Читать книгу Гроші, Куба і література - Олег Галетка - Страница 4

– Отут розпишіться.

Чоловік років за сорок із бездоганним зовнішнім виглядом простягнув пухку папку. Парубок, якому призначалися документи, не відреагував.

– Миколо?!

На обличчя чоловіка набігла тінь занепокоєння. Хлопець здригнувся. Секунду вертався звідкись із глибин власних думок, ще секунду вивчав папку, а потім узяв документи.

– Розпишіться, – м’яко, але впевнено повторив чоловік.

Микола обвів поглядом присутніх. Крім пещеного адвоката, який простягав документи, у кабінеті було троє. Жінкоподібний коротун із пухкими руками й залисиною, гарненька німфа років двадцяти з яскравою косметикою та її батько – солідний чолов’яга в дорогому костюмі, на чиєму обличчі застигла міна зарозумілості.

– Миколо, ви розумієте, що зараз відбувається?

Той кивнув. Хоча, якщо бути до кінця відвертим, він погано розумів. Точніше – зовсім не розумів, як опинився тут і як сталося, що все зайшло так далеко.

– Нам не потрібно, щоб через тиждень ви заявили, ніби ми вас обдурили або силою змусили підписати цю угоду.

– Ну що ви, пане Вєтров, – устряв коротун. – Микола задумався, він прекрасно себе почуває, і вчора ми з ним ще раз усе обговорювали, тому…

– Пане Суриков, – обірвав коротуна пещений. – Ви хто?

– Як хто?

Коротун смішно заворушив губами, намагаючись визначити підступність запитання.

– Головний редактор, – зронив Суриков.

– А я адвокат пана Соломахіна, і прошу відзначити, адвокат упродовж п’ятнадцяти років, і за весь цей час у нас не було серйозних проколів, а тому дозвольте мені вирішувати, які питання й кому ставити.

Коротун почервонів, як черниця в чоловічій лазні, голосно зітхнув і спробував зобразити незворушність, але великі краплі поту на його чолі видали образу.

– Я… я нічого такого, я навіть у думках… – бідкався він. Адвокат знову зосередив свій погляд на Миколі. Той з інтересом перегортав аркуші договору.

– Цей документ підтверджує, що ви передаєте всі права на ваш твір моєму клієнтові, ви також зобов’язуєтеся зберігати в таємниці свою причетність до написання цього твору. Якщо ж ви порушите цю угоду, до вас будуть застосовані штрафні санкції, своїм підписом ви погоджуєтеся із цим…

Микола знову занурився в себе. Думками відлетів подалі від цього кабінету, дзижчання кондиціонера, гордовитості адвоката, зарозумілості німфи та її тата.

Він прийшов сюди… Микола вперше прийшов у цей кабінет чотири місяці тому. Приніс рукопис. Рукопис роману або повісті? Він сам не знав, що приніс. Парубок приніс свої думки на ста сторінках формату А4 дванадцятим шрифтом із полуторним інтервалом. Напевно, якби такі вимоги до оформлення рукописів були в епоху Достоєвського, то нинішнім старшокласникам було б набагато легше вивчати літературу. Половину б класики просто не прийняли у видавництвах, і ніхто б її ніколи не надрукував. Отож він приніс надруковані думки й залишив у секретаря.

А потім він забув. Забув про те, що колись щось писав, про те, що чекав відповіді, про те, що його думки можуть когось зацікавити. Забув.

Йому подзвонили. Звичайного червневого дня мобільний задзижчав невідомим номером, і його попросили приїхати. Він пам’ятає цей кабінет.

– Це дуже посередньо, дуже…

Це були перші слова, які сказав Суриков у їхнє перше знайомство. Першим же бажанням Миколи було вдарити в морду коротуну. Не в обличчя, а саме в морду цьому товстому коротуну з лискучою залисиною й жіночими руками. Потім здоровий глузд вирішив угамувати шаленство скривдженого автора й усе ж дослухати. Іноді й товсті коротуни говорять щось розумне. Таки він головний редактор, переконував здоровий глузд, людина, яку годує слово, до неї варто прислухатися.

– Посередність у кожнім слові, подібною макулатурою в мене завалена вся шафа…

Ударити в морду закортіло вдвічі сильніше. Ударити в ніс, щоб із цієї товстої червоної картоплі полилася крівця. Полилася по пухких губках, гладенькому підборідді на ідеальну білу сорочку. Ударити так, щоб кісточками пальців відчути, як ламається носовий хрящ.

– Ви мене слухаєте? – товстун підвищив голос.

Молодий хлопець, який сидів напроти, здригнувся. Було неприємно залишати такі райдужні фантазії, але реальність вимагала його присутності.

– Так, звісно, і дуже уважно.

– Як вас? Забув!

– Микола, можна просто Коля, – хлопець посміхнувся.

– Отож, Колю, – продовжував головний редактор. – Звичайно, у вашому творі є зернина чогось нового, оригінального, але загалом це суцільна банальщина. Та ще й із безліччю граматичних помилок.

– Але ж редактура їх виправить.

– Юначе, можливо, ви вважаєте, що редактор за вас і книгу напише? Редактор на те й редактор, щоб редагувати, а не писати. А редагувати тут нема що, тут треба писати все з нуля. Творові потрібен стиль, сюжет, напруга. А у вас що?

– Що?

– І що у вас за обсяг?

– Тридцять тисяч слів, мені здається, за таким обсягом майбутнє літератури. Динаміка сюжету, відсутність великих описових частин. Книга для нового покоління. Молодь лякають товсті фоліанти. А такі твори не втомлюють, узяв у дорогу, прочитав за раз, перейшов до наступного.

Товстун замахав руками.

– Припиніть нести казна-що. Я в цьому бізнесі майже двадцять років, і те, що ви говорите – це цілковита…

– Посередність, – хлопець посміхнувся.

Посміхнувся хижо, із викликом. Товстун здригнувся, але продовжив.

– Нісенітниця! – закінчив він. – Цілковита нісенітниця! Цікавий роман не стомить ніколи! Треба як мінімум сто тисяч слів, якщо ви претендуєте на звання автора романів.

– Але ж «Алхімік» Коельо приблизно такого ж обсягу?

– Ви не Коельо, – заверещав редактор. – А ваш…

Він потряс рукописом Миколи.

– Це далеко не «Алхімік», я чому з вами так довго розмовляю – я хочу, щоб ви зрозуміли, що я не проти вас, я за вас. Але вам потрібно багато й ретельно працювати…

Микола й сам не міг збагнути, чому черговий редактор чергового видання так довго з ним розмовляє. Куди поділися короткі повідомлення: «Дякуємо за вашу увагу до нашого видавництва, але, на жаль, ми не зацікавлені у вашому творі». Чому цей товстун майже п’ятнадцять хвилин каламутить повітря подихом гастриту, чому не доручив секретарці відшити чергового писаку-посередність електронним листом?

– Ви знову кудись відволіклися, – пробубнів товстун.

– Я тут, – відповів Микола. – І я, напевно, піду.

Він підвівся.

– Але ж?!

– Так-так, полірувати стиль і підтягувати «провислий» сюжет.

Микола простяг руку до рукопису. Товстун хотів зупинити хлопця, проте це б зовсім не в’язалося з тим, що він так довго викладав. І редактор це розумів. Зрозумів і подумки похвалив себе за мудрість, яка підказала йому зробити копію рукопису й покласти її в стіл.

– Не буду обтяжувати вашу шафу, – Микола помітив жест редактора. – Захоплю цю макулатуру із собою.

– Ви, головне, не кидайте писати, і я хочу вам допомогти. А то знаєте, як воно буває, люди наслухаються лестощів від родичів і вважають…

– Усього доброго, спасибі за поради й витрачений час.

– Жодних проблем, я тут для цього…

Домовити фразу товстун не встиг, двері за хлопцем зачинилися.

Микола вийшов із кондиціонованого холу видавництва в розпечене повітря міста. Неподалік від виходу стояла стара чавунна урна для сміття. Вона чорним обгорілим ротом дивилася на хлопця. Урна була порожня. Микола підійшов та завмер над жаскою порожнечею смітника. Глянув на рукопис, який притискав до грудей, потім знову в урну Заніс папку над чорною порожнечею. Розтиснув три пальці, утримуючи рукопис тільки великим і середнім. Від спеки шкіра стала вологою, папір заковзав. Микола здригнувся, піймав папку лівою рукою й знову притулив її до грудей.

Хлопчина вирушив до зупинки. Ідучи в затінку лип і вдихаючи коктейль із ароматів вихлопних газів, пилу міста й квітучих дерев, він намагався визначити свій стан, розібратися у своїх відчуттях?

Та хвилинна слабкість «скривдженого художника» танула з кожним кроком. Йому була незрозуміла сама причина сьогоднішньої зустрічі. Отримувати відмови він звик. Але раніше це були короткі повідомлення, максимум – кілька слів по телефону. Зараз же його запросили прийти особисто. Може, це вселило в нього примарну надію, з якою було так важко розставатися.

Він прямував до зупинки й точно знав, що станеться далі. Він приїде додому. Буде довго дивитися у вікно. Можливо, знову перечитає свій рукопис. Зниже плечима. Зайде на декілька літературних сайтів, вибірково почне читати чужі твори. Ще раз зниже плечима. Адже він пише краще! Тоді чому? У тисячний раз поставить це запитання собі.

А післязавтра він укотре пообіцяє собі, що більше не писатиме, що це не його, що людина із твердою трійкою з мови не здатна писати цікаві книжки. Це буде післязавтра.

Але вже за тиждень він вертатиметься з роботи, і все почнеться знову. Спершу – ідея. Зернятко історії, яку йому захочеться розповісти світові. Два тижні Микола оберігатиме це зернятко. Розглядатиме його на світлі, зважуватиме на долоні, прикладатиме до вуха. Сумніватиметься, а чи варто саджати його в землю, чи варто йому дозволити пустити коріння у своєму мозкові. А потім – через два тижні роздивлянь і вагань – знову сяде писати. Напише небагато, може, абзац або сторінку, а чи навіть дві, але не більше. Та цього буде достатньо. Паросток приживеться.

Щодня він збільшуватиметься на одну-дві сторінки. Він проникатиме корінням глибше й глибше в мозок і душу. Микола закохається в героїв. А через два місяці народиться твір.

Який знову опиниться в шухляді!

Микола здригнувся. До зупинки під’їхала маршрутка, двері відчинилися, і хлопець увійшов.

Усю дорогу притискав папку до грудей. Стояв і дивився на рекламний аркуш із незабутнім відпочинком. У голові знову й знову звучали слова редактора. Посередність.

Вийшов на одну зупинку раніше: чи то через задуху в салоні, чи сподівався, що на вулиці легше позбутися похмурих думок. Зайшов у продуктовий магазин, довго вибирав ковбасу, немов намагаючись відшукати в ній щось індивідуальне. Вибрав.

Квартира зустріла тишею й спертим повітрям. Вікна не відчиняв, на вулиці було ще гірше. Кинув папку на стіл, роздягнувся й знову в думках повернувся до розмови. Що більше його зачепило? Те, що його обізвали посередністю або вказали на те, що він не пише, а переписує «чужі заїжджені штампи»? Графоман. Так, здається, сказав коротун.

«Ви графоман, батечку! Графоман».

Шукав значення цього слова в Інтернеті. Знайшов. Довго приміряв себе до визначення, усе зійшлося. Потім відкрив книгу якогось відомого модного письменника. Відкрив навмання. Прочитав абзац, відзначив штампи, глянув на критерії визначення графомана. Посміхнувся.

Микола не полінувався, підвівся, довго шукав Достоєвського. «Біси». Знову відкрив навмання. Чотири рази перечитував абзац, визначення графомана теж підходило. Закрив книжку.

Розв’язав папку з рукописом, тобто машинописом, чи то пак – роздруківкою, правда, ці слова навряд чи підходять. Довго дивився на аркуші. Вони нагадували йому понівеченого сніговика. Усе, що не виходило чи не складалося в житті, нагадувало Миколі понівеченого сніговика. Психологи мають рацію, коли причини наших невдач починають шукати в дитинстві. Хлопець не був винятком. Цей сніговик-бідачка був родом звідти.

Він ліпив його дві години. То була зима. Сьома або восьма зима в його житті. Зимові канікули. Мокрий сніг і спустілий двір. Друзів не було. Хтось занедужав, хтось виїхав до бабусі, а хтось просто сидів удома. А Микола вийшов. Сніг мав от-от розтанути, і Коля вирішив зліпити сніговика. Із першою кулею він перестарався, скачавши її розміром собі по груди.

Друга була на підході. Годину він витратив на те, щоб за допомогою санчат і гілок затягти ту кулю на першу. А коли третя опинилася на місці голови, маленький Коля був мокрим наскрізь. Він уставив ціпки замість рук. Сходив до теплотраси, що пролягала неподалік, і назбирав грудочок незамерзлої землі. Зробив очі, рота, ніс, ґудзики. Виснажений, але задоволений від результату сів на санчата.

Треба було йти додому переодягатися. Коля останній раз із любов’ю оглянув власне творіння й пішов додому, тягнучи за собою санчата. Він їв гарячий борщ і дивився на сніговика під вікнами. Їв. Усміхався й дивився. Їв і всміхався саме п’ять хвилин. На вулицю вибігли дорослі хлопці, які за кілька секунд ногами розламали сніговика.

А він сидів і дивився у вікно, як троє прищуватих молодиків топчуть його працю.

Зараз Микола дивився на зім’яті аркуші, а перед очима була купа брудного снігу. Зім’яті старання, зім’яті почуття.

– Миколо, можливо, нам усе ж слід перенести нашу зустріч? Адвокат смикав запонку. Хлопець укотре здригнувся, довго вивчав адвоката, відзначив нервове напруження коротуна, перехопив зацікавлений погляд німфи й відчув важкий тиск її тата.

– Усе нормально, я усе чую й усе розумію.

– Тоді повторіть, що я сказав.

– Ви запитали, у якій валюті я бажаю отримати гроші.

Адвокат кивнув, редактор полегшено видихнув.

– Ми чекаємо відповіді.

– У вас із собою у якій?

– У доларах.

– Нормально.

Чоловік заліз у внутрішню кишеню піджака. Микола посміхнувся. Не в кейс, не в сумку, а саме в кишеню. Його купили з кишені. Пригорщею мідяків. Микола здригнувся. Усвідомлення власної дешевизни неприємно залоскотало самолюбство. А може, встати, послати всіх на х…, розірвати контракт і піти? Ось так, кинути їм в обличчя клаптики паперу й піти. Залишитися при своєму. Нехай без цих зелених папірців, але з гордістю, із усвідомленням того, що не проміняв свою обдарованість на гроші. Що… Обдарованість? А чи є вона?

Він знову повернувся туди, звідки почав. Знову чотири пари очей чекали від нього дії. А він, як незаймана дівчинка, метушився поміж власним «я» і купкою доларів.

– Навіщо вона вам? Навіщо вам посередність, виражена у тридцяти тисячах слів? Що ви будете з нею робити? – запитав він німфу.

Та лише фиркнула й відвернулася. Хлопець усміхнувся.

– Нам потрібний не ваш роман, – устряв редактор. – Нам потрібна ідея. Так, я ж вам казав, що ваш стиль і граматика бажають кращого, бажають значно кращого. Але Віолета, – коротун солодко усміхнувся.

Дівчина відповіла кислою міною.

– Віолета дуже талановита дівчина. Вона вирішила розвинути вашу тему, так би мовити, узяти зерно оповідання й перетворити його в повноцінний роман, тому що написане як на цей момент не можна подавати читачеві. Це начерки, це…

– Я зрозумів, – перебив Микола.

У кімнаті знову запала мовчанка. Усі виказували нетерпіння, але чекали. А Микола намагався переконати себе. Уже понад два місяці він намагався переконати себе у тому, що так починали майже всі. Що з літературного «негра» він виб’ється в белетристи, що це черговий щабель, який потрібно подолати. Це саме те, чого він так чекав. Нехай не його ім’я буде на книжці, але це однаково крок до успіху, якщо з’явилися люди, які бажають платити за його слова. За його тридцять тисяч слів і декілька розумних думок. І він ще про щось думає? Він намагається знайти виправдання собі? Він… він ще раз подивився на гроші. Дві тисячі доларів. Три або чотири місячні зарплатні. Скільки він писав ці тридцять тисяч слів? Два місяці. Дебет сходився із кредитом. Числа окупали себе, але от тільки внутрішнє «я» не визнавало цифр.

Адже на тому папері були не просто слова. То були його думки, щось, що він намагався донести світові. Те, що світу плювати на це, поки неважливо. Головне, що після того, як він візьме гроші, ці думки перестануть бути його. Він продасть їх, він віддасть частину себе комусь іншому. Навіть не комусь, а конкретній двадцятирічній плюгавці, яка дме кульки з жуйки й гидливо стежить за його ваганнями.

А може, вистачить цих райдужних мрій? Може, варто нарешті зрозуміти, що він не письменник. Він графоман. Людина, що пише слова, але не романи. І це його ціна. Ціна за набраний текст. Упорядкованість літературних штампів, які він десь колись прочитав. Класики народжуються дуже рідко. А пише майже кожен.

Микола знову глянув на стосик паперів. Обсяг угоди практично дорівнював обсягові твору.

– Скільки слів? – Микола хитро підморгнув адвокатові. Той наморщив чоло, звів брови. Розумовий процес заволодів чоловіком, але питання він так і не зрозумів.

– Кажу, скільки слів в угоді?

– Е… – чоловік розгубився. – Не знаю, а яке це має значення?

– Цікаво!

– Слухай, мислителю, – батько дівчини промовив уперше з початку зустрічі.

Здригнулися всі, крім Миколи. Кілька секунд вони вивчали одне одного. Людина, яка досягла верхнього щабля успіху, і молодий літератор, який зрозумів, що втрачати йому нічого.

– Наша зустріч затяглася! Або ти підписуєш документи, або відмовляєшся і сповіщаєш про це виразно й голосно…

– Тату! – уклинилася дівчина.

Адвокат і редактор мимоволі втягли голови, їхні тіла відкинулися на спинки крісел, намагаючись бути якнайдалі від передбачуваного вибуху гніву. На вилицях батька заграли жовна, кілька секунд він боровся з внутрішнім гнівом, а потім голосно видихнув.

– Мені потрібний саме цей текст!

Дівчина зробила вигляд, що не помітила намагання батька залишитися в людській подобі, а не перетворитися на монстра з піною на губах.

– У вас електронний варіант угоди є?

Микола грав «на добивання». Адвокат кинув переляканий погляд на боса, той ледве кивнув.

– Так.

– Гляньте «Властивості документа», будь ласка.

Микола зобразив найввічливішу усмішку із власної колекції. Адвокат завис на кілька секунд, потім дістав із сумки невеликий ноутбук і розкрив його.

– Я не знаю, як подивитися цю статистику.

Чоловік розвернув комп’ютер до Миколи. Той зайшов у властивості, вибрав статистику. Усміхнувся. Двадцять сім тисяч слів. Двадцять сім тисяч слів угоди на купівлю тридцяти тисяч слів думок, тексту, марення. Микола підвів очі. Усі дивилися на нього.

– Я згоден.

Хлопець поставив два короткі підписи в потрібних місцях, підхопив стосик купюр і підвівся.

– Я ще раз прошу, щоб ви з усією серйозністю поставилися до пункту про нерозголошення…

– Я вже забув.

Знову чарівна усмішка.

– А Вам, панно, удачі з вашим романом. Хоча б прочитайте його!

Микола козирнув і вийшов із кабінету.

* * *

Вони їли мовчки. Чоловік років п’ятдесяти п’яти в ідеально скроєному костюмі й молода дівчина в розтягнутій майці та джинсових шортах. Їли, не поспішаючи, і водночас було видно, що кожна хвилина спільного перебування коштує великих зусиль.

– Як мати? – порушив мовчання чоловік.

– Тобі й справді цікаво?

Дівчина відправила до рота оливку із грецького салату.

Чоловік знизав плечима.

– Я так і думала.

Дівчина знову повернулася до тарілки. Принесли гаряче. Підлили вина.

– Па, а може, скасуємо ці обов’язкові обіди раз на тиждень, а? Мені двадцять один стукне через тиждень, і я реально бачу, як тебе це напружує!

Дівчина вп’ялася очима в батька, який не відривав погляду від супу. Навіть зараз із вигляду чоловіка, який поглинав їжу в товаристві доньки, було зрозуміло – думками він далеко.

Дівчина, не дочекавшись відповіді, зачерпнула ложкою суп. Кілька разів вилила вміст ложки в тарілку й відсунула її, так і не спробувавши.

– Смачний суп, між іншим.

Батько витер губи серветкою й відклав ложку. Його сірі очі уважно вивчали доньку, яка з кожним днем усе більше нагадувала матір. За багато років у бізнесі чоловік навчився стримувати емоції, але кожна зустріч із нею була міні-стресом. Спочатку його дратувала її зовнішність, а саме схожість із матір’ю, колишньою дружиною – жінкою, яку він так і не зумів приструнити. Донька дорослішала, схожість ставала помітнішою, і він звик. Він змирився з її крутою вдачею, примхливістю, неслухняним і вічно скуйовдженим темно-каштановим волоссям. Навчився спокійно дивитися в ці нахабні, але від того не менш гарні карі очі. Навчився пропускати повз вуха в’їдливі шпильки й дурні репліки, за які будь-хто інший міг поплатитися якщо не життям, то, як мінімум, здоров’ям. Але, незважаючи на все це, йому були потрібні ці зустрічі. І скільки б раціональних причин він не знаходив, намагаючись припинити спілкування, але щотижня особисто призначав зустріч.

Віолета – ще один вибрик її матері. Навіть ім’я, яке він уважав дурним, згодом стало невід’ємною частиною образу доньки. Іноді він намагався уявити, як сам назвав би дівчинку, але, на жаль… Кращого варіанта не знаходив.

– Що бажаєш на день народження?

Принесли десерт. Віолета колупала морозиво й була десь далеко. Чоловік у дорогому костюмі, її батько, а за сумісництвом Соломахін Ігор Вікторович – бізнесмен далеко не середньої руки, продовжував вивчати доньку.

Коли діти зростають у заможних родинах, їх важко здивувати. І з кожним днем народження це стає майже неможливо. Світовий автобуд не встигає створювати дамські кабріолети для дочок олігархів. І вони змушені страждати, розсікаючи місто на однотипних «ауді» й «порше», оскільки й «бентлі» вже моветон.

От і зараз Ігор Вікторович дивився на доньку й розумів, що його фантазія вичерпалася. Він утрачав інтерес у її очах. Йому більше нічим її здивувати. У сім років – поні, у дванадцять – хлопчачий гурт, який увесь вечір співав тільки для неї. У шістнадцять – «порше» із правами, у вісімнадцять – власний магазин, двадцять – яхта. І от двадцять один. Батько був уже не потрібний. Він перетворювався на буркітливого старого, із яким потрібно зустрічатися раз на тиждень, обідати, слухати його докори, і все це заради того, щоб на кредитній картці залишався плюс. Утім, яблуко від яблуні.

– І все ж я хотів би почути твої побажання.

Чоловік чекав.

– Я не знаю.

Вона знизує плечима.

– Чогось же ти бажаєш?

Вона знову знизує плечима. Нудьга. Останнім часом батько її дратував. Вона не могла зрозуміти, чому всі бояться його. Цього майже старця із вічно незадоволеним обличчям і запальним характером.

Що він міг їй запропонувати? Черговий автомобіль або бутик? У людей купа грошей, а фантазії – нуль. Навіть нова модна фішка – перетворення на зірку – уже вважалася поганим смаком. У Віолети дві подруги записали свої перші альбоми й знялися в кліпі. Нудьга зелена. Тим більше, вона не вміла співати, а власного розуму вистачало на те, щоб не виставляти себе посміховиськом і не лізти в шоу-бізнес. Дівчина не бажала ставати черговою «звіздулькою» у стрінгах із багатим татом за лаштунками.

Вона прагла чогось свого. Але не банальний овочевий магазин або салон нібито італійського одягу. А щось нове, чого ще не було в місті. Вона прагла щось.

– Здивуй мене, – вона посміхнулася.

Ігор Вікторович здригнувся, на мить йому здалося, що перед ним сидить колишня дружина. Мороз неприємно защипав спину.

– Кондиціонер зменш! – спробував сховати переляк за лементом чоловік.

Охоронець, який сидів через столик, метнувся до кондиціонера.

– Я вже доїла! Тарілку перевіряти будеш? – знущалася дочка.

Чоловік стулив щільно губи, жовна затанцювали на його щоках.

– Ну, тоді поки – па-па.

Дівчина посміхнулася (копія матері, подумав Соломахін), підвелася й пішла до виходу. Ігор Вікторович роздратовано зім’яв серветку.

Він хотів її здивувати. Навіть не здивувати, а довести, що він кращий, важливіший за матір. За ту стерву, яку він так і не зміг зламати під себе. Бажав довести, що в цьому світі він може те, чого ніколи не зможе її мати. Ніколи. Чоловік оглянув зал. Ресторан був порожній, тільки його власна охорона напружено стежила за босом. Після зустрічі з дочкою Ігор Вікторович завжди залишався напруженим.

– Агов, – Соломахін свиснув круглолицьому охоронцеві й махнув рукою.

Той запитально тикнув себе пальцем у груди, розгублено глянув на напарника і, отримавши від боса стверджувальний кивок, підійшов до столика.

– Сідай.

Хлопець сів.

– Дружина є?

Соломахін вивчав охоронця. Ім’я хлопця він не пам’ятав, не запам’ятовував принципово, ніколи не цікавився особистим життям, ніколи не вітався.

– Ні.

Хлопець замотав головою.

– А баба є постійна?

– Дівчина є, – кивнув хлопець.

– Баба, дівчина… Яка нахрін різниця!? День народження коли в неї?

– Було два місяці тому, – відповідав охоронець.

– І що ти їй подарував?

– Ланцюжок із кулоном.

– І все?

Ігоря Вікторовича дратувала стриманість у голосі підлеглого. Він сам не розумів, навіщо покликав цього вузьколобого кандидата в майстри спорту з тайського боксу. Соломахін не вірив, що цей телепень зможе чимось йому допомогти, але ідей не було, а тому годилися будь-які. Мозковий штурм, так, здається, це називається.

– Так, – відповідав хлопець.

– Ну, а так щоб здивувати? Ну, я не знаю, машину квітів або поздоровлення на радіо, а чи під її вікнами фарбою щось написати?

– Н-ні, – гугнявив охоронець.

– Ясно, вільний.

Хлопець устав, секунду м’явся в нерішучості, побоюючись того, що бос не все сказав, а потім відійшов до напарника.

Потрібна була ідея! Потужна, яка б докорінно змінила ставлення дочки до нього, до батька, до реального чоловіка, який може в цьому світі все. За єдиним винятком – підкорити колишню дружину. Ця думка знову боляче вколола самолюбство чоловіка. Він голосно вдихнув повітря крізь зуби, підвівся та пішов до виходу.

* * *

Маленький товстий чоловік грайливо всміхнувся й розлив віскі по склянках. Лід у них давно станув. Гладка поверхня столу була присипана білим порошком, немов на столі вимішували тісто, а після – неохайна господиня погано витерла борошно. Більшість столів VIP-зони модного клубу були притрушені таким порошком. Унизу бухкала музика, а тут у кабінках люди перебували в інших світах, до яких вели білі доріжки й кольорові колеса.

Поряд із чоловіком сиділи дві дівчини. Одна – пухка блондинка у вечірній сукні з декольте, а друга – худа руда особа із завищеною самооцінкою й повною відсутністю грудей. Товстун обіймав блондинку за місце теоретичної талії і щоразу, коли дівчина прикладалася до склянки з віскі, гладив її величезні груди, що звисали до колін. Незважаючи на таку демонстрацію симпатії щодо блондинки, погляд чоловіка не відривався від іншої подруги. Пласка руда дівчина кидала в його бік презирливі погляди й лише фиркала.

– І ви реально можете нам допомогти? – скривилася руда.

– Звичайно, мої рибки.

Пітна долоня товстуна лягла на худу ногу рудоволосої. Та поморщилася, але руку не скинула.

– Ви не уявляєте, хто я у світі літератури, я бог… я…

– Літератури?! – стрепенулася худа й гидливо відкинула руку чоловіка.

Солодка усмішка зникла з обличчя товстого коротуна. Він напружився, прибрав руку з талії блондинки й здивовано закліпав.

– Літератури, – запинаючись, видавив він. – Я, Суриков Веніамін Павлович, головний редактор видавництва…

– Тобто ти не займаєшся кіно й кліпами?

– Я? Ні-і.

Блондинка ще не зрозуміла, куди хилить руда, але добре знала, що означає такий тон подруги – веселощі закінчені. Вона інстинктивно відсунулася від симпатичного товстуна, хоча не мала нічого проти нього та його щедрої випивки. Але ризикувати стосунками з подругою не хотіла.

– Даруйте, але ж я й не казав, що…

– Так якого ти, падло, руки розпускаєш? – заводилася рудоволоса.

– Я думав, я сподівався, що в нас взаємна симпатія, що ви, дами, не проти мого товариства…

– Тебе, сука, і з собаками не знайдуть! Лапати він мене здумав!

Дівчина розстібнула сумочку й засунула в неї руку Чоловік, не розуміючи, крутив головою й ледве чутно промовляв:

– Вибачте, то що я зробив не так? Я головний редактор, я можу вас прославити краще леді Ґаґи, я ж не відмовляюся від своїх слів… Куди ви дзвоните?

Руда піднесла телефон до вуха.

– Це звичайне непорозуміння, давайте все обговоримо. Навіщо нам ще хтось?

Блондинка не відпускала склянку з віскі.

– Це я, – відрапортувала в трубку дівчина. – У мене проблеми…

– Та які проблеми? Я все компенсую, мені не потрібен скандал…

– Так, тут один руки розпускає…

– Та що ви таке кажете? Це непорозуміння, я думаю, що ми, як дорослі освічені люди, дійдемо згоди самі…

– Ми в «Апельсині», добре, чекаємо.

Руда натиснула відбій.

Через десять хвилин два чоловіки витягли головного редактора на вулицю. Вони тягнули його через усю VIP-зону, потім по сходах і через зал. Охорона клубу відверталася, а знайомі перешіптувалися, указуючи вбік вершителя літературної долі. Ніхто не намагався їх зупинити.

На автостоянці за клубом було тихо. Сурикова штовхнули на асфальт. Він упав, ніяково піджав ноги й притиснув пухкі ручки до грудей. Він був схожий на товсте цуценя сенбернара, якого злі хазяї забрали в матері й вивезли на базар. Над ним нависали величезні люди, а він, такий маленький і беззахисний, сидів на брудному асфальті й тремтів.

– Розповідай, – великий чоловік у чорній футболці й червоних спортивних штанях звернувся до дівчини.

– А де ви так довго їздили? А якби мене отут убивали? – обурювалася руда.

– Слухай, сестричко, – відповів спортсмен у червоних штанях. – Я зараз не подивлюся, що ти моя родичка, і отримаєш по фейсу. Ти дістала, у тебе що не день, то пригоди. Понти зменш, і жити стане легше.

– Що? Що ти сказав? Я зателефоную матері й усе їй розповім, як ти мене захищаєш! Братик-кролик! Відвали тоді. Я сама розберуся…

– Треба було раніше розбиратися, а не телефонувати, а зараз розповідай.

– Так пішов ти, – руда відвернулася.

– Це непорозуміння, – подав голос редактор.

– Заткнися!

Напарник спортсмена вдарив ногою Сурикова.

– Катько, що тут було? – спортсмен звернувся до блондинки.

– Так, нічого, – знизала плечима дівчина.

– Слухай, кобило! Я половину міста за десять хвилин пролетів не для того, щоб почути «нічого», – передражнив власник червоних штанів. – Або ви зараз усе розповідаєте, або я вас трьох відлупцюю.

Катерина глянула на подругу – та фиркнула, ніби говорячи, роби, що хочеш.

– Ми мартіні пили в «Апельсині», – почала Катерина. – Тут цей підійшов, запропонував піти на «віпку» віскаря бухнути. Ми й погодилися. Бла-бла-бла, те та се, він і каже, що з бомонду, ніби продюсер…

– Я прошу вибачення, але я не казав, що я продюсер, я працюю на видавничий дім «Продакшнбук», – устряв Суриков, усміхаючись.

– Заткнися, тебе не питають!

Напарник спортсмена знову стусонув редактора ногою.

– Ага, – підхопила Катька. – Так і сказав. Ну, ми давно з Машкою твоєю…

– Мері, – огризнулася руда. – «Машка – це та, яку за ляжку», а я Мері! Скільки можна повторювати!? Я – Мері!

– Із сестрою твоєю, коротше, давно хотіли у кліпі або в серіалі, на крайняк, знятися, ну й… із цим козлом сидимо.

– Ноги вже розставили й віскарь тріскаєте, так? – брат Мері посміхнувся.

– Та пішов ти! – Мері.

– Ну й що далі? Він кастинг прямо в «Апельсині» влаштував?

– Лапати він мене почав, – огризнулася Мері. – А потім ще й каже, що книжки тупо друкує.

– Помилуйте, дівчата, це ж наклеп, це ж обмова. Я головний редактор!

Напарник спортсмена заніс ногу для удару, але брат Мері його зупинив.

– Я дуже впливова людина в літературному світі, – продовжував Суриков. – Я можу забезпечити вам славу не меншу, ніж у акторів. Я знаю, як працює система, я все можу. Вибачте, це просте непорозуміння.

– Коротше, – обірвав спортсмен. – Ти сестричку мою збезчестив, ти розумієш це?

– Даруйте, це був дружній дотик до коліна, я нічого такого…

– Так, тихо! Я говорю, ти слухаєш! Слухаєш і погоджуєшся. Зрозумів?

Веніамін Павлович кивнув.

– Ти, папашо, не правий! Тобі в такий час треба вдома сидіти, онуків няньчити й кефір на ніч пити, а ти малоліток мацаєш! Це неправильно! Це сестра моя, моя кровинка! Ти не її образив, ти мою сім’ю образив, ти мене образив!

– Я готовий принести вибачення…

– Мовчати! Вибачень мало, тут моральна шкода, тому якщо бажаєш, щоб ця шкода не була в тебе на обличчі, завтра сюди принесеш п’ять косарів зеленню, зрозумів?

– Та за що? Даруйте, такі гроші, адже я…

Напарник знову стусонув редактор ногою. Той здригнувся й закивав головою.

Спортсмен нахилився й спритно витяг із кишені піджака редактора візитку.

– Ги, Веніамін Павлович! Єврей чи що?

– Я українець! – образився Суриков.

– Коротше, твої дані в мене є, тому бігати не раджу, ну все – до завтра.

Четвірка залишила редактора на асфальті й пішла до чорного БМВ.

* * *

Ігор Вікторович ще раз обвів підлеглих поглядом. Ті, немов школярі перед викликом до дошки, ховали очі. Можливо, це виглядало смішно, але ніхто не посміхався. Підлеглі звик ли до крутої вдачі боса, і навіть абсурдні на перший погляд завдання керівника сприймались із серйозним виразом обличчя. А сьогодні шеф був таки не в гуморі. У великій кімнаті для переговорів зібралися чоловік п’ятнадцять. Починаючи від топ-менеджерів і закінчуючи начальниками охорони й секретаркою Тетяною.

Ігор Вікторович сидів у величезному кріслі, яке не залишало сумнівів, хто тут начальник.

– Завдання просте, – почав нараду Соломахін. – Мені потрібна ідея гарного подарунка для дочки.

Чоловік очікував виразу невдоволення, але люди, що сиділи в кабінеті, засвідчували лише цілковиту увагу, немов вигадувати подарунки для розпещених дочок олігархів – це перший пункт у їхніх посадових інструкціях. Реакція Соломахіну сподобалася.

– Отже, мені потрібна ідея, щось незвичайне, чим можна здивувати. Ліміту по грошах нема, але ідея повинна чіпляти. Банальності типу нової машини й вечері з якимось напомадженим співаком не приймаються. Мені потрібний справжній крети…

Чоловік запнувся, глянув на секретарку.

– Креатив, – прийшла вона на допомогу.

– Так, саме він! Найкращий отримає п’ять косарів зелені й тиждень у Туреччині за мій рахунок. Звідси ніхто не вийде, поки ідея не буде в мене на столі. Можна користуватися телефонами, Інтернетом, факсом, чим завгодно.

Ігор Вікторович відкинувся на крісло.

– Круїз?

Директор речового ринку, частина якого належала Соломахіну, злякано озирнувся. Він сам зрозумів банальність своєї пропозиції, але було вже пізно. Слова зграйкою полохливих горобців розлетілися по кімнаті, усі завмерли. Те, що директор висловив очевидну дурість, розуміли всі.

Ігор Вікторович довго свердлив поглядом літнього чоловіка в розстібнутому піджаці, точніше – у такому, що вже не застібається на животі. Потім повільно підніс указівний палець до своїх губ і захитав головою. Директор важко проковтнув слину, витер рукавом піджака піт на чолі й сховав погляд.

– А якщо такий банальний круїз чимось розбавити? – заговорила завідувачка двох магазинів побутової техніки.

Кремезна дама років сорока сміливо дивилася в очі босові. Чи то впевненість у власній ідеї, чи той факт, що вона декілька разів займалася сексом з людиною на чолі столу, уселяли в неї таке небезпечне почуття, як сміливість.

– Чим розбавити? – Соломахін дратувався.

– Можна вибрати не заїжджений маршрут, а додати екстриму ведучих запросити гарних, заїхати на якісь острови, улаштувати щось подібне «Останньому герою» або…

– Ні, – обірвав Соломахін. – Не вистачало, щоб моя донька загинула від укусу якогось гада або потрапила в полон до чорножопих піратів. Далі.

Присутні ховали очі. Час ішов, а ідей не було.

– Добре, міняємо тактику! – бос голосно стукнув по стільниці. – Кожен устає, говорить ідею й може бути вільним!

Соломахін помітив сповнені надією погляди директора ринку й колишньої коханки.

– Так! Ви можете вже йти.

Двоє дорослих людей, ледве не підстрибуючи, вийшли з кабінету. Соломахін хмурнів. Залишався ще один варіант – удатися до допомоги професіоналів. Але навіть у нього, у людини, що не заощаджувала на бюджеті корпоративів, останні не викликали надії. Ті самі конкурси, ті самі артисти, та сама нудьга.

Інші підлеглі продовжували мовчати. На кінці столу начальник охорони, майстер спорту з рукопашного бою, призер чемпіонатів світу, несміливо підняв руку Ігор Вікторович не любив цього чоловіка. Натерпівшись принижень від таких от «бійців» у школі, він намагався усіляко мститися їм зараз. Але реальність була такою, що без такої піхоти Соломахіну не протриматися й тижня у вітчизняному бізнесі.

Єдина причина, через яку начальник охорони зараз опинився тут, – це точне дотримання секретаркою слів «обдзвонити всіх із аварійного списку». Що міг запропонувати начальник охорони? Зняти «тьолок» і завалитися в сауну, дати їм у рот та надзюрити на камені в парильні. Усе!

– Так, Дмитре! – видавив Соломахін.

– Я це, днями кренделя одного притиснув, – почав Дмитро. – Ну, як притиснув, він до сестри моєї чіплявся, руки розпускав…

– Коротше й по суті! – гримнув Ігор Вікторович.

– Так, це саме суть! Я не знаю, наскільки це вам допоможе, але той штемп заряджав, що може мою сестру та її дурну подругу зробити зірками-письменницями! Казав, що він впливова людина й може все організувати! Ось. Але я не слухав особливо, та й сестра в мене ще та, не кажучи про блонду…

Соломахін здригнувся. Ось вона! Ідея! Ідея, породжена тупоголовим бійцем, але ідея гарна. Те, що треба! Це не бутик і не співачка з голим задом! Це статус! Це показник рівня культури! Його дочка – знаменита письменниця! Їй теж це сподобається. Вона, звичайно, скривить свою пику, але ідея припаде їй до душі. І тоді вона буде його! Не матері, а його! Його дочка – письменниця! Соломахін ще раз спробував ідею на смак. Насолода передчуття наповнила Ігоря Вікторовича.

– Ну й що ви? – опам’ятався Соломахін.

– Та що ми? – Дмитро знизав плечима. – Ми із Семеном пристрахали його, на бабки його виставили. Він привіз. Віддавав і вибачався, – Дмитро посміхнувся. – Лошара.

– Багато взяли?

Дмитро осікся, сховав посмішку.

– Я не відберу! Просто цікаво.

– П’ять косарів, ну, він реально ледь не зґвалтував сестру, що мені лишалося?! Мордобій ви не заохочуєте, а покарати треба було! Я…

– Координати його є?

– Так, ось візитка.

Дмитро простягнув візитку, неначе давав левові сосиску.

Ігор Вікторович довго вивчав шматок тисненого паперу. Присутні завмерли, чекаючи вердикту.

– Усі вільні, а ти, Дмитрику, залишись.

Люди поспішали залишити кабінет боса, виходили спокійно, але швидко. Соломахін заговорив.

– Я хочу, щоб ти перевірив цього культурного діяча й накидав невелике досьє.

Соломахін вивіреним жестом запеклого картяра відправив візитку своєму підлеглому. Картка зупинилася точно біля руки Дмитра. Той, не дивлячись, сховав папірець у кишеню.

– Буде зроблено.

– Вільний.

Дмитро підвівся й залишив боса одного в кабінеті.

* * *

У кімнаті було задушливо, пахло сексом. Єдине вікно закривала важка штора, на якій висіли вирізки з журналів. Стіни були вкриті подібними вирізками з фото, що розташовувалися без усякого порядку від підлоги до стелі. Меблів у кімнаті не було, окрім старого матраца, кинутого в кутку, та старенького ноутбука з подряпаною кришкою, який тулився поруч. Над матрацом висіли два плакати. Один – портрет Че Гевари, другий – силует Леніна. Поряд із ними кілька невеликих мап Куби й одна Непалу. Вирізки й мапи кріпилися до стіни пластиліном, і навколо куточків розповзлися жирні плями.

На матраці, важко дихаючи й дивлячись у нерівну стелю зі слідами кривавої комариної бойні, лежали оголені хлопець і дівчина. Єдина лампочка в центрі квартири радше створювала напівморок, ніж освітлювала. Через це Ленін виглядів жахливим, а Че Гевара взагалі був схожий на вихованця графа Дракули.

Хлопець намацав на підлозі пачку вітчизняних сигарет. Закурив, намагаючись випускати дим кільцями. Закашлявся.

– Ну як зустріч із батьком?

– А! – відмахнулася дівчина.

– Чергова спроба затягти тебе в систему?

– Щось таке, батьківський інстинкт вимагає свого. Бажає для мене влаштувати свято. Пропонував варіанти подарунків, – посміхнулася, намагаючись виглядати незалежною й байдужою.

– Міщанські ідеї?

Хлопець закашлявся, худі груди здригнулися, попіл із сигарети впав на матрац. Дівчина скоса глянула на партнера й укотре запитала себе, що знайшла в ньому. Але питання, як і сотні разів перед тим, залишилося без відповіді. Знову й знову поверталася в цю брудну квартиру без меблів. Приходила, немов під гіпнозом. Вони займалися сексом, потім він курив дешеві сигарети, кашляв, а вона намагалася знайти відповідь на своє питання.

– Так! Стандартний набір: машина, гулянка. Хоча ні! Він не запропонував власний магазин або стати новою зіркою шансону. У нього навіть на це не вистачило фантазії.

Хлопець знову закашлявся.

– Так, не дуже в нього з нею. Як люди з такою обмеженістю досягають такого становища в суспільстві? – хлопець зробив останню затяжку й акуратно загасив недопалок, який сховав у пачку.

– Для бізнесу в нашій країні, Вадику, фантазія не потрібна. Вона навіть заважає. Тут потрібні зв’язки, уміння бухати й лизати сраки, ну, щоправда, іноді треба їх і рвати, інакше порвуть твою.

– Ну, а ти що думаєш?

– Про що?

– Про подарунок!

– А що мені думати? Нехай він напружується.

– Скоро ми будемо далеко звідси! Так далеко, що це бидло не знайде нас, ми будемо вдвох. Ти, я сподіваюся, не передумала?

Дівчина напружилася. Вадим повернувся до теми недавньої розмови. Тоді після пляшки текіли його слова видалися сміливими, зухвалими й жахливо сексуальними, план був фантастичним, а секс жагучим, як ніколи! Але зараз… На тверезу голову в задушливій кімнаті все те не виглядало так весело.

– Ні, звичайно.

– Ти сумніваєшся? – він підвівся на лікоть.

Дівчина знизала плечима.

– Я трохи не так уявляла початок самостійного життя.

– А як? – У Вадимових очах спалахнули вогники.

Разом із ними Віолета відчула, як збудження знову повільно розтікається тілом. Тепер вона, не замислюючись, могла відповісти на запитання, чому вона з Вадимом. Із цим худим юнаком, який живе в бабусиній квартирі без меблів, харчується вермішеллю й рибними консервами. Вона була з ним через блиск у його очах.

– Невже ти бажаєш бути, як вони? Перетворитися на планктон мегаполіса. Стати однією з тих дуреп на батьківському «лексусі» із силіконом у губах? Що на тебе чекає? Бутик, шлюб за розрахунком, будинок, коханець і дитина-телепень? Твоя душа вмре ще до тридцяти, а ти існуватимеш, вимірюючи життя кількістю походів у косметичний салон.

– Але ж я отримала непогану освіту, я…

– Що, почнеш із помічника у фірмі батька й за рік виростеш до віце-президента? – він розсміявся. – Замаскована кар’єра, так би мовити, анестезія для залишків самолюбства? Ти була призначена директором ще сперматозоїдом у яйцях батька.

– А що ти пропонуєш? – вона спалахнула, збудження витісняла злість.

– Я пропоную тобі острів Свободи, я пропоную тобі створити власну Країну.

– Створити своє, укравши гроші в батька? Яка різниця?

– Велика! Одного разу потрапивши у цю систему, ти ніколи не вирвешся з неї, а будь-якій справі потрібні гроші. Ми можемо стати наркоплантаторами, витратити десять років і заробити ті ж гроші, а можемо їх просто відібрати! І за це десятиліття встигнути зробити щось корисне.

Вогонь у його очах перекинувся на дівчину, спалюючи в ній залишки образи, Вадим знову заводив її. Він, як завжди, мав рацію. Вони знову злилися в поцілунку. Від нього тхнуло дешевим тютюном, потом і фантастичними ідеями, але Віолета вже втрачала розум.

* * *

Коли вони увійшли до кабінету, товстий коротун засовував печиво в рот. Побачивши гостей, він підхопився. Спробував проковтнути ласощі, але ті на суху не лізли в горло. Товстун скорчив винувату пику, схопив чашку з гарячим чаєм, зробив ковток, обпікся, замукав, сплюнув у відро для сміття. Усе це він встиг зробити, поки гості розсідалися в крісла.

Їх було двоє. Чоловік у дорогому костюмі й молода дівчина з темним кучерявим волоссям. Гості з цікавістю стежили за хазяїном кабінету, який хапав ротом повітря, намагаючись зменшити біль. Товстун ще раз винувато всміхнувся й простягнув руку гостеві. Той глянув на забруднену крихтами долоню хазяїна кабінету й руки не подав. Товстун стряхнув крихти й повернувся за стіл.

– Відрекомендуюсь, – коротун намагався бути спокійним. – Я – Суриков Веніамін Павлович, головний редактор видавничого будинку «Продакшбук».

– Ми знаємо, хто ви, – обірвав редактора Соломахін. – У нас дуже мало часу, тому я поставлю запитання, ви відповісте, і ми з дочкою вже потім вирішимо.

– Так-так, як вам буде завгодно, – Суриков усміхнувся дів чині, але зустрів такий же гордовитий погляд, як і в батька.

– Ви казали, що можете зробити з будь-якої людини гарного письменника, це так?

– Даруйте, я не міг такого сказати, – побачивши, що гості починають хмурніти, Суриков поспішив виправитися. – Але чекайте, я все поясню.

Соломахін кивнув.

– Як би це сказати?! Можна навчити людину писати грамотно, але зробити з неї письменника й, до того ж, гарного – неможливо. За історію людства написано так багато, що вигадати щось нове дуже й дуже складно. А вигадати й цікаво описати це словами взагалі фантастика. У наш час твори стають бестселерами скоріше не через талант автора, а внаслідок правильної рекламної компанії та піару.

– Тобто? – Соломахін напружився.

– Я вам продемонструю.

Редактор жваво, як для своєї комплекції, підхопився й підбіг до величезної шафи, яка займала ледь не третину кімнати. Відчинив дверцята й тріумфально відійшов убік. Шафа майже повністю була закладена папками.

– Це макулатура за півроку. І це, я вам скажу, не найврожайніші півроку. Назвати це рукописами в мене не повертається язик. Зараз пишуть усі – від політиків до домогосподарок, допомагає Інтернет із його блогами, але однаково, ви самі бачите, скільки людей прагне поділитися своїми дурницями зі світом.

– І?

– І я повторюю, що я можу зробити з будь-якої людини відомого автора, якого впізнаватимуть на вулиці, а головне – читатимуть, звісно, за умови певних фінансових витрат, але обіцяти зробити з неї гарного письменника я не беруся.

– І як це відбувається?

Коротун посміхнувся. Він швидко повернувся за стіл, дістав з шухляди й виклав на стільницю з півтора десятка папок.

– Це те, що годиться до читання. Тобто вся та тонна макулатури в шафі виливається в такий невеликий стосик. Це твори початківців. Якби в них уже було ім’я, то ці твори після невеличкого редагування змогли легко конкурувати з маститими письменниками, але, на жаль… Ніхто не стане купувати книгу Васі Пупкіна, нехай навіть це шедевр світової літератури. Люди купують не шедеври, а імена, бренди, скандали, обличчя, які вони бачать на екрані телевізора або на сторінках Інтернету. Тому ці папки чекають свого часу.

– І ви пропонуєте видати якийсь із цих творів під моїм іменем? – заговорила дівчина.

– І так, і ні, – посміхався товстун. – Ви придбаєте права на цей твір, придбаєте за копійки – це я вам гарантую, можете його змінити, можете відразу передати мені. Над ним попрацюють мої редактори, а потім я натисну потрібні важелі, і механізм запуститься. Кілька згадувань у пресі, кілька рекламних роликів по телебаченню, декілька запрошень на ток-шоу А потім, коли інтерес у публіки досягне апогею, ми викладемо книгу на прилавки! І все! Вас упізнаватимуть на вулиці, ви – письменниця!

Дівчина подивилася на батька. Той усміхнувся. Товстун склав руки на грудях і чекав. Він був профі у спокусі славою. За його довгу трудову діяльність жоден клієнт не відмовився стати знаменитим.

Віолета кивнула головою. Ідея їй сподобалася.

– Ми згодні, – підсумував Соломахін.

– От і чудово, – товстун заплескав. – Рекомендую вам прочитати три рукописи.

Чоловік моторно сховав інші папки в стіл, залишивши на столі тільки три твори.

– На мій погляд, це ідеальні романи для вас. Як визначитеся, зателефонуйте, і ми запустимо машину популярності в дію.

Веніамін Павлович простягнув дівчині папки. Напевно, у погляді змія, що спокушав Єву, було менше лукавства, ніж в очах товстого редактора.

Батько та донька вийшли на ґанок. Він, гордий за доньку, і донька, задоволена подарунком батька.

– Віолета Соломахіна?! – вимовив уголос Ігор Вікторович. – Звучить!

– Ага, – відповіла та.

Думками вона була десь далеко. Чи то на майбутній прес-конференції, чи то десь у книжковому супермаркеті, підписуючи власні книжки, але напевно не на острові Свободи. Віолета здригнулася, згадала про свій образ байдужої доньки й насупила брови.

– Відсвяткуємо початок кар’єри великого письменника? – Соломахін не помітив повернення доньки у звичайний стан.

– Коли продамо перші десять тисяч екземплярів, тоді й відсвяткуємо, – відрізала дівчина.

Чоловік зблід, радісний запал від близькості перемоги над чудовиськом за назвою «колишня дружина» випарувався. Він, як і раніше, був ще далекий від контролю над власною дитиною.

– Правильно, – сховав образу за байдужістю Ігор Вікторович.

– Ну, я побігла читати?

– Звичайно, може, підкинути додому?

– Не треба, я візьму таксі, па-па.

Дівчина збігла з ґанку видавництва, залишивши розчарованого батька самого.

* * *

Віолета відчинила двері квартири. Скинула босоніжки, пішла в кухню, зробила кілька бутербродів із ковбасою й сиром, налила у величезну склянку соку. Тримаючи їжу в руках, а рукописи під пахвою, звернула до себе в кімнату. Увімкнула кондиціонер, розклала на покривалі три папки і, відкусивши великий шматок бутерброда, залізла на ліжко.

Дві папки були одного обсягу й товщі за третю. Дівчина розкрила найтовщу. На першому аркуші красувався напис:

«Із минулого з любов’ю…»

270 сторінок

Віолета почала читати. Прочитала десять аркушів і фиркнула. Писала жінка. Писала про героїню, яка знайшла у власній квартирі прохід у паралельний вимір. Прохід був у старій комірчині, де покійний чоловік зберігав рибальське знаряддя. Паралельний світ був точною копією світу сьогодення, тільки зрушеним у часі на тридцять років тому. І жінка могла переживати моменти свого минулого життя, переходячи через ці двері.

Напевно, це було й цікаво, але текст був перенасичений міркуваннями про життя дами майже двічі бальзаківського віку. А розмірковувати вона любила багато й про майже все навкруги, починаючи з того, чи правильно вона лизала морозиво на першому побаченні з покійним чоловіком, до розмови з учителькою свого сина, що сталася вчора. Міркувала над тим, що як було б добре щось змінити у власному житті, але щораз зупинялася, боячись тим самим надто змінити майбутнє, тобто своє сьогодення.

Роман чимось нагадував пісню акина – що бачу, про те й співаю, але набагато нудніше. Та й сама ідея виглядала як суміш фільму «Назад у майбутнє» та серіалу «Вир світів». Віолеті не подобалося. Вона здогадувалася, що книга закінчиться якимось дурним висновком. Напевно, героїня так і не ризикне щось змінити. А наприкінці заспокоїть себе тим, що прожила цікаве й щасливе життя, яке було сповнене і радостями, і сумом, і яке вона не бажає змінювати.

Віолета дістала останні аркуші рукопису й усміхнулася. Авторка закінчувала саме так, от тільки цей висновок, сформульований Віолетою у три речення, в оригіналі розтягся на десять сторінок.

Дівчина акуратно склала рукопис у папку й зав’язала тасьмою.

Другий роман був тоншим і називався «Розповідь про гламур». Двісті сторінок із життя одинадцятикласниці, яка шукає себе в цьому божевільному світі. З десяти прочитаних сторінок одну займали цитати роману «Над прірвою у житі». А опис гламурного життя чимось нагадував оповідання доярки Фросі, яка була відправлена на тваринницьку виставку в районний центр і там потрапила в дешевий нічний клуб.

Віолета навіть декілька раз посміхнулася. Але на цьому вся цінність прочитаного закінчувалася, тому дівчина відклала й цю папку.

Настрій, із яким вона вийшла від редактора, погіршувався. Твори хоч і були написані грамотно, але не чіпляли. Принаймні не чіпляли Віолету. Їй хотілося прочитати те, що трішки віддзеркалювало б її саму. Те, після чого вона б повірила, що сама написала це оповідання. Віолета так цього забажала, що цілу хвилину була охоплена поривом написати справді щось своє. І навіть відкрила ноутбук, але…

Дівчина всміхнулася, відклала комп’ютер і відкрила третю папку. Це був найтонший рукопис. Не більше вісімдесяти сторінок. Віолета скептично прошелестіла сторінками, зітхнула й почала читати.

Текст називався «Еклер у цукровій глазурі». Хоча оповідання йшло від героїні, в авторах стояло ім’я чоловіка. Віолета перевертала сторінки, жуючи бутерброди, і зупинилася, коли зрозуміла, що прочитала половину. Але головним було інше, вона бажала дочитати до кінця.

Це був не шедевр і, звичайно, далеко не класика вітчизняної прози, але оповідання чіпляло, як кажуть, за залишки живого. У ньому було багато цинізму, але це не псувало текст, а лише додавало реалістичності. Віолета ловила себе на тому, що приміряє поведінку героїні до себе. То було дивно, проте дівчина з упевненістю могла сказати: «Так! Я здатна таке зробити, таке сказати!» Вона була там, вона написала ці слова.

Віолета здригнулася, бо зрозуміла, що знайшла рядки, під якими хотіла б поставити своє прізвище. Дівчина посміхнулася. Вона – автор цих думок.

* * *

Віолета увійшла в кав’ярню, пробігла поглядом по відвідувачах і побачила Вадима за столиком у кутку. Засновник Суспільства вільних людей сидів, розвалившись на дивані, і щось розповідав двом незнайомим Віолеті дівчатам. Ще за столиком сидів давній друг Вадика Вася.

Василь був повною протилежністю Вадима – товстий здоровань із переляканим поглядом карих очей і вічно пітними долонями. Василь уважав Вадика своїм наставником, учителем, гуру Останньому це лестило, а платоспроможність велетня робила їх кращими друзями.

Василь був непоганим хлопцем, коли залишався з Віолетою наодинці. Дещо боязкий, трохи нерішучий, що робило його зворушливо милим. Із ним було весело й дуже затишно. Утім, як тільки з’являвся Вадим, Вася перетворювався на щось середнє поміж зомбі й ганчір’яною лялькою. Він із трепетом аборигенів не зводив очей із білої худої людини, а з його рота текла слина.

Ось і зараз Василь із відкритим ротом дивився на Вадима й навіть не кліпав. Дві дівчини, одна з яких була пухкою блондинкою, а друга – рудою, сиділи до Віолети спиною, тому їхню зацікавленість оцінити було важко.

Соломахіна-молодша підійшла до столика, нахилилася над Вадимом, поцілувала того в губи й плюхнулася поруч на диван. Вася із замилуванням дивився на них, а дівчата пильно вивчали Віолету.

– Привіт, – Віолета відповіла тим же поглядом.

Блондинка відразу відвела очі, а з рудою довелося повозитися, перш ніж вона припинила витріщатися.

– Знайомтеся, – почав Вадим. – Це Віолета, а це Мері та Катерина. Вони теж підтримують ідею вільного суспільства.

Віолета змусила себе всміхнутися, дівчата відповіли такими ж натягнутими посмішками.

– Я розповідав про те, яким буде наше поселення.

– Наше? – здивувалася Віолета.

– Звичайно. Згодом до нас підтягнуться волелюбні люди різних національностей, але на першому етапі необхідно якнайбільше людей зі схожим менталітетом і мовою. Нам потрібно, щоб нас помітили! А дівчата бажають приєднатися до нас.

Соломахіна знову оглянула кожну з незнайомок.

– Як ви познайомилися? – запитала вона.

– Вася дав оголошення в Інтернеті.

Вася посміхнувся, гуру назвав його ім’я, це чи не честь?

– Оголошення?

– Так.

– Що ви збираєтеся виїхати й жити на Кубі?

– Загалом, зміст точний, – Вадим подарував чарівну усмішку Каті.

Віолета здригнулася, до сьогодні вона вважала, що так усміхатися він може тільки їй. Дівчата підвелися та вирушили в туалет.

– Якого біса?

Віолета вщипнула хлопця. Той ойкнув, схопився за руку. Вася був обурений таким ставленням до духовного наставника.

– Що?

На обличчі Вадима з’явилося непідроблене здивування.

– Що?! – засичала дівчина. – Ти зібрався обчистити мого батька за допомогою мене, а потім на ці гроші вивезти всіх блядей на Кубу? І там трахатися з ними? А мені що накажеш, свічку тримати? Щоб мій духовний наставник зміг у дірки влучити?

– Тихіше, тихіше, – заметушився Вадим.

За все знайомство Віолета вперше бачила хлопця в такому стані. Вадим кивав убік Васі, намагаючись сказати, що краще відкласти розмову до того часу, коли вони залишаться вдвох.

– А нехай слухає!

– Ти все не так зрозуміла! – він знову напустив на себе незворушність. – Вони самі сплачують свій проїзд, і вони також вносять у спільну справу частину фінансів. Не одна ти маєш багатого родича.

Віолета стиснула кулаки.

– А щодо «трахатися», то в нас не буде інституту шлюбу, тому що він суперечить принципам вільної людини – це по-перше. А по-друге, справжніми вільними можуть стати люди, народжені від вільних людей, а це вже третє покоління. Ми зачинателі, ми батьки Свободи.

Із кожним словом в очах хлопця яскравіше розгорялися ті вогники, від яких у Віолети теплішало внизу живота й пересихало в горлі.

– Нам потрібні люди різних професій, у першу чергу – лікарі, а Катя медсестра, і ти бачила її форми, вона ідеальна для народження здорового покоління вільних людей.

На мить вогники пригасли, ніби ліхтарик потрапив у туман. Цей туман в очах коханця Віолета помітила ще вчора, коли, стоячи над Вадимом, знімала трусики.

Хлопець здригнувся, розігнав видимі тільки йому фантазії і знову подивився так, як міг дивитися тільки він.

– Але ти завжди залишишся єдиною в моєму серці. Ми розпочали благу справу, і я, і ти, і Катя, і навіть Вася. Ми жертвуємо собою для майбутніх поколінь, ти розміреним життям у затишку й заможності, я власним інтелектом, який міг би вигадати вакцину від раку, але змушений бігти від хаосу капіталізму, а Катя стане матір’ю в буквальному значенні слова. У кожного своя роль, але кожна роль однаково важлива й необхідна.

Віолета відчула, що потекла. Вона глянула на Василя й готова була присягнутися, що в нього встав. Дівчина підвелася, схопила Вадима за руку й потягла до вбиральні. У дверях вони зіштовхнулися з Катею й Мері, ті з розумінням підморгнули Вадиму, але Віолета залишила це без уваги. Вона затягла хлопця в жіночий туалет. Увіпхнула в кабінку й зачинила за собою двері.

* * *

Віолета сиділа на матраці й дочитувала рукопис. Над головою дивився вдалину Че Гевара, а Ленін-вовкулака вичікував чергову жертву. Вадим лежав поруч, занурюючись у простори Інтернету на старенькому ноутбуці. У кімнаті зависла майже ідилія, якщо не брати до уваги неприємного смороду від давно не праної постільної білизни, пилу по кутках і темної штори.

Дівчина відклала рукопис і зупинила погляд на одній із вирізок, що висіла на стіні. Це був проспект туристичної фірми. Багато яскравих квітів і заклик покинути все й відправитися на відпочинок. Чому цей плакат розміщено серед журнальних статей про Че Гевару й Кубу, Віолета не знала. Тут він був так само недоречний, як і вона – донька багатих батьків у брудній однокімнатці на старому матраці. Дівчина злякалася. Ще ніколи такі думки не відвідували її голову.

Вона почала мріяти про Свободу, коли розлучилися батьки. Це було ще в школі. П’ятий клас. Вона гралася ляльками. Таких ляльок не було ні в кого у дворі, а потім вона почула цей звук. Звук донісся з кухні. Ляпас. Хльосткий, дзвінкий. Немов ляскання хлиста. Віолета чула цей звук раніше, у цирку, коли на арені були поні. Тільки зараз у квартирі цей звук видався недоречним. Він лякав.

Віолета встала, відклала ляльку й пішла на звук. Тепер у приміщенні стояла тиша. Грузька й липка, неначе ляпас знищив усі інші звуки або навіть розірвав барабанні перетинки. Дівчинка підійшла до дверей кухні й переступила поріг. Поруч стояв батько, його нижня губа тремтіла, а в очах застиг жах. Не переляк або страх, а жах. Він помітив Віолету й здригнувся, кинув швидкий погляд на дружину й вибіг з кухні.

Мати стояла біля вікна, притискаючи долоню до лівої щоки. Очі наливалися слізьми, але викликані вони були не болем. То була лише волога, рефлекс організму на певний вплив зовнішнього середовища. Ті сльози були ніби краплі поту на чолі у спекотний полудень, адже за ними в материних очах горів виклик. Звичайно, усе це Віолета зрозуміла пізніше, набагато пізніше. Але посмішка матері на кухні ще довго снилася дівчинці.

Чому вона згадала про це зараз? Тому що в той день вона виїхала з матір’ю до бабусі, а через тиждень стала мріяти про Свободу й твердо вирішила, що коли стане дорослою, з нею таке не повториться.

– Агов! – Вадим клацав пальцями в неї перед носом. – Ти де?

Віолета здригнулася, зніяковіло всміхнулася.

– Та так, задумалася.

– Що це в тебе? – Вадим тикнув пальцем в аркуші.

– Рукопис.

– Що за рукопис?

– Я написала книгу.

Віолета не зрозуміла, чому сказала це. Неправда далася так легко, що дівчина на мить сама повірила в неї. Хлопець здивовано скинув брови.

– Ти книгу? Коли? Про що?

– Та так, писала вечорами. Про себе, про світ навколо мене.

Вадим узяв рукопис, прошелестів сторінками, зважив у руці.

– Робити вам нема чого, бабам.

Він кинув рукопис на ліжко. Віолета закусила губу, її образила реакція хлопця. Він не зобов’язаний був захоплюватися нею, йому могло не сподобатися. Але він повинен був хоча б попросити прочитати. Попросити!

– Ну, а що папаша твій? Дзвонив? Подарунок придумав? Вадим відсунув ногою ноутбук і розвалився на матраці.

– Придумав.

– Так? І що це? Подарує тобі власного раба? – Вадим розсміявся жартові.

– Він видасть мою книгу.

Якщо до цього моменту в голові Віо лети й були якісь сумніви щодо запропонованої афери, то зараз вони повністю зникли. Вона бажала цю книгу, бажала побачити своє ім’я на ній, бажала побачити обличчя знайомих, коли її покажуть по телевізору як нову зірочку на літературному небосхилі.

Вадим здригнувся. Подивився на дівчину.

– Ти це серйозно?

– Так.

– І ти погодилася? Ти вирішила загрузнути в цьому болоті пихатих писак?

– Я хочу спробувати!

– А як же наша ідея? Як наші плани? Адже я не зможу без тебе, – він подивився їй в очі.

Віолета танула. Уже забула, як Вадим відкинув рукопис, забула його образливі слова, вона знову почувала збудження й бачила тільки його очі.

– Я… – Віолета запнулася.

Він узяв її долоні у свої, його довгі білясті вії зробили черговий змах.

– Я люблю тебе! І я підтримаю тебе в усіх твоїх починаннях, але чи варто грузнути в цьому болоті пафосу й манії величі? Я переконаний, що ти написала гарну річ, але ж ми мріяли про інше?! Нам визначена роль засновників найпрекраснішого поселення людей. Ми вісники нового способу життя, свободи й радості! Ми не якісь там хіпі. Ми люди з ідеєю! Удвох ми непереможне ціле, а ти…

Віолета ковтнула, їй стало соромно. Адже вона навіть не писала цей твір, і раптом її так зачепила байдужість Вадима до звичайних аркушів паперу. Так хто з них егоїст? Він або вона?

– Ні, ти не зрозумів мене! – Голос дівчини тремтів. – Я погодилася лише для того, щоб батько заспокоївся, щоб не заважав нам.

Вадим усміхнувся, узяв дівчину за підборіддя й притяг до себе.

* * *

– Я вибрала цю.

Віолета висунула папку вперед. Вони знову сиділи в кабінеті товстого коротуна. Редактор знову потирав маленькі долоні й розтягував рота в посмішці. Ігор Вікторович сидів поряд із дочкою й спостерігав за тим, що відбувається, з ідіотським блаженством на обличчі. Віолета ніколи не бачила батька в такому стані.

– Що ж, цікаве оповідання, – Суриков усміхнувся. – Сміливе, оригінальне, трохи цинічне, але нам саме таке потрібне. Піпл любить моральні струси. Це тільки здається, що всі скромні й тихі, а насправді всім треба розпусти. Відвідуваність сайтів, де розміщені фото естрадних співачок зі стрінгами або з виваленими грудьми, у рази перевищує скачуваність їхніх пісень. Людям потрібні тіла, цицьки, нехай вибачить мене юна леді, їм потрібен бруд, плітки.

– Мене бентежить обсяг твору, – Віолета перервала монолог Сурикова.

– Стислість – сестра таланту, – реготнув редактор. – Люди втомилися від багатотисячних томів. І це не фентезі! Це реальність! Ви все зрозуміли з твору?

Дівчина кивнула.

– Ну от! Цього достатньо! Зараз немає суворих вимог, яким повинен бути роман. Ми видамо книгу в зручному форматі, спочатку покет-бук, а потім, якщо піде, у твердій палітурці. Я напишу вам тези, ви їх вивчите, і будь-яка прес-конференція наша. Домовилися?

– Так.

– Ось і чудово. А тепер ми повинні обговорити ціни, стратегію, рекламу й усі інші нудні кроки, які приведуть вас до популярності.

– У мене ще одне прохання.

Віолета піймала себе на тому, що вона підвела руку, як у школі, просячи слова.

– Так?!

– Я бажаю познайомитися з автором!

Веніамін Павлович здригнувся, його солодка усмішка зник ла, поступившись місцем розгубленості й нерозумінню.

– Даруйте, із яким автором?

– З автором цього рукопису!

– Це ще навіщо?!

Суриков вертів головою, витріщивши очі.

– Я хочу.

– Юна леді, вибачте мою нахабність, але так справи не робляться. Вам не потрібно зустрічатися. Я наполягаю на цьому, категорично. Я оформлю всі папери з вашим юристом, але ваша присутність небажана.

– Чому?

Суриков надув щоки, замахав маленькими ручками, намагаючись жестами підсилити своє обурення нерозсудливістю Віолети.

– Тому що це його витвір, це його чадо. Не можна, щоб автор із вами зустрічався, це…

– Ви боїтеся, що він почне згодом мені погрожувати? Соломахін напружився.

– Я не знаю, люди непередбачувані. Я не розумію, навіщо вам із ним зустрічатися?

– Мені цікаво подивитися на людину, яка написала ці рядки, він неначе я. Звичайно, не зовсім, але багато моментів майже списані з мене.

– Юна леді, це все літературні прийоми, узагальнення образу. Люди самі приміряють учинки героїв на себе, і чим більше таких подібностей, тим більше їм подобається твір. Йому вдалося описати свого героя саме так, що це зачепило вас. Йому плюс в умінні створювати персонажів, але та героїня – це не ви. І він вас не знає!

– Я хочу його бачити!

– Я можу дати вам його ім’я, зайдіть в «Однокласники», подивіться на нього, можете навіть поспілкуватися, але реальне знайомство категорично небажане!

– Тоді я відмовляюся.

Ігор Вікторович, слухаючи діалог дочки з редактором, був на боці останнього. У словах товстуна була раціональна зернина, чим менше вони знають одне про одного, тим менше шансів, що виникнуть якісь проблеми. Але зараз розмова зайшла в зовсім інше русло. Якщо дочка відмовиться від участі, то Соломахін знову залишиться ні з чим. Знову та сука, колишня дружина, скаже, що який він, у біса, батько, якщо не зміг організувати для доньки обіцяний подарунок. На це Соломахін не міг піти.

– У чому проблема? – подав голос Ігор Вікторович.

Редактор і дочка опустили голови, немов бешкетники, яких застукав вихователь.

– Це не правильно, – видавив із себе Суриков.

– Ви боїтеся за безпеку моєї дочки – це раз, із цим я згоден. Чи є ще вагомі причини, щоб заборонити зустріч?

Веніамін Павлович знизав плечима.

– Якщо я візьму її безпеку на себе й ви не будете відповідати за це, зустріч можна організувати?

– Зрозумійте, – почав редактор. – Це абсурдно, ми не диван і не мобільний телефон купуємо, ми купуємо інтелектуальну власність. Навіщо зайвий раз наступати людині на мозолі?

– Тоді зустріч буде! – поставив крапку Соломахін.

Суриков важко зітхнув і підняв свої маленькі долоньки догори, демонструючи капітуляцію.

– От і домовилися! Віолето, ми зараз будемо обговорювати цифри й нудні речі, тому ти можеш бути вільна, – Соломахін усміхнувся дочці.

Та кивнула, підхопила зі столу свою сумочку й залишила чоловіків.

* * *

Вася завжди багато пітнів. Спочатку в дитячому садку, потім на уроках фізкультури в школі, потім в інституті. Він звик пітніти. Але особливо він пітнів при спілкуванні з дівчатами. Таке траплялося не так часто, але це вичавлювало з його організму літри рідини. Хлопець пітнів усім тілом від верхівки до кінчиків пальців на ногах. Пітнів рівномірно, весь укриваючись крапельками солоної вологи.

Ось і зараз, незважаючи на прохолоду кондиціонованого повітря в кав’ярні, він відчував, як прилипають вологі штани до сідниць, а по спині й животу маленькими ящірками сковзають краплі поту. Вадим спізнювався майже на п’ятнадцять хвилин, а двоє дівчат постійно хіхікали. Одна з них – жіноча версія його самого: фарбована блондинка з пишними формами й відсутнім поглядом. А друга – рудоволоса богиня, яка відкрито знущалася з хлопця, відпускаючи жарти на його адресу. Однак Василь був ладен вибачити їй усе.

Він закохався в Мері з першого погляду й навіть встиг непомітно сфотографувати її на мобільний. І вже два рази використовував це фото, доводячи себе до потужного оргазму. Він уявляв Мері без одягу. Худе, майже пласке тіло викликало в хлопцеві незрозуміле бажання, а відсутність опуклих грудей множила ті відчуття до моментального оргазму. Він хотів Мері, як нікого у своєму житті.

А у своєму житті він хотів багатьох, майже всіх, але доживши до двадцяти п’яти років, мав усього трьох. Одна з них була повією, друга лягла з ним на спір із подругами, а третя була настільки п’яна, що її знудило прямо йому на груди. Найдивнішим виявилося те, що Василь не відчув огиди. Дівчина, звичайно, на ранок нічого не пам’ятала, а хлопець дбайливо зберігав у спогадах той момент.

Тепер його бажанням була Мері. Ось тільки цього разу Вася не хотів удаватися до грошей і алкоголю. Він прагнув взаємності, а якщо її й не буде, то без жодного примусу.

– Давно знаєш Вадима? – запитала Мері.

Вася здригнувся. Дивно й незрозуміло, але її голос невідомим чином впливав на його передміхурову залозу. Він відчував, як член вібрує в такт її звуковим хвилям. Звичайно, як призер шкільних олімпіад із фізики, хлопець міг відшукати складне пояснення цьому феномену, але проблема полягала в тому, що хвилі впливали й на його мозок. І якщо залоза відчувала підбадьорливий ефект, то з мозком усе було навпаки, він відключався, залишалися лише елементарні рефлекси.

– Я? З В-вадимом? – знітився Вася. – Так, давно. Ми жили в сусідніх будинках, тому з дитинства разом.

– І що, все це про землю на Кубі правда? – Мері катала оливку на зубочистці по губах.

– Т-так, – до ерекції, що починалася, додалася сухість у роті.

– Звідки він її взяв? Невже такий багатий? В очах дівчини з’явився інтерес.

– Він не багатий, – посміхнувся Вася.

Вася піймав себе на тому, що в нього менше тремтять руки. Він говорить із дівчиною й майже не затинається.

– У нього не було батька, лише мати, вона працювала на фабриці.

– Так Куба це все маячня для лошиць?

– Ні! – В очах Василя спалахнув переляк. – У нього дід по матері військовий, ну, ще з тих часів. Коротше, він там «фіделівців» учив, а потім знайшов собі кубинку й залишився. А йому за колишні заслуги як борцеві за Свободу Кастро відвалив фазенду. Ну, дід помер, а фазенда й земля онукові в спадщину відійшла, от Вадим і вирішив туди поїхати.

– Ясно.

Мері допила мартіні.

– Може, ще замовити мартіні?

– Можна, – вигукнула Катя. – Тільки мені з горілкою!

Вася підняв руку, але офіціантка його не помітила, він перехопив глузливий погляд Мері, смикнув долоню вниз і підвівся. Зачепив ногою стільницю, дзвякнули порожні келихи. Василь зніяковіло всміхнувся й пішов убік офіціантки. Наздогнав її майже біля бару, скоромовкою продиктував замовлення й повернувся назад.

– А ти теж з ним їдеш? – запитала Мері.

– А ти?

Вася здригнувся, злякавшись власної сміливості. Дівчина засміялася.

– А ти мене візьмеш?

– Звичайно, – випалив хлопець.

Випалив і зрозумів двозначність запитання. Мері стежила за його реакцією, помітивши розгубленість Василя, вона залилася голосним сміхом.

– Ну, а серйозно? Віриш у цю затію?

– Так! – Вася впевнено закивав головою, і краплі поту з чола закапали на стіл.

– А ми ось сумніваємося, так, Катю?

– Угу, – відгукнулася подруга.

– Але якщо ти їдеш, то я думаю, що потрібно погоджуватися.

Рум’янець залив щоки Василя, від слів дівчини в нього перехопило подих. Хлопець не вірив щастю. Рудоволоса богиня бажає їхати з ним.

– Думаю, буде весело, – розсміялася вона.

– Це буде новий виток наших життів.

* * *

З кабінету Сурикова Віолета виходила із двоїстими почуттями. Ідучи на цю зустріч, вона переслідувала дві мети: побачити людину, що написала роман, і показати себе як королеву життя. Вона бажала довести, що здатна зробити те, чого не зміг зробити він. Донести цей твір світові! Як їй здавалося, зробити це набагато складніше, ніж написати тридцять тисяч слів.

Віолета очікувала побачити ботаніка із зацькованим поглядом у величезних окулярах і коротких штанях. Однак у кабінет увійшов інший хлопець. Так, він був у окулярах, але на цьому схожість із класичним виглядом ботаніка закінчувалася. Він не мав вигляд крутого, він не мав вигляд забитого, він був тією серединою, яка не впадає в око. Середній зріст, звичайна зачіска, неяскравий одяг.

Ідучи сюди, вона навіть приготувала промову. Щось пафосне з відступами про те, що вони не зменшують його внесок, але це половина справи. Життя змінилося, розміреність і неспішність буття вже у минулому. Зараз людину потрібно затягти, зацікавити так, щоб вона витратила частину свого часу на книгу. Потрібно вкрасти, відібрати цей час, змусити прикувати увагу саме до цих сторінок. Він, звичайно, молодець, сюжет цікавий, у міру розумний і дотепний, але Віолета привнесе родзинку.

А потім на мить вона побачила все в іншому світлі. Вона – розпещена донька олігарха – сидить у дорогому кріслі по один бік із розпусним товстуном і батьком, який за своє життя не прочитав і десятка книг, та намагається відібрати в людини частку її самої. Не купити, а відібрати! Ті гроші, які запропонував редактор за книгу, вона витрачає за тиждень при ощадливому способі життя!

Уся ця зустріч походила на те, як відбирають цуценя в сучки. Усе вже вирішено, і обставини не на боці тварини.

Але водночас Віолета бажала цей твір. Хотіла сильніше, ніж машину на шістнадцятиріччя. Її не хвилювали ні той факт, що вона не автор, ні те, що вона не змінила навіть слова, ні те, що вона й не збирається щось змінювати. Їй подобалися всі тридцять тисяч слів, і вона бажала, щоб усі вважали її матір’ю цього роману.

Віолета тут. Він сидить навпроти. Микола. А вона бореться між бажанням скочити й крикнути, щоб він забирав свій роман і йшов, біг, ховався, тому що те, що він написав, – це дивовижно. Це заворожує! А його обдурять, заплатять копійки, викинуть на вулицю, а вся слава дістанеться їй – розпещеній кралі. Віолета думала про це й водночас схрещувала пальці на ногах, щоб він нічого не запідозрив. Щоб йому страшенно були потрібні гроші на операцію для рідних або тупо на наркоту, неважливо. Головним було те, щоб він, не роздумуючи, повинен узяти їх, поставити підпис і назавжди зректися цього твору. Адже відтепер і навіки вона – єдиний та незмінний автор цих рядків, цих довбаних тридцяти тисяч слів.

А Микола думав! Він краяв її серце своїм байдужим поглядом, дивлячись на тонкий конверт із валютою. Захоплював її цим поглядом, убивав її. Вона ненавиділа його за це. Стискала кулаки, давно забувши свою промову, і молила Бога, щоб усе це швидше скінчилося. Віолета ладна була попросити батька, щоб у випадку відмови він силою відібрав цей рукопис.

А потім Микола почав ставити запитання. Він щось запитував про контракт, він так повільно перегортав сторінки, він так довго вивчав написане, що у Віолети ледве не трапився нервовий зрив. Ненависть і повага до автора так міцно сплелися в її голові, що вона не могла визначити – яке з почуттів сильніше.

Уже наприкінці, коли його рука з ручкою застигла над документом, він подивився на неї. У тому погляді не було злості, не було докору або ненависті, у ньому була приреченість людини, яка усвідомлює кожний свій крок.

Він поставив останній підпис, останній раз коштовна ручка адвоката сіпнулася в його руці. Посміхнувся й вийшов із кабінету.

Віолета відчула, що зараз намочить крісло, спазми стискали сечовий міхур, а руки тремтіли, немов вона всю зустріч тягала гирі.

* * *

Віолета натиснула на кнопку дзвінка ще раз. Музика за дверима скінчилася, почулося клацання замка. У дверях без майки із сигаретою в зубах стояв Вадим, із квартири лунав дівочий сміх і невиразне чоловіче бурмотання.

– Привіт, кохана.

Вадим нахилився й поцілував дівчину. Віолета увійшла, запитально дивлячись на хлопця. Той жестом показав на кімнату.

На матраці, у центрі якого стояв кальян, сиділо троє. Вася, товста блондинка з червоним обличчям і руде стерво.

– Привіт, – видавила Віолета.

– Привіт, – у різнобій відгукнулася трійця.

– Вадиме, можна тебе на кухню?

Віолета направилася туди, не очікуючи відповіді.

– Ти навіщо цих кобил сюди привів? – спалахнула дівчина в оточенні брудного посуду й хлібних крихт.

– Ми ж це вже обговорювали?! – Вадим стомлено зітхнув.

– Одна справа впарювати їм цю нісенітницю в кав’ярні, а інша – розсадити їх на нашім матраці!

– По-перше, матрац мій! А по-друге, я не сектант і нікого примусово не тягну у вільне суспільство! Якщо ти вирішила залишитися й множити целюліт поряд із батьком, то це не означає, що в усіх такий же вузький погляд, як у тебе. А без віри в успіх на острові нема чого робити!

В очах Вадим затанцювали знайомі вогники. Віолета була занадто зла, щоб вони подіяли на неї так швидко. Але все ж вони діяли.

– Я… я… я просто, вибач! Я приревнувала, вони тут…

Вадим усміхнувся, вогники розгорілися яскравіше.

– Я розумію, та втомився тобі повторювати, що ти єдина! Але всі ми – лише земля, з якої виросте нове покоління! Сильне! Вільне! Нам потрібні люди, а деякі перебувають на розпутті, і моє завдання не заманити їх до нас, а допомогти зробити правильний вибір! Допомогти зробити вибір! І цей вибір не завжди на нашу користь, проте суспільство вільних не може постати з людей, яких затягли брехнею! Для того ж щоб допомогти людині визначитися, потрібно впізнати її, що я й роблю.

Він підійшов упритул до Віолети й глянув у її очі. Від нього тхнуло коноплею і пивом. «Хіба так пахне Свобода?» – подумала Віолета, але прогнала цю думку. Прогнала тому, що в очах, які дивилися на неї, танцювали вогники. Ті самі, від яких ноги ставали ватяними й приємно теплішало внизу живота, ті самі, але… Але сьогодні вони втратили частину своєї магії. Чи були тому провиною кальян і пиво – вона не знала, але в них чогось бракувало. Вони, як і раніше, заводили її, як і раніше, вона відчувала запаморочення, але все це було в напівсили. Немов у чарів, які мав його погляд, скінчився строк придатності. Віолета посміхнулася.

Вони повернулися в кімнату. Віолета сіла під Че Геварою, Вадим зайняв місце під Леніним.

– Оригінально тут у вас, – усміхнулася Мері, розглядаючи стіни.

– Це тимчасове помешкання, людину не повинно нічого тримати. Жити треба так, щоб у будь-який момент можна було вийти з дому й більше в нього не повертатися, – Вадим зробив глибокий вдих із кальяну.

– А що за мужики на стіні? – Мері ткнула пальцем у плакати за спиною Віолети, і Вадим зайшовся в кашлі.

– О, а цей мужик у Вітахи на футболці був, пам’ятаєш, Машко? – Катя штрикнула подругу в бік, указуючи на Че Гевару.

– Машка – це та, яку можна за ляшку, а я – Мері! – прошипіла та.

Віолета перехопила сумний погляд Вадима й усміхнулася. А ще вона помітила, яким поглядом Василь дивиться на руду. У цей момент у Віолети завібрував телефон. Дівчина встала й вийшла на кухню. Дзвонив батько.

– Привіт, па-па.

– Здрастуй, дочко! Куди це ти зникла?

– Нікуди, усе, як завжди, у нас же обід лише завтра?

– А зустрітися з батьком без розкладу?

Віолета мовчала.

– Добре, розслабся, – випередив Ігор Вікторович. – Ми з тим похітливим товстуном усе обговорили, усе вирішили, усе втрясли. Він сьогодні подзвонив, каже, що післязавтра якийсь літературний конкурс проводить нагородження лауреатів. Також сказав, що ти стала переможницею. Радів, що це просто ідеально. Про тебе напишуть у газетах, а потім уже почнемо друкувати книгу.

– Але ж ми не посилали роман!?

– Доча?! – напружився Соломахін.

«Ти й роман не писала», – подумки договорила за батька Віолета. Так що її здивувало? Напевно, те, що справа перейшла в стадію реальності. Ще вчора вона думала про це як про щось незбутнє, а сьогодні все закрутилося. Її вихід.

– Вибач, тату!

Тепер здригнувся Соломахін. Він не пам’ятав, коли Віолета вибачалася востаннє. Навіть коли вона розбила його колекційний «феррарі», він так і не дочекався від неї банального «вибач». Вона тоді сказала, що він сам винен у тому, що ключі лежали на столі. А востаннє слово «вибач» злетіло з її губ ще в дитинстві, коли вона пролила чорнило на його величезний горіховий стіл. Скільки їй тоді було? П’ять років?

– Проїхали! Загалом він накидав тобі невелику промову, її передадуть перед церемонією. Тебе чекають біля театру післязавтра о п’ятій вечора. Можеш запросити своїх друзів.

– Що потрібно буде робити?

– Він казав, що це звичайна церемонія вручення дипломів, тебе назвуть, ти вийдеш, скажеш кілька слів. Потім банкет, журналісти, у тебе, як у переможниці, будуть брати інтерв’ю, тобі потрібно сказати те, що він напише, і начебто поки все.

– Добре! Ти приїдеш на церемонію?

– Звичайно!

– Тоді там і зустрінемося, тоді завтра обід скасовується, поїду вибирати сукню!

– Добре, бувай!

Вона відбила дзвінок, не сказавши слова прощання.

* * *

Віолета не була новачком на таких заходах. Коли твій батько за впливовістю в регіоні перевершує мера, до таких речей, як церемонії та презентації, звикаєш швидко. Але в ролі людини, якій треба вийти на сцену й щось там отримати, вона була вперше. І її більше лякала не сама сцена, а необхідність сказати промову.

Вона ніколи не вважала себе сором’язливою, але говорити про твір, який ти не писала, перед сотнями людей це зовсім інша справа. Тут потрібні, як би сказав батько, залізні яйця. І вона їх знайде. Віолета так вирішила. Вирішила, дивлячись на себе у дзеркало.

Мати стояла в коридорі й стежила за донькою. Віолета запросила її з собою, але та відмовилася. Лише попросила прочитати рукопис. За час, що вони жили разом, Віолета навчилася розрізняти настрій матері. Зараз та всім своїм виглядом так і кричала, що вона проти цієї витівки.

На всі запитання Віолети про причину такого протесту, мати відповідала одним реченням.

Неправильно все це.

Віолета й сама десь углибині розуміла, що це неправильно. Але потім знову ловила себе на тому, що відчуває майже чи не фізичну насолоду від думки, що ці тридцять тисяч слів будуть підписані її іменем.

Також вона заспокоювала себе тим, що таке ставлення матері пояснюється ревнощами. Вона ревнує! За все своє життя Віолета ніколи не проводила стільки часу з батьком. А тепер вони почали зближуватися, вони перестали дратувати одне одного, і матір це лякало. Вона боялася втратити дочку. Боялася, що та проміняє її на батька, а їй залишаться щотижневі обіди в якихось забігайлівках.

Із цими думками Віолета поцілувала матір і поїхала на церемонію.

Вона стояла в тіні величезного каштана й стежила за юрбою. Вадим зі своєю новою трійцею васалів пішли на пошуки бару. Батька не було. Віолета чекала гінця від редактора зі словами промови.

Гонець прийшов вчасно. Точніше то була невисока дівчина років дев’ятнадцяти. Вона запитала у Віолети її ім’я. Потім сказала, що її прислав Суриков, і простягнула складений учетверо аркуш паперу.

Віолета пробігла поглядом тези, і настрій зіпсувався. Образа злегка стиснула горло. Це була не промова. Це були начерки речень, які з легкістю підійшли б до будь-якого твору. Людина, яка написала ці рядки, не читала роман. Це були штампи, заготовки, вода. Але засмутило дівчину інше. На мить, але все ж чітко, вона відчула себе таким самим інструментом. Вона потрапила на конвеєр, не перша й точно не остання. Із такою промовою сотні новоспечених письменників піднімалися до мікрофона.

Віолета нічим не краща за автора. Вона лише наступна шестірня у величезному механізмі викачки грошей. У неї своя роль, можливо, трохи яскравіша, але все ж епізодична.

Віолета здригнулася. Мотнула головою, кілька разів глибоко вдихнула. «Це все мати з її песимізмом», – заспокоювала себе дівчина. Вона вийде й скаже свої слова, і їй не потрібні ці порожні словосполучення. Знайде, що сказати оригінального, щоб кожен у тому залі захотів прочитати її роман. Саме її! Віолета твердо вирішила, що тепер це її твір.

«У мене все вийде, я головна на цій церемонії!» – вимовила дівчина вголос.

Віолета пішла до театру. Натовп повільно вливався всередину. Дівчина пройшла хол, зупинилася біля дверей у зал. Оглянулася, Вадима ніде не було, вона увійшла до залу. Пройшла до сцени й сіла в першому ряді на місце з її прізвищем.

Церемонія почалася. Її черга була останньою. Вона спостерігала за дійством. Дивувалася радості конкурсантів, кривилася від промов удячності, і чим ближче було до фіналу нагородження, тем менше у Віолети залишалося оригінальних слів.

Та промова, яку вона прокручувала в голові, тепер виглядала ще більш заїждженою, ніж список штампів на складеному папірці. Вона не мала, що сказати залу. Вона не знала, що сказати юрбі за її спиною, щоб викликати інтерес до книги. Вона з жахом чекала своєї черги й навіть відразу не зрозуміла, коли назвали її ім’я. Її ім’я…

Віолета підхопилася, глибоко вдихнула й пішла на сцену. Ведучі оголосили якогось «заслуженого» письменника країни, прізвище якого Віолета ніколи не чула. На сцену вийшов сивобородий чоловік із залисиною.

Письменник був одягнений у чорні штани від «Армані», туфлі «Гуччі», а замість сорочки на ньому красувалася вишиванка. «Заслужений» підійшов до мікрофона, дві хвилини вихваляв організаторів за конкурс і особливо за запрошення бути у членах журі. Потім довго говорив про Віолету й те, що він спокійний за національну літературу, якщо у країні зростають такі молоді письменники, як вона.

На сцену вийшла дівчинка років восьми, підносячи диплом переможця й букет зів’ялих троянд. Письменник узяв із її рук подарунки й підійшов до Віолети. Від літератора тхнуло потом і перегаром. Він вручив диплом, букет квітів, який годився хіба на гербарій, і смачно поцілував переможницю в губи. У Віолети запаморочилося в голові. Зал чекав банкету, від якого його відокремлювали лише слова подяки дівчини.

Усвідомлення того, що вона є бар’єром на шляху до веселощів усієї цієї юрби аматорів літератури, вибило залишки власної промови з голови Віолети. Вона, затинаючись, вимовила перший штамп зі списку. Аудиторія мовчала. Віолета ладна була заприсягтися, що чує гурчання глядацьких животів у першому ряді. На останніх – уже почалося пожвавлення, а найбільш голодні потягнулися до дверей.

Вона вимовила ще два штампи й зрозуміла, що її зараз уб’ють, і першим буде літератор, що стоїть поруч. Віолета випалила слово «спасибі», злегка вклонилася й швидко пішла за лаштунки. Хтось тряс її за плече, хтось усміхався в обличчя, хтось промовляв поздоровлення. Віолета тягла посмішку, кивала в різні боки й намагалася знайти вихід.

Чиїсь руки впевнено схопили дівчину за лікоть і повернули до себе. Це був батько, він широко всміхався, тримаючи доньку. Поруч стояв Суриков, розтирав свої маленькі долоні й чекав, поки родичі обміняються враженнями.

– Що тепер? – Віолета звернулася до редактора.

– Зараз я вас відведу до кімнати, вам видадуть премію, а ви передасте її мені! Потрібно оплатити промову того дядька, який вручив вам нагороду, і ще якийсь дріб’язок. Диплом можете залишити собі, квіти викиньте он у ту урну!

Віолета, яка налаштовувала себе до будь-якого повороту подій, знову піймала себе на тому, що не готова до такого цинізму. Механізм працював, працював з небаченим ККД у сто відсотків.

– Пішли, – товстун не чекав відповіді.

Він розвернувся й упевнено почимчикував у темряву закулісного простору. Віолета йшла за ним, позаду батько та його охорона. Дівчина виконала все, як велів Веніамін Павлович. Після цього редактор провів їх у банкетний зал, а сам вийшов роздавати данину.

Ведучи Віолету коридорами театру, коротун хвалив її за те, що вона скоротила промову, добре трималася й не сказала нічого зайвого від себе.

– Тепер, – продовжував він, – на тебе нападуть журналісти. Корчити зірку не треба. Говори те, що написано на папірці, своїми словами. На конкретні запитання, на кшталт тих, коли книга з’явиться на прилавках, відповідай розмито або кажи, що чекаєш на пропозиції від видавництв. Якщо запитають, що навіяло сюжет, придумай щось!

Суриков кинув хитрий погляд на перелякане обличчя дівчини й усміхнувся.

– У тебе вийде, – побадьорив він. – Головне, запам’ятай те, що скажеш у перший раз, і в наступні кажи те саме. Ось і все. Протримайся півгодини й можеш їхати додому. Усе! Сьогодні ми більше не побачимося. Я зателефоную. Вам туди.

Товстун махнув рукою вбік непримітних дверей наприкінці коридору, а сам пішов праворуч.

* * *

Микола довго дивився на екран телефону. Кілька рядків повідомлення з невідомого номеру повідомляли про те, що він запрошений на церемонію нагородження літературного конкурсу. Рік тому Микола послав туди свій сценарій і виявився в числі номінантів, премії так і не одержав, але тепер його запрошували розділити радість перемоги інших щасливчиків.

У чому він сумнівався? Сумнівався в тому, а чи потрібне це йому? Після угоди продажу роману він не написав жодного слова. Не було навіть бажання. А якщо щось подібне з’являлося, він придушував це в зародку. Йому важко було зізнатися, але на підсвідомому рівні він твердо вирішив більше не писати.

Справа була навіть не в грошах, справа була в тому, що він усвідомив, що тієї мізерної частини власного таланту не вистачає для того, щоб стати письменником. Микола вирішив спрямувати зусилля на щось інше, корисне. На щось, у чому він може досягти успіху. Наприклад, програмування.

А чому б і ні? Адже колись у нього виходило. Виходило. Микола піймав себе на тому, що досі витріщається в потемнілий екран мобільного. Що він буде там робити? Навіщо йому це?

А що робити вдома? Сидіти й втикати в екран монітора? Або вкотре вивчати нерівності на стелі? Микола рішуче встав і одягнувся.

Хлопець зайняв місце в задніх рядах залу, й ніщо, як то кажуть, не віщувало біди. Церемонія йшла своїм ходом, дипломанти фонтанували пафосом, вокалісти-початківці мучили співом публіку між номінаціями, відпрацьована схема була в дії. Залишалася остання премія – переможець у номінації «кращий роман».

Микола напружився, вирішив, що як тільки скажуть ім’я переможця й назву твору, він піде. Чому? Тому що Микола сидів на крайньому місці ряду, а більшість людей перебувала тут лише заради безкоштовного банкету, і це загрожувало хлопцеві віддавленими ногами.

Ведучі затягували інтригу з майстерністю другокласника, що забув текст вірша. Ось на сцену вийшло «непорозуміння» в чорних класичних штанах від модного модельєра й у вишиванці. Письменник на сцені розпочав, як йому здавалося, захоплюючу промову.

Микола вже подумував устати й піти, а ім’я переможця дізнатися з Інтернету, але в цей момент тип у вишиванці дістав аркушик із конверта.

Коли в зал злетіло перше слово з назви роману, Микола відчув, як перехопило подих. Перехопило не так, як перехоплює, коли сидиш на гойдалці, і не так, коли увімкнеш світло, а твої друзі кричать «сюрприз». Йому немов стиснули горлянку, стиснули невидимою, але від того не менш сильною рукою. Стиснули так, що будь-яке ковтання приносило біль. Потім тип у вишиванці вимовив ім’я автора, і в хлопця скрутило живіт, тупий біль віддавав у пах. Він прикусив губу, щоб не скрикнути.

На сцену піднялася вона. Авторка тридцяти тисяч слів, куплених за гроші. Вона промовила слова подяки, слова чужої подяки за оцінку чужого твору. Дівчина вклонилася й пішла за лаштунки. Залунали оплески, а з очей хлопця бризнули сльози. Сльози болю, образи й відчаю. Він не міг їх контролювати, він не міг їх зупинити, він сидів і плакав, а по його ногах топталися люди, поспішаючи на безкоштовний банкет.

Микола залишав зал останнім, разом із групою виконавця, якому випала дурна фішка співати після слів оголошення переможця. Зал був порожній. Десь унизу дзенькав посуд і смерділо їжею. Микола підвівся на ватяних ногах і зашаркав до виходу.

Банкетний зал гудів, як вулик. Ні, Микола викинув з голови це заїжджене порівняння. Зал гудів, як рій мух над свіжою купою лайна. Люди юрмилися біля столів роздачі, штурхалися, перекидали одне на одного напої й тарілки із закусками, плювали на підлогу страви, що не сподобалися, і обговорювали літературу.

Дівчина, що купила його твір, стояла осторонь від столів і давала інтерв’ю журналістці, яка намагалася запхнути в рот бутерброд, прикрашений зів’ялою петрушкою. Величезним бажанням було підійти до Віолети й перед оком відеокамери назвати її брехливою сукою, яка викрала в нього роман. Прокричати в об’єктив, що це він автор, що йому належать ці тридцять тисяч слів, що він народив ці рядки, що він продав їх за копійки…

– Твою ж, та обережніше, дівчино, – почув Микола зовсім поруч.

У метрі від нього, із величезною плямою від майонезу на чорній футболці стояв високий хлопець.

Високий худий хлопець із світлим волоссям й поглядом наполовину вождя й наполовину наркомана. Вогникам, які горіли в його блідо-голубих очах, не вистачало потужності, щоб захопити натовп, а паволока любителя наркотиків була надто щільною, що свідчило про те, що людина спробувала їх не вперше. Загалом цей хлопець міг бути організатором невеликого клубу за інтересом, але мати вплив на велику кількість людей він не міг.

– Та пішов ти, – відповідала дівчина на високих підборах із невміло накладеним макіяжем.

– Хамка з розмазаною помадою, – відрубав хлопець.

Дівчина відкрила рот для образи у відповідь, але її розум усвідомив повний зміст фрази. Язик німфи застиг на півслові, і дама заглибилась у власній торбочці, шукаючи дзеркальце.

Миколі сподобався хід незнайомця, і він простягнув йому пачку серветок. Той недовірливо глянув на хлопця, але серветки узяв.

– Дякую.

– Любите літературу чи безкоштовний буфет?

– Богема недороблена, – огризнувся блондин.

– Значить, буфет, – посміхнувся Микола.

Він знову дивився на дівчину, яка давала інтерв’ю. Спробував читати по губах, але не вийшло.

– А ти чого отут? – блондин перейшов на ти.

Він витер майонез і скептично розглядав величезну жирну пляму.

– Та так, колись захоплювався…

Микола замовк.

– І?

– І зрозумів, що не моє.

– Буває. А я тут із дівчиною. Вона захоплюється дотепер, вірніше робить вигляд, що захоплюється.

– Робить вигляд? – Микола здивувався.

Незнайомець зрозумів, що сказав зайве.

– Я Вадим, – блондин простягнув руку – Микола.

– Вадиме, ми тебе загубили.

До блондина підійшов великий товстий хлопець у супроводі двох дівчат.

– Це Микола, – представив Вадим. – Моє чуття рідко мене підводить, і зараз воно говорить, що в грудях цього хлопця б’ється волелюбне серце.

Микола наморщив чоло.

– Це Вася, Мері й Катерина! – продовжував Вадик. – Можемо компанією випити пива?!

Микола знизав плечима. Він подивився на дівчину й репортерів, і спазми з новою силою стисли горло.

– На жаль, сьогодні не зможу, є ще справи.

– Жаль, – відповіла руда дівчина.

Вадим тільки хмикнув. Микола всміхнувся й краєм ока помітив недобрий погляд Василя. «Дивна компанія», – промайнула думка в його голові.

Микола відійшов убік. Вийти із залу, не пройшовши повз Віолету й репортерів, було неможливо. Хлопець нахилив голову якнайнижче й рушив до дверей.

Столи з їжею порожніли, закінчувалося пиво, а разом із ними рідшала публіка. Підійшовши до дверей, Микола потрапив у невеличкий затор. Літератори-початківці з крихтами на вечірніх сукнях і плямами майонезу на краватках купчилися біля вузьких дверей. Микола маленькими кроками просувався до виходу. Віолета стояла метрах у трьох і відповідала на одноманітні запитання репортерів. Журналістів було небагато, і поводили себе кволо, чи то через велику кількість безкоштовних бутербродів у шлунках, чи то через неімениту письменницю.

– У вас оригінальна назва роману, – говорив репортер. – Одразу й не зрозумієш, чи це натяк на пікантні теми, чи на кулінарну книгу. У творі багато сексу?

– Не більше, ніж у житті, я намагалася менше прикрашати й перебільшувати, у героїв збірні характери від реальних людей, а іноді – мій власний.

– А що тут взагалі було? – завищав голос малолітньої діви з іншого боку від Миколи.

– Здається, презентація якась, начебто нової книгарні, – відповідала їй подруга, намагаючись не впустити на себе залишки бутерброда.

– Для письменника важче написати другий роман, тому що перший часто, як і у вашому випадку, є автобіографічним? У вас є нові задуми? – запитувала репортерка у безглуздих окулярах.

– Та ну, яка презентація книгарні, вона б тоді в магазині відбувалася, а тут театр, тупо якось, – дівчина збоку.

– Після написання будь-якого гарного твору в душі, якщо ви мене розумієте, утворюється ніби вакуум. Я саме в такому стані, зараз ще рано говорити про нові задуми, але дещо є…

– А тобі чи не однаково, поїли, попили, ги, мужика кетчупом вимазали.

Микола більше не міг, він відштовхнув якогось хлопця із чотирма відкритими пляшками пива й вийшов на вулицю. Важко вдихнув, угамував нудоту й побрів убік зупинки. Наступного дня він поїхав у книгарню.

* * *

Дівчина з рудим волоссям довго перебирала телефонну книгу в мобільному. Подруга зі склянкою лимонаду розвалилася в кріслі й перегортала каталог косметичної фірми.

– Кому дзвонити зібралася? – Катя повільно перевертала сторінки.

– Дімці, – огризнулася Мері.

– О-о-о! – багатозначно протягла дівчина. – Зараз наслухаєшся.

– Ага, – приречено відповіла подруга.

Вона довго дивилася на запис із іменем брата й наважилася. Відповіли на третьому гудку.

– Привіт, Дімко! Як справи?

У трубці відчувалося напруження співрозмовника.

– Що знову сталося? Що треба?

Начальник охорони Соломахіна не любив розмовляти із сестрою по телефону. Це було десь на рівні набутих інстинктів. Кожна розмова закінчувалася якщо не мордобоєм із черговими кривдниками молодшої сестрички, то гарним скандалом із погрозами все розповісти матері, чим її улюблений синок, призер змагань із рукопашного бою, відмінник бойової підготовки, займається вдалині від рідного села. Звичайно, мати знала, що її чадо начальник охорони у великого бізнесмена, але вона не здогадувалася, що обов’язки сина поширюються далеко за звичайне оберігання спокою впливової людини.

Сестра, яку саме брат витяг у місто і він же влаштував на заочне в новомодний коледж, швидко зрозуміла, чим займається Дмитро. І тепер, коли треба було натиснути на брата, вона діставала з рукава свій козир. Звичайно, Мері, а в рідному селі Марія, розуміла, що довго цей козир не протримається, рано чи пізно брат знайде, чим крити й цю карту, але поки користувалася нею при будь-якій можливості.

– От бачиш, який ти! Одразу – що треба? А може, я подзвонила просто довідатися, як справи в брата? Може бути таке?

– Не може! За двадцять п’ять років жодного разу не подзвонила просто так, а тут раптом надумала? Що треба?

– Мені потрібні гроші!

– Іди працюй!

– Ха-ха, дуже смішно! Я серйозно! Мені потрібно п’ять тисяч доларів.

– Скільки? – Трубка закашляла у вухо Мері.

– П’ять тисяч.

– Сестричко, я ж їх не малюю!

– Для тебе це дрібниця.

– Як ви всі полюбляєте чужі гроші рахувати!

Що, цицьки вирішила зробити?

– От чому у всіх брати як брати, а мій такий козел?

– Ну, виходить, і гроші тобі будуть, як із козла молока, – зареготав Дмитро.

Настав час використовувати козир, але Мері вважала, що тоді це буде виглядати як справжній шантаж. А для шантажу було зарано, вона обрала інший шлях.

– Ну, Дмитрику-Дмитрику! Ну, будь ласка, для улюбленої сестрички. Катя їде відпочивати, і я хочу з нею!

– Так вам штуки у Криму з головою вистачить, хоча ні, твоя Катька так жере, що й трьох буде замало, – Дмитро знову реготав у трубку.

Мері віднесла телефон подалі від вуха й перекривила брата. Катерина, яка спостерігала за розмовою подруги, тільки покивала головою.

– Митю, Митюшо, не будь букою!

– Так, Машко, по-перше, не називай мене Митюшою, а, по-друге, грошей немає!

– Бачиш, який ти, як на тьолок спускати за тиждень по п’ять косарів, так можеш, а як сестричку на море відправити, так жаба давить!

У трубці почулося сопіння.

– Дмитрику, ну дай грошей, і я до кінця року нічого в тебе не проситиму.

Сопіння затихло, пропозиція була занадто приваблива. Зараз липень! Майже півроку тиші й спокою. Ризик обману, звичайно, великий, але ризикнути можна! Ці думки пронеслися в голові Дмитра.

– П’ять штук? – запитав він.

– Усього п’ять!

– І до кінця року я про тебе не почую?

– Ну що це – не почуєш? Я ж сестра твоя. Просити грошей більше не буду!

Чоловік знову засопів. П’ять штук! Гроші, у принципі, невеликі, але якщо пообіцяє, а через тиждень знову подзвонить? А якщо ні?

– Добре, – здався брат. – Завтра в «Гранаті» пообідаємо, гроші там віддам, тільки Катьку не бери, а то жере багато.

– Це не обіцяю! – Мері хіхікнула й швидко натиснула відбій.

– Ха-ха! – дівчина заплескала в долоні. – Гроші наші, ура!

– А цього вистачить? – насупилася Катерина.

– Нехай переліт туди-назад півтори, нас двоє, залишається дві штуки, а я в Інтернеті дивилася, там із такими бабками рік жити можна.

– А ми хіба не назавжди туди летимо?

– Навіщо назавжди? Позагоряємо, бананів поїмо, коксу понюхаємо вдосталь і додому до борщу з пампушками.

– А як же Вадим, його Суспільство?

Мері уважно подивилася на подругу, та виглядала абсолютно серйозною.

– А ти що, реально бажаєш там залишитися?

– Звичайно, я думала, й ти залишишся! Адже це нове життя, це новий світ, ми дамо життя зовсім іншому поколінню…

– О-о-о, – Мері замахала руками. – Ти в це віриш?

– А навіщо ти з ним тоді?

– Ну, той товстий на мене запав, і хлопець при грошах. Розуму він невеликого, тому можна подоїти його трішки. Та й разом веселіше на Кубу злітати. Може, навіть поживу з вами, спробую.

Катя знову зосередилася на каталозі.

– Катюхо, ти чого?

– Я думала, ти з нами.

– Я з вами, але мені треба трохи більше часу. Я повинна точно знати, що і як!

– Вадим розповість, він знає, – пожвавішала подруга, очі загорілися.

– Добре, завтра візьмемо гроші й ще раз із ним поговоримо.

Катя закивала головою, обличчя світилося радістю.

* * *

З того дня він не написав жодного слова. Немов маленькі чоловічки, які до того постачали ідеї, образилися й пішли. Так, він продешевив, він розміняв їхню працю на пригорщу мідяків, і вони образилися. У них, на відміну від нього, ще була гордість. І ось він тепер сам. А думок не було. Не було ідей, не було сюжетів, не було навіть бажання писати. Немов ті чоловічки забрали все, навіть останню банальність, залишили голову порожньою.

Навіть горілка із травою були безсилі. Перша не народжувала ідей, а лише головний біль і нудоту, а друга множила лінь, а в думках з’являлося все, окрім сюжетних ліній.

Він видалив електронну частину книги з літературних сайтів. Видаляв швидко, без жалю. Довго тримав палець над кнопкою delete, намагаючись змусити себе вилучити написане у власному комп’ютері, і не зміг. Це суперечило контракту, але він не зміг. Це було його чадо, його творіння, частка його самого. Знищити рукопис на власному комп’ютері було те саме, що відрізати собі частину тіла, бо той текст був його продовженням. І нехай написане було від імені дівчини, але почуття – це щось безстатеве.

На той момент він відчував саме так, і це народило ті тридцять тисяч слів. Чи було це цікаво – вирішувати не йому, але людям подобалося. Подобалося не тільки знайомим і друзям, але подобалося й іншим, хто читав твір в Інтернеті. Вони знаходили недоліки, указували на стилістичні помилки, але кожен просив кінцівку, яку Микола спеціально не розміщував на сайтах.

Кожен, хто писав йому, зізнавався, що написане викликає двоїсті почуття, але дочитати просили всі. Він висилав закінчення, і ніхто не поскаржився на те, що марно витратив час.

І що тепер так мучило його? Мала сума? Микола прожив до сьогодні без цих грошей, що заважало йому жити й далі без них? Тоді що? Микола прокидався й засинав із цим питанням. Що відбулося, що забрало його спокій?

Він зрікся себе! Так, він повірив словам редактора! Він визнав себе посередністю, що лише псує папір банальностями й штампами. У нього забракло духу відстояти свої слова, частину себе самого. Він дозволив під власними думками поставити чуже ім’я. Він зрадив себе. І зрадив за гроші.

Саме це гризло Миколу зсередини. Саме це не давало йому писати знову. А ще він почав чекати. Це була манія. Манія, яка зміцнювалася в ньому з кожним днем, яка лякала його. Щотижня він приїжджав у найбільшу книгарню міста й запитував у продавця одну книгу. Продавці звірялися по базі, знизували плечима, але про такий роман не чули. Микола не йшов. Він заходив до книжкових шаф і переглядав корінці з назвами. Переглядав полицю за полицею, ворушачи губами й неприродно вигнувши шию.

Спочатку він переглядав стелажі з сучасною прозою, на це йшло від двох до трьох годин. Переглядав ретельно, деякі полиці зі строкатими корінцями він вивчав по два рази, зліва направо й навпаки. Нічого не знаходив і йшов додому, але тільки залишивши магазин, чекав того дня, коли зможе знову повернутися сюди.

Він чекав увесь тиждень, як наркоман чергової дози. У Миколи з’явилася залежність. Щосуботи він стояв під книгарнею і входив одразу за продавцями. Вони впізнавали його. Крутили пальцем біля скроні, перевіряли базу й знизували плечима. А Микола йшов вивчати полиці.

«Адже кожен може помилитися, – думав він. – Книга потрапила в магазин, хтось поставив її на полицю, а в базу занести не встиг. І ось вона стоїть там одна, і ніхто про неї не знає».

Одного разу він перевірив останній стелаж із сучасною прозою. Книги не було. Микола вирушив до виходу й, проходячи повз полиці з історичною літературою, стрепенувся. Він не відразу зрозумів, що змусило його зупинитися. Хлопець повернувся на два кроки назад і витріщився на книги.

Книги як книги. Багато книг. Багато різних історичних книг. Хлопець схилив голову на ліве плече й став читати корінці. Між книгами «Батий» і «До останнього моря» стояла вона – «Задуха» Паланіка.

Микола здригнувся. Замружився, мотнув головою й повільно розплющив спочатку праве, а потім ліве око. Книга не зникла. Навпаки, назва стала чіткішою. Як Паланік потрапив в історичну літературу? Кров підступала й відходила від обличчя.

Мозок народив здогад, що, можливо, якийсь відвідувач хотів купити цю книгу, але на шляху до каси передумав. Він полінувався повернутися, щоб поставити Паланіка на місце, і тому вставив його сюди. На вільне місце на полиці з історичною літературою.

А якщо щось подібне відбулося й з книгою Миколи? З його думками, яких він зрікся? Якщо хтось засунув книгу в стелаж з історичною літературою або кулінарною, або дитячою?…