Читать книгу Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко - Страница 4

Наріне стояла біля молочного ларка і відчайдушно жаліла себе. Вона рідко розкошувала жалістю – на її думку, зайві сентименти роз’їдали душу, як надлишок цукру зуби, та зараз нічого не могла з цим вдіяти – їй було шкода себе до сліз. Цьому малоприємному, однак неминучому заняттю не заважала навіть чималенька черга, що зібралася за її спиною і напрочуд терпляче чекала, доки ця дивачка щось купить. Ранок просто знущався з людей своєю красою, обіцяючи теплий день, і всі намагалися купити на обід щось легеньке – сиркову масу чи десерт, бо за довгу зиму всім осточортіли бутерброди. Усі, крім неї, поспішали на роботу. Її ж чекали вдома.

– Ні, у нас не буває йогурту з авокадо. – Продавщиця у білому халаті, що визирала в крихітне віконечко кіоску, теж була втіленням терпіння. – Я не впевнена, що такий взагалі існує в природі. У нас є персиковий йогурт, є також диня, ваніль, полуниця і вишня.

– На вишню в мене алергія, – прошепотіла Наріне, відступаючи вбік, але ще встигла почути, як продавщиця спитала:

– А на авокадо алергії немає?

– Не знаю. Я його ніколи не куштувала.

Хтось із черги присвиснув, і їй не треба було озиратися, щоб довідатися, що цей «хтось» крутить пальцем біля скроні. Не будеш же ти всім і кожному пояснювати, що в тебе дуже вимогливий чоловік. Якщо він сказав (наказав) «йогурт з авокадо», то ні на що інше не погодиться, хай би йому натомість пропонували пташине молоко.

Сама вона любила чорничний йогурт і терпіти не могла своє ім’я. Чуючи його вперше, всі без винятку розпливалися в солодкавих усмішках і питалися про її кавказькі корені. Язик болів повторювати без кінця і краю, що вона не має ніяких коренів узагалі, а Наріне її назвав тато – просто так, для сміху. Вона не була ані грузинкою, ані чеченкою, ані вірменкою і Кавказькі гори бачила лише на малюнку в підручнику географії. Їй здавалося, що одна з тих гір називалася на честь цигарок – Казбек; втім, вона могла й помилятися, але в чому вона була точно впевнена, так це в тому, що добрий неньо передбачив винахід кисломолочного напою «Наріне» і зробив усе від нього залежне, щоби в дитинстві його доньку дражнили «ряжанкою», на роботі свого часу охрестили «лактозою», а в паспорті, в графі «по батькові», хтось грамотний з переляку вказав «Кефірівна», і довелося переписувати. Не дивно, що від таких поневірянь у неї утворилася стійка ненависть майже до всіх молочних продуктів, а також до відвідин молочних відділів у супермаркетах, магазинів «Молоко», ларків при молокозаводах і тому подібних торговельних точок. Звісно, Максим про це знав, тому за десять років шлюбу не змарнував жодної можливості заслати пару в глибоко огидний їй лактозний світ.

– Наріне, дівчинко, я б оце випив молочка!

– Смоли гарячої йому налий! – радили в таких випадках нечисленні подруги, та Наріне все ж хутко одягалася й покірно пленталася куди треба. Макс був управним маніпулятором, а вона – класичною жертвою, свято переконаною, що жінки задумувалися як автомати для виконання чоловічих бажань, а потім щось пішло не так і вони випадково ожили, хоча їхні функції залишились незмінними. Цю впевненість насадив любий тато, він культивував її, плекав і таки виплекав. А зараз, мабуть, тішиться, дивлячись з небес на тінь, що боїться своєї тіні, на бліде створіння, яке зганьбило його прізвище вже тим, що народилося – перша дівчинка за п’ятнадцять поколінь! Добре, що після неї мати спромоглася ще привести хлопчика, любив повторювати він за кухлем пива, і є кому успадкувати славне прізвище Бойчук, дітям його передати, та й навіщо ці баби здалися, якби хлопів не вилуплювали?

Дуже могло бути, що мама Тоня дещо більше знала про призначення бабів, та поділитися цим з донькою не встигла, бо померла, народжуючи брата Бориса. Батько відразу оженився вдруге – Наріне дуже добре пам’ятала, як осудливо перешіптувалися сусіди, щось повторюючи про недотримання жалоби, хоч і було їй тоді усього п’ять років. Звичайно, тато їй все пояснив, у властивій йому манері: просто завів до дитячої кімнати, де принишкло в кутку біляве дівча з неймовірно великими чорними очима, сухорляву, злу жінку і поставив доню перед фактом.

«Це твоя нова мати».

Тієї ночі Наріне довго молилася Бозі, про якого їй колись розповідала бабуся, щоби він поміняв матерів місцями – нову забрав до себе, а їй повернув стару, її маму – маму Тоню. Та, вочевидь, Бозі нова мати Наріне теж не надто сподобалася, бо обмін не відбувся. Не можна сказати, що Килина – так звали мачуху – погано ставилася до дівчинки, бо вона не ставилася до неї взагалі ніяк. Мовчазна і зосереджена, Килина займалася винятково Борею, свідома того, навіщо на ній одружився такий гарний козак. Та й дійсно, не самому ж йому сина глядіти! До школи мала пішла з ранцем, знайденим на смітнику, й у формі, подарованій сусідкою, – зовсім не тому, що її сім’я бідувала, а через те, що до Наріне нікому не було жодного діла. Борис зростав самозакоханим, егоїстичним вилупком, навколо якого, помалу набираючи обертів, крутився Всесвіт, і тато не міг нарадуватися синові, аж доки його – тобто тата – не переїхала машина. Він мучився ще три роки.

Килина здиміла відразу, надавши доньці неоціненну можливість пізнати батька як слід. Наріне ледь виповнилося п’ятнадцять, коли на руках у неї опинилися двоє однаково капризних дітей – брат і батько. Довелося перевестися до вечірньої школи і тихо радіти, що ані у відділі канцтоварів, де вона працювала продавщицею, ані у гастрономі, де їй вдалося влаштуватися прибиральницею, у неї не питали документів, бо все одно вона мала тільки метрику.

Паспорт зі справжнім по батькові Наріне отримала в той день, коли познайомилася з Максимом. Їй це здалося добрим знаком. Наївна! Тоді вона ще вірила в хороші прикмети: у повні відра назустріч, щасливі білетики і трибарвних котів. Загальновідомо, що закоханим увесь світ видається одним суцільним добрим знаком. А як красиво все починалося!

Занурившись у спогади, перемішані з роздумами про те, чи роблять йогурт з авокадо, Наріне меланхолійно брела стежиною, що вела до її будинку, зігнорувавши асфальтову доріжку радше за звичкою, аніж від бажання скоротити шлях. Вона не відразу зауважила двох жіночок, що рухались їй назустріч, переговорюючись так швидко, що їхня мова зливалася в одне суцільне джерґотіння, і в результаті зачепила одну з них плечем. Від несподіванки та скрикнула і випустила з рук сумочку, дуже вишукану і, поза сумнівом, дорогу. В падінні сумочка розкрилася і за мить опинилася на землі разом з усім своїм вмістом.

Макс сказав би: «Граціозна, як корова на льоду. Мов чужими ногами ходиш!»

– Дозвольте, я допоможу! – Радіючи хоч такій оказії сховати палаюче лице, Наріне нахилилася і квапливо підібрала помаду, дзеркальце, ключі, записничок, мобільний телефон і гаманець, Все – у порохняві, на радість археологам. Помітивши це, Наріне дістала з кишені сукні чистий носовичок і заходилася витирати ключі.

– Не треба цього. – Власниця сумочки дивилася на неї з огидою. Нічого дивного, такими платтями, як у Наріне, в її домі, по всьому видно, й підлогу мити стидаються. – Я сама.

Вона вихопила з рук геть розгубленої Наріне записничок і гаман – решту дрібничок та вже встигла витерти – і квапливо запхала їх назад до сумки, відкопиливши нижню губу так, ніби перед нею стояло смердюче звіренятко. Можливо, для неї всі навколо були маленькими сморідними тхорами, та від цього руху красуні й від її погляду настрій у Наріне, і без того жахливий, упав нижче подільської каналізації. Вона раптом гостро – до шпильки в серці – зрозуміла, що ніколи в житті, ані в цьому, ані в усіх інших, якщо вони тільки будуть, їй не вдасться триматися з таким шиком, як ця панянка, і що її існування до межі бліде та убоге – таким було, таким й лишиться. Макс має рацію.

Він завжди має рацію, її домашній напівбог. У нього є рації на всі випадки життя.

– Дякую, ви дуже уважні, – сказала друга жіночка з неприхованим єхидством, підхопила під лікоть свою манірну подругу, і вони подалися геть, не оглядаючись. Наріне теж не стала дивитися їм услід. Вона й так встигла їх розгледіти – обох. Та, друга, була менш яскравою – невисока, з ординарною фігурою, темно-сині джинси обтягували пружні сідниці, біла еластична майка робила і без того скромний бюст майже натяком, але волосся – коротко стрижене, чорне як воронове крило і норовливе – підморгувало сонцю чомусь сталевим відблиском. І очі…

Наріне збиралася йти, і навіть зробила крок, звично втупивши погляд у землю – «не смій так витріщатися на людей, чуєш мене, дочко?! – Їм може бути неприємно розглядати таку бліду неміч, як ти, люба дружинонько!» – аж тут помітила на стежці білий клаптик картону. Це була візитка, і вона явно випала із сумки постраждалої від нальоту Наріне пані, бо була ще не зачовгана. Звісно, рух на цій стежці не тої інтенсивності, що на Хрещатику, однак є багато охочих скоротити шлях додому – є багато людей, які мають дім. Пролеж цей папірець тут бодай десять хвилин, і від пилюки його й орел не відрізнив би.

«Здається, моя крихітка перечитала детективів, – зронив би Максим. – Певно, має забагато вільного часу».

Оскільки подруги відійшли досить далеко і внутрішній голос підказував, що, дожени вона їх, ті цьому не зраділи б, Наріне нахилилася і підняла картку. Ніяких візерунків, кучериків, кренделиків, позолоти чи срібно-синіх літер. Напис короткий, але не сказати щоб ясний, друкованими літерами: «Магія впливу. Біла магія. Магія вуду» – і номер телефону, судячи з коду, десь у передмісті. Ні ймення, ні прізвища – розумій як хочеш. Наріне зрозуміла це так, що сторонні тут не ходять, і вже хотіла викинути візитку, але помітила, що на зворотному боці від руки, жіночим почерком дописано: «Вишневе, вул. Житня, 35». Наріне знала, де це. На вулиці Житній, 35 колись жила її тітка Віра, татова сестра. Вона була вчителькою, тобто грамотною, як із нищівним сарказмом любив повторювати батько, але в інших членів родини Бойчук цей факт викликав швидше пекучу заздрість і побожний жах, а ніяк не злу іронію. Потім тітка кудись переїхала, дуже далеко, чи то в Італію, чи в Іспанію, вийшла там заміж, розлучившись попередньо зі своїм мужем, і в невеличкому приватному будиночку на три кімнати став жити дядько, колишній Вірин чоловік. Наріне він терпіти не міг, бо вона вилилась у тітку, як із воску, і хоча Віра, ця підла зрадниця, в жодному листі не поцікавилася долею небоги, та й листів ніяких не слала, якщо чесно, дядько Іван ненавидів усе, що хоча б віддалено про неї нагадувало, – усе, окрім господи. Про те, що сталося далі з дядьком, хатою і тіткою, Наріне не мала зеленого поняття, бо у Вишневому не була, дай бог пам’яті, років зо двадцять. Що ж, зненацька вирішила вона, може, настав час відвідати це містечко, подивитися, чи так само пишно квітнуть вишні на тітчиному подвір’ї, як колись, та й на цю безіменну зірку чародійства подивитися? Магія вуду, це ж треба! Може, замовити в неї парочку зомбі для охорони?