Читать книгу Лідери, що змінили світ - Олекса Підлуцький - Страница 5

Ле Моньє, який з Брно пішов на підвищення до Відня, допоміг Масарику вступити до столичної гімназії, яку він і закінчив 1872 року, двадцятидворічним. А вже через сім років Масарик став доцентом філософського факультету Віденського університету. За цей час він встиг закінчити університет – одночасно два факультети: філологічний і філософський, захистити докторську дисертацію (приблизний аналог нашої кандидатської) і навіть габілітуватися (на «наші гроші» – це стати доктором наук). Швидкість і зовнішня легкість, з якою Масарик долав сходинки наукової кар’єри, вражають.

Але ще перед цим Томаш став Томашем-Ґарріґом. На честь своєї дружини Масарик узяв собі її дівоче прізвище як друге ім’я. Протягом року він навчався в аспірантурі в Лейпцізькому університеті в Німеччині. І там познайомився із студенткою місцевої консерваторії Шарлоттою Ґарріґ. Красуня Шарлотта була не німкенею, а американкою – дочкою голови правління Нью-Йоркського комерційного банку. Молоді люди закохалися одне в одного, але її батьки не хотіли давати згоди на шлюб. Урешті Масарик поїхав за своєю коханою до Америки і там йому вдалося переконати майбутнього тестя – але за рахунок відмови від посагу. Американський банкір не дав за своєю дочкою жодного долара. Відтак перші роки заміжжя Шарлотті довелося жити набагато скромніше, аніж вона було звикла, – лише на не надто велику Масарикову платню. Проте вона ніколи не нарікала, народила чотирьох дітей і дуже швидко вивчила чеську мову – адже її коханий хотів, щоб діти свої перші слова вимовляли саме чеською. І це попри те, що родина мешкала у Відні!

Коли молоде подружжя приїхало з Америки до австрійської столиці, хтось розпустив «абсолютно точну» інформацію: Масарик узяв за своєю дружиною рівно три мільйони доларів. Не більше і не менше. До скромного помешкання молодят якось завітав найбагатший віденський банкір і кілька годин умовляв молодого вченого стати віце-президентом правління його банку. Зрозуміло, що вклавши туди привезені з Америки гроші.

Шарлотта не принесла Томашеві грошей, але 45 років, до самої своєї смерті, була першою помічницею в його науковій, а потім і політичній діяльності. «Вона має чудову голову. Кращу, як у мене», – любив казати Масарик. Під час Першої світової війни вона, як сказали б у сталінському СРСР, «член родини зрадника батьківщини», відсиділа 8 місяців у австрійській в’язниці і була звільнена лише після особистого звернення президента США до цісаря Франца-Йосифа.

У Відні Масарик став неформальним главою численної чеської громади і відразу потрапив «на олівець» імперській поліції. Відтак, попри всі необхідні наукові ступені і зростаючий науковий авторитет у Європі, він і сподіватися не міг на професорську катедру в столичному університеті. Масарик уже зовсім було зібрався їхати до Чернівецького університету, коли в Празі, внаслідок тривалої і запеклої боротьби чехів з імперською адміністрацією, було дозволено відкрити Чеський університет…

«Коли професор Масарик 1882 року прийшов до Чеського університету, – згадує професор Бржетіслав Фоустка, – спочатку навколо нього зібрався не дуже-то великий гурт слухачів. Нас причарував його геніальний дух і благородна, аристократична, в найкращому розумінні цього слова, поведінка. Часто я дивувався, чому це не відразу пішло за Масариком усе студентство університету. І прийшов до висновку, що потрібні особливі якості, щоб його зрозуміти та йти за ним. Адже і за Христом йшла спочатку лише купка тих, хто його зрозумів. Але ми, що йшли в університеті в перших лавах за своїм «майстром», залишилися йому вірні і віддані на ціле життя».

Масарик відразу відчув, наскільки відсталим, провінційним було тогочасне чеське суспільство, яке всі свої сили витрачало на національну, та й то дуже часто суто формальну, боротьбу з німцями, не звертаючи уваги на застій у науці, хуторянство у громадських відносинах. І тому він пішов зі своїми публіцистичними працями та публічними виступами просто до народу і поступово зробився вчителем – спочатку пражан, а потім усього чеського народу. Але для цього йому довелося виграти «рукописну війну».

1817 року бібліотекар новозаснованого Чеського музею в Празі Вацлав Ганка знайшов в архіві маєтку (двору по-чеськи) Кралєво рукопис IX–X століття з віршами про славне минуле чеського народу. Наступного року невідомий надіслав Ганці відшуканий у Зеленій Горі ще один такий старовинний рукопис – уривок тогочасної поеми про легендарну, як уважалося доти, княгиню Лібушу. З Кралєдворського і Зеленогорського рукописів ясно витікало, що вже в IX–X століттях чеські землі мали надзвичайно високий, як на ті часи, рівень соціального і культурного розвитку. Коли німці, нинішні володарі Чехії, ще «жерли сирі жолуді», чехи вже були розвинутою нацією. Рукописи ці стали вагомими аргументами у боротьбі чехів за своє національно-культурне відродження. Навіть великий історик Палацький використав їх як історичні джерела, пишучи про старовинне чеське право. Зайве казати, що вони цитувалися в кожній читанці чеською мовою. Щоправда, деякі вчені, особливо німецькі, ставили під сумнів достовірність цих рукописів. Але це, безумовно, було викликано лише їхнім німецьким шовінізмом і чехофобією.

І ось у першому числі заснованого і редагованого Масариком журналу «Атеніум» 1886 року з’явилася стаття чеського славіста Яна Ґебауера «Про необхідність подальшого дослідження Кралєдворського та Зеленогорського рукописів», де дуже делікатно, несміливо ставилася під сумнів їхня ідентичність. Масарик же від імені редакції зобов’язався друкувати дальші дослідження Ґебауера.

Важко навіть уявити собі, який зчинився скандал. На той час існувало дві основні чеські партії – старочехи та молодочехи, які ворогували між собою в усьому, окрім опозиції до Відня. А тут чи не вперше вони об’єдналися. Причому основний удар було спрямовано не стільки проти Ґебауера, скільки проти Масарика. Старочеські «Народні лісти» в статті «Філософи самогубства» писали про Масарика: «Досить уже нам його наукової праці, хай собі шукає іншого народу… Іди, прилучися до ворога нашого, якому служиш, позабудь, що ти ходив чеською землею, ми тебе відлучаємо від нашого народу, як гидку болячку». У молодечеській же «Златій Празі» з’явилася ціла поема, «присвячена» Масарикові. «Я вірю, вас народила не чеська мати, а зла змія, – писав поет Гейдук, – що раз у раз прагне чеської крові у данину… Геть, наволоче, геть!» Домовласник-чех відмовив Масариковій родині у квартирі. Переляканий Ґебауер «захворів» і тижнями не виходив з дому. Але спокійний та усміхнений Масарик, який так само добре, як і Ґебауер, знав, що рукописи – фальсифікати, чи не силою добився від філолога дальших статей. Довести, що рукописи – підробка, було не так уже й важко. Страшенно важко було зважитися на це. «Масарик – вояк від природи, вояк духа, вояк за правду та справедливість, – згадував Ґебауер. – І він змусив мене робити це, хоч як я боявся». Кілька номерів підряд «Атеніум» глибоко і неупереджено аналізував злощасні рукописи. Істерія помалу спадала, і всім зрештою стало зрозуміло, що рукописи – підробка початку XIX століття. «Визнати та засудити власні помилки та хиби – ще не значить уважати чуже за краще. Не можна жити ненавистю до чужого, на неправді ніколи не побудуєш нічого путнього», – підбив підсумки дискусії Масарик.

І вже через три роки і старочехи, і молодочехи молили Масарика прилучитися кожні до свого передвиборного списку, розуміючи, що сам авторитет його імені може забезпечити перевагу на виборах до імперського парламенту.