Читать книгу Всесвіт - Олександр Скороход - Страница 3

ЧАСТИНА І
ШУКАЙ КОРІННЯ – УСЕ В ТОБІ
Корінець третій

Оглавление

* * *

Редакція будь-якої газети в день виходу чергового номера нагадує справжній вулик із бджолами, яких необачно потурбували. І ось ці трударі-бджілки снують коридорами свого вулика-редакції, гудуть, кудись телефонують чи то відповідають на телефонні дзвінки. А найактивніші, час від часу, не витримують і від усієї своєї бджолино-журналістської душі намагаються почастувати порушника їхнього спокою «медом». Тут уже хто під руку попадеться – і своїм, і чужим дістається. Щоб, як то кажуть, життя медом не здавалося…

Сьогодні такий-от вулик Андрію нагадувала їхня редакція. Основні маршрути пересування колег кабінетами не були хаотичними. Як правило, все крутилося в такій послідовності: відповідальний секретар – верстальник – коректор – верстальник – коректор із незначними варіаціями. Все залежало від того, наскільки матеріал, який подавався заступнику редактора Івану Павловичу, був «пропрацьованим» та й від його настрою теж. Бориса Едуардовича, шефа, в основному, ніхто не турбував, окрім самого заступника, звісно.

Сьогодні свої матеріали до друку Андрій уже подав, пройшовши всі кола, тож міг насолоджуватися в кабінеті відносним спокоєм. Він зручно розвалився на стільці-кріслі з коліщатами й читав книжечку, раз по раз позираючи у вікно, де в блакитному небі пливли пухнасті хмаринки.

Хиткий затишок порушив Олег. Він, увесь розчервонілий, влетів до кімнати й, усівшися просто на свій стіл, переможно констатував:

– Ху-ух, таки взяли до друку мою статтю про сенсаційне вбивство! Слухай, а тобі не здавалося часом, що наш зам, Іван Павлович, має такі, е-е, трохи садистські нахили?

– Здавалося, здавалося, – погодився Андрій, – особливо, коли після безсонної ночі приносиш йому статтю, підготовлену з урахуванням його вчорашніх поправок та побажань, а він, почитавши, знову починає все виправляти…

– І ми знову повертаємося, фактично, до… – продовжив Олег.

– Попереднього варіанту!

– Точно!

Журналісти засміялися. Тим часом двері відчинилися й до кабінету наполовину просунулася Галина, відвертістю свого декольте одразу встановлюючи тишу в кімнаті.

– Так-так-так, – Андрій випростався у кріслі.

– Г-гк-хи, – трохи прочистив горло Олег, розвертаючись усім корпусом до дівчини.

Галина просунулася ще трошки.

– А ви чого тут розвеселилися, га? В той час, як люди на «конвейєрі», вони тут сидять, ляси точать! Новину знаєте? До нас на стажування журналіст приїжджає!

– Прямо-таки новина! Та в нас, у редакції, цих «зелених» стажерів тільки за мій час роботи стільки перебувало! – махнув рукою Андрій. – Скажи, Олеже?

– Угу, – підтримав той, блукаючи поглядом десь у районі декольте їхньої співрозмовниці. Галина пригрозила йому пальцем, на якому виблискував величенький перстень.

«Мабуть потрапила до гарему якогось султана, – подумав Андрій, – або підробка…»

– Пояснюю для тих, хто в танку. По-перше, стажер зовсім не із «зелених», це колишній колега Бориса Едуардовича, а по-друге, – Галина зробила паузу («Швидше таки підробка» – зітхнув Андрій, ще раз глянувши на перстень), – вітаю, він буде працювати у вашій кімнаті, за он тим столом, на якому ти, Олежику, сидиш!

– Я? Та це ж мій стіл, якого дідька!..

– Не твій, а редакції, – заспокоїла колегу Галина, – та не хвилюйся ти так! Коли шеф сказав, значить, він щось там придумав із тобою…

– О, знаючи шефа, щось придумав – просто в точку, – закивав Андрій. – Наприклад, можна Олега на кілька місяців відправити на розкопки скіфських курганів шукати сліди насильницької смерті на рештках скелетів степовиків, – він покотився від сміху на своєму кріслі.

– У-у, смішно їм! І чому як раптом що, то – Олег? Ану чекай, я до шефа піду!

І він, наздоганяючи вже зниклу за дверима Галину, вибіг у коридор.

* * *

Красуня фортуна усміхнулася Юрію саме тоді, коли він найменше цього очікував. Він отримав підвищення й став начальником цілого відділу аналітики. Або, як це модно зараз казати, департаменту аналітики. Річ у тім, що, почувши про зміну керівництва, їхній 52-річний начальник звільнився. Ходили неофіційні чутки, що йому зробили вигіднішу пропозицію конкуренти. Із усіх заступників головний менеджер компанії вибрав саме його – Юрія Петровича Бондаренка!

Новоспечений начальник довго ще не міг прийти до тями. Йому важко було повірити в такий стрімкий кар’єрний злет. Адже, навіть за найоптимістичнішими прогнозами хлопця, щоб зі старшого аналітика стати начальником департаменту, йому знадобилося б мінімум років три-чотири! А зважаючи на міцність здоров’я та нервів їхнього колишнього шефа, і того більше. А тут бах – і ти вже начальник!

Оформивши дрібні документи з обіймання нової посади, Юрій «пропав» у курилці. Тут його вітали всі знайомі й навіть не дуже колеги. Так, тепер він сам міні-босс. Хто знає, краще ж із начальством бути в дружніх стосунках.

Юрій же був на сьомому небі від щастя. За робочий день він викурив рекордні дві пачки цигарок, давши собі залізне слово: вже завтра кинути палити. Він випив неосяжну кількість кави, яка сьогодні навіть видавалася по-своєму смачною.

Переїзд до нового кабінету запланували на наступний день. Тож під кінець робочого дня новоспечений начальник змушений був повернутися до свого вже колишнього кабінету, щоб спакувати речі. Завтра їх мали перенести на нове місце. Голова в Юри легенько паморочилася чи то від успіху, чи то від цигарок із кавою. Та за якусь годину він таки впорався з цим своїм нескладним завданням.

Потім, як і водиться в подібних випадках, зібрав невелике коло своїх колег-друзів по компанії, всього осіб десять, і весь гурт поїхав святкувати подію в один із шикарних ресторанів центру столиці.

Вони ще довго сиділи там, смакуючи шампанське та дорогі наїдки. Для Юрія-начальника вітання й тости за його здоров’я за цей вечір перетворилися на якийсь один суцільний потік. Зрештою, залишивши офіціанту шалені чайові, колеги допомогли напівпритомному Юрію сісти в таксі, та й самі роз’їхалися по домівках.

* * *

У парку було тихо й затишно. Зрідка щебетали пташки, десь у листі чувся шелест вітру. Аліса полюбляла це місце. Зараз вона, мов кішка, повільно скрадалася з фотокамерою, уважно стежачи за об’єктом свого полювання. Це була сойка, яка також з цікавістю спостерігала з гілки дерева за незвичайним мисливцем. Утім, достатньо близько до себе не підпускала, перелітаючи з гілки на гілку, з одного дерева на інше.

Стосовно полювання, то воно було несправжнім. Хоча сама фотомисливиця ще в старших класах отримала КМСа зі стрільби з малокаліберної гвинтівки. Тож що таке стрільба, вона знала не тільки із книжок чи бойовиків…

Аліса переслідувала обережно, щоб зовсім не сполохати свою «фотомодель», але в той же час і наполегливо, як справжній мисливець-професіонал. І доля таки їй усміхнулася. Птаха зрештою завмерла на гілочці клена, прийнявши положення «у профіль» – ніби чекаючи на знімок. Такий момент не можна було згаяти. Аліса повільно наблизилась ще на півкроку й навела фотокамеру на сойку.

Пташка, як і личить справжній моделі, почала крутити голівкою вправо-вліво, постаючи то в одному, то в іншому ракурсі. При цьому вона з цікавістю блимала на Алісу то своїм правим, то лівим оком. Нарешті дівчина вловила мить, коли можна було робити знімок, і без вагань плавно натиснула кнопку.

– Є! – майже вигукнула вона. – Вийшло! Ну нарешті!

Сполохана клацанням камери птаха кудись полетіла і зникла за деревами. Аліса ж задоволено розглядала зроблені фотографії – адже її цифрова камера була налаштована на режим шість знімків на секунду.

Всесвіт

Подняться наверх