Читать книгу Вибрана поезія - Олександр Блок - Страница 3

По місту все частіше я блукаю.

І все частіше бачу смерть – сміюся

Розважливо до себе. Ну, то що ж?

Так хочу я. Мені властиво знати,

Що в певний час прийде вона й до мене.

Я по шосе проходив біля скачок.

День золотий дрімав на купах шутру,

А за глухим парканом – іподром

Під сонцем зеленів. Стеблини злаків,

Купави, ще з весни набубнявілі,

Дрімали в променях пестливих. Далі —

Трибуна придавила плоским дахом

Юрбу роззяв і модниць. Прапорці маленькі

Пістрявіли навкруг. А на паркані

Сиділи й видивлялись перехожі.

Я йшов і слухав перегони коней

По ґрунті збитому. Тривожний тупіт

Копит. Нараз – ранковий крик:

– Упав! Упав! – кричали на паркані,

І, ставши на пеньок, побачив я

Одразу все: в пістрявій одежині

Летіли там жокеї – до стовпа.

Від них одставши, огир басував

Без верхівця, в розметаних стременах.

За листям кучерявеньких берізок,

Од мене близько так, – лежав жокей,

Весь в жовтому, на врунах весняних,

Упавши навзнак, повернув обличчя

В глибокі і пестливі небеса.

Так ніби вік лежав, розвівши руки,

У небо дивлячись. Прекрасно так лежав.

До нього бігли люди вже. Здалека,

Поблискуючи спицями повільними, ландо

Котилось м’яко. Ось вони підбігли

І підняли його… І вже повисла

Безвладна жовта, немічна нога

В обтягнутій рейтузі. Завалилась

За плечі їм кудись там голова…

Ландо вже тут. І до його подушок

Так обережно й лагідно приклали

Писклячу жовтизну жокея. На підніжку

Хтось вискочив незграбно і завмер,

Підтримуючи голову і ногу,

І повернув назад візник бундючний.

І так же звільна спиці обертались,

Поблискували козли, осі, крила…

Так вільно і прекрасно так померти.

Скакав усе життя з одним бажанням,

Щоб першим доскакати. Й на скаку

Спіткнувся кінь засипаний. Сідла

Не втримати вже мускулами ніг, —

І вутлі розметалися стремена,

І, поштовхом одкинутий, злетів…

Потилицею вдаривсь об свою

Привітливу, весняну, рідну землю,

І в мозку всі думки пройшли за мить —

Єдині, найпотрібніші. Пройшли —

І вмерли. І померли також очі.

І дивиться так мрійно вгору труп.

Так вільно і прекрасно.

По набережній якось я проходив.

Робітники в тачках возили з барок

Вугілля, дрова, цеглу. І ріка

Від піни білої іще синіла.

З-за обшивок розстібнутих дивились

Тіла засмаглі в зблискуванні поту,

І Русі вольної зіниці світлі

З лиць почорнілих сяяли суворо.

І тут же діти голими ногами

Місили купи жовтого піску,

Тягали – то цеглинку, то поліно,

То дощечку. Ховалися. А там

Поблискували їхні п’яти чорні,

І матері – з обвислими грудьми

Під платтям чорним – ждали їх, сварились,

Давали ляпасів і відбирали

Цеглинку, дрова, дощечку. Й тягли

Кудись, під ношею зігнувшись гірко.

І знов гурма дитяча поверталась,

І починали дітки знову красти:

Той – цеголку, а той – полінце…

І раптом – сплеск води і сильний крик:

– Упав! Упав! – знов закричали з барки.

І, випустивши тачку, робітник

Рукою вказував кудись у воду.

Надбігла вже юрба кошуль пістрявих

Туди, де на траві, в камінні з бруку,

Поблискувала пляшка-половинчик.

Один тягнув багор. А поміж паль,

Забитих біля берега у воду,

Погойдувалася людина легко

В сорочці та в розірваних штанах.

Один схопив його. Допомогли,

І довжелезне розпростерте тіло,

З якого ручаєм лилась вода,

На берег витягнули і поклали.

Видзвонюючи шаблею об камінь,

Городовий навіщось до грудей

Приклав щоку і пильно слухав —