете, що зараз ми заощадили зайвий день.

Наш зворотний рейс був складніший і триваліший, позаяк ми вели на буксирі здоровенну баржу, завантажену п’ятистами тисячами тонн відбірного цефейського зерна для вічно голодних землян. Сама по собі процедура буксирування була проста: спочатку ми по радіозв’язку проґрамували навіґаційну систему баржі й відправляли її в стрибок, після чого йшли слідом за нею.

Після гіпердрайву виникала девіація – відхилення точки виходу від наперед заданих координат, яке часом досягало однієї астрономічної одиниці. Це не мало нічого спільного з похибкою в розрахунках чи з неточністю встановлення початкових умов. Девіація була наслідком фундаментальних законів природи, єдино відомим науці проявом квантового принципу невизначеності на макрорівні. Як результат, після стандартного стрибка на півпарсека головний і проваджений кораблі розділяла пристойна відстань – і добре, якщо це був лише десяток-другий мільйонів кілометрів. Але в будь-якому разі нам доводилося додатково здійснювати короткий стрибок до баржі, щоб мати змогу віддавати їй інструкції в режимі реального часу, без тривалої затримки. А потім усе починалося по новому.