Читать книгу Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя - Олег Говда - Страница 5

– За смертю вас посилати… – пробурчав Терентій Копито, тільки-но Тарас переступив поріг загальної зали корчми. – Побачили що цікаве? Розповідай…

Козаки скупчилися навколо Куниці. А дехто з найбільш нетерплячих січовиків навіть примудрився кулаком під ребра хлопцеві сунути. Щоб, значить, говорив швидше, і не був надто прошений.

– Ясир на вигоні, а татарва майже вся біля церкви зібралася… – скоромовкою випалив відьмак.

– Що? Навіщо їм церква?.. – здивовано перепитав курінний отаман. – А докладніше можна?

– Можна… Всіх полонених бусурмани зібрали на вигоні, це он у тому боці… – Тарас махнув рукою собі за спину. – Туди ж і худобу зігнали. Вози з награбованим добром теж там. Воли в ярмах стоять, тільки рушати… А самі голомозі навколо церкви товпляться, – тепер Куниця вказав у протилежному напрямку, за плечі козакам.

– І це все, про що ви дізналися? – не втримався хтось із запорожців. Але оскільки питання було важливе, отаман не став нагадувати, хто тут старший, а тільки кивнув, мовляв, так-так, відповідай.

– Ну, можна сказати, що все. На вигоні дюжина піших біля ясиру вартує. Ще стільки ж верхи стадо об’їжджає, щоб не розбрелася худоба, значить.

– Он як? – задумався Терентій. – А що в церкві такого важливого відбувається, що бусурмани всім загоном туди подалися? Не на молебень же…

– Цього не розгледів, – знизав плечима Тарас. – Здалеку не видно, а ближче важко підкрастися. Могли помітити…

– Та ти не соромся, синку, – обійняв його за плечі отаман. – Нікому з нас, а тут кращі козарлюги з усієї Січі зібралися, і половини того не втяти, що ви з Іваном зуміли. Молодці! Любо. До речі, ти чому один? А Непийвода де?

– Він до полонених пробирається, щоб встигнути розв’язати їх вчасно. Підсоблять, коли вдаримо…

– А здужає?

– Навіть не сумнівайтеся…

– Придумав щось?

– Придумали, – кивнув Куниця. – Потім, якщо захочете, і буде час – розповім… А краще – після звитяги.

Курінний на відповіді не наполягав. Не тому, що вигадка козацька таємницею могла виявитися, а просто заведено так на Запоріжжі: дивись в обидва, мотай на вус і менше розпитуй. Тому що більшість товаришів Низового братства, приставши до війська, іноді залишали за Дніпровими порогами таке, про що згадувати не хотіли. І знаючи це, навіть кошові священики, всупереч усім християнським канонам, не вимагали від бідолах повної сповіді, поки козак сам не вирішував зняти тягар з душі. Головне, щоб чоловік на Низу жив за законом Божим та шанував військовий звичай.

– Де, ти сказав, валка? І куди головою повернена?

– Так поперек вигону і стоїть. Головою до річки. Схоже, бусурмани вже в дорогу зібралися, коли їх щось до церкви приманило.

– Щось… – пробурчав Копито. – Звісна справа. Люди в храмі зачинилися, а голомозі, мабуть, помітили.

Терентій помовчав трохи.

– Значить, кажеш, бусурман там лише зо два десятки?

– Так. У мене сил не надто багато залишилося, але до одного з вогнищ, де вони язиками чешуть, я вас перенести зможу. Щоб час не марнувати, а далі – ви вже самі. Поки татари схаменуться…

– Добро, – потиснув Тарасові лікоть отаман. Занадто похвально, хлопець аж присів. – Вибач… Це твоє вміння нам дуже допоможе. Але сам – у січу не пхайся. Чув таку приказку: «Не вчи бабу родити, а козака – бусурман бити»? Не вперше… Хлопці, слухай сюди! Шебутний, Ясько, Верста і Горобець – ви на ближніх татар не відволікайтеся. Як тільки опинимося на вигоні – біжіть зі всіх ніг до другого багаття. Якщо Непийвода на той час звільнить пару бранців, вони вам допоможуть, а ні – мусите самі впоратися.

– Як скажеш, батьку, – відповів за всіх найдовший козак, мабуть, за це і прозваний Верстою.

– Око і Кривуля, візьміть всі мушкети, – простягнув свою яничарку козакові з пов’язкою через ліве око. – Поки ми гопак танцюватимемо з охоронцями, маєте верхових татар спішити. Тільки коней не зачепіть. Знадобляться ще.

– Ображаєш, батьку, – прогудів котрийсь із двох обраних стрільців.

– Попереджаю.

– Вибачай, батьку, – повинився запорожець.

– Бог простить, а я все сказав… Лях! Тобі доручаю Тараса. Сам розумієш, в його умінні єдиний шанс живими звідси вибратися, якщо, не приведи Господь, усе не по-нашому складеться. В бій не лізьте, а допоможіть Непийводі бранців звільняти. Кричіть бабам і дітворі, щоб не розбігалися, а до обозу йшли і найкраще – до своїх волів. Чоловіки та парубки, сподіваюся, самі збагнуть, як діяти… Але мало що… Шебутний, бери селян під свою руку, організуй табір. Всім іншим один наказ: рубати того, хто перед тобою і бігом до обозу. Вози в коло. Поки в основному загоні зрозуміють, що сталося і прискачуть, ми повинні встигнути. А там подивимося, як бусурманам вдасться нас з-поміж возів виколупати…

– ♦ —

Незважаючи на те, що падіння купи зброї супроводжувалося дзенькотом і стуком, увагу охоронців це не привернуло. І не тому, що татарва геть зовсім на полон не зважала, а через те, – що саме в цю мить неподалік пролунав ще один шум і тріск. Значно гучніший і нахабніший. Тож голови бусурман повернулися туди…

А в супроводі того шуму, з ближніх кущів бузку, що вже давно скинули яскраві кетяги, зате зробилися майже непроглядними через густе та пишне листя, безжалісно ламаючи гілки, назовні вивалився… кіт. Звичайнісінький сільський Васька. Невиразного сіро-бурого окрасу з рудими підпалинами. Нічого особливого. Якби не був ростом з добре вгодоване теля!

Зажурені власними бідами, бранці мляво відреагували на таке диво, зате серед забобонних ординців зашелестіли слова одне страшніше за інше.

– Шайтан…

– Ібліс…

– Мангус…

А кіт тим часом ліг на живіт і поповз до людей. Та не так, як коти крадуться до горобця чи мишці, коли полюють, а як людина – по-пластунськи. Притискаючись всім тілом до землі і старанно працюючи колінами та ліктями. При цьому хвіст його то стирчав вгору на зразок волохатого султана, що прикрашає парадну кінську збрую, то падав вниз і волочився позаду нікчемною шматою, замітаючи все сміття, що траплялося на шляху. А ще химерний котяра щось голосно і сердито бурмотів у наїжачені вуса.

Уривки того бурчання, що долітали до татар, годі було розібрати, але звучали вони точно не котячою мовою…

Таке видовище нікого не залишило байдужим, і нервовий, істеричний сміх завирував, забулькотів поміж бранцями. Тепер настала черга кота звернути увагу на те, що відбувається навколо.

Підняв лобату голову і задумливо втупився в боязко позираючих на нього і судомливо гикаючих людей. Спантеличено гмикнув і почухався за вухом. Знову щось пробурмотів, вочевидь незадоволений тим, що його помітили, після чого підвівся на задні лапи, наче ведмідь на ярмарку. Цілком людським жестом обтрусив коліна, сплюнув і вже не криючись, навпрошки пішов до полонених.

Слово «мангус» стало одностайним присудом тому, що відбувалося з боку бусурман.

Дикі сини степу заалалакали голосніше, замахали руками і, пам’ятаючи, що злі духи недолюбляють полум’я, стали розбирати обидва вогнища на палаючі головешки, дбаючи кожен за себе. А полонені, хоч і не відчували такого страху, про всяк випадок теж стали розповзатися на боки, відкриваючи таким чином невідомому чудиську прохід до вартових. Які, трохи оговтавшись, нарешті пригадали, що у них є не лише слова Корану, а й луки та стріли.

Помітивши ці приготування, кіт загрозливо нявкнув і прискорив крок. А коли до найближчої купки охоронців залишалося не більш як півтори дюжини кроків, він присів, здибив загривок і стрибнув. Прямо в повітрі перетворюючись на щось значно більше. Тож біля багаття, з хрускотом підминаючи під себе найближчого татарина, приземлився вже не кіт, а справжнісінький, здоровенний ведмідь. І не добродушний та беззубий Бурмило, котрого показують за гроші цигани, а – справжній Господар гір і лісів. Грізний і лютий. (Спасибі Куниці, що особливо не мудруючи, наклав на Непийводу якраз ті личини, котрі у побратима підгледів.)

Потужними ударами передніх лап Іван розкидав ще двох ординців, і приготувався до бою з рештою бусурман, що облишили луки і схопилися за списи. Але тут одночасно відбулося ще дві події, які остаточно змінили ситуацію і співвідношення сил.

На чолі з Лисом, волаючи: «Бурмило наш! Бий бусурман!», підхопивши хто шаблю, хто списа, на допомогу ведмедю кинулися п’ятеро селян, на той час уже звільнених Іцхаком. А біля другого багаття, що на дальньому кінці вигону, перед очманілими до повного заціпеніння ординцями з повітря вискочила ціла юрба запорожців і взяла їх у шаблі раніше, ніж бусурмани встигли Аллаха згадати.

Тут же забухкали мушкети, одним за одним прицільно вибиваючи з сідел тих людоловів, котрі пильнували стадо.

А далі все стало нагадувати сільське весілля, після того, як при третій переміні страв, котромусь із гостей випадково перевернуть на голову миску холодцю…

Дядьки голосно лаялися. Не поміж себе, а даючи вихід злості і вируючій у крові потребі звільнитися від пережитого страху останніх годин. Голосили і плакали жінки, жалісними зойками та зітханнями додаючи безладу до загального вереску. Ну і, звичайно ж, як найняті, верещали дівчата…

За весь день не напоєна і негодована худоба, побачивши, що людям не до неї, стурбовано заревіла і спершу поволі, а потім, немов по команді чи переслідувана ґедзями, задерши хвости, гуртом кинулася до річки.

Шебутний, зорієнтувавшись, що дивний ведмідь і козаки, серед яких він помітив Семена Лиса, самі впораються, не став марнувати час, а відразу кинувся слідом за Ляхом звільняти полонянок. При цьому дивився кожній в очі і, в залежності від побаченого, міцно струшував молодицю, а то і відважував ляпаса, – щоб потім пояснити, куди їй слід бігти.

Лис з товаришами тим часом теж заходилися біля полонених, розуміючи, що час тане надто стрімко і один Іцхак всіх звільнити не встигне. Добре знаючи, що в будь-якій справі найважливіше управління, Семен першим звільнив Кременя. Сільський отаман і зв’язаний розпоряджався так, немов з ним змовитися встигли. А вже з розв’язаними руками Андрій миттєво навів порядок…

Кремінь перехоплював звільненого односельця, озброював, відповідно до досвіду і навиків, а потім за допомогою кулака і доброго слова, швидко і чітко пояснював кожному, що і як слід робити далі. В основному відправляючи на допомогу козакам, що вже почали заводити вози в коло.

Огледівши вигін, курінний залишився незадоволений тільки одним – четверо верхових бусурман, зрозумівши, що не встоять проти мангуса, кинулися навтьоки швидше, ніж стрільці встигли ще раз зарядити мушкети.

– Ех, шкода… не наздогнати. Ну, й чорт з ними, – пробурмотів Терентій. – Усіх голомозих не переб’єш, як не старайся.

– Ще й як наздоженемо, батьку! – азартно вигукнув Куниця.

Хлопцеві щеміло серце від тривоги за Ребекку, і він не міг залишатися байдужим, що б там не вигадував отаман.

Копито і моргнути не встиг, як Тарас пропав з-перед очей, щоб на мить пізніше виникнути за спиною заднього втікача. Кінь татарина, відчувши подвоєну вагу, навіть присів на задні ноги. А Куниця, з силою встромивши бусурману ножа поміж ребра, скинув труп з сідла і погнав за іншими…

– Гаразд, – пробурчав курінний. – Згода. Навіть характерникові треба відвести душу… Але нагайкою по хребту все одно отримаєш, неслух такий. Будь ти хоч тричі відьмак і чарівник – слово отамана закон! Щастя твоє, псячий сину, що ми не в справжньому поході, а так тільки… бавимося. Інакше я б тебе за непослух на тиждень до гармати прикував!

Копито озирнувся, шукаючи поглядом Ляха, бажаючи тут же всипати хоч кому-небудь, але козак був далеко, в колі галасливих баб, котрі чи то вимагали щось, чи то просто лаялися. Чудово знаючи, які можуть бути наслідки, якщо сунутися в такий вир невчасно, наказний отаман розсудливо залишився на місці. І тут же, зганяючи досаду, закричав так, що тим, хто опинився неподалік, аж вуха позакладало:

– Не спати!!! Всім за вози! Бігом! Татари ось-ось налетять!

Але людей, що ще не оговталися після нічного нападу, не було потреби підганяти. Навіть діти і ті розуміли, що єдина надія на порятунок – за стіною з возів.

Тож, коли хтось крикнув: «Татари!» – вигін спорожнів, як комора перед жнивами. Залишилося тільки якесь лахміття і трупи голомозих, що теж мало чим відрізнялися від купи забутого, покинутого в поспіху ганчір’я.

Селяни зібрані в середину кола, окресленого возами, спершу загули, завирували і тут же затихли, завмерли в тривожному очікуванні. Жіноцтво – присідаючи за полудрабками та пригортаючи до себе діточок. Чоловіки – стискаючи в руках зброю…

А потім знову заговорили мушкети, – першим же залпом вибиваючи з сідел не менше півдюжини бусурман, що зопалу вилетіли на околицю села.

Вид падаючих замертво ворогів і того, як решта людоловів спішно стримує коней, намагаючись осадити їх назад, так розбурхав недавніх бранців, що ніхто не звернув уваги, як поряд з Іцхаком і Цилею з’явився Панько.

Зараз чорт знову був непоказний і зовсім не схожий на недавнього бундючного пана. І тим не менш, не впізнати його було важко. Хоча б по огидному запаху…

– Це ви, пане чорт? – занепокоєний Іцхак безстрашно вхопив його за рукав. – Не хочу бути надокучливим, але де наша донька? Ви знаєте, що з Ребеккою?

– Так все там же, – знизав плечима той. – У храмі. Зараз і ви до неї потрапите. Є тут ще хтось з вашої рідні, щоб мені двічі не бігати?

– Тітка… – почала було Циля, котра багато чого не бачила і тому не знала, з ким говорить.

– Ні! – корчмар закричав так страшно і голосно, як ніколи раніше. І його дружина, від несподіванки, теж, напевно, вперше у житті замовкла на півслові, завмерши з відкритим ротом, – з подивом витріщившись на наїжаченого чоловіка.

– Немає в нас більше нікого, пане чорт! – дещо підвищивши голос, звично заголосив корчмар. – Зовсім одні ми залишилися на всьому білому світі… Ви вже не ображайтеся за це на нас, сиріт убогих.

– Баба з воза, кобилі легше, – хмикнув Панько, навіть не намагаючись зрозуміти, правду каже іудей чи лукавить. – Я б і з вами валандатися не став, але може козак має слушність, і це мені допоможе? Гаразд, ніколи ляси точити, ходімо…

Чорт спритно вхопив за руки обох батьків Ребекки, а у наступну мить вся трійця зникла, немов і не було тут нікого. Тільки ще раз гниллю війнуло.

– ♦ —

На жаль, але успіх козаків на цьому першому залпі і закінчився. Як тільки викликане пострілами сум’яття вляглося, Копито почув молодий, але гучний і впевнений голос, що віддавав розпорядження татарам. І чамбул ординців, тримаючись на безпечній від пострілів відстані, став оточувати табір запорожців і втікачів великим кільцем.

– Ну що, панове запорожці? Спіймав козак татарина, а той його за чуб тримає? – підійшов до гурту козаків Кремінь. – Я отаман Михайлівки – Андрій Кремінь. Щось вас малувато, ні?

– Схоже на те, пане отамане… А я – Терентій Копито. А мало, багато… Скільки є – всі тут. Більше, на разі, немає. Хто ж знав, що голомозі так далеко заберуться.

– Зле, – спохмурнів Кремінь. – Татарви до біса. Думаєш, дамо раду?

– А певно що так… – посміхнувся Терентій. – Он навіть ти сумніваєшся, не віриш, що тут всі. Так і голомозі думають, що зіткнулися з дозором, а головні сили от-от підійдуть. Думаєш, стануть чекати, щоб переконатися? Зараз усе залежить від того, наскільки мудрий або дурний їхній бек. Розсудливий чи – жадібний та запальний? А також – наскільки сильний у них шаман…

– Який ще шаман? – встряв у розмову двох отаманів Куниця, що нагодився якраз до останньої фрази. – Поруч немає жодного шамана. Я б відчув… Навіть чорта, про якого говорили дозорні з Тивільжана і розповідав Василь, поки ще не помітив.

– Та як ти смієш, шмаркач?.. – скинувся було Кремінь на парубка, що так безцеремонно втрутився у розмову старших. Але Копито притримав Андрія за руку.

– Спокій, пане отамане. Своїх хлопців я сам покараю… якщо знадобиться. А Куниця знає, що говорить. Це раз. А два – якби не він і не побратими його, то плентатися б вам усім за кінським хвостом аж до Криму… Зрозумів? Ну, а тепер, якщо бажання не пропало, можеш і почастувати сина свого односельчанина парою стусанів.

– Он як, – простягнув ніяково Кремінь. – Вибач, хлопче. Погарячкував. І теє… дякую… від себе і від усієї громади дякую.

– Так я і нічого такого не зробив, – почервонів од задоволення Тарас, якому вперше дякували від імені громади.

– Вуха б тобі нам’яти для початку, а потім зо дві дюжини буків всипати! – тепер уже напосівся курінний. – Певно, що не зробив! Тобі, сучий сину, що було велено? А ти куди виперся? Один на чотирьох!

– Так утекли б голомозі, батьку отамане!

– Ну і чорт з ними! – гаркнув Терентій. – Не нагадаєш мені, старому дурневі, що тобі ще належить зробити? Через що навіть нечисть у пеклі сполошилася? Чи пара татар важливішою стала?

– Прости, батьку, – покаявся Тарас. – Не подумав…

– Звісно, що не подумав… – трохи м’якше погодився курінний. – Ще б пак… Нікудишній був би з тебе новик, як би в таку мить роздумувати міг. Сам молодим був, розумію. Але для того і заведений поміж козаків звичай послуху наказному отаманові! Щоб знайшлося кому і подумати, й уберегти жовторотих відчайдухів у бою від зайвого ризику. І ось тобі моє отаманське слово: клянусь Пресвятої Покровою, якщо хоч раз утнеш щось подібне – сам відлупцюю. Привселюдно… А потім накажу прикувати за ногу до гар… – Терентій згадав, що у них тут не те що гармати, а навіть малого фальконета немає, і закінчив інакше: – До воза. Будеш разом з волами вчитися повільно ходити. Зрозумів?

– Так, батьку отамане. Дякую.

– Ну, то ж бо… Ех, треба було тобі сережку вставити…

– Навіщо це? – насупився Куниця. – Що я бичок норовистий?

– Не зрозумів? До чого тут бичок? – здивувався курінний отаман і навіть озирнувся за допомогою на Кременя.

– Так йому кільце в ніс вставляють, якщо надто норовливий і буцатися починає… – зареготав сільський отаман.

– Гречкосії… – хмикнув Копито. – Відразу видно, що нічого ви в козацьких звичаях не розумієте. Невже, Тарасе, батько тобі не розповідав? Втім, Тимофій до нас з Дону прийшов, а у тамтешніх бородачів свої традиції. Вони навіть по хатах, як у паланках, сім’ями живуть… Хоча, брехати не стану, воїни добрі. Так ось, щоб ви обидва знали – сережка у вусі молодого козака означає, що носить її – молодший син, або й останній чоловік у роду. І такого воїна, по можливості, треба оберігати. Щоб рід його не згас передчасно. Нагадування і отаманам, і товаришам, а в першу чергу – самому герою, що спершу слід сином обзавестися, а вже потім – хоч у пекло лізь. Ну, а в тебе, Тарасе, усе нараз… А окрім того – ще й перед товариством велика відповідальність. Тому знай, як іншого способу не буде тебе в узді тримати, то і кільце в ніздрі вставимо. Навіть не сумнівайся… А зараз, давайте послухаємо, що нам бусурмани сказати мають. Адже не просто так цей панич наперед інших висунувся. Він хоч і без бунчука, а з усього видно – птаха не з простого десятка. Он, як камені самоцвітні на руків’ї ятагана виграють…

– ♦ —

Салах-Гірей повільним кроком перетнув половину відстані, що Розділяла поставлені в коло вози і лінію своїх воїнів, тримаючи піднятою вгору праву руку з розкритою долонею. Жест, який завжди і всюди означає: «Прихованих і ворожих замірів не маю. Хочу поговорити». Кроків за двадцять до возів зупинив коня і голосно крикнув:

– Я, Салах-Гірей, молодший син великого хана і сераскира Буджацької орди. Серед козаків знайдеться перекладач, щоб донести до вух свого отамана мої слова і передати мені відповідь?

Серед запорожців, як і серед жителів Михайлівки, багато знали не один десяток слів по-татарськи або по-ту-рецьки, а деякі і від біди могли говорити, але взяти на себе сміливість тлумачити настільки важливу розмову не наважився ніхто.

– Я можу, якщо треба… – звернувся до отамана Лис, якого сердили і невдача, що спіткала їх на переправі, і загибель товариша. Та й полон не додав Семенові самоповаги, хоча звільнитися зумів сам, не чекаючи допомоги. От і хотілося козакові ще якось себе показати.

– Знаєш татарську?

– Знаю.

– Добро. Тоді запитай для початку у голомозого, з чого він узяв, що тут козаки є?

Семен досить спритно видерся на віз, теж підняв вгору руку і голосно, по-татарськи, повторив запитання курінного отамана.

Салах-Гірей розсміявся, але відповів:

– Нехай отаман козаків не дивиться на мій вік. Мене вчили хороші наставники. Я можу багато сказати у відповідь, але думаю, досить і того, що у селян не було мушкетів. А тепер ми можемо поговорити серйозно, чи ще трохи пожартуємо?

Семен безтурботно перевів.

– Гм, схоже, цей ханський син не дурний і не пихатий, – кивнув своїм думкам Копито. – Добре… Степан, скажи татаринові, що тут курінний отаман Війська Низового Запорозького Терентій Копито з товаришами. І що ми готові послухати його слова.

– Я не дарма назвав себе, отамане, – демонстративно провів рукою по безвусому обличчю Салах-Гірей. – Ти повинен бути досвідченим воїном і, оскільки не бачиш біля мене бунчука, то повинен здогадатися, що це за нашим звичаєм означає?

– Так. Розумію, – підтвердив Копито.

– Тоді знаєш і те, що коли в безбунчужний похід відправляється молодший син, він не може повернутися в орду без здобичі. Тим більше, – юнак повів рукою навколо, – втративши стількох воїнів.

– Співчуваю, але нічим не можу допомогти… – гмикнув курінний отаман. – Навіть заради сина великого хана я не погоджуся відправитися разом з усіма цими людьми в неволю. Сподіваюся, Салах-Гірей, тобі це теж зрозуміло?

– Звичайно… Я ж не з’їхав з глузду.

– Тоді, до чого наша розмова? Ми не здамося, і нікого не видамо. А тому – їдь сам, поки до нас підмога не наспіла. Дими від пожеж далеко видно. Напевно і на цей раз якийсь дозор або роз’їзд уже помітили.

– Помиляєшся. Ти нагодився пізніше і багато не бачив, отамане. Мої нукери майже нічого не підпалювали. Так що швидкої допомоги не чекайте. Хіба що випадкової… Але тут – ні я, ні ти нічого не поробимо. На все воля Аллаха, від долі не втечеш. А я саме про неї і поговорити хочу.

– Про долю? – здивувався Терентій. Судячи з точно переданої інтонації, Лис теж здивувався.

– Так… – підтвердив Салах-Гірей. – Я знаю, що козаки, особливо запорожці, переконані, що їх діяння угодні християнському богу, і буцімто сама Матір Божа охороняє їх у ратних справах. Так?

– В якійсь мірі. Але я все ще ніяк не збагну, до чого ти ведеш?

– До того, що я більше не пошлю жодного свого воїна в бій, а лише почекаю, поки ви не почнете божеволіти від спраги. А беручи до уваги, що серед вас не тільки воїни, але діти і жінки – довго ви не протримаєтеся.

Тут Салах-Гірей трохи помовчав, немов ще раз зважував шанси, перш ніж оголосити рішення:

– Я не хочу погрожувати, це не личить воїнам. Я – пропоную тобі, отамане, поєдинок. Або, як ви його ще називаєте – суд Божий. Давай, випробуємо долю, подивимось: хто кому миліший? Я – Аллахові, чи ти – своєму Христові?

– Поєдинок? – Копито переглянувся з сільським отаманом і сказав: – Ну, що ж, гарний бій ще нікому не заважав.

А які умови? І чому ми повинні тобі вірити, бек? Це я на випадок своєї перемоги цікавлюся. Ми ж не на бенкеті зустрілися? Той, хто може напасти вночі на мирних людей, не зобов’язаний дотримуватися кодексу лицарської честі.

– Ти маєш рацію, отамане. Вовки ріжуть овець, коли захочуть і скільки хочуть. Але я ж не з бараном розмовляю. Ти теж воїн… Що ж до нічного нападу… козаки, перш ніж на наш авил3 напасти, в литаври і тулумбаси не б’ють! Тому можемо говорити на рівних. А щодо честі, то як ти думаєш: чому вам так легко вдалося звільнити бранців, і де в цей час були майже всі мої нукери?

– Якщо розкажеш, буду знати.

– Вони зібралися біля церкви, щоб подивитися на такий же поєдинок.

– Ще один? – знову перезирнулися Копито з Кременем.

– Щоб мені з цього місця не зійти, якщо то не побратим Куниці, як його – Степан Небаба, здається… – неголосно пробурмотів староста. – Більше нікому. Не священик же наш на герць став? Отець Василь чоловік міцний, сильний, але ж не воїн – слуга Божий.

– Один із захисників храму запропонував вручити провидінню долю людей, що ховалися в церкві. Мій аталик прийняв його виклик…

Салах-Гірей знову трохи помовчав.

– Милість Аллаха покинула старого воїна, і вчитель загинув. Якщо отаман бажає, може послати когось глянути на дім Христа і на селян, що як і раніше приносить у ньому молитви Спасителеві, навіть не замкнувши дверей. Я почекаю. А потім ми продовжимо розмову…

– У цьому немає потреби, шановний… – без роздумів відповів курінний отаман, а потім неголосно пояснив Кременеві: – Перевіряти, значить нанести йому смертельну образу. А навіщо нам його дратувати? Поки що мені його слова подобаються.

– Що ж, я радий, що ми порозумілися в питаннях шляхетності і честі, – трохи бундючно, але з помітним полегшенням, промовив молодий татарин.

– Я теж, – підтвердив Копито в перекладі Семена. – А тому давай перейдемо до обговорення умов поєдинку.

– Умови прості, – Салах-Гірей не добирав слів, значить, усе обміркував заздалегідь. – Моя перемога – віддаєте обоз і худобу. Ясир не жадаю, бо розумію – на такі умови ви ніколи не пристанете. Твоя перемога – мої воїни йдуть геть.

– Ти найкращий і найдосвідченіший боєць у чамбу-лі? – питання вихопилося і було перетлумачено раніше, ніж Терентій встиг подумати, що воно не дуже ввічливе. Особливо для вух молодика.

– Кисмет… Ніхто не може бути впевнений: кращий він за інших чи гірший, поки не випробує планиду, – Салах-Гірей просто вражав спокоєм. – У мене був добрий наставник, але справа не в цьому. За поразку і перемогу в поході відповідаю я. І я не можу постати перед батьком побитим псом… Почесна смерть краще безчестя.

– Що ж, це я можу зрозуміти, – кивнув Копито. – Шкода, Салах, що ти муслем і мій ворог. У твоїй душі є місце для шляхетності. Добре, бек. Поєдинок буде. Я схрещу з тобою шаблю. Але у мене є ще одна, обов’язкова умова. Якщо програєш – твої люди залишать усіх заводних коней. Ваш наліт завдав збитків селянам, і за це треба заплатити. Натомість я обіцяю, що не нападу на твоїх воїнів, дам їм перейти через Дніпро.

– Але, батьку отамане… – вроздріб загули незгодні з таким рішенням запорожці. – Ти не занадто щедрий?

– Татарчук не став вимагати ясир. То чим ми гірші за бусурмана? І потім, я ж сказав: «не нападу до Дніпра». Кому і що саме не зрозуміло в моїх словах?

– Згода, згода… – озвалися значно веселіше найтяму-чіші козаки, і неголосно стали пояснювати приховану хитрість досвідченого отамана менш здогадливим товаришам: – Без заводних коней нікуди вони не дінуться. І від погоні не втечуть, і більше нікого не пограбують. Дамо людоловам переправитися на ординську землю, а там доженемо і поб’ємо… Отаман знає, що робить. Скаженого пса не відпускають на волю.

– Добре, отаман-ага, – приклав руку до грудей Салах-Гірей. – Я віддам наказ і повернуся. Виходь, коли будеш готовий випробувати козацьке щастя.