Читать книгу 30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року - Олександр Бойко - Страница 4

На початку 90-х років ХХ ст. відбулась подія, що кардинально змінила хід світової історії – розпався Радянський Союз і на політичній карті світу з’явилися ціла низка нових самостійних держав, однією з яких була Україна. Громадськістю це явище було оцінено вкрай неоднозначно. Одні вважали, що під впливом команди невдах-реформаторів скоїлась катастрофа, насильницька руйнація дієздатної, монолітної держави, стався крах стабільності та порушення балансу сил на міжнародній арені. Разом з тим, інші були переконані, що відбувся обумовлений самою логікою історичного розвитку розвал імперії, який не лише вивільнив шлях для самостійного поступального руху вперед колишнім радянським республікам, а й поклав край «холодній війні» і фактично зняв з порядку денного проблему міжнародного протистояння. Втім, не зважаючи на, по суті, полярні оцінки, обидві сторони беззаперечно визнавали і визнають, що у 1991 р. відбулась подія світового масштабу, яка суттєво і на тривалий час підкорегувала не лише хід світової історії, а й вектор її розвитку. За цих обставин ретельне вивчення передумов, механізму, динаміки, специфіки та наслідків трансформаційних процесів доби перебудови набуває особливої актуальності і не абиякої ваги та значення.

Взагалі «перебудова» – явище непересічне і феноменальне, цікаве як у теоретичному, так і у практичному плані, оскільки в період здійснення комплексу перебудовчих реформ 1985–1991 років відбулися кардинальні зміни та зрушення у суспільно-політичному житті: по-перше, під впливом демократизації та гласності в надзвичайно короткий термін вибухоподібно радикально змінилися суспільна атмосфера та погляди громадськості на владні структури, суспільні відносини, місце і роль особи в історії, на історичний процес в цілому; по-друге, жорстка, чітко стратифікована та централізована командна система, що витримала сталінські репресії, потужні удари Другої світової війни, складнощі повоєнної відбудови, нестабільність періоду хрущовської лібералізації, брежнєвський застій, не змогла пройти стадію самореформування і порівняно легко і фактично безкровно здала свої позиції; по-третє, виникли історичні фактори та явища, які не мали аналогів у попередні роки радянської доби – неформальні організації, масова організована народна опозиція, релігійний ренесанс, організований робітничий рух, поява представників опозиційної національної контреліти у державних структурах різних рівнів, політичне студентське голодування тощо; по-четверте, суперечливе протікання перебудовчих реформ в силу обставин дискредитувало та дестабілізувало союзні органи управління, вивело з рівноваги суспільну свідомість, а повернення історичної правди пробудило національні почуття широких кіл громадськості, що врешті-решт створило підґрунтя для того, щоб Україна стала незалежною державою.

Актуальність вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій в Україні 1985–1991 років зумовлена цілим комплексом чинників.

По-перше, оскільки горбачовська перебудова була варіантом наздоганяючої системної суспільної модернізації, дослідження її змісту, логіки та наслідків становить собою значний інтерес і у теоретичному аспекті, як спосіб збагачення досвіду самоудосконалення людської цивілізації. У цьому плані особливо цінним є вивчення специфіки радянської моделі реформування другої половини 80-х років— проведення трансформаційних процесів на базі соціалістичного способу виробництва, в умовах панування командної системи, на величезній території з широким спектром етнополітичних, релігійних, культурних особливостей у різних регіонах.

По-друге, ретельний аналіз досвіду практичного керівництва масштабними трансформаційними процесами у суспільстві доби перебудови (вивчення способів та методів корегування ходу реформування; факторів ефективності управлінських рішень; засобів стимулювання здатності політичних інститутів пристосовуватися до умов, що змінюються; форм активізації та мобілізації мас; причин помилкових дій та рішень тощо) дозволить врахувати його уроки у практиці сучасного державотворчого процесу.

По-третє, з’ясування основних тенденцій суспільно-політичного розвитку СРСР в цілому та України зокрема у другій половині 80-х – на початку 90-х років необхідне для розуміння природи та механізму дії типового для перехідних суспільств комплексу конфліктів та протиріч, який у політологічній літературі дістав назву «кризового синдрому модернізації». Знання складових частин конфліктного потенціалу суспільства, специфіки прояву та факторів активізації на вітчизняному ґрунті дозволить шукати ефективні форми та засоби впливу щодо його локалізації та ліквідації, а це особливо актуально як для України так і для решти країн, які перебувають на перехідному етапі свого розвитку.

По-четверте, значна частина суспільних процесів, явищ та політичних суб’єктів доби перебудови нині не зникла з історичної сцени, тому ретельне вивчення витоків, першооснов та специфіки цих факторів суспільного життя, врахування та використання набутої в ході дослідження інформації є не лише важливою умовою та складовою частиною сучасного процесу розбудови держави в Україні, а й надійним підґрунтям політичного прогнозування.

По-п’яте, недостатня розробка порушеної теми в науковій літературі, відсутність комплексного, ґрунтовного та об’єктивного дослідження, присвяченого її висвітленню, не дали змоги створити цілісної картини суспільно-політичного розвитку України в 1985–1991 років; стали на заваді формуванню концепції, яка б всебічно тлумачила тогочасні події та явища, пояснювала природу та механізм суспільних змін; зумовили наявність суттєвих прогалин у фактологічному матеріалі.

Перераховані фактори визначають важливість та актуальність як у теоретичному, так і в практичному плані комплексного історико-політологічного аналізу трансформаційних процесів в Україні доби перебудови.

На нашу думку, вивчення різних аспектів суспільно-політичних трансформацій в Україні у 1985–1991 років своєму розвиткові пройшло два етапи. Перший етап осмислення модернізацій них процесів, що розпочинається наприкінці 80-х років можна умовно назвати публіцистичним. В цей час у ході бурхливого обговорення проблеми «білих плям історії» суспільна думка, проєктуючи досвід та роки минулого на практику реформаційного процесу, дедалі більше почала звертати увагу на нагальну необхідність ґрунтовного аналізу проблем сучасності. За цих обставин робилися спроби осмислити хід та перші результати реформ, їх вплив на суспільство. Як правило, це були замітки, статті, брошури, більша частина яких з’являлася у центральних видавництвах та виданнях. Характерно, що навіть назви збірників статей, у яких аналізувалися суспільні процеси доби перебудови мали гостро публіцистичний характер – «Если по совести», «Обратного хода нет», «Постижение», «Драма оновления» тощо[1].

На жаль, першим спробам наближення до істини були притаманні поверховість, описовість, фрагментарність, нерідко – суб’єктивізм та відчутна політична заангажованість. Такий стан справ пояснюється, очевидно, тим, що, з одного боку, значна частина викликаних реформами процесів та явищ ще не виявила себе повною мірою, а з іншого – абсолютна більшість авторів цих робіт була включена у суспільні трансформації і відігравала в них не роль безпристрасного спостерігача, а активного учасника. Невипадково відомі дослідники історії радянської доби О. Волобуєв та С. Кулешов, випускаючи у світ в 1989 р. книгу, присвячену висвітленню ходу перебудови через призму історичного досвіду, підкреслювали: «Ще раз повторюємо: перед читачем не монографічне дослідження, а публіцистичні замітки. Автори – не літописці процесу перебудови, а його учасники»[2].

З 1990 р. розпочинається науковий етап вивчення проблеми. По суті класичною перехідною (навіть за назвою) роботою можна вважати дослідження А. Камінського «На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні»[3], яке органічно поєднало гостру публіцистичність та науковий аналіз. Автор, спираючись на матеріали офіційної та опозиційної української преси, радіоповідомлення різних агентств світу, на архів Радіо «Свобода», зробив унікальне дослідження, що висвітлювало проблеми гласності, офіційної культурної політики, процесу зародження неформальних організацій та становлення НРУ, піднімало питання розвитку релігії, ходу та наслідків виборчих кампаній 1989 та 1990 років цій роботі А. Камінський не лише зафіксував основну хронологію суспільно-політичних подій в Україні доби перебудови і зробив спроби перших узагальнень, а й, по суті, розставив віхи для майбутніх дослідників, проакцентувавши основні напрями вивчення актуальних та перспективних проблем.

Вагомим у процесі вивчення суспільно-політичних процесів доби перебудови є доробок О. Гараня. Спочатку ним було надруковано у 1991 р. довідник «Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій»[4] з великою аналітичною вступною статтею, а невдовзі побачив світ досить оригінальний твір «Убити дракона. З історії Руху та нових партій України»[5], у якому автор на основі узагальнення віддзеркалення суспільних процесів у офіційній та опозиційній пресі, зробив спробу показати процес зародження та становлення Руху, висвітлити його місце і роль у політичному житті суспільства, позначити основні тенденції розвитку вітчизняної багатопартійності, застерегти колишніх опозиціонерів від політичного переродження та можливості трансформації націонал-демократичних сил у «синьо-жовтих» більшовиків.

Наступним помітним кроком у вивченні суспільно-політичних процесів в Україні доби перебудови стала низка праць В. Литвина: «Політична арена України: Дійові особи та виконавці», «Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л. Кравчука»[6]. Основний акцент у цих роботах зроблено на вивченні процесу формування та становлення сучасної національної еліти. В центрі викладу, як правило, знаходиться постать секретаря ЦК КПУ, а потім першого Президента України Л. Кравчука. Втім, такий підхід не звужує горизонти дослідження і не зменшує його значення, оскільки В. Литвин, по-перше, показує своїх персонажів та їх діяльність на широкому історичному тлі, у контексті політичної історії республіки; по-друге, постійно намагається у ході викладу не лише з’ясувати причини тих чи інших вчинків окремих політичних осіб, а й проаналізувати домінуючі тенденції суспільного розвитку; по-третє, дослідження спирається на солідну джерельну базу, левову частку якої складають архівні матеріали, що раніше не публікувалися. У подальшому в узагальнюючих працях В. Литвина окремі сюжети перебудовчих процесів в Україні подаються в контексті висвітлення та аналізу досвіду і проблем сучасного етапу державотворення.

Окремі важливі сюжети політичної історії України 1985–1991 років знайшли своє відображення у працях вітчизняних істориків та політологів. Зокрема, питання зародження багатопартійності в Україні одразу потрапила в епіцентр уваги науковців. Своєю аналітичністю та аргументованістю у висвітленні різних аспектів становлення вітчизняного багатопартійного спектру виділяються роботи А. Білоуса, М. Томенка, О. Гараня, В. Литвина, А. Слюсаренка, О. Майбороди[7]. Неодноразово предметом дослідження ставала проблема виникнення Руху[8]. На нашу думку, найбільш вдало крім О. Гараня висвітлення місця і ролі НРУ у політичному житті республіки вдалося зробити Г. Гончаруку, який використавши архіви рухівських структур, зумів дати доволі об’єктивну картину історії формування НРУ та критично оцінити його лідерів. Ця робота відрізняється органічним поєднанням науковості та публіцистичності[9].

Заслуговує на увагу завдяки введенню в обіг нових архівних документів та інших джерел науковий доробок А. Русначенка, предметом уваги якого спочатку стало зародження та становлення незалежного робітничого руху в Україні («Пробудження. Робітничий рух на Україні1989–1993 років»), а невдовзі розгортання національно-визвольного руху у республіці у другій половині ХХ ст. («Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990 років»)[10].

Значний інтерес представляють роботи М. Михальченка, В. Андрущенка, В. Чемериса, у яких робляться спроби проаналізувати питання політичного лідерства та обставин формування сучасної національної еліти у добу перебудови[11]. Активізується дослідження проблем розвитку організованого молодіжного руху в Україні наприкінці 80-х років. У роботах О. Корнієвського, В. Якушика, В. Куліка, Т. Голобуцької, О. Голобуцького на основі переважно опублікованих джерел аналізуються причини виникнення, основні етапи та механізм формування молодіжних організацій[12]. Вагомим внеском у розширення джерельної бази вивчення цієї проблеми є публікація О. Донієм та О. Синельниковим збірки документів, що висвітлюють історію Української студентської спілки у 1989–1999 роках[13].

Неодноразово проблема політичного розвитку України у добу перебудови висвітлювалася у загальних працях з вітчизняної історії[14]. На нашу думку, найбільш повно та послідовно це вдалося зробити Ю. Алексєєву, С. Кульчицькому та А. Слюсаренку в їхній праці «Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 років)»[15]. Загальні аспекти суспільно-політичних трансформацій в Україні часів горбачовських реформ через призму політології розглядали В. Горбатенко, В. Даниленко, В. Журавський, В. Кремінь, М. Михальченко, Ф. Рудич, Д. Табачник, В. Танчер, В. Ткаченко та ін.[16].

Окремі сюжети процесу розгортання суспільно-політичних трансформацій в Україні доби перебудови (зокрема, характерні риси та специфіка модернізаційних процесів; динаміка розвитку суспільної свідомості під впливом демократизації та гласності; розбудова неформальних організацій; формування опозиції; місце і роль нашої республіки у процесі розпаду СРСР тощо), знайшли висвітлення в узагальнюючих працях західних дослідників – Д. Боффа, Н. Верта, А. Жуковського, Т. Кузьо, М. Маля, Д. Марпла, С. Плохія, Р. Сольчаника, О. Субтельного, Е. Уілсона, Г. Харта, Д. Хоскінга та ін.

Проблема модернізації суспільства та специфіки її реалізації у Радянському Союзі знаходиться в центрі уваги російських політологів та істориків, серед яких варто виділити праці О. Барсенкова, В. Баруліна, Н. Бєляєвої, В. Васильєва, Ю. Власова, О. Волобуєва, А. Данилова, В. Журавльова, Л. Іоніна, С. Кара-Мурзи, С. Кордонського, О. Криштановської, С. Кулешова, С. Кургиняна, Д. Маслова, В. Мау, А. Міграняна, А. Нещадіна, Р. Піхої, В. Согріна, І. Фроянова, В. Хороса, М. Чешкова, А. Шубіна та ін.

Разом з тим, ще донині вагома значимість та актуальність вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій другої половини 80-х років ХХ ст. для перспектив сучасного вітчизняного державотворення різко контрастують зі ступенем її наукового висвітлення та дослідження. Об’єктивно характеризуючи дійсний стан речей у вітчизняній історіографії, автори колективної узагальнюючої праці «Новітня історія України (1900–2000)», що побачила світ у 2000 р. з прикрістю зазначають: «Період 1985–1991 років в українській історії ще не проаналізовано належним чином… Дослідженням цього цікавого, насиченого різноманітними і навіть сенсаційними подіями періоду займається обмежене коло науковців»[17]. Значною мірою ця теза актуальна і нині.

На заваді глибокому комплексному аналізу суспільно-політичних трансформацій доби перебудови, об’єктивному та всебічному висвітленню проблеми, на жаль, стала ціла низка факторів та обставин – тривала відсутність доступу до архівних матеріалів кінця 80-х років ХХ ст., переключення після грудня 1991 р. абсолютної більшості дослідників, які займались новітньою історією України, на вивчення проблем практичного державотворення; збереження залишків тоталітаризму в історичній свідомості; методологічна слабкість сучасної історичної та політологічної науки; значно сильніший, ніж в інших науках, елемент суб’єктивізму; деформуючий тиск політики на формування історичних та політологічних знань тощо.

Неоднозначно на процесі дослідження суспільно-політичних трансформацій1985—1991 років відбивається і те, що значна кількість політичних діячів та громадських об’єднань, які заявили про себе у добу перебудови, є й досі активними суб’єктами політичного життя. Такий стан справ, з одного боку, позитивно впливає на поповнення джерельної бази вивчення історії України цього періоду, оскільки спонукає колишніх учасників політичних баталій другої половини 80-х років ХХ ст. до публікації документів, спогадів, зауважень, оцінок (та переоцінок) історичних фактів та явищ, ретроспективних оглядів, які, за будь-яких обставин, зберігають свою цінність. Разом з тим, з іншого боку, оскільки політичні діячі та структури, що вийшли з доби перебудови, відіграють помітну роль у сучасному політикумі і нерідко конфліктують та суперничають між собою у боротьбі за владу, будь-яка оцінка минулого сприймається насторожено, оскільки ними самими та їхніми противниками, як правило, проєктується у майбутнє і розглядається виключно як фактор, що зменшує або ж збільшує шанси розширення сфери впливу і може бути використаним у політичній боротьбі.

За цих обставин виникає парадоксальна ситуація, у якій по суті будь-яке оціночне твердження науковця, що виходить за межі невизначеності, буде сприйматися протидіючими політичними силами як кон’юнктурне: або як дискредитація, або ж як панегірик тій чи іншій особі чи політичному угрупованню. Очевидно, комплекс названих факторів зіграв не останню роль у тому, що кількість дослідників та корпус наукової літератури, присвячений добі перебудови в Україні, значно відстають від цілого сонму науковців та наукових праць з проблем, скажімо, діяльності Центральної Ради, чи визвольних змагань Б. Хмельницького, хоча доленосність суспільних змін та зрушень періоду 1985–1991 років, на нашу думку, нічим не поступається періодам 1917–1921 чи 1648–1657 років. У результаті поза увагою дослідників залишилася ціла низка суспільно-значимих сюжетів, що не отримали належного системного висвітлення. Зокрема, це стосується зародження, становлення та формування всього спектру неформальних організацій; суспільно-політичних настроїв та громадського руху в регіонах; діяльності місцевих рад; специфіки формування національної народної опозиції; джерел та етапів становлення контреліти; релігійного ренесансу; кризи в КПУ; місця і ролі різних політичних сил у серпневих подіях 1991 р. тощо. Аналіз наявної наукової літератури дозволяє дійти висновку, що у вітчизняній історіографії фактично немає жодної наукової праці, яка б давала комплексний аналіз динаміки та наслідків суспільно-політичних змін в Україні у 1985–1991 роках. З огляду на це вважаємо доцільним та необхідним заповнити цю прогалину у відтворенні наукової картини, що віддзеркалює історичний розвиток нашої республіки у другій половині 80-х років ХХ ст.

Це дослідження має на меті вивчити і проаналізувати досвід та уроки суспільно-політичних трансформацій в Україні у добу перебудови. У відповідності з цією метою, автор ставить перед собою такі завдання:

✓ охарактеризувати причини, суть, характерні риси та особливості феномену перебудови;

✓ оцінити місце і роль гласності та демократизації у контексті суспільно-політичних перетворень;

✓ проаналізувати тенденції розвитку основних напрямків національного відродження;

✓ розкрити ключові моменти процесу зародження та становлення народної опозиції;

✓ з’ясувати динаміку, основні форми та особливості протистояння офіційної влади та опозиції;

✓ відобразити хід та наслідки трансформаційних змін у владних структурах;

✓ виявити та проаналізувати нові тенденції у розвитку громадської думки та суспільної свідомості;

✓ визначити специфіку, характерні риси та проблеми початкового етапу формування багатопартійної системи;

✓ узагальнити досвід спроби здійснення системної модернізації суспільства.

Джерельна база роботи органічно включає різноманітні опубліковані матеріали (стенографічні звіти та матеріали з’їздів, пленумів ЦК КПУ, ЦК КПРС, сесій та з’їздів Верховної Ради УРСР, Верховної Ради СРСР, статистичні збірники та довідники, збірники документів, мемуари тощо) та архівні документи. Характерною рисою дослідження є те, що саме архівні документи громадських об’єднань України – Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), – абсолютна більшість з яких вперше вводиться до наукового обігу, складають його джерельну основу. За тематичною та видовою ознаками їх умовно можна поділити на:

1. Документи партійних структур КПРС та КПУ – директивні (постанови Політбюро та Секретаріату ЦК КПУ, матеріали до виступів та орієнтировки, підготовлені ідеологічним відділом ЦК КПУ, записки та резолюції партійних лідерів); аналітичні (довідки-прогнози про розвиток суспільно-політичних процесів у республіці, матеріали соціологічних досліджень громадської думки, доповідні записки контрольної групи КПК при ЦК КПРС); інформаційні (доповідні записки та інформації про хід виконання постанов обкомів партії в ЦК КПУ та ЦК КПУ в ЦК КПРС, про оперативну ситуацію в республіці, стенограми засідань Політбюро ЦК КПУ).

2. Матеріали державних органів та наукових установ (доповідні записки та інформації керівників державних структур – Верховної Ради УРСР, КДБ УРСР, прокуратури, міністерств та відомств, місцевих виконкомів тощо; інформації та довідки наукових установ республіки).

3. Листи та заяви трудящих та політичних діячів на адресу ЦК КПУ та ЦК КПРС.

4. Матеріали некомуністичних громадсько-політичних об’єднань (заяви, декларації, листи та телеграми опозиційних організацій та структур, протоколи засідань опозиційних партій, резолюції мітингів, стенограми мітингів та прес-конференцій, тексти виступів представників опозиції під час антирежимних акцій).

Ведучи мову про джерела, варто зробити декілька акцентів. Слова «дослідження» і «розслідування» мають один корінь – «слід». І мене завжди дивував один парадокс: чому розслідування по гарячих слідах – це норма і круто, а наукове дослідження… воно найчастіше починається, коли помирають усі свідки (або хоча б більшість)… коли(чомусь?) зникають чи знищуються важливі документи та докази… а вже тоді… нарешті щось починає вивчатися та аналізуватися, тому що «Велике бачиться на відстані…» Чого тут більше? Боязні діючої (на той час) влади, «щоб не зашкодили її стратегічному курсу»? Чи небажання історика брати на себе хоча дуже умовну, але все ж роль слідчого/судді при живих свідках і зацікавленій у певних результатах владі? Приємно, що усна історія в останній час кардинально змінила ситуацію. Зараз є дивовижна і унікальна можливість не лише уточнити у живих свідків елементи та подробиці якихось процесів та явищ, а й задокументувати ці деталі. Прикладів може бути дуже багато, але найяскравіший – це проєкт «Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988–1991»[18].

Ці різноманітні за жанром та характером інформації джерела, значна частина яких висвітлює суспільно-політичні процеси в різних регіонах республіки, на нашу думку, дозволяють подолати серйозну ваду попередніх досліджень – «києвоцентризм» (тобто надання виключного пріоритету висвітленню подій у столиці), на яку неодноразово вказували науковці[19].

Врешті-решт, без належної відповіді ще й донині залишається ціла низка питань, які ведуть свій родовід з парадоксального, суперечливого, але такого доленосного періоду у житті СРСР у цілому та України, зокрема.

У чому полягає глибинна суть «перебудови»? Це невдала спроба модернізації навздогін чи помилка (зрада?) керівництва держави? Які реальні причини Чорнобильської катастрофи? Чому зазнала краху Комуністична партія, яка майже сімдесят років міцно тримала владу? Як вдалось домовитися організаторам Руху, які мали різні погляди, про об’єднання? Чому лідери союзних республік не знайшли спільної мови стосовно моделі оновленого Союзу? Чому не вдався серпневий путч? Чому приватизацію називають «наша дивна революція»? Чим пояснити, що у березні 1991 р. населення України підтримало ідею «оновленого Союзу», а у грудні цього ж року активно і переконливо проголосувало за державну незалежність України? Підписання Біловезької угоди було спонтанним чи спланованим? Чи справді «слов’янська трійка» розпустила/розвалила СРСР? Чи мали юридичне право лідери України, Білорусі та Росії прийняти рішення про припинення існування Радянського Союзу, як «суб’єкта міжнародного права та геополітичної реальності»? Що сталося з Радянським Союзом? Розпад, розвал чи переділ? І врешті-решт Україна стала незалежною закономірно чи випадково?

Питання… питання… питання…

Таємниці… таємниці… таємниці…

Автор, свідомо уникаючи однобічних та необґрунтованих тверджень, безумовно не претендує на вичерпність і всебічність висвітлення проблеми, але щиро сподівається, що його скромний доробок дозволить науковцям бодай частково заповнити «білі плями» новітньої історії України, розкриє нові аспекти відомих сюжетів, надасть імпульсу процесу вивчення політичної історії доби перебудови; дасть змогу діючим політикам, зрозумівши уроки досвіду попередників, уникнути прикрих помилок, обґрунтованіше та оптимальніше визначити тактику і стратегію сучасних суспільно-політичних трансформацій; допоможе пересічному жителю республіки не лише певною мірою зрозуміти основні тенденції нинішнього політичного процесу, а й усвідомити своє місце і роль у суспільно-політичному житті країни, піднятися до розуміння того, що він є громадянином України.