Читать книгу Врятувати Тараса Шевченка - Олександр Гаврош, Александр Гаврош - Страница 4

– Не може бути! – аж верескнула Яна Приймак, через що на неї невдоволено покосувала чергова в залі стародруків. Дівчина щільніше притиснула телефон до вуха і відвернулася до заґратованого вікна, з якого відкривався чудовий вид на Дніпро.

– А я тобі кажу: таке саме крісло-гойдалка! – гув зі слухавки голос Яся. – Ось такі дрова, лялечко!

– Ти добре роздивився?

– Я зараз куплю квиток і буду на це крейзануте крісло витріщатися до закриття музею.

– Ти тільки без мене нічого не роби! – збуджено заговорила Яна. – Я спробую швидше відпроситися.

– Ха! Хвилюєшся, мала, що без тебе вирушу за татом?

– Ти чув? Дочекайся мене! Я тебе дуже прошу – будь розумним! Не натупи!

Ясь щось прогугнявив у слухавку і припинив розмову, бо на сусідню лавицю присіли дві музейні тітоньки і запалили цигарки. Вони зацікавлено глянули на схвильованого хлопця, що, похапцем збираючись на пошуки батька, навіть не встиг зранку вгамувати темне розпелехане волосся і знайти у шафі щось миролюбніше за чорну майку із зображенням черепа і написом «Born to die». Школяр підтягнув блискавку спортивної курточки аж під шию і діловито попрямував до музею. Там купив квиток і став поволі оглядати експозицію. Однак його голова міркувала зовсім про інше. Адже поруч, за кілька кроків від нього, стояло таке саме плетене крісло-гойдалка, як у Музеї раритетів.

Рік тому, у ніч на Святого Миколая, завдяки цьому таємному міжчасовому переходу їм утрьох удалося потрапити до Києво-Печерської лаври початку XVII століття. Якби цей клятий ненажера Мейс не перегриз пруття на кріслі, машина часу досі би справно працювала. О, скільки би вони могли зробити корисних і важливих відкриттів для науки! Однак усе лишилося в минулому. Багато разів Ясь, Яна чи тато сідали у крісло і промовляли чарівні слова. Проте диво Святого Миколая більше не повторювалося. Ясь навіть навмисне спробував це зробити у річницю їхньої неймовірної мандрівки у часі. Вирахував точно годину – але міжчасовий портал не відкрився.

– Цей будинок належав чиновнику Івану Житницькому, – долинав із сусідньої кімнати монотонний жіночий голос заступниці директора, що проводила екскурсію для шістьох поважних гостей з якоїсь азійської країни, судячи по їхніх смаглявих обличчях та вузьких очах-щілинках.

– Він був удівцем, мав чотирьох дітей і, аби прожити, мусив здавати кімнати внайми. Крім Тараса Шевченка, тут мешкав іще художник Сажин та літератор Афанасьєв-Чужбинський. Вони приятелювали і провели тут цілий 1846 рік – один із найщасливіших у житті Кобзаря…

«Треба випробувати це крісло…» – билася в голові хлопчини єдина думка. Він навіть не розглядав унікальні краєвиди Києва середини ХІХ століття, зроблені Шевченком та Сажиним. Просто дивився крізь них відсутнім поглядом, аби не привертати зайвої уваги.

– Як бачите, тут було шість кімнат і ще дві кімнати нагорі, у мансарді. У напівпідвалі знаходилася кухня та покої для прислуги, – продовжувала екскурсовод з хмарою дрібних білих кучериків на голові. Вона була у пурпуровому довгому в’язаному светрі, в чорних лосинах і коротких чобітках, що підкреслювали стрункість ніжок. – Ми точно не знаємо, де була кімната Тараса Шевченка, але думаємо, що оця, яка вікнами виходить на вулицю…

«Прикольна тітонька, як і мій старий, – згадав Ясь улюблену камуфляжну камізельку батька. – Але, псячі лапи, як же сісти у те крісло, якщо там постійно стовбичить охоронець?» – тер чоло він, бо не знав, як це зробити. Від напруження в нього заболіла голова.

– Ні-ні, вам заходити в цю кімнату не можна! Я сама вам звідси все розкажу, – сварила когось із настирливих гостей заступниця директора. – Ось цю люльку зі слонової кістки Шевченкові подарував історик Костомаров, про що свідчить і дарчий напис. А ось сорочка Тараса Григоровича, пошита його сестрою…

Ясь намагався оглядати експозицію якомога повільніше, щоб уловити момент, коли охоронець вийде із заскленої веранди. Музей був облаштований так, що в ньому все добре прослуховувалося. Одна кімната переходила в іншу по колу, і між ними не було дверей.

– А тут Шевченко з друзями полюбляли чаювати вечорами. Бачимо мідний самовар, плетене крісло, в якому було зручно сидіти, насолоджуючись чудовою київською природою. Адже тоді на Козиноболотній вулиці нараховувалося лише дванадцять будинків… Пропоную вам піднятися на другий поверх, аби подивитися мансардні кімнати, де знаходилися художні майстерні Шевченка і Сажина.

Гості завзято затупотіли ногами по сходах. Охоронець, спортивний чорнявий парубійко років двадцяти п’яти, підвівся і широко простягнув обабіч руки, випростовуючи спину, аж у ній щось хруснуло. Мабуть, сидіти цілий день перед екраном було нелегко. Він глипнув на монітор, але нікого не побачив, бо куток, у якому принишк Ясь, камера не фіксувала.

Школяр, зрозумівши, що його не помітили, завмер не дихаючи у Шевченковій кімнаті. Він уткнувся поглядом у дешеве вороняче перо, яким писав Тарас Григорович, маленький ножик для оправки пер, пісочок, котрим посипали свіжосписаний аркуш, аби чорнило не розтеклося. «Повна торба! А може, я й самого Шеву побачу і на-віть автограф візьму! Ото всі від заздрощів сказяться!»

Омріяне крісло стояло за кілька кроків, і тепер Ясь міг його уважно роздивитися. Нарешті згори знову почувся тупіт десятка ніг, і екскурсовод запропонувала зробити спільну фотографію на по-двір’ї Житницьких – у садочку, який був джерелом наснаги для всесвітньо знаного поета і художника.

Коли всі гомінливою зграйкою подалися на двір, охоронець, діставши з кишені запальничку і пачку сигарет, теж вийшов за ними. Але закурив на сходах, аби бачити звідтіля своє робоче місце. Проте куточок із плетеним кріслом і самоваром зі сходів не проглядався. Слід було скористатися цим неймовірним шансом негайно. Тим паче що в будь-яку мить могла повернутися й «овечка Берта», яка фотографувала поважних азіатів на їхні дорогі камери.

«Хай вибачить мені Яна, але кращої нагоди більше не трапиться… – мигнуло блискавкою в голові школяра. – Повелитель темряви не може чекати! Вперед, герої!»

Він тінню вискочив зі сховка й обережно присів у плетене крісло на веранді. Ногами відштовхнувся від підлоги, аби воно прокрутилося довкола осі, й, заплющивши очі, промовив: «Свято наближається!» Саме ці слова були ключем-перепусткою минулого разу. Напевно, збоку все це виглядало кумедно, але, як не дивно, за мить у кріслі нікого не вияви-лося…

Докуривши, охоронець помітив, що крісло-гойдалка обернене боком, та ще й злегка похитується. Він одразу гукнув заступницю директора, яка тепло прощалася з гостями біля воріт.

– Марино Андріївно, знову з цим кріслом халепа! – охоронець показав у куточок заскленої веранди.

– А що сталося?

– Таке враження, ніби в ньому хтось сидів!

– Справді, щось до цього експоната останнім часом занадто велика увага, – згадала заступниця директора вчорашній трафунок, коли поважний дебелий пан будь-що хотів у ньому вмоститися. І, попри пояснення, що це заборонено, він вперся, як віслюк. Поки врешті-решт не домігся свого.

– А той школяр уже вийшов? – згадала кучерява екскурсовод про хлопчика, який самотньо оглядав експозицію.

– Ой, я якось не зауважив, – знітився охоронець і глипнув на монітор. – Мабуть!

– Дивний хлопчина: все так ретельно оглядав, що мені захотілося з ним познайомитися. Тепер дуже мало таких учнів. Їм зараз не Шевченко в голові, а комп’ютерні ігри.

Охоронець удруге знітився, бо сам полюбляв, коли не було відвідувачів, погратися в «стрілялки». Тож подумав, що заступниця директора натякає на нього.

– А той вчорашній нахаба так і не прийшов за записником? – запитала Марина Андріївна.

– Ні, – простягнув охоронець синю книжечку, що лежала в нього на столі.

– Нехай буде у вас! – махнула рукою заступниця директора і зайшла у науковий відділ, який слугував спільною кімнатою для музейників. Тут зазвичай за кількома комп’ютерами сиділи шевченкознавці.

А дарма! Бо якби Марина Кононенко, що так і не захистила дисертацію про мову творів Шевченка, розгорнула записник, то знайшла би там чимало цікавого.