Читать книгу Чехія – Україна. Між двох країн… - Олександр Сачук - Страница 4
Квіти для інспектора міліції
Оглавление1987 рік, Ужгород. Чергова частина міськвідділу Ужгородського міськвиконкому міліції. Черговий – ВАсилько, майор, 15 років на службі, вже замучився, вже би хотів втекти на пенсію. Літній день, сонце світить гарно, тепленько, ніяких правопорушників немає, скучно, години чекає до шести вечора. Пам'ятає, що додому прийде, вже жінка, борщ чекає його, вже тішився на борщик, на футбол по телевізору, вспоминав, шо не є то погане життя. Служба нетяжка. Ну деколи приведуть п'яного чи хтось побився, але то таке діло, слава Богу, вбивств немає, життя, мабуть, повезло. Проблем не було, так воно й буде.
Тільки дивллюся через вікно – начальник наш іде. Начальник іде, а біля нього – гарна дівчина. Ну то дивно, вже вечір, а начальник іде. Начальник зайшов, посміхнувся і говорить: «Василь Іванович, це наша нова інспекторка у справах по дітях. Прошу любити і жалувати, завтра, в понеділок, на построєнії, представлюю її, так шоб Ви вже знали. Закінчила академію в Києві, буде в нас служити, добре». І повів її до себе, видно, знайомити з кабінетом. Ну гарно, гарні в нас дівчата, добре йдуть по службі. Більше, правда, по інспекції по дитячій.
Тільки 5 хвилин, дзвонить мені начальник: «Василь Іванович, треба зробити якісь квіти на завтра. Тому шо буде построєніє, самі знаєте як зробити». Десь, говорить, на базар пошліть дєжурного, чи машину, шоб хлопці їхали да десь заскочили і купили якісь квіти, гвоздики там чи якісь рози. Добре, говорить, я тобі рубля потім дам на ці квіти. Добре, договорилися. Із дєжурних поїхали.
Приїжджають, оперативна та машина, щось визвали на якусь квартиру, проблема. Чи б'ються, чи ругаються. Може буде ше хто завтра, буде весело, хлопці будуть сміятись. Будуть же питаться: замужня, незамужня, тому шо гарна, блондинка. Приїхали хлопці. Ну шо, шо, пишіть, хлопці, протокол, шо там було, як. Пише сержант, то, сьо, пише, записав в журнал проішествій визов. Ну і шо, хлопці, говорю, водітєль хай відпочиває. А Іванко, Іванко був із Тячевського района водійом на «бобіку», вже мабуть 20 років служить у нас. Ми взяли його не в ОБХССі, не закінчив нічого, в опера він тоже не вийшов ні ростом, ні розумом, а водітєльом їздить, хоча він говорить суржиком, по-Закарпатськи, мало його хто розуміє з хлопців, але вже привикли до нього.
Говорю: «Слухай, Іванку. Ось тобі рубль, начальник дав. Буде у нас нова інспекторка у справах неповнолітніх, по дітях. Іди-но квіти десь на базар купи і привези, шоб ми на ранок мали, чим її привітати.
Іванко взяв рубль та й поїхав. Вже стемніло, я думав, може ще базар не закрився на Косові там. Поїхав, через годинку приїжджає. Дивлюсь розочки, файненькі. Говорю: " пльоночки не було, целофан, шоб завернути?“ Говорить: „Вже не було“. Добре, то шо. Я говорю, поставим ми ті квіти, через годину дзвонить нам начальник міліції, говорить: „Іван Васильович, шо за херня?“ „А що сталось?“ Говорить: „Ваша машина в міськвідділок під'їхала, до міськвиконкому, вийшов звідти водій і біля міськвиконкому квіти почав рвати, рози. Як це так? Черговий по міськвиконкому сидів і подивився, там же освітлення. Світло було видно, бо центральний вхід видно, а збоку також трошечки якось видно. Він дивився за тим, та говорить, назбирав цілий букет, сів в машину й поїхав! Та шо ж це таке? То красота для міста, шоб люди бачили, шоб гарно було! А він потоптав, порвав то всьо і шо тепер робити? Вже і мер знає про то, шо міліціонери прийшли квіти порвали. Шоб бистро квіти за 10 мінут були на місці, нічого не хочу знати!
Я говорю, Іванко поїхав на визов. Я йому дзвоню по рації:!Іванку, срочно назад, кидай то всьо!“ Іванко прилітає, говорю: „Іванку, ти шо наробив? «Іван Васильович, перебачте мене, перебачте, я не розумію, прийшов на базар, а вже люди уходили, бабки були такі вялі і ті гвоздики були такі нещасні, такі погані, вже попадали, та шо було такого брати? А Ви ж казали, шоб гарні були, бо гарна дівчина, я хотів якнайкраще. Їхав біля того міськвиконкому, бачив ті квіти, знаю, що гарні кущі, пішов, думав, ніхто мене не побачить». Короче, Іванку, таке, мабуть, тебе виженуть з міліції, будеш десь уборщиком чи дєжурним в лікарні робити, потому шо начальник міліції і мер вже знає, шо ти там накрав. Швиденько давай квіти назад. Машину постав далеко від міськвиконкому і всі квіти там, де ти зірвав, постав на місце, розумієш?
Зрозумів. Іванко Тячевський наш головку опустив, взяв ті квіти, сів в машину та й поїхав. Виключив світло, пальцем в землю розу вставляє та й зажимає, шоб не падала, одну, другу. Та й говорить: «Всьо-всьо, всьо-всьо. Казали квіти, зробив квіти і вже знову їх назад давати. Ну так яка їм різниця, чи куплені, чи на те, нічого вони не розуміють. А мушу я, старий чоловік, сюда квіти вкладати, добре».
Посаджав він там, повтикав ті в землю, знову Іванко тільки до машини сідає, знову рація. Знову виходить, шо дєжурний по міськвиконкому дзвонить начальнику міліції: «Знову сиджу і у вікно бачу, прийшов знову ваш міліціонер, пальцем втикає в землю і вставляє туда рози. Це ж треба додуматись до того?! Як же вони рости будуть?»
Знову дзвонить начальник міліції нашому дєжурному: «Іван Васильович, шо ти там знову наробив? Знову біда. Той привіз букет назад і в землю втикає пальцем. Ну то як то можна? Нічого не можна вам довірити. Ні тобі, ти вже старий конь, я тобі довіряв, дав тобі той рубль, шоб ти квіти знайшов, все мушу на себе робити».
– Перебачте, пане начальнику, не хотів я. ДОвірив Іванкові, нашому водію, а він так то всьо зробив погано.
– Ну тепер іди додому, а де хоч мені, шоб на ранок були квіти. Служба в тебе в 6 кінчається, значить я хочу, шоб рано, на 7 ранку шоб були квіти. Добре, Іван Васильович, служба сьогодні з тими квітами, то для одних, то для других. То дєжурні міськвиконкому не сплять, нє шоб спали, шоб нікуда не дивились, а тут до всіх нас дзвонять нам, видзвонюють.
Прийшов додому, а у нас біля дому жінка рози посадила. Гарні рози. Я говорю: «Жіночко, хотів би рози шоб ти мені дала. Не хочу в тебе красти, наріж мені на букет файних». Жінка нарізала мені, ранком відніс, начальник говорить: «Та й ти оставайся на построєніє».
Построїлись ми, вийшла та Ганна Іванівна, начальник поздоровив її, дали квіти, а всі засміялись. Відійшли ми, а хлопці всі мене підколюють:
– То які квіти? З міськвиконкому, облвиконкому?»
– То мої квіти, від моєї жіночки. Але хай служить, головне, шоб приємно було дівчині, нашому інспектору.