Читать книгу Ліна Костенко - Олег Кудрин - Страница 1

Народилася Ліна Костенко в маленькому містечку Ржищеві, на південь від Києва, на правому березі Дніпра. І одного тільки її випадкового зауваження, мовляв, місто дитинства схоже на Макондо з маркесівських «Ста років самотності», досить для томів досліджень. Макондо – вигадане місто, що ніколи не існувало. Але тільки доти, доки не було описане колумбійським генієм. А після цього воно – частина реальності, одна з моделей світу, в якій так чи інакше відбиваються історичні події, долі, люди, архетипи. На підтвердження своєї думки про подібність Ржищева і Макондо Ліна Костенко говорить саме про таких – архетипових – людей і про такі образи: загадкова красуня, описана в її вірші, як «ота сама Ївга»; садиба таких собі Главацьких, де вночі нечиста сила кидалася з печі полінами; баба Мар’юшка, за неперевіреними даними, відьма, за якою ходив чорний містичний кіт; мертва гадюка, ніби як знайдена біля вівтаря занедбаної церкви.

Літературознавці колись назвали таку прозу «магічним реалізмом». Але якщо відірвати це словосполучення від смислу, що накопичився за ним, і приміряти до поезії самої Костенко, то побачимо, як точно воно її характеризує. Все реальне і нереальне, магічно підсвічене якимось вищим смислом, від чого здається правдивішим і точнішим за саму реальність…

Ржищів – узагалі гарне місце для народження одного з українських націєтворців. Скільки в ньому всього вмістилося – на маленькому просторі містечка з населенням до 10 тисяч! Тут вражаюча глибина, не тільки дніпровська, але й історична. Поселення неоліту. Трипільська культура. На такому тлі Іван-город, згадуваний у літописі 1151 року, видається юним (хоч і залишилася від нього сама тільки Іван-гора). А далі – руйнування Батиєвою ордою, відновлення та входження до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої. Маґдебурзьке право, отримане від короля. І війни, повстання – від Хмельниччини до Коліївщини. Але закінчилося все лише входженням до складу іншої імперії – Російської.

А в лісі за Ржищевом був давній чоловічий Спасо-Преображенський монастир, до 1794 року – греко-католицький. 1852 року його реформували і зробили жіночий монастир. Кажуть, черницею там була сестра російського письменника Миколи Лєскова. Іноді він приїжджав до неї в гості та їхав далі, вниз по Дніпру, на могилу Шевченка.

Скільки надій ніс вільний 1917 рік! Але Українська держава не змогла консолідуватися. Вторгнення Червоної армії, нав’язана війна, поразка УНР. І, як наслідок, найстрашніше горе – Голодомор. Ржищівський район, який тоді існував, був одним із найбільш постраждалих на Київщині. А потім знову – Велика Війна. З величезними жертвами, особливо страшними, тому що втрат не рахували і про те, як їх зменшити, не думали. Жахливий «Київський котел» у 1941-му. А в 1943-му – жертовний «Букринський плацдарм» (від назви села Букрин, за 20 кілометрів нижче по Дніпру). Потім, уже за часів «Миру – мир!», затоплення навколишніх чорноземів і церков Канівським водосховищем у 1974—1976 роках…

Маленьке містечко, таких тисячі, але язик не повернеться сказати, що він на узбіччі світової історії.

Існує багато версій походження імені Ржищева. Від злакового «рожище»; від згадуваного в літописі стародавнього «вжище»; від польського «rzesza» – натовп. Але найулюбленіша в народі версія – легендарна, що виводить Ржищів од слів «ржи ще», нібито сказаних козаком його коню. Існує кілька варіантів цієї легенди. Ліні запам’ятався найдраматичніший із них.

Після бою конав од ран козак. Та лежав він в урвищі під Іван-горою так що, не відразу знайдеш. Чекаючи допомоги товаришів, просив свого коня: «Ржи ще, коню, ржи ще!», щоб побратими знали, де шукати. Та, певно, всі загинули, і не прийшла до нього допомога. «Так було чи не так, а мені з дитинства той кінь ірже і козак умирає під Іван-горою. І нема кому його китайкою вкрити»1. Яке напруження – мов у античному міфі, трагедії, опері. Щось подібне характерне і для віршів Костенко, присвячених старшим родичам, родоводу. Там трагедії, може, і трохи менше, але піднесеність викладу – приблизно така ж. Хіба що пом’якшується самоіронією, м’яким українським гумором.

Наприклад, «Люблю легенди нашої родини». Це розповідь про те, як українські жінки, образившись, уміють на якийсь час замовкнути настільки вагомо і сильно, що вся сім’я швидко розуміє, як помилялась, і просто благає перервати мовчання (а в ваших родинах таке бувало, буває?). З перших рядків читача заполоняє епічний запал, гідний «Енеїди»:

(По-тюркськи «хуррем»— «весела», прізвисько Роксолани при дворі Сулеймана Пишного. – Прим. авт.).

Розгортаючись у часі та рядках, сімейна сварка родини Костенко набуває рис усесвітньої дисгармонії, вселенського розладу:

Але коли вже читач починає всерйоз хвилюватися – як би не було лиха, Ліна легко і витончено виходить на мирний фінал, присмачений до того ж появою припасів і, мабуть, швидкою вечерею:

«Веселий привид прабаби» теж дещо оманливий за назвою, але вже з протилежним знаком. Після такого заголовка чекаєш продовження теми «веселі, як Хуррем». Але ні, тут усе інакше: з перших рядків – вибачення, що годі й шукати тепер могилу прабабусі, бо в холодні воєнні зими люди порубали хрести на дрова. Потім ми дізнаємося, що прабабусі – 110 років. (Отже, спілкування з нею в дніпровському Макондо було на десять років більше, ніж у Маркеса – самотності). У сорока рядках (поетичні сороковини?) поетеса викладає життя прабабусі та її чоловіка, прадіда. Факти ці самі по собі цікаві (вона – з благородних, він – мужик, який украв наречену, і за це його віддали у миколаївську солдатчину). Але все це для поетеси лише привід поговорити про інше – про зір, але не звичайний, а душевний: «Коли Ви навіть осліплі, то Ви не те щоб осліпли, / а так, – Ви просто не бачили деяких прикрих речей». І в фіналі – вражаючі рядки:

Не на обличчя мала подивитися правнучка, а в дзеркало, ніби очима самої прародительки, душевним її поглядом 110-річного віку. (І це ж – метафора всієї праці поета, письменника, поводиря – то дивитися чужими очима, то іншим розкривати очі на те, що самі вони побачити не можуть. Внутрішній погляд і водночас – віддзеркалювання.)

Інша найважливіша «легенда Нашої родини» – «Храми» про діда Михайла. Основи його безсрібницького існування, планку його вимогливості, зверненої на себе, піднято до біблійної – без перебільшення – висоти: «Він був святий. Він жив непогрішимо. / І не за гроші будував свій храм».

Дуже показовим є оце «душу не двоїв».Одразу ж пригадується Гриць із «Марусі Чурай», роздвоєна душа якого – одна з основних характеристик.

Так, «від протилежного», двома дзеркальними опозиціями «піснярка Маруся – грошолюб Гриць», «грошолюб Гриць – храмостроїтель дід Михайло», Чурай перетворюється майже на родичку Костенків, принаймні – по духу.

Моральний камертон Михаїла (не архангела, а діда) і внутрішній погляд прабабусі (згадаємо, що в заголовку – «привид прабаби», тобто натяк на метафізику) – найважливіша частина спадку, залишеного внучці пращурами.

До шести років Ліна росла здебільшого в Ржищеві: «Мати працювала в Києві, часи були важкі, природно, що вона поїхала народжувати до своєї матері. Потім батьки мене забрали, але часи настали ще важчі, і я знову опинилась у бабусі. І от оце вже була казка»8.

Але перш ніж перейти до казки, подивимося на поетичні спогади Костенко про те, коли і як вона відчула своє «Я» і навколишній їй світ:

І знову – які співзвучні ці рядки зі словами, укладеним у вуста Марусі Чурай: «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там». Напевно, ще й тому цей роман у віршах стоїть осібно у творчості Костенко: дуже вже багато в ньому особистого, не те що навіть відчутого, а того, що глибинно міститься в особистості автора.

Зверніть також увагу – «хата ще казкова». Але з іншого боку – і вже казкова. Тому що казка – це надовго, принаймні – на найближчі роки, які в дитинстві здаються нескінченністю. І ось дитячий світ Ліни по-справжньому, усвідомлено казковий:

Зауважте, ця бабуся, порівняно з «веселим привидом прабаби», молода і сильна – в саду працює. Але все одно – сива, як айсберг.

Продовжимо, однак, казкову тему, в яку впадає вічна ріка («річка дитинства»), вплітається маленький-великий сад («сади свободи»): «І от це вже була казка. І та “хатка, як біла мушля, / на самому дні ночей”, і гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду… Повені теж були, але це вже й “садів квітучі повені". У бабусі був сад, невеликий, але для мене, малої, він був дуже великий. Мандрівка в сад — ціла пригода. То була окрема загадкова країна. Одна яблуня називалася “заячі мордочки”, інша – “антонівка”, ще інша – “ранет-шатане” або просто “щетина”. Заячі мордочки виглядали з листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко: ще запищить! Сусідський сад був іще більший, такий старий, аж сутеніло вдень. Дітям не дозволяли туди ходити, там була криниця, де “йшла киця по водицю, та й упала у криницю”. Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цямрину, хотіли врятувати кицю. Усе жило, шелестіло, шаруділо, тьохкало. Їжаки ходили у дикій моркві. Лелека, який приніс мене, стояв високо на одній нозі. Я вміла імітувати його голос. Він мені відповідав <…> Моя свобода була — ці сади. І річка мого дитинства — Дніпро»11.

Коли дитинство вийшло за межі візочка, Ліна виявилася дівчинкою допитливою, жвавою, непосидющою. І неслухняною – вона весь час намагалася втекти. За це бабуся називала її «шура-бура». (Це, напевно, та сама «шура-бура», яка «комарика з дуба здула» в жартівливій народній пісні. Втім, цей вислів цілком самоцінний в Україні – від сусідів, тюркського şurada-burada, що означає залежно від контексту «там і сям», «туди-сюди».)

Одна з таких утеч особливо запам’яталась: «Одного разу я прорвалась на вулицю, рочків мені було неповних п’ять. Дорослі за мною, але що більше мене доганяють, то далі я біжу. Вони благають зупинитися, а я – чимдуж. Вискочили мамині кузини і теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добігаю до берега. Якби вони зупинились, може б, і я зупинилась. А вони в жахові, що дитина втоне, підступають ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: “Дайте мені свободу хоч тут!”»12.

Дніпро – як укриття, як прихисток свободи. «Річка мого дитинства – Дніпро». Велика ріка України, що ділить її навпіл, і ці ж дві половини об’єднує. У спогадах Ліни Дніпро має особливу роль. Ось зримо-яскрава, багатобарвна замальовка: маленька – три рочки – дівчинка на березі великої ріки, вдень і ввечері:

Вірш називається «Акварелі дитинства» . Однак пейзаж тут не просто по-дитячому яскравий, але і філософсько, по-дорослому глибокий. Потік дитячих спогадів невіддільний від «глибокої пам’яті Дніпра», неквапливої його течії.