Читать книгу Кривава осінь у місті Лева - Олександр Шевченко - Страница 2

На ранок п'ятнадцятого вересня, окрім вітру, був ще й дощ – бридка й неприємна мряка накрила все навколо. Хоча чого дивуватися? Цього ранку для Сергія Пасківа не могло бути ніякої приємності.

Неприємним був настирливий дзвінок найгіршого з винаходів людства о пів на п'яту, що висмикнув його з глибокого й солодкого сну в напівтемну й задушливу екзистенцію спальні. Із мідяним присмаком недобрих передчуттів на язиці він вхопив слухавку. Звісно ж, виклик. Далі малоприємною була дорога до місця пригоди, бо він задрімав за кермом і ледь не врізався у сміттєвоза біля площі Ринок («Мусор до мусору», – промайнула ідіотська думка, коли гальмівний шлях скінчився і Пасків уперся поглядом крізь забризкане дощем скло в задні вогні Ранкового Прибиральника). Ну а діставшись власне місця призначення, вже знав напевне, що саме побачить.

Гра продовжувалася.

Видовище було огидним навіть для нього з його п'ятнадцятьма роками досвіду за плечима; втім, хвилин за десять органи чуття так-сяк адаптувалися й Пасків відчув, що визрів для кави з термоса і міцної цигарки. Зараз він вештався галявиною в очікуванні слідчого, давав вказівки колегам, цідив розчинний кофеїн ковток за ковтком і намагався стримати бажання істерично зареготати – під деревом неподалік сиділи рядком кілька хлопців у подобі середньовічних лат, з фарбованими сріблянкою мечами та жерстяними шоломами, які зараз валялися всує на землі. Толкієністи, чи як їх там у біса звуть. Це вони викликали бригаду. За легендою, прибули на чергове збіговисько, з ночівлею і наметами. Тіло знайшов їх вартовий, котрий серед ночі відійшов у глиб лісу справити велику нужду. Пасків не сумнівався, що справити вдалося на «відмінно».

Побачивши хлопчаків уперше, він за професійною звичкою відразу ж уявив їх на місці головних підозрюваних, але швидко відмів цей образ. Звісно, їх ще потягають по кабінетах, але… Не тягнули дітлахи на вбивць. По всьому – звичайнісінькі собі перелякані підлітки. Усі блідіші за смерть і виглядають так, наче досі не розуміють, де знаходяться. Хтось плакав. І в кожного на лиці читалося бажання якомога швидше змінити хобі на будь-яке інше.

До того ж той, хто зробив це, працював зовсім не іграшковим мечем.

Оголене тіло жертви, білявої дівчини двадцяти п'яти років, міцно прив'язали до товстенного стовбура дуба; так міцно, що мотузка буквально до м'яса врізалася в шию, живіт і стегна. Груди лишили вільними – лише для того, щоби без перешкод розтяти грудну клітку й видалити з неї серце. І на додачу дівчині бракувало обох очей; самі лише чорні дірки здивовано дивилися в нікуди з нещодавно привабливого лиця.

Одним словом, усе те саме, що й з двома попередніми жертвами.

Слідчий – підстаркуватий сивий вусань на ім'я Віктор Петрович Сазоненко – під'їхав хвилин за п'ятдесят після прибуття самого Пасківа. Їхня співпраця тривала вже більше п'яти років, і досі не було на що нарікати жодній із сторін. Сазоненко практично ніколи не тиснув, не ставив палиці в колеса розслідуванню і міг інколи закрити очі на методи здобуття оперативником деяких доказів чи свідчень, якщо це могло допомогти справі та лежало в більш-менш законній площині. Розумний мужик, коротше. Залишаючись головним, він давав майже повну свободу дій – саме те, що й було необхідно Пасківу для продуктивної роботи. А натомість отримував результат – чи не найвищу кількість розкритих злочинів у райвідділі, де працював Пасків, і, відповідно, найнижчий відсоток призупинених карних справ особисто для себе. Вони не були друзями-нерозлийвода, але цілком могли вважатися – і самі себе вважали – добрими приятелями; принаймні, працювалося їм легко і розуміли вони один одного дуже добре.

Зараз старий теж не збирався грати в Пінкертона чи роздавати чортів, як напевно вчинив би за подібних обставин будь-який інший слідак. Це було ні до чого – відтоді як знайшли перше тіло, група Пасківа працювала на межі можливостей, і слідчий це знав. Але, отримавши друге, вони зрозуміли – далі буде. Бо за ті півтора місяця, що відділяли перше вбивство від другого, справа не просунулася ані на сантиметр. Жодного відбитка. Жодної волосини. Жодного сліду. Жодного свідка. Жодного мотиву. І ніякого зв'язку, окрім того, що всі жертви жіночої статі і що їх однаково позбавили сердець та очей. Вбивця ніяким чином не збирався полегшувати їм роботу.

Пасків проковтнув залишки кави, зім'яв хрусткий стаканчик у кулаці, запхав його в кишеню плаща і покрокував до машини Сазоненка. Ледве вибравшись із салону, той запитав:

– Це те, чого ми боялися, Сергію?

Питання було риторичне; він знав відповідь – тому й приїхав. Пасків кивнув.

– Жодних сумнівів. Фотографи вже закінчили. Гарберг, схоже, теж, – він кивнув у бік судмедексперта, що порпався біля тіла.

– Гаразд, змалюй мені, що тут до чого, – сказав Сазоненко.

Пасків змалював. Жертва, молода жінка на ім'я Сніжана Доброхот, про що свідчили знайдені документи, їхала трасою зі Львова. Їхала на зареєстрованій на неї бордовій «ладі», котру знайшли між дерев за триста метрів західніше від тіла. Діставшись повороту на Бартатів, автомобіль чомусь з'їхав з шосе і посунув у самісінький ліс, занурившись достатньо глибоко, аби з узбіччя його ніхто не побачив. У кінці шляху Сніжана й знайшла свою смерть… хоча Пасків дотримувався думки, що це могло статися в машині. А на дерево вішали вже бездиханний труп. Чому? Бо на спинці ведійського сидіння і на склі з боку пасажирського знайдені сліди крові, на підлозі між педалями валяються розтрощені сонцезахисні окуляри. Ймовірно, вбивця їхав у машині разом із Сніжаною і саме він сидів за кермом, коли «лада» з'їхала з траси. Скоріше за все, на тому повороті він вивів дівчину з ладу, даруйте за ненавмисний каламбур, скажімо, за допомогою молотка. Якщо патологоанатом знайшов на голові жертви сліди ударів, як на двох попередніх трупах, – це лише остаточно підтвердить серійність. У підсумку можна припустити, що дівчину забив не просто випадковий попутник, а хтось, кого вона знала. І про чиї жахливі наміри не підозрювала до останньої миті.

– Це вже щось, – покивав Сазоненко. Вони підійшли до Гарберга, маленького лисого судмедексперта, який чомусь завжди здавався Пасківу як дві краплі води схожим на Лаврентія Берію. – Я так розумію, Саничу, ніяких сюрпризів не буде? – звернувся до нього.

Лице Гарберга відбивало таку ж беземоційність, як і завжди. Яку б кількість трупів на якій би стадії розкладу він не досліджував – погляд лишався холодним і зосередженим, а вуста тонкими й прямими, як розріз на шкірі.

– Навряд чи, – відказав він із натхненням радіоточки і зідрав гумові рукавички. – Той самий почерк, та сама зброя, та сама акуратність. Абсолютно точно – це справа одних рук. Маємо серійного вбивцю.

– Як щодо слідів ударів? – поцікавився Пасків.

– А як же? На потилиці. Схоже, добряче приклали середнього розміру молотком. Віконце як треба, можна вивчати будову мозку. Якщо їй пощастило, це й стало причиною смерті.

– Зніміть її, – просипів Сазоненко. Гарберг кивнув двом помічникам, і ті заходилися зрізати тіло.

– Що вам ще цікаве розповісти… Очей, як бачите, немає. Як і серця. Він прихопив їх із собою. Ну а решту цікавинок, якщо такі будуть, панове, зможу надати післяобід.

Пасків задумливо дивився на закостеніле в позі злітаючого птаха, із перехрестями багряних рельєфних слідів від мотузки мертве тіло, що його почали загортати в товстий поліетилен. Потім застібка-зіппер над безоким лицем із вищанням зімкнулася і чорний, схожий на гігантського слимака мішок понесли геть.

– З вашого дозволу, – запахнувшись ретельніше в замшеву куртку, Гарберг теж рушив до машини медиків.

– То все кляті фільми, – безнадійно сказав Сазоненко, дивлячись йому вслід. – Раніше такого не було. Є цигарки?

Сергій простягнув слідчому синю пачку «Прими» з фільтром.

– Куди ж без них. Але ти ж ніби кинув?

– Кинеш тут, – жадібно затягнувся і тут-таки закашлявся Сазоненко. Пасків знизав плечима.

– Це не якийсь там шкеткіноман, Петровичу, і тобі це відомо.

– Так… Себто ні. Мені поки що ні чорта не відомо. І тобі також, майоре. І тобі – теж. Давай роби щось, Сергію, бо дістанемо і в хвіст, і в гриву за цього, мля, патрача.

– Ти сам знаєш, що ми не розслаблюємось. Зараз будемо пропрацьовувати знайомства білявки. І цих витязів, – кивнув він на підлітків, – трохи потрусимо. Раптом хтось щось бачив.

Слідчий зітхнув і якось безнадійно сплюнув у траву.

– Поїду я, мабуть. Не буду тут плутатися. А ти вже не підведи, Сергію, напружуйся сам і своїх напруж. Треба нам цю гниду за зябра взяти…

– Без варіантів, – кивнув Пасків. Обоє якусь мить помовчали. Майор відчував, що Сазоненко хоче ще щось додати, і вирішив прискорити процес слововиверження. Не весь же день їм тут стовбичити.

– Давай уже, народжуй. Хто верещить «знайти і покарати»? Прокурор?

– Хе, прокурор… якби ж то. У того писок від першого дня ніяк не стулиться, хто б на те зважав… Чутки пішли, жи наш мер новообраний сильно цією справою зацікавився… особливо після другої жертви. Ну, ти ж знаєш, як це буває. «Зробимо Львів безпечним містом», «міліція служить людям», і всяка така хрінота. Якщо й зараз ні за що не зачепимось у цій справі – смороду буде аж до неба. Гірше того, голови полетять – це як пити дати. Дуже я не хочу, щоби це наші були, розумієш? Так що ти вже постарайся. Сам знаєш, я людина толерантна. Перевищення обов'язків не люблю, але якщо воно допоможе взяти цю сволоту… Одним словом, дій, Сергію. Я тебе завжди підтримаю.

– Зрозумів, начальнику, – відказав Пасків, і слідчий пішов геть. Відразу ж звідкілясь ззаду підскочив молодший опер Ігор Денисенко – мабуть, найактивніший хлопець в його групі, такий собі живчик, якому було абсолютно начхати, в який час доби його викликали на місце пригоди. Раніше Пасків вважав, що малий виявляє надмірний ентузіазм через бажання зробити кар'єру, але, здається, насправді той просто отримував кайф від самого процесу розслідування. Іноді це дратувало, але Пасків мав визнати, що свого часу він сам був не меншим шилом в дулі.

– Що робимо з толкієністами, майоре? – випалив він.

– Господи боже, Денисенко, ти ще й здатний вимовити це слово з першого разу. – Пасків простежив очима автомобіль слідчого, доки той не розчинився між дерев, потім озирнувся до нього. – Що, що… вантаж їх у машини, малий. Проїдемось до відділка, а там видно буде.

– А хочте новин? Я вчора бачив у місті машину Сокола. Ту шикарну ретро-кралечку.

– Якого сокола? Хокейного клубу, чи що? – не втямив Пасків.

– Та не клубу! Ви що, позабували старих знайомих?

– Олега Сокола? Жартуєш?

– Ніяких жартів, майоре, – життєрадісно замотав головою Денисенко, і Пасківу раптом захотілося дати йому в пику.

«От чорти б узяли цього Сокола», – подумалося. Ну якого біса він приперся назад? Хотілося сподіватися, що цей розумник таки змінив професію на щось більш пристойне і що повернувся він не для того, аби плутатися під ногами. У цій справі для повного щастя тільки старих приятелів не вистачало… ні, Пасків усе вивезе сам, без жодних доморощених нишпорок.

Цей вбивця – його.

* * *

Чоловік, якого за добу Пасків згадуватиме незлим тихим словом (утім, не без прихованої симпатії), повернувся до міста в той самий день, післяобід якого мав стати останнім для Сніжани Доброхот. О восьмій десять ранку Олег Сокіл зійшов з київського потяга, тягнучи під пахвою величезного чемодана. Зупинившись на мить посеред перону, втягнув носом повітря, звів очі до заскленого склепіння вокзалу і з посмішкою промовив під ніс:

– От цього мені й бракувало.

Дивна то річ – відчуття батьківщини. Ось приїхав ти до Києва після трирічного перебування на Туманному Альбіоні, і жоден нерв не здригнувся в тобі, жодна струнка не забриніла; наче з одного, чужого, але звичного міста ти телепортувався до так само чужого, але незвичного міста-покруча, яке дратує тебе самим фактом свого існування. Дратує його ультрамодерновий вокзал і безкінечні корки, що, неначе щупальця гігантського спрута (чи, радше, ракові метастази!), день у день розповзаються по всіх, навіть найменших вуличках, провулках та закапелках. Дратують до дідька заклопотані городяни-«сталічниє», які невпинно кудись біжать, бо треба бігти, і не зупиняться, навіть якщо когось убиватимуть прямо в них на очах. Бісить засилля красивих, але порожніх облич скрізь – у метро, тролейбусах, кав'ярнях, підземних переходах та офісах… Із неприємним подивом виявляєш, що смачнюще колись пиво раптом стало схоже на фарбовану карамеллю воду – Сокіл виявив це, купивши по дорозі пляшечку однієї зі своїх колись улюблених марок… і після кількох ковтків та отриманої з етикетки інформації про те, що нині напій містить барвники і вуглекислий газ, був змушений вилити рештки у траву. Та й саме обличчя міста вже не впізнати – скрізь, куди не кинь оком, його окупували височенні крани, неначе марсіянські триноги-загарбники. Та замість перетворювати на порох, вони, навпаки, зводять хмарочос за хмарочосом де тільки можна (і не можна теж), і зрештою хочеться вхопити речі й утекти звідси світ за очі, доки вони тебе просто не розчавили. Із подивом ловиш себе на думці, що ненавидиш Київ, хоч і розумієш – місто не винне у своєму нинішньому спотворенні, колись воно було зовсім іншим. І тобі болить, коли ти згадуєш, яким саме воно було – зеленим, смішливим, чистим та свіжим, як щойно зірваний з грядки огірок. Контраст між тим, що було, і тим, у що воно перетворилося, ріже серце, немов зазубрений ніж. Ти зриваєшся з місця раніше, ніж планував, дві доби завчасно передплаченого готелю йдуть під хвіст псові, але шкодувати про це не випадає, бо тут, у місті Лева, коли ти стоїш на рідній до кожного камінця, кожної вибоїнки бруківці, таки приходить катарсис. Ти не просто відчуваєш, що повернувся на батьківщину, – ти усвідомлюєш, що нарешті вдома.

Львів зустрів Олега останнім осіннім сонечком, і це лише додавало приємності – наче поцілунок коханої жінки після довгої розлуки. Зграйки прибуваючих та відбуваючих краян викликали приязну посмішку; метушливі таксисти сновигали туди-сюди, від самого перону і аж до виходу з вокзалу, закликаючи: «Хто бажає таксі? Прошу, машина недорого!», але Сокіл на те не купився. Пройшовши кілька десятків метрів до битої життям кнайпи «Марта», біля якої завжди стояло кілька непоказних стареньких автівок, він махнув рукою, і темно-сині брудні «жигулі», верескнувши спрацьованими гальмами, слухняно зупинилися на вимогу високого, ставного пана в доброму англійському строї. Олег не став питати, скільки йому буде коштувати шлях додому, – він важко гепнувся на переднє сидіння, усе ще тримаючи в руках дорогоцінну валізу, повернувся до водія і механічно, не отямившись від довгої подорожі та іншого життя, промовив:

– Погулянка-стрит, пліз.

– Ось не видрючувався б ти, Сокіл, – порадив йому густий бас дядька Міська, уже двадцять років, як його близького – через дві хати – сусіда. – Буде тобі стрит, буде й сквер. І то зі знижкою. Як ся маєш, синку?

Олег засміявся і, перекинувши валізу через голову на заднє сидіння, міцно обійняв старого.

– Ви тут яким дивом? Завжди ж у центрі стояли…

– Ну то й з центру людям часом до потягів треба, чи нє? – дядько Місько почухав потилицю крізь свого незмінного шкіряного картуза. – Ну, готовий до правдивої галицької їзди? Мамця, певно, жде… потішимо!

Потраскане авто зірвалося з місця так хутко, ніби мало в баку реактивне пальне, і, підстрибуючи, помчало вузькими львівськими вулицями. Погулянка, де родина Соколів мала двоповерховий приватний будинок, була однією з околиць Львова – зеленою, лісистою і достатньо тихою для усамітнення. Олег шалено скучив за нею, за маминою кавою, за черешнею, чиє гілля завжди зазирало у вікно його кімнати, і саме зібрався помріяти про все це і ще про сотню приємних речей, однак водій не дрімав. Сокіл вже й підзабув, який балакучий дядько Місько.

– Ну то як тобі велося на чужині, синку?

– Та нічого собі, – ухильно відповів Олег, щиро сподіваючись, що горда за нього ненька не встигла розбазікати на всю Погулянку про останню синову пригоду. Сусіди завжди підсміювалися над ним через його хобі – щоправда, незлобливо, та мало приємного, коли над тобою потішаються, хоч би й добром. Дядько помовчав, і Сокіл уже почав подумки вітати себе з тим, що минулося, коли почув знайоме скептичне плямкання. Його він не забув. Це був дуже, дуже поганий знак. Місько йому не повірив.

– Нічого, кажеш? А ось матуся твоя повідала, жи ти й там трупа знайшов, га?

– Так, і трупа, і вбивцю, – холодно зронив Олег.

– Ну то люкс! Тільки… що є доброго в тих кримінальниках, аж ти на них хворий?

Сокіл заскрипів зубами, гарячково міркуючи, що би такого відказати, аби й дядька не образити, і цей допит припинити. На його щастя, попереду замаячили оранжеві жилети дорожніх робітників разом зі знаком «Об'їзд», і Місько, ураз забувши про далеку Англію, заходився крити матом місцеву владу, одночасно хвацько викручуючи кермо для повороту.

Незважаючи на ремонт дороги, втішена мамця побачила своє дорогоцінне чадо на двадцять хвилин раніше, ніж обіцяли їй закони фізики, що стосувалися швидкості руху. Лише тільки зойкнули гальма біля хвіртки, а пані Катерина Сокіл уже вискочила з дверей будинку, по-спринтерськи подолала тридцятиметрову бетонну доріжку і зі щасливим лементом «Дитинко моя!» вчепилася в сина, як потопельник у рятівний круг. Дядько Місько, навідріз відмовившись від грошей, дістав у подарунок пляшку джину і відбув до праці, украй собою задоволений, а мама, відправивши двометрову дитину «мити руки з дороги», заходилася лагодити сніданок.

Вони говорили про все і ні про що – на знайомій з дитинства кухні, де Олег наминав другу добрячу миску фірмового червоного борщу з пампушками, а мати то присідала поруч, то зривалася з місця, вишукуючи по засіках, що б ще таке смачненьке поставити на стіл, і в результаті за кілька хвилин уся стільниця зникла під розмаїттям домашніх наїдків. Він розповідав про своє життя-буття в Оксфорді, про тамтешні звичаї та звички, про підводні камені роботи викладачем, про ту кримінальну загадку, в яку втягнувся мимоволі, але без опору, і про те, як її вдалося розплутати. Мама слухала, кивала, між іншим ділилася новинами зі свого життя-буття, розповіла про квартирантів, які якраз позавчора з'їхали, звільнивши три кімнати, і переймалася більше за втому сина з дороги, аніж за всі зароблені ним гроші. Коли нарешті пані Катерина вирішила, що її дитя наїлося, як то має бути, вона без оголошень подалася стелити йому ліжко. Олег потупцяв за нею, на ходу невпевнено опираючись:

– Та я не сонний… Я в поїзді спав.

– Як то спання, так я королева англійська, – відрізала мати, вправно заправляючи ковдру у квітчастий підодіяльник. – Встигнеш ще з козами на торг.

– А ти як знаєш, куди я спішу? – Противитись нестримному бажанню прилягти хоч на хвильку було дуже важко – Сокіл не стримався і позіхнув.

Мама хмикнула.

– Важко сказати. Мабуть, дедукція. Відпочивай.

Ще не встигли затихнути за дверима мамині кроки, а Олег уже спав – солодко і міцно, так, як спиться лише вдома, коли все добре, а буде ще краще.

Здоровий ранково-денний сон забрав у нього п'ять годин, а поки він прокидався, вбирався та обідав (вийти від мами Каті голодним не вдалося б і самому Полю Бреггу), минула ще година. А ще ж треба було привести машину до ладу… його красуню, яка цілих три роки не бачила сонячного світла. Тому до детективної агенції «Деррік» Сокіл дістався добряче за третю і був готовий до того, що на вулиці Коцюбинського він побачить у кращому разі замкнені двері та єхидних дворових котів, яких у незліченній кількості підгодовував його партнер, а в гіршому – іншого власника та іншу організацію. Однак, до чималого подиву Олега, табличка з назвою, хай і дещо кособоко, але висіла на місці, та й сама агенція працювала. У грудях ворухнулося щось схоже на ностальгію, коли він потягнув на себе риплячі двері й увійшов усередину, до вузького напівтемного коридорчика.

Три м'які дерматинові стільці, призначені для клієнтів на випадок черги (якої на його пам'яті ніколи не було), були так само порожні й навіть вкрилися товстим шаром пилу. З інших дверей, що вели власне до офісу, лунали голосні звуки телевізора. Зі кілька секунд Олег ідентифікував, що дивляться «Серце Ангела». Оце так вони працюють, виявляється. Ну зараз він комусь дасть чортів.

Сокіл зупинився у дверному отворі й окинув оком офіс, уперше за три роки. З його останнього візиту тут мало що змінилося, принаймні у кращий бік. Хіба що вицвіли шпалери, одна з люмінесцентних ламп під стелею почала блимати, а прибиральниця, судячи зі стану підлоги, скоротила собі робочий графік до одного разу на місяць. Всередині знаходилися троє. Борис Лупибатько, його помічник і, до цього моменту, цар і бог агентства, сидів, задерши ноги на шефів дубовий стіл, і зачаровано дивився, як Мікі Рурк допитує бідолашного лікаря. Рада Петрик, рудоволоса секретарка, мляво розписувала нігті у своєму кутку, байдужа до перипетій фільму. А в центрі кімнати виписувала кола величезна чорна муха.

– Схоже, в цього хлопця справи йдуть куди краще, ніж у нас, – перебільшено грізно мовив Сокіл з порога.

Це треба було бачити! Борис сіпнувся, наче стілець, на якому він сидів, був електричним і хтось врубав напругу. Той рипнув, хитнувся, але Лупибатько таки уникнув падіння на підлогу і встиг скочити на ноги з круглими від подиву очима.

– Га? Олеже? Босе! Це ви!

– Олегу Миколайовичу! – залементувала й собі Рада, схопилася зі свого місця і через дві секунди повисла в нього на шиї. – Ах же ж ви!.. Без попередження! А ми тут без вас геть ніяк…

– Це я бачу. – Від міцних Радиних парфумів закрутило в носі, тому Сокіл відсторонив її і потис руку Борису, котрий все ще витріщався так, неначе бачив привида батька Гамлета. – Ну що – розповідайте.

– Та що розповідати, – якось похнюпився Борис. – Животіємо. Не закрилися тільки тому, що вам пообіцяли. А справи… Ну, за ці три роки, може, десяток справ і було. Всі розкриті, – додав він із нотками гордості. – Але по дрібничках. Ну, там, за чоловіком постежити… або за жінкою… Навіть кицьку шукали одного разу. В журналі все зафіксовано. Але невигідна це справа, я вам скажу. Може десь, але не в нас. Краще нерухомістю зайнятись.

– Іншим разом. Я планую продовжувати. Ви все ще зі мною?

– Олегу Миколайовичу, з грошима дійсно кепсько, – надула щічки Рада. – За оренду вже майже півроку нічим заплатити, це диво, що нас досі звідси не викинули. Про зарплати наші й казати нічого…

– Це я владнаю, – відказав Сокіл, вивуджуючи з-за пазушини пляшку віскі. – І борги по зарплаті компенсую. Але якщо вам так усе остогидло…

– Ні, ну чого ж, – заусміхався Борис. – Попрацюємо. Але самі переконаєтесь, що у Львові воно просто ніяк.

– Побачимо.

– Ну тоді… того… бухгалтера б знайти, га?