Читать книгу Ліна Костенко - Олег Кудрин - Страница 4

Тільки Ліна не злякалася. Дитяча рішучість вимагала виходу, негайного рішення, прямої дії на відплату. «Не бійтеся. Я сяду в літак, полечу до Берліна, прив’яжу до шворки чорнильницю <…>, та як розгойдаю її над Гітлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І закінчиться війна»35, – втішала Ліна рідних. Але в житті все було навпаки – німецькі літаки летіли і летіли. Фронт швидко йшов до Києва, до Дніпра…

Батька мобілізували відразу. Старше начальство облнаросвіти евакуювалось. У сім’ї Костенка теж був шанс, але… Приятелеві, колезі батька виділили машину на дві сім’ї. А той чи забув похапцем, чи то вирішив не морочитися (це ж Труханів острів – поки туди доберешся), але за Костенками ніхто не прийшов, не заїхав.

Є дивовижні за своєю кінематографічною виразністю опису спогади цих перших місяців війни: «Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Все гриміло і сипалося. Німці гатять по Дніпру, радянські по німцях, а все летить над головами у нас. По радіо передають, що бої йдуть на білоцерківському напрямку, а німці вже за горою <…> А мені ж нудно. Сидиш між дорослих, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрімає <…> Темно. Намацала якусь галузочку і вожу нею по стіні, пишу…» Через роки Ліна Василівна не могла точно пригадати, що вона писала, але з вражаючою силою передала ті відчуття.

Одного разу вночі Ліна вийшла з окопу і побачила багнетний бій. Як люди в мовчазній люті б’ються лицем до лиця, б’ють один одного в груди, в живіт, вивертаючи живу плоть. Видовище не для 11-річної дитини. Ще через кілька днів – знову «смерть впритул», але вже трохи інакше. Вони тоді дісталися Ржищева. Під час найважчих боїв ховалися в льосі. А коли шум бою затих, вийшли нагору.

«Я забігла в дім моєї тітки, якраз тієї, у якої читала Амброза Бірса. У них завжди було дуже чисто, і в кухні пахло сушеними грушами. Я зайшла в кухню — а стіна біла-біла, і на ній відбитки закривавлених пальців [червоноармійця]. Якось так — вище і вище, ніби він ішов уже на небо. Я зрозуміла, що солдат був поранений, увійшов навзгинці, намагався піднятись і тримався руками за стіну <…> А у дворі вже грав на губній гармошці німець. А другий сидів навпочіпки серед гарбузів, і на тому гарбузі, що ходив колись по городу і питався свого роду, вирізав ножиком ім’я своєї дівчини: BERTA»37.

І знову хочеться відзначити небанальне коло читання дівчинки Ліни – Амброз Бірс. Американський класик кінця XIX – початку ХХ століття. В СРСР він видавався не часто і був не на найкращому рахунку, адже погляди мав не такі ліві, як у шанованіших більшовиками Джека Лондона і Ептона Синклера. 1926 року у виданій в СРСР книжці Синклера «Мистецтво Мамони: Досвід економічного дослідження» Бірса було жорстко розкритиковано в нарисі «Знаменитий веселун»… Дуже цікавий і смисловий контекст згадки Бірса саме в цьому фрагменті спогадів Костенко. Адже американець був відомий не тільки як «веселун», сатирик-гуморист, але і як один із засновників «горору», автор «страшних» оповідань. Його загадкова смерть – 1913 чи 1914 року він безслідно зник під час мексиканської громадянської війни, ймовірно, був кимось розстріляний – зробила вагомішою другу шальку терезів його творчості. І в цьому смислі безіменний червоноармієць, який помер у будинку Ліниної тітки, мовби повторив долю Бірса. Асоціативне мислення великого поета. Навіть в інтерв’ю, підсвідомо, але Костенко назвала зовсім не випадкового учасника… І в «Записках самашедшого» (2010) вона відтворить одну з найстрашніших сцен «несмішного» Бірса – смертельне боріння людини з невидимим чудовиськом на вівсяному полі. Це здасться їй найточнішою метафорою актуальної політичної ситуації в Україні.

Переступивши через Дніпро, фронт вирушив далі. Батько потрапив у котел під Лохвицею. Шпиталь, у якому він був інтендантом, розбомбили. Його командир – застрелився. А батько повернувся до сім’ї.

У німецьку окупацію жилося важко, голодно. Були то на Трухановому острові, то в Ржищеві. Часто доводилося ходити по селах, міняти речі на їжу. Ось вірш, біографічно цінний точною географічною прив’язкою. Корчувате – село на березі Дніпра. Але літературно – ще ціннішою психологічною напругою. І тут теж є нудьгуючий окупант зі зброєю в руках.

Крижаний холод зими, крижаний страх війни. Цілиться німець знічев’я. Але не стріляє (все ж Третій рейх першим із країн світу ухвалив закон про дбайливе ставлення до тварин). І ось ця пауза, це підмерзле питання (вистрілить? ні?) тримає в напрузі більше, ніж можлива сумна історія про застреленого песика.

І ще один поетичний трилер – «Смертельний падеграс». Описавши широкими, космічного розмаху мазками різні види танців, поетеса підходить до суті. Теж вселенської, тому що життя кожної людини дорівнює всесвіту.

Знову – напруження вищого ґатунку. Тепер – дзвінкий страх зробити невірний рух. І знову ми мерзнемо разом із героїнею. Холодна пізня осінь. Просто фізично хочеться зігрітись.

Автор дарує нам цю можливість у вірші, що починався так сумно і темно.

Спокійний нічліг і жменька насіння – межа мріянь для дитини у воєнну пору. Втім ні, бували і вищі сильні мрії: «Всі ми про щось мріяли у дитинстві. / Хто про іграшку, хто про казкові пригоди. / А я – щоб мати до ранку не збожеволіла. / Вперше казку про Попелюшку я почула на попелищі»41.

З цього обпаленого вогнем дитинства у Ліни залишилося ще одне дивовижне враження. Полум’я над палаючими хатами – високе, створює шалене завихрення, як те, що пізніше вона побачить над кипарисами, які так любив зображувати Ван Ґоґ42.

Через два роки фронт повернувся до Дніпра. І коли він покотився далі на Захід, на землю її дитинства знову прийшли мирні дні. Але потрібно було ще вижити, не потрапити під залізний каток фронту.

«Танки одгуркотіли. Ми не знали, чи вже виходити з підвалу, чи ще не виходити. І раптом почули над собою музику. І то не яку — акорди “Місячної сонати” Бетховена. Я вбігла в будинок. У кімнаті за піаніно сидів молодий лейтенант. Це грав він. Я, зачудована, зупинилася. Він повернув голову й усміхнувся»43.

А де жити? Що там на улюбленому Трухановому острові? Гармонія «Київської Венеції» розвіялася чорним димом. Коли 1943 року Червона армія поверталася до Дніпра, Гітлер дав команду кожен оборонний рубіж тримати на смерть. А Дніпро – ріка широка, тому для захисних рубежів – зручна. Готуючись до оборони, німецьке командування вирішило зачистити Труханів острів, якій міг стати зручним проміжним плацдармом при штурмі Києва. Так 27 вересня 1943 року острівне робітниче селище перестало існувати. Німці наказали всім жителям переїхати на правий берег Дніпра. Кількох людей, які відмовилися це робити, розстріляли. А спорожніле селище спалили…

І ось воно – закінчення вірша про «Київську Венецію»: