Читать книгу Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко - Страница 1

Село Висівки біля Лубен, на Полтавщині,

червень 1645 року

Вони прийшли.

Ще не розвидніло – літня ніч ледь-ледь забарвилася світлом, а над садом клубочився туман, густий, білувато-сірий – наче хтось лив молоко в макове зерня, та, щоби побачити їх, Уляна не потребувала ані білого дня, ані власних очей – нічого, окрім того, що мала завжди, скільки себе пам’ятала, – свого дару. Внутрішнього зору. Вона вчула їх, як вовк чує здобич, що наближається до нього з підвітряної сторони, відчула страх, що погнав їх сюди, невпевненість, яка не дозволяла напасти відразу, їхнє збудження й ненависть. Вона чекала. Зачаїлася, все ще сподіваючись – чи, радше, обманюючи себе, – що все якось владнається і вони заберуться геть по-доброму. Вдовольняться теплою вологістю туману замість нудотного запаху паруючої крові.

Бо, хоч Уляна і порівнювала себе з вовком, цього разу здобиччю була вона.

– Мамо, що? – Гафійка важко підвелася й сіла на лаві. Її правиця, пошкоджена в бійці з селянськими дітьми, ще поболювала, – Уляна знала це, хоча донька ніколи не скаржилася, – але голос був чистим, не заспаним, і якщо й звучав придушено, то лише зважаючи на обставини, а не на нічну пору. – Засвітити каганець?

– Ні. Одягни мальованку, коси підбери і приготуйся.

Гафія застогнала.

– Знову? Мамо, ну чому це увесь час трапляється з нами?

Це все через мене. Якщо хочеш мати смертельного ворога – зроби комусь послугу. У мене цілі села ворогів.

– Обіцяю, це востаннє, – заприсяглася Уляна. – Ми знайдемо тиху слободу, я вийду заміж за якогось гречкосія, а тобі наворожу пана і буду бавити онуків. Годі з мене пригод!

– Ви завжди так говорите!

У голосі доньки дивним чином змішалися капризне нетерпіння і належна повага до неньки. Уляна рвучко відвернулася – бозна навіщо. Навряд чи Гафійка в суцільній темряві угледить блиск материних очей і здогадається, що то – сльози.

– Ви плачете?

Ось тобі й маєш! Розслабилася, забула, що у доньки теж дар. Не слабший, ніж у неї, а може, й сильніший, тільки не сформований як слід.

– Роби, що велено, і не базікай!

Дівчинка замовкла, чути було лиш її ображене сопіння та ще тихе шарудіння, з яким дитяча долонька совалась по лаві, шукаючи спідницю. Уляні трохи полегшало. Нехай краще так, нехай мала ображається на неї – аби не помічала її сліз. Зважаючи на те, що за всі дванадцять років свого життя Гафійка жодного разу не бачила, як плаче мати, сьогоднішня ніч – не найкращий час демонструвати, що в цьому Уляна нічим не відрізняється від інших жінок. Дитина може перепудитись і наробити дурниць. Крім того, сьогодні Уляна нарешті сказала правду. Це дійсно востаннє.

На жаль.

Ті, за стінами, заговорили. Вірніше, вони почали перешіптуватися, з усіх сил намагаючись поводитися тихо, щоб завчасно не виказати себе, але кожне їхнє слово відлунювало в голові Уляни так, ніби його викрикували прямо у вухо.

Вони могли б взагалі мовчати – бо вона чула їхні думки. Всі до одної.

…Відьма… сатані запродалася… наших дітей зводить… чоловіків морочить… пора… із цим… покінчити… з нею…

– Чого їм треба? – Гафійка, вже одягнута, безшумно рухаючись, підійшла до матері й завмерла біля неї, як маленький вартовий. Поділ довгої сорочки, у якій спала донька, білів у хатніх сутінках, визираючи з-під літника, та часу перебиратись не було. – Що вони замислили?

Мимоволі Уляна всміхнулася. Що за дитяче питання!

– Зле, – все ж відгукнулася вона, прислухаючись. Рій роздратованих думок знову змінила тиша – зловісна, в’язка, моторошна. Уляна подумки чортихнулася, проклинаючи себе за те, що не розрахувала час. За те, що гадала – його набагато більше, ніж виявилось насправді. Вона думала, що встигне забратися звідси, і зараз заплатить за свою помилку. А як добре все починалося!

– Мамо, я збиратиму речі?

– Так. Візьми свої сорочки, плахту – ту, що тобі хрещена подарувала, і постоли взуй. Дорога неблизька.

– А я… а як же ваша одіж? А як…

Голос Уляни звучав спокійно.

– Чи на часі матері суперечити?

Напівстерта темрявою маленька постать заметушилась по хаті. Уляна глянула у крихітне віконце мазанки, затягнуте бичачим пузирем, – схоже, на небі вже займається. Літні світанки стрімкі, як політ стріли. Її останній ранок обіцяє бути ясним.

– Мамо, а наливки, відвари… їх брати чи ні?

– Ні. – Вона так і не наважилась зізнатися доньці чому. – Як Бог дасть, інших наготуємо.

Не дасть. Уже ні. Від долі не втечеш.

– Мамо, а де наш Химко?

– А бодай його холера вхопила, чи я того кота встежу? Ніколи мені! Йди, доню, в сіни і чекай мене там, чуєш? Тільки надвір не виходь.

– Пречиста Діво, – замість відповіді прошепотіла Гафійка. – Там щось хрустить!

Хмиз. Вони обкладають хату хмизом.

– В сіни. Хутко!

Залишившись сама, Уляна нашвидкуруч зав’язала своє довге чорне волосся у вузол і накинула хустку – про мороку з очіпком не могло бути й мови, однак з’явитися на людях із непокритою головою означало розписатися в тому, в чому її підозрюють. І хоча насправді це вже не мало значення, та, побачивши вдову простоволосою, селяни просто забили б її до смерті без зайвих слів – жоден Христос не врятував би. Але це не входило в її плани. Вона ще сподівалася поговорити з ними – аби принаймні затягти час. Заговорити їм зуби, щоб урятувати доньку.

Впоравшись із одягом, Уляна теж вийшла в сіни. Там панував трав’яний дух, пучки пахучого зілля звисали з дерев’яних балок під горищем. Гафійка тиснулася до стіни, наче злякане мишеня. В серці матері ворухнулось щось щемливе. Бідне дитя, вже стільки пережила, що й тутешньому діду Павлу не снилося. Цікаво, він теж із паліями? Ні, навряд – сімдесят років усе ж таки, це не жарт. А ще в нього є душа. Та й у голові не куліш.

Боже правий, це ж треба – дід Павло! І про що вона думає?

– Зараз я вийду, – квапливо заговорила Уляна до доньки, – і стану на порозі, а ти за мною. І щоб не пискнула мені! Доки я не звелю, ти нічого не робиш, та як тільки почуєш одне слово – вважай, що то глас Небесний. Скажу «танцюй» – танцюватимеш, а накажу співати – пісню затягнеш. І щоб ніяких мені «Мамо, а що?». Тямиш?

– Так…

– І слухай мене уважно, бо я двічі повторити не зможу. А зараз запам’ятай – якщо залишишся сама, йди до хрещеної в Нічне.

– Так вона ж померла!

– Зате село стоїть.

– І що я там буду робити?

– Візьмешся в найми. А ти що хотіла? Корону царську?

Гафійка промовчала.

– І обіцяй мені – зараз, тут же обіцяй, хрест святий цілуй, – що ніколи на відьмування не пристанеш! Хай хоч там що, хай хоч небо на землю падає – а ти щоб до чаклунства ніяк! Ну, чого ти ждеш? Заклянися!

Срібний хрестик на тоненькій шворці неначе сам підлетів до дитячих губ.

– Обіцяю. Мамо, вони хочуть нас убити? За що? Що ми зробили? Хіба ми… я… тобто… Закон же один для всіх.

Уляна тихенько засміялася.

– Закон? Ти поменше бігай з малим писарчуком, то й дурниць не молотимеш.

Вже не бігатиме. Зовсім.

Розуміючи, що іншої нагоди не буде, Уляна рвучко пригорнула Гафійку до себе, трохи схилившись, поцілувала в чоло, з усіх сил жмурячи повіки, щоб гарячі сльозі не текли по щоках, щоб часом не капнули на ніжну дитячу шкіру, і, знявши із себе разок червоних коралів, начепила доньці на шию.

– Хай тебе Господь благословить. Бережи себе, серденько моє.

Гафійка тільки схлипнула у відповідь. Мати ніколи нічого не казала їй про любов, і нині залишалася вірною собі. Вона просто приготувалася померти заради доньки.

– З Богом!

Старе дерево опиралося з обуреним рипінням, та Уляна, ламаючи нігті, все ж управилася із засувом. Її з’ява трохи розхолодила змовників – декілька чоловіків навіть відбігли від порога, незграбно розмахуючи палаючими смолоскипами, затиснутими у спітнілих, зашкарублих долонях. Уляна ледь не перечепилась об грубі колоди, що лежали біля входу, і зрозуміла, що добрі, богобоязливі селяни хотіли підперти ними двері.

Ці православні християни хотіли спалити їх живцем.

– Що це з вами, люди? Чого ви тут? Чи хтось захворів?

Уляна чула, як у неї за спиною важко, зі свистом, дихає Гафійка. Юрба, вбрана у грубе, поденне – а свята ж неділя! – обурено забулькотіла, нагадуючи киплячий казан, але ніхто не озвався. Усе село тут, гнівно подумала Уляна, від малих до немічних, тільки діда Павла немає і хворого Юхима, Левкових сина. А ці… вони або думають, що в підлому менше гріха наберуться, або ще хочуть перебратися до заутрені. Утім, байдуже. Їй вже однаково.

– А де ж твоє «дай боже», сусідонько красна? – нарешті виступила-виплеснулась наперед вертлява Горпина Дмитренко. Ця худа банькувата молодичка, з тих, що їм сам чорт не брат, безупинно звивалася – і коли йшла, і коли на місці стояла. Уляна думала – хоч і тримала ту гадку при собі, – що знає, звідки в того смикання ноги ростуть. Мало любить Петро свою Груню, тим-то вона й зла, як муха у Спасівку. – Де твоє «доброго здоров’ячка у пресвяту неділю»?

– А там, де й твоя вишиванка нарядна, Горпиночко люба! У скрині, певно, замкнула. Говоріть, що вам треба, та йдіть собі, бо дитину збудите!

– А спить ще Гафія твоя? От що значить батька нема, а мати панькає! Гляди, Уляно, розбалуєш дівку, заголубиш, що свекруха скаже?

– Ти Орисю свою пантруй, бо не ти, а бурлаки її по бур’янах балують. Так чого ви прийшли, чесна громадо, – вогню мені позичати?

– Ти, кумонько-голубонько, знаєш, чого ми прийшли, – мовив Петро, підсуваючись до жінки. Він почувався незатишно й уперто дивився собі під ноги, а ось булькаті очі його пари хіба носа не торкалися. – Довгий був у нас терпець, та й він увірвався.

– Ой, куме, милий, – Уляна вперла руки в круті стегна, що напинали тонку сорочину, мов два колеса, згадавши, як давно – чи щойно? – вони з Петром хрестили дочку панської економки, – за терпець не скажу, та жалілася Горпина, що корінець твій вона від весілля мусить з каганцем шукати.

Петро відірвав злобний погляд від землі й метнув його на Груню. Та ледь слиною не вдавилася, зачувши Уляну, але швидко оговталася і закричала:

– Ах ти ж безстидниця, що ти верзеш?! Бодай тобі піна з рота пішла! Та все село знає, що до тебе писар ходить, і дяк тутешній, та й піп із Красного міг би – поселився! Ти таке про мого мужа плетеш, а сама хоч би спідницю одягнула! Гляньте на неї, люди добрі, лиш у сорочці та хустці стоїть! Ні совісті, ні страму!

– Я так борзо бігла зустрічати вас, гості жадані, – вбратися не встигла!

– Годі! – розлігся над громадою густий, сердитий бас корчмаря. Що-що, а гаркнути так, що не тільки люди, а й пси злякано замовкли, Левко Нагнибіда вмів, і то добре. Та й сам був під стать своєму голосу, міцний, кремезний, з руками, як коріння сторічного дуба, та грудьми, випнутими, мов діжка. – Чого воду в ступі товкти? Ти, Уляно, вибачай вже, а тільки смерть твоя прийшла.

– За яким це правом?

– Око за око – чула таке право? – Левкова Василина крикнула це так люто, ніби Гнат був їй, щонайменше, полюбовником. Корчмар розвернувся і відточеним, майже непомітним рухом ударив жінку по щоці.

– А ти мовчи, – порадив він. – Твоя мова на печі та біля каші.

– Гнат помер від серця, – терпляче пояснила Уляна, хоч і знала наперед, що це нічого не змінить. – Я казала йому «не пий» – але йому ж це як «не дихай». А я намагалася допомогти…

– Твоя поміч – на цвинтар дорога! – Невгамовна Василина про всяк випадок трохи відсунулась від мужа.

– Брешеш ти, Васю, й гріха не боїшся. Хіба забула, як я твого старшого на ноги поставила?

– То його Всевишній підняв! – підтиснула губи шинкарка.

– Авжеж, для цього й з неба зліз! Може, й спідницю тобі за корчмою не Гнат, а Всевишній піднімав?

– Та що ти кажеш, богохульнице! – забулькотіла Василина, обмираючи від жаху і не наважуючись звести очі на чоловіка. – Ще й на чесних молодиць наклепи зводиш! Тьху, Господи, твоя воля, чи ти за тою корчмою стояла? А ти що мовчиш? – напустилася вона на мужа, підбадьорена тим, що ніяких різких рухів з його боку не спостерігалося. – Чи так і будеш сопіти, доки твою жінку гидять?!

– То щастя Гнатове, що він дуба врізав, – озвався нарешті Левко і хмарно зиркнув на свою половину: – А з тобою, паршивко, я ще вдома поговорю!

Усі знали, що після таких розмов Василина ходить багряно-сиза, як те небо на світанку, ще й на ногу припадає. За будь-яку вину або й без неї, лише під свій поганий настрій корчмар гамселив жінку, як добра хазяйка – тісто на Великдень, тільки що ціпом не бив. І хоча така біснувата жорстокість була незвичною навіть для села, заступатися за Васю ніхто не хотів – через її довгий язик. Окрім Уляни. Левко зненавидів її за це, а Василина віддячила…

– То ти цій відьмі віриш, га? – Втямивши, що втрачати їй вже нічого, Левкова половина випнула груди, здоровенні, наче в дійної телиці, і посунула на мужа, як підвода в рів. – Вона тобі все село оббреше і не захекається, а ти, старий йолопе, радий, що дурний! Якщо вже вона така провидиця велика, все бачить, усе знає, то най скаже, від кого Меланка тяжка?

– Ви що, – неслухняні вуста Уляни ледве ворушилися, – ще й Меланку сюди притягли?

Шинкарка зашарілася і замовкла, чути було лиш її сердите сопіння, та образливі, злі думки. Односельці заюрмилися, як мурашки на падлі, марно намагаючись заступити спинами Меланію. За одне те, що ця боголюбива громада привела дивитися на страту хвору дівчину, Уляна повбивала б усіх – якби могла.

Німа Меланка, єдина дочка покійних сусідів Уляни, заможної пари Наєнків, народилася, коли їм обом було добряче за тридцять і такого дива вони вже не сподівалися. Дівчинка росла жвавою, моторною, вже в п’ять років щебетала, як той соловейко, карі кругленькі оченята сміялися до світу та батьків, які не могли натішитися своєю донечкою, вбирали її, як квіточку, і не давали братися й за холодну воду. Та коли дівчинці зрівнялося десять, сталася біда: на її очах батька до смерті забив розлючений панський бугай. Хлопчаки на селі казали, що за кілька днів до того бика вкусила якась лисиця, але чи так воно було, чи ні, а Микиті Наєнкові не пощастило. Заклякла, на смерть перелякана дитина кричала до хрипу, до корчів, а на білому, як сніг, лиці жили тільки очі, що вбирали в себе страшну картину – як тата, її любого татуся здіймало на роги розлючене чудовисько, як воно, пускаючи піну і страшно мукаючи, топтало вже нерухоме тіло копитами, і ніхто не наважувався підійти до нього, тільки мати, яку гукнули сусіди, все рвалася на те злощасне поле, борсаючись в чиїхось руках та водночас намагаючись затулити Меланці очі. Дівчинка вже харчала, однак противилася цим спробам, кусаючи неньку за пальці, як зацьковане звіренятко, і пускаючи піну не гірше того бика. Пройшло чимало часу, доки на пасовисько прибіг панський управитель, потурнак[1], що добре вправлявся зі зброєю, а ще більше – доки він відмовився від спроб вгамувати бугая, тямлячи, що Микиту вже не врятуєш, а за бидло пан з нього спитає, і одним влучним пострілом з рушниці поклав худобину на місці. З того дня Меланка не мовила більше ані слова, ані звуку не пролунало з вуст, що враз стали біло-синіми, немовби линялими, схожими на пелюстки зів’ялої волошки. Про те, що сталося з дівчам, Уляна дізналася з чужих слів, бо сама з’явилася у Висівках лише два літа тому, і відразу пішла до Наєнчихи – так, ніби там на неї чекали. Що й казати, дурна. Як корч. Але ж допомогти хтіла! З цього всі її біди й починалися. Зі слів «я хочу вам допомогти». Ось і з Гнатом теж…

Уляна, як зараз, побачила худу, всохлу Мотрю Наєнко, котру нужда та злидні згорбили, із силою притиснувши до землі. По смерті чоловіка де й ділося багатство – самотня, хвороблива жінка, не маючи ані братів, ані дорослих дітей, сама не годна була обробляти ґрунт, тому помалу спродувала його – частину Левкові, трохи Гнату, нині спочилому, дещо Петру… Обливалася гіркими сльозами, а серце – те, певно, й кров’ю стікало, та що мала робити – сама-самісінька, з хворою донькою на руках, з німою, яку ніхто заміж не візьме, бо вже ні посагу немає, ні краси, та ще й на селі подейкують, що у Меланки після того трапунку з батьком у голові бракує сім гривень до рубля… Тому молоду вдову Мотрона зустріла хоч і непривітно, гадаючи, що ця теж за персть[2] питатися прийшла, але стримано. Наточила їй узвару з надщербленого глечика, зітхнула, оглядаючи все ще чисту, доглянуту оселю:

– Ох, гріхи мої тяжкі, не те було за мого господаря! Нема кому поля зорати, нема кому й тин підняти… А ти з чим завітала, Уляночко красна? Чи земельки хочеш підкупити?

А Уляна візьми та й брякни:

– Нащо мені та земелька? Для доньки збережи! – І, помітивши, як вмить затьмарилося й без того змарніле лице господині, поквапилася заспокоїти: – Ти злого на думці не держи, я твою Меланку поправити можу. Їй треба вилити переляк, та ще дещо зробити, довго оповідати… Десь з місяць дитину до мене поводиш – сама її не впізнаєш! Мо’, ще й заговорить, як буде благо!

– А я думала, брешуть про тебе на селі, – спокійно промовила Мотря, кладучи на себе хрест. – Бають, що відьма ти… Не треба мені твого відьомства! Це гріх великий перед Богом!

– Та спам’ятайся, що ти говориш! – Уляна, сама не усвідомлюючи, який в цьому її клопіт, все ж не відступалася. – Ти ж дочку згубиш, на все життя калікою буде, ні мужа, ні дітей – оце гріх так гріх! І не відьма я, просто шептуха. Від бабці це в мене, Царство їй Небесне!

– А не буде їй Царства Небесного, – напророчила Мотя зле, ще й з такою впевненістю, ніби сама замість святого Петра біля райських воріт з ключами стояла. – Чорт у тобі сидить, тьху на нього і на тебе! А чи не ти свого чоловіка в могилу звела?!

Уляна вся підібралася, наче кішка, що полює на птаха; невимовно гарні сині очі, ледве забарвлені зеленим, геть позеленіли й звузилися.

– Вбили його в поході. Він січовик був. Он у Михайла спитай!

– У потурнака нашого? Ще б пак, він – та й не підтвердив! Ось що я тобі скажу, Уляно, – на все воля Божа, а душу безсмертну я не продаю! І кровинку свою занапастити не дам! Йди від мене, жінко, та хутчіш, доки я добра!

Уляна пішла, а Меланку з тих пір мати й надвір випускати перестала. Та не минуло й року, як Мотрона померла, у старій, скоцюбленій, як і вона, хаті, безземельна, бідна, лишивши дочку круглою сиротою. Уляна негайно взялася лікувати дівчину, і хоча було вже запізно, дещо таки вдалося виправити. Меланка перестала цуратися людей, навчилася всміхатися, найнялася до корчми на поміч Василині – за харчі та одіж, і у свої п’ятнадцять виступала такою лебідонькою, що парубки в’язи звертали, на неї задивляючись. І все було б нічого, якби одного дня не виріс у дівки живіт – та ще й не від вареників із маком. Сироту у Висівках любили, жаліли, тому й покриткою робити не стали, на глум хлопам не дали. Обвінчали хутенько з кульгавим, однооким сином коваля, Павлом Бойчуком, що хворів на сухоти і небавом після весілля віддав Богу душу, та й повернулася Меля до корчми – вінчана й пузата. Василина, щоправда, покричала для порядку, що вижене грішницю до дідька і нехай та Христа ради жебрає з байстрям своїм, із вилупком нікудишнім, та Левко швидко ці погрози їй назад в горлянку заколотив. А що вже цікаво було селянам, хто звів Меланку, – то словами не передати! Вся слобода, затамувавши подих, чекала, на кого ж вкаже тонкий дівочий перст, хто відповість громаді за кривду сиротини, та марно. Мелася так нікого і не виказала. Уляна, звісно, знала, хто є батьком дитини, але на виклик Василини нічого не відповіла, не хотіла лиха, та, певно, не втрималася, кинула один-єдиний погляд з-під довгих чорних вій у той бік, де стояв кривдник, – та й цього вистачило. Вже зовсім розвиднилося, а зір у Горпини завжди був як у орла. Петро розгублено бухикнув і моргнув, хотів щось сказати, та не встиг. На своє ж щастя.

– Лайдак! Сучий сину! – заверещала Груня, вчепившись у залишки колись розкішної кучерявої чуприни мужа. – А бодай би тобі всохло! Бодай би твій стручок негодний на горох розсипався! Щоб ти ротом срав, а жопою їв! Вона ж німа!

– Так отож! – у Петра від болю аж сльози навернулися на червонясті, вічно запалені очі. – В тому-то й річ, що німа! То лише тебе, курво стара, на все село чути, най би тя заціпило!

– Це я – курва? Як млин за мною брати, як у прийми йти – то Груню, голубонько, а нині – курва?! А бодай ти світу білого не бачив! Бодай тебе від Святого причастя відвернуло!

– А це твій млин? – зарепетував і Петро, розгніваний таким відвертим наклепом. – Ні, ну ти мені скажи, це твій млин? Чи ти вже забула, що я його в оренду беру, га? Щорік пану Яремі по два червінці плачу?

– Ти платиш? – задихнулася від обурення Горпина. – Та чи ти, пес брехливий, бодай таляр дав за право господаря? Чи ти того червінця в руках тримав? Чи ти пана хоч у вічі видів?

Про відьму забули. Прибулі звично розділилися на два табори, і від того їхнього вереску аж небо тріщало. Ліпшої оказії годі було й чекати. Не повертаючись, навіть не озираючись, Уляна шепнула Гафійці: «Біжи!» – і лиш вітерець, що на мить торкнувся спітнілої під сорочкою шкіри, дав знати: донька підкорилася, ледь не вперше в житті зробивши те, що їй веліли, без зайвих розмов.

Слава Богу!

– Ой, людоньки добрі, зупиніться! – загорлала Василина, знехотя припиняючи забаву після того, як кулак Петра влучив їй у брову, а плювок Груні межи очі. – Це ж вона, оця відьма проклятуща, нас морочить! Ви лише гляньте на неї – стоїть і шкіриться! Зуби скалить, як вовчиця! Бий її, хто в Христа вірує!

Уляна не бачила, хто кинув у неї перший камінь – той, який став і останнім, – та цей «хтось» діло своє знав, бо влучив у скроню. Вона ще чула, як прямо під вухом щось тріснуло, ще встигла пізнати біль – пекельний, нелюдський, такий, ніби у вічі їй хтось хлюпнув крутого окропу, ще похитнулася – тіло намагалося встояти на своїх двох, та душа була вже поза ним, і, мертва, Уляна важко впала на землю, котра – як вона й сподівалася колись – стала останнім прихистком для чаклунки, що називалась удовою, хоча ніколи не була заміжня. Те, що робили з нею потім оскаженілі миряни, бачила тільки Гафійка. Стоячи на призьбі, притиснувшись до вибіленої бокової стіни, дівчина мовчки спостерігала за каменем, який обірвав життя матері – його пожбурив Петро, – за тим, як гамселили бездиханне тіло віруючі молодички, як спокійно, розмірено піднімалися та опускалися міцні, жилаві руки корчмаря, як усміхалася Горпина – сито, безтямно, немов упирка, що досхочу напилася людської крові, – спостерігалася і запам’ятовувала. Кожний рух, кожне обличчя, кожне слово, кинуте в запалі вбивства, Гафія закарбовувала в серці – у собі. Вона забуде це, коли сама помре, але не зараз, не тепер! Нині пора тікати по-справжньому – доки хтось із добрих сусідів не зазирнув до хатини і не здивувався тому, що вона – порожня. Услід дівчині полетів крик, і вона, хоча й ніколи не чула того голосу, зрозуміла: Меланка. Вона заговорила. І знову, хриплячи, як колись, ковтаючи слова, благала:

– Стійте, та що ж це коїться?! Що ви робите, Боже правий? Уляна ж нас рятувала, за що ж ви її?

Гафія якось надщерблено всміхнулася на бігу – будь здорова, Меланю, хоч ти добро пам’ятаєш. Гляди, заговорила, лебідонько, а я… стояла, дивилася на все те й не оніміла. Не оглухла, й очі мої не осліпли, на кров материну поглядаючи… Так що живи, Меланко, тільки подалі від Горпини тримайся, бо та й чорту в геєні вогняній буття перепсує, не те що тобі. То така пройда, що й святому спротивитись може!

Проминувши садок, дівчинка вискочила до річки Качечки, вузької, неглибокої, де талапалися, ґелґочучи, тлусті гуси Левка. Наглядав за ними Юхим, первісток Нагнибіди, двадцятирічний парубійко, кругловидий, усміхнений та слинявий. Недоумок від народження, він довгий час тільки й умів, що під себе ходити, і якби не Уляна, яка щось таке з ним робила, напевне, так і помер би кебетним, як гриб. Утім, мама, пригадалося Гафійці, казала, що Юхим не жилець на цьому світі – казала їй, але не Василині, молодший син якої подався до Полтави за кращою долею, та й слід по ньому охолов. Юхим же за допомогою Уляни навчився трохи говорити, вдягатися та роздягатися без матері, а ще пасти гусей – навіть у Святу неділю, бо до церкви бідаку все рівно не пускали. Побачивши Гафію, яку дуже любив, він заухав щось привітальне, роззявив рота, від радості заслинившись ще дужче, і махнув їй рукою.

– Ооди сууди! – покликав він. Дівчинка спустилася на прибережжя і звично розкрила хлопцю обійми, він, щось мугикаючи, пригорнувся до неї, та ледве її долоні торкнулися сухої, шершавої шкіри на його шиї, якась спрага помсти, звіряча лють охопила Гафійку. Та це ж Юхим! Син Левка, того самого Левка, що лупцював її матінку, – це виродок виродка! Ану ж, як Василина прийде сюди увечері гусей заганяти, ще й обідню неодмінно відстоїть, тварюка, аж зирк – а в річці Юхим плаває! Догори спиною – і такий мертвий! Якої тоді шинкарка заспіває?! Вити буде, стогнати – шкода, цього вже не почути, та можна ж і домислити! Довгі, сильні пальці дівчини зімкнулися на худім, як у гусака, карку Юхима. Кругле обличчя хлопця змінювало свій вираз так повільно – зі щирої радості на безмежне здивування, а зі здивування – на образу, не на біль, а на якесь дитяче незадоволення, таке, ніби у немовляти глиняного свисточка відібрали, – і, напевне, це його й врятувало. Він не боронився, не намагався звільнитися, лише незграбно вимахував кволими руками, а потім похитнувся і впав у воду, прямо на дупу, здійнявши каламутні смердючі бризки, які заляпали Гафійці спідницю. А вона ж так пишалася цією мальованкою, так тішилася з того, що вже дівка, доросла, вбирається красно… Гафія труснула головою – знайшла коли нюняти! – і послабила хватку. Ні, вона не вбивця. Не така, як оті! Не хоче бути такою! Чим Юхим винен, що у таких старих на світ народився? Хто його питав? Вона глянула на тихого, лагідного, як теля, хлопа, який виповз на берег, і, все ще сидячи, розтирав в’язи та віддано дивився на неї сірими, в кривавих цяточках очима, так і не втямивши, що відбувається. І від цього малечого нерозуміння Гафійці раптом полегшало.

– Вставай, – звеліла вона, і він покірно підвівся. – От же ж лихо, доки там твоя мати мою вбиває, ти тут штани намочив! Юхиме, слухай мене уважно. Я зараз піду, а ти, якщо тебе хтось спитає, скажеш, що мене не бачив, а просто у річку впав. Зрозуміло?

– Таак. Гаапілька ка-ала, я іі не баців.

Дівчина зітхнула. Та бог з ним, яке має значення, що він скаже, так чи інакше, вона вже буде далеко – так далеко, що туди не дотягнуться закривавлені руки односельців. А якщо вона повернеться… себто коли вона повернеться за боргом, ніхто з них не зможе завдати їй шкоди – ні поодинці, ні гуртом, най би село до того часу і вдесятеро збільшилося.

Тому що вона не буде такою доброю, як мама.

Цікаво, чому їй не плачеться? Лише холодно і терпко всередині, там, де серце… Та треба ще Юхиму наказати, щоб оженився, як того хоче Левко, бо неня говорили – біди не буде, якщо діточки знайдуться, вони не слабуватимуть, то хай собі, хороший парубок, а на статки не одна сирота піде, та й недовго їй мучитися за Юхимом – років п’ять… Гафійка ще раз зиркнула на хлопця – ні, менше. Років зо три. Часу немає – ані в неї, ані в нього.

– Тобі батько велів женитися? – прямо спитала вона. Той кивнув.

– Ка-али, ожене.

– Добре. Тільки Орисю не бери, бо вона вже з пузом, хоча й сама не знає.

– Овва, не бели! А як тато звеляць?

– А ти татові вповідай, що хочеш на святу Покрову братися – хто ж тобі відмовить? До Покрови в Орисі живіт на ніс налазити буде! Повтори, що мусиш говорити?

– На Поклову хосю зенитися.

– Молодець. – Гафія чмокнула хлопця в чоло і здивувалася, відчувши, як по щоці в неї потекло щось тепле. Що ж вона за почвара – плаче, залишаючи слинявого нетяму, а коли матусю… її ріднесеньку… Тут Гафійка захлинулася власними думками – і риданнями.

– Цюєс, цюєс, – не зважаючи на її схлипування, Юхим смикав Гафійку за рукав сорочки, – а як ти заєс пло Олисю? Вона кала топі?

– Ні. Нічого вона мені не казала. – Дівчинка зловтішно хмикнула, вмить опанувавши себе. – Просто знаю, і все. Воно й на краще, – вже сама до себе промовила вона. – Орися – не Меланка, їй цього не подарують, ще в дьогті скупається та пір’ям порозкошує, курва вона, й мати її курва!!!

– Сцьо?

– Пусте. – Гафійка скуйовдила рідкуватий, м’який, як пушок курчатка, чуб хлопця і, не озираючись, заквапилася до місточка. Біжачи, вона повторювала подумки, що більше не оглянеться, нізащо, хоч би там що, хоч би стрісли в неї за спиною усі Висівки нараз, та все ж не втрималася, бо до неї долетів жахливий сморід, наче з пекла, він захопив її зненацька і зупинив – прямо на мосту. Це дим. Щось горить. Гафія таки обернулася й скрикнула: багряні спалахи вогню розтинали небо і її зіниці.

Вони підпалили хату.

Мазанка палахкотіла, як сухий сніп, вогонь обіймав її, облизував жадібно, палко, здавалося, що з-під призьби випустила свої пелюстки гігантська палаюча квітка, вогниста росичка, що впіймала біленьку комаху оселі і тепер не випустить її нізащо, доки не лишиться чорний попіл, сіро-чорна зола з білої кузьки… Що ж вони зробили з маминим тілом? Що ці іроди збираються з ним робити?!

Тріснула балка, солом’яна стріха теж взялася вогнем, і навіть крізь зелений серпанок дерев у крихітному садочку Гафійка помітила стовп сяючих леліток, що здійнявся догори. Якусь мить ті іскри ще трималися купи, а потім розсипалися, бризнули врізнобіч, рознесені вітром, яскраві, грайливі, як зоряний дощ, що раптом узяв та й полетів до неба, а не до землі. Хтось окликнув її, чийсь голос – тінь чийогось голосу спитала похмуро, чого вона чекає, і Гафійка, що вже готова була бігти назад, до матінки, до своєї хати, завмерла, здригнулася, востаннє уявивши собі понівечену неньку, – куди вони кинули її, у вогонь? – і повільно, човгаючи ніжками у грубих постолах, посунула вперед, сама не відаючи дороги. Під колодами, гладенька, як атласна стрічка, вплетена в її косу, переливалася жовтим тиха Качечка.

– Господи помилуй! – приніс вітер услід за чадом.

Це вбивці. Вони моляться. Он скільки молитов, щоб виблагати в їхнього Бога якоїсь милості. А її мама в житті й мухи не забила. Всіх лікувала, хто приходив до неї, жодному не відмовила. Їй було тридцять років – ще молода. Чому Він не помилував її?

Гафія зірвала з шиї хрестик, на якому присягала матері, і якийсь час – хвилю чи вічність – дивилася, як потьмяніле срібло відзивається сіруватим блиском на пестощі сонячних промінців. Вона утеряла все, що мала, але не себе. І не своє знання. Вона втратила матусю і господу, тихе життя і мрії. Добрі сусіди вбили Уляну і розтрощили майбутнє її дочки. У Гафійки не залишилося нічого, а Бога… що ж, мабуть, його в неї ніколи й не було. Рай не для таких, як вона.

– Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, своєю благодаттю. Авжеж. Заступай їх, Боже. Давай їм блага, охороняй їх. Бо ти справді – їхній Господь. А я… я не бажаю мати з ними нічого сумісного. Навіть Бога. Ти мене чуєш, Царю Небесний? Нічого, навіть тебе! Хрестик упав у жовту воду зовсім нечутно, увійшов у неї, як у масло, й тиха Качечка прийняла у своє тепле лоно і символ втраченої віри, і ту присягу, яка застигла на ньому ледь видимим відблиском сонця, що торжествує у ще одному дні свого народження.