Читать книгу Останній герой - Олександр Вільчинський - Страница 3

Ті їжаки потім мені ще снилися… Наступного дня, звісно, я поспав трохи довше. Віллі не будив мене, а мати, що принесла у дровітню сніданок, лише поцікавилася пошепки, чи здоровий? Собаки у нас уже не було, аби набридав, лише гуси. Мати тримала їх виключно для того, щоб було чим віддавати м’ясний податок, і тільки у зв’язку із нашою з Віллі появою тихо вдушила одного гусака, і якось їй це вдалося. Гуси врешті-решт і розбудили мене.

Віллі у цей час просто бавився, вистругуючи з липової дошки шахівницю, а з трісок фігурки, то навіть не одразу й дотягнувся єдиним оком до шпаринки. Проте коли зиркнув, то одразу мене штурхнув, але я уже не спав. А у шпаринці я побачив дядька Степана, що йшов подвір’ям повз дровітню, якось начеб крадучись. Через нього гуси й зняли ґелґіт. Тепер я уже міг дядька роздивитися: він помітно постарів, виглядав дідусем, хоч йому було всього лиш п’ятдесят з гаком. Він, як і наш тато, з дев’ятсотого, то рахуй – п’ятдесят чотири.

Мати потім згадувала, що дядько тоді довго сидів і сопів, розказував якісь небилиці. За материними уявленнями, небилицями швидше за все могли бути навіть дядькові спогади про тюрму, бо колись вона мені уже щось схоже переказувала… Та враз, каже, замовк і так пильно подивився на неї, що їй аж моторошно стало, і прошепотів:

– А знаєш? Я вчора твого Олексу бачив…

Від тих його слів, каже мати, вона вмить перестала відчувати ноги, і руки також, добре, хоч стояла до дядька спиною, то очі не виказали.

Але після цього він додав:

– …у сні, – мовив це якось невпевнено, начеб розсіяно, і це повернуло їй сили.

– І що ж тобі снилося? – ще знайшла в собі сили запитати.

– Твій Олекса, тільки з бородою. Отакою! – І провів ребром долоні у себе по грудях.

Дядько ще трохи посидів і пішов. А мати за відро й у дровітню і переказала мені його слова. Я нічого не пояснював, а просто сказав мамі, що, мовляв, снився, то й снився, а ще зізнався, що вночі ходив провідувати татову могилу. Сказав також, що цієї ночі знову піду, але вже трохи далі і, мабуть, не встигну до світанку вернутися, то заночую в іншому місці, а Віллі тут посидить сам. І ще попросив, аби наготувала мені чогось в дорогу поїсти.

– Ой, сину-сину… – лише зітхнула на те мати, вона знала, що коли я вже щось вирішив, то так і буде.

А наступного вечора, коли смеркло, я так само через городи рушив з обійстя, а за городами вийшов на дорогу й вирушив на розвідку до Крем’янця, бо уже знав, що Уля там. І до ранку я уже був на місці. Той перший похід на Крем’янець найбільш пам’ятний. Тоді вперше й придумав видавати себе за монаха з Почаївської лаври… Зранку, коли студенти поспішали на заняття, я впізнав Улю серед інших, але вона мене не признала. Тим більше що я й не показувався їй на очі. Вона йшла не сама, а ще з двома дівчатами, і не було можливості ні підійти, ні окликнути.

Я спостерігав за нею звіддаля і не міг відвести погляду, я просто не міг повірити своїм очам, що знову бачу її. І що ця красуня із сумними очима і є моя Уля! Вештаючись після цього затисненими між горами похилими вуличками старого міста, я тільки про неї й думав. Аби трохи розвіятися, знайшов якусь барахолку й двічі повільно обійшов її по периметру, прицінюючись до нових керогазів і старих підсвічників. Після цього ще трохи потинявся, тримаючись глухих вуличок, поки нарешті дочекався закінчення Улиних занять. І знову побачив її у натовпі студентів і нишком провів майже до самої хатини під горою Черче, де вона квартирувала. І лише коли на стежці вона залишилася сама, пришвидшив крок і окликнув.

Але Уля й тут мене здивувала. Вона оглянулася й зупинилася, і навіть зробила крок назустріч, начеб чекала. Обличчя залишилося незворушним, лише на устах ледь помітна посмішка:

– А я тебе вже давно помітила, – каже, а в очах сльози. – Ой, а борода яка страшна…

– Матір також злякалася.

– Так, такою бородою можна всіх лякати…

– А що, хіба не схожий на почаївського монаха?

– На почаївського монаха? – Це моє порівняння її навіть дещо збентежило.

Сліз вона таки не змогла стримати. Зрозуміло, мені не треба її учити конспірації. Домовилися, що, коли почне темніти, я чекатиму на цій же стежці.

– Вибач, що не можу запросити. Але краще зараз не привертати уваги…

– Так, краще не привертати, – погодився я.

– А куди ти зараз?

– Знайду десь копицю сіна і відпочину трохи… Хіба мені звикати?

– Бережи себе, я чекала тебе всі ці роки не для того, щоб за один день втратити, – сказала вона.

– Не втратиш, я…

– Залишмо всі слова на вечір, – сказала вона на прощання.

Потім я таки знайшов копицю, а коли стемніло і ми зустрілися, то у тій же копиці й провели півночі… Коли вертався, то за Катеринівкою почало світати. Я зійшов з дороги і далі пішов полями, обійшов Підгайці, Кудлаївку, а у Пищатинах перебіг кладкою Гориньку, а потім ще й дорогу на Крем’янець і знову заглибився у поля. Ну, а невдовзі на південному обрії показалися обриси нашого лісу. Я йшов краєм пшеничного поля, то мусив обійти його, щоб не брести через намоклу від роси зелену пшеницю.

Від рясної роси мої штани до колін були мокрі до нитки, і коли нарешті добрів до лісу, то зняв їх і викрутив. Трохи посидів на рові, а далі вирушив шукати місця для тривалішого відпочинку. Зліва через горби тягнулася дорога, а коли я ще пройшов метрів зо триста, то вона була як на долоні, ще безлюдна цієї ранньої години. І раптом мені згадалося, що я вже колись так само дивився на цю дорогу, бо ж саме мене як одного із наймолодших і ще одного хлопця з Борсуків послали на чати і тут був наш пост. Це було у Великодні дні у 43-му, під вечір, коли ми тут, у нашому лісі, зустрічали колону німецьких бронемашин.

Напередодні зранку одна з наших боївок, що базувалася у колишньому лісництві, на цій же дорозі у лісі перехопила дві їхні машини, що везли продукти до Крем’янця. Водіїв залишили при транспорті, а експедитора відпустили із застереженнями, щоб мовчав. Однак я вже й тоді не вірив, що німці просто так без відповіді залишать нашу вилазку, Василь також не вірив, і Яворенко не вірив. І ми готувалися до зустрічі!

Німці прагнули відплати, і ми також. Ми уже з усіх сил перешкоджали їм збирати й вивозити продуктові поставки, а людей на роботу до Німеччини. У відповідь вони відкривали вогонь при найменшій підозрі. За Замком постріляли наших людей, що працювали на полі й, побачивши мотоциклістів, кинулися бігти до лісу. А напередодні наші хлопці, перестрівши на дорозі перед Ланівцями ляндвірта і ще двох шуцманів, роззброїли їх. У самого ляндвірта забрали і парабелум, і бричку, і навіть чоботи й, наче насміхаючись, відпустили босого.

Згодом той парабелум опинився у Василя, а пізніше брат подарував його мені. А тепер до нього залишилася одна неповна обойма, і ми з Віллі чистимо його по черзі. Бо після стількох років лежання у «бабі» ще невідомо, чи вистрелить, а спробувати – набоїв шкода…

Окинув поглядом узлісся, доки було видно, поля, дорогу – так і є, це те саме місце… Щось невимовно щемке й хвилююче стисло горлянку. Виглядало на те, що я знову опинився на цьому ж місці через десять, ба навіть одинадцять з гаком років! – де колись стояв на чатах. Усе, як тоді… Хоча дещо все ж змінилося, найперше – я сам. Але й ліс також, найбільш помітно підросли сосни на рові, а за ними й грабчаки. Та й ліс, здається, трохи порідшав, а чи хтось його прорідив? І поле тепер виглядає інакше. Тоді воно було наче зшите із багатьох поздовжніх та поперечних смужок, а зараз – суцільний лан, бо ж з настанням колгоспів усі межі переорали.

Того хлопця з Борсуків звали Володька. А псевдо у нього було Чорноморець, мріяв малий хоч раз у житті побачити море… Ми сиділи з ним ось тут на рові, ні – трохи далі. Я підвівся й пересів, як мені здавалося, саме на те місце, метрів за двадцять ближче до дороги, де ми тоді сиділи. Тоді збоку ще був кущ ліщини, Володька вішав на ньому свою гвинтівку.

У нього була трофейна німецька, системи «Маузер», яку він приніс із вишневецького рейду, і він хвалився, що вона дуже точна. У мене ж був більш звичний для нас карабін, а ще бінокль, якого мені повісив на шию Василь, перед тим як відправити на чати… Однак тепер на рові ні ліщини, ні навіть сухого присторча від неї не було. Може, вирубали, а чи й сама всохла.

Добре пам’ятаю той момент, коли вперше побачив німців. Я якраз розглядав у бінокль, до якого ставився як до цяцьки, горобців на куполі пищатинецької церкви, що була кілометрів за три. І ще сперечався із Володькою про те, яка гвинтівка із тих, що у нас були, більш дальнобійна й при цьому найбільш точна. А коли мій погляд, удесятеро підсилений біноклем, поволі сповз із церкви, то я аж відсахнувся: повз неї їхала німецька бронемашина, а за нею ще одна.

– Німці! – видихнув я із себе якось майже радісно.

– Де? – так само радісно схопився на ноги Володька.

– На, диви! – Я простягнув йому бінокль, і Володька аж рота роззявив. – Слухай, біжи до Василя, вони ж там усі на лісниковому, – сказав я йому.

– Ого! Аж три, – не чув мене він.

– Бігом давай на базу і скажи!.. – Нарешті я забрав у нього бінокля й, приклавши до очей, чітко побачив три бронемашини, що повільно котилися центром села, і навіть одного запилюженого німця, що до половини висунувся із люка.

– А чого я маю бігти? – почав було Володька, але я нагадав йому про свої мозоляки, які перед тим тут же, на рові, демонстрував, перемотуючи онучі. Це були звичайні піхурі, що я їх натер через нові тіснуваті чоботи, але при ходьбі вони пекли немилосердно.

– Ну, добре, а ти дивися, – шморгнув він носом і кинувся бігти, але відразу ж і вернувся, бо забув на ліщині свого «маузера».

До колишнього лісництва з того місця, де був наш з Володькою пост, бігти щонайбільше десять хвилин. У лісництві тепер було багато наших, бо зранку під час затримання машин не обійшлося без пострілів. А зачувши їх, із близьких сіл посходилися ті, що святкували.

Я залишився на рові, очікуючи, що Володька невдовзі повернеться й скаже, що робити. Проте я тоді його так і не дочекався…

І ось я знову стояв на тому самому місці й знову вдивлявся у дорогу, а самотня підвода, запряжена двома кіньми, що, наче сонна муха, виповзала з долини, нагадала мені про німецькі бронемашини, вони повзли тоді так само повільно. Коли Володька побіг на базу, я вже намагався не випускати німців з поля зору, хоча коли машини з’їхали у долину, то деякий час за деревами їх і не було видно. Тоді я перебіг трохи ближче до дороги. Володька не вертався, а бронемашини тим часом знову з’явилися, тепер уже на підйомі…

Я й тепер, як і тоді, наблизився до дороги. Звичайно, мені не хотілося попастися комусь на очі. Ймовірність цього була не надто великою, але все ж була. Проте щось не відпускало мене з цього узлісся, це було сильніше за мене… І я наче знову бачив ті машини, які зупинилися під горбком, не доїжджаючи лісу.

Німці повискакували з машин і пішли кюветами попід насипом вервечкою, один за одним. Дорога врізувалася в горб, створюючи для них природне прикриття. Але коли вони пройшли приблизно половину шляху між машинами і лісом, раптом з лісу по них відкрили вогонь. Без сумніву, це були наші.

Я не знав, що мені робити, адже наказу залишати пост не було, і все ж я вирішив, що моє місце тепер у бою. Пригинаючись, петляючи між деревами, я й собі кинувся ближче до дороги, а потім заліг на рові і почав стріляти у бік дороги. Мені було видно одну з бронемашин, і я пульнув кілька разів і по ній… Згадуючи це, я й тепер мимохіть рушив до того місця, де лежав тоді.

Прикриттям мені тоді був стовбур старого граба, трохи покручений і нагнутий до поля. Ще через пару кроків я упізнав цього граба, й, здається, він зовсім не змінився. А пошарудівши пальцями під суничинням на дні рову, намацав почорнілу від часу стріляну гільзу від карабіна. Що це моя гільза, також не було ні найменшого сумніву.

Бій був коротким. Німці ховалися за насипом, лежали по кюветах обабіч дороги і відстрілювалися, але все одно були близькими мішенями. На їх щастя, у нас заклинив єдиний кулемет, і тоді їхній вогонь посилився. У якийсь момент і я став для них мішенню. Кулі засвистіли у мене над головою, збиваючи листя та сухі гілки.

Стріляли так густо, що неможливо було висунути голови. Вочевидь, сікли навмання по всьому узліссі. І коли на мене посипалося збите галуззя й листя, я подумав про Василя, лише б йому не дісталося… Час від часу я робив спроби підвести голову, але кулі цвьохали не лише по верховітті, а й по землі, піднімаючи хмаринки куряви на полі.

Зусиллям волі я, лежачи на боку, вставив у карабін нову обойму і сказав собі: якщо я не боягуз, то мушу її всю вистріляти. Це був експеримент над собою, і я це розумів. Першу чергу я, здається, пустив просто в небо, зате другою уже взяв нижче і навіть спробував прицілитися у бронемашину, що проглядалася у виямці насипу…

Без кулемета нам стало важкувато, я побачив, як наші піднімаються й відходять глибше у ліс. Бачив також, як за руки відтягували одного разом із його зброєю. Але й німці також почали відповзати, відтягуючи своїх убитих і поранених. Тоді вони так і не наважилися увійти в ліс, тим більше що починало вечоріти. І невдовзі їхні бронемашини погуркотіли назад, на Крем’янець.

Я лежав на рові, аж поки по мене не прийшов сам Василь. І лише тоді я дізнався, що наші втрати – один убитий, і це був малий Чорноморець. Наші хлопці розсіялися лісом і збиралися на базу майже до півночі. Ми з Василем ще перевірили стоянку, що була з іншого боку лісу і за яку він відповідав. Машини з продуктами стояли на своєму місці, біля них на чатах два бійці. Полями ми пішли у напрямку села, але невдовзі почули, що хтось наближається.

Ніч була така темна, що за п’ять кроків неможливо було щось побачити. Василь подав умовний сигнал – крик сови – і у відповідь почув такий же. Це був Яворенко із кількома бійцями. Здається, із Ангелом і Зеленим. Вони ще обговорювали перипетії бою, і Зелений сказав, що німці цього так не залишать і скоро знову посунуть, але вже більшими силами. Я ще тоді подумав, що він лише повторює слова командира.

Володьку поховали з почестями у його рідному селі, дали прощальний залп, а тоді перебралися з лісництва на іншу базу. А невдовзі надійшла інформація з Крем’янця, що німці запідозрили у зраді експедитора. Він був поляком, і вони вважали, що він їх підставив. І лише десь за два тижні разом із румунами заповзялися прочісувати наш ліс, але нас там уже не було, а їхні бронемашини застрягли у трясовині між Братерщиною і Чорним Лісом.

А ми у цей час були в Галичині. Це був уже не перший наш рейд, під час якого ми поповнювали свій арсенал, а як пощастить із «штатсґутом»[1], то розживалися й провізією… Поліцаїв піднімали в білизні, вони вилискували від жиру, як кабани на забій. Уявний кордон із Галичиною переходили манівцями, до речі, його вартували також поліцаї, більшість із яких були так званими «щирими українцями», і ми їх також роззброювали, а декому то ще й копняків давали.

Здавалося, як на один раз досить уже спогадів! Але того першого ранку у лісі, коли ще Віллі сидів у дровітні і мені не треба було його шукати ні у посадці, ні в копицях, я блукав знайомими місцями мов навіжений. Пощастило нікого не здибати, хоча до Ставок того першого разу я таки не дійшов. Від Ставок чулися голоси, і я не наважився.

Наш ліс я знав як свою долоню, тут усе було знайоме, і кожен виярок, кожна стежка, кожне старе дерево, а то й пеньок про щось нагадували. От тільки посадка на Братерщині підросла за ці роки, і коли після повернення я вперше переходив краєм лісу обсаджену молодими ялицями дорогу, що вела до Чорного Лісу, то трохи здивувався, наскільки швидко можуть підростати дерева, особливо молоді ясени. Пригадалася й перестрілка із ковпаківським загоном на краю цієї посадки. Бо ж Ковпак, коли проходив на Карпати, то у нашому лісі робив зупинку.

Того літа наша боївка постійно міняла місце розташування по лісах і хуторах, ніхто не міг знати, де ми будемо наступного дня. Одного разу ми тут-таки, у посадці, й заночували. Рано, до схід сонця, упівголоса проспівали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» – і уже були готові до нового переходу, аж раптом з боку Чорного Лісу зачули автоматні черги. Хлопці залягли на рові ось тут, на узліссі, а командир, порадившись, послав мене у розвідку, бо ж я був, крім того, що місцевий, ще й наймолодший.

Я залишив зброю, зняв пілотку з відзнакою й одразу став схожий на звичайного сільського хлопчака, та й пішов у напрямку тих пострілів. На краю посадки, коли уже крізь дерева виднівся Чорний Ліс і залишалося ще кілька кроків через невеличку галявину, відчув, що за спиною хтось є. Оглянувшись, помітив за кущами ковпаківця, просто мигнула шапка із червоною стрічкою навскіс, а про те, що наближаються ковпаківці, ми уже знали. Ми їм не вірили, бо ж їх прислали рускі, а отже, вони також служили окупантам.

Судячи з усього, це був їхній вартовий, на плечі у нього була гвинтівка, але мене він не окликнув. Мабуть, подумав, що я його не побачив, до того ж я ішов у центр подій. Він це уже тоді знав, а я лише за сто метрів побачив озброєних людей. На дорозі у напрямку Чорного Лісу стояла підвода з вантажем, неподалік – німецький кулемет, націлений у бік лісу… І все ж мені вдалося непомітно змішатися з цими людьми, бо ж одягом ми не відрізнялися, лише зніми шапку, й уже свій.

А невдовзі під’їхали інші підводи, і я став мимовільним свідком обміну зброї на провізію, що відбувся між ковпаківцями і загоном повстанців; то були мельниківці. Серед них був і Павло Вербицький із Загориня, він вважався нашим далеким родичем, але мені вдалося першим його помітити й не попасти йому на очі, бо ж міг мимохіть видати… Найважче було вийти. І коли мельниківці поїхали, забравши з десяток гвинтівок, кілька ящиків набоїв, а на додачу – ще й того кулемета, мені довелося до самих сутінків ходити поміж дерев, аж поки через Чорний Ліс я вийшов до села. Проте на місці, де залишив боївку, уже нікого не застав і лише через кілька днів зустрів своїх хлопців.

І тепер спозаранку із Братерщини я знову пройшов тим своїм шляхом аж до Чорного Лісу, там і перележав. До війни, ще за перших савітів, коли панський ліс раптом став державним, ми з Василем ходили туди через посадку точити березовий сік. Тобто ми починали ще із кленового, але то лише перший день, а потім бралися до беріз. Ми просвердлювали крізь кору дірки, завглибшки із палець, а після всього забивали їх кілочками… Я не полінувався, обійшов той березовий гай на початку Чорного Лісу і знайшов ті берези із нашими кілочками, хоч вони уже цілком зарубцювалися.

Наш Чорний Ліс багато чого пам’ятає. Взимку 41-го тут полював на зайців ляндвірт, а вже наступної зими ми полювали на ляндвірта… А Василь каже, що і Крук призначав Яворенку зустрічі також у Чорному Лісі. Але той на них не приходив, аж поки за наказом Крука під приводом з’єднання яворенківців із головним загоном його групу було під Кіптихою роззброєно. Провели перепис бійців та зброї, а насправді просто ліквідували бойовий підрозділ.

Я був з кулеметом, заліг на краю жита, бо спершу гукнули, що то німці наступають з лісу. Але повірити, що німці з лісу та ще й так рано, – це було майже неймовірно. І все ж я заліг, хоч і на незручній позиції, бо, крім ще недозрілого жита, мене нічого більше не прикривало.

– Не стріляти! Не стріляти! – раптом почулося від лісу, і напроти мене, наче з-під землі, виринув такий самий кулеметник, і якби він не крикнув, я б міг його відразу скосити.

Це була частина від Крука, і, що ще було для мене повною несподіванкою, її привів Василь. Усі зібралися біля обозу, і нам пояснили, що група виконує наказ про з’єднання загону Яворенка з основними силами, і ще нам наказали здати зброю для перепису. Я б просто так свого кулемета, а тоді у мене був савітський «дегтяр», ніколи б не віддав ні для якого перепису, але Василь сказав не смикатися. Хоча далеко не всі хлопці віддали, і їм за те нічого не було.

– Це наказ, а не філософія, – ще пам’ятаю, відвівши від гурту, у запалі кинув мені тоді брат. – Час анархії минув!..

– Якої анархії, яка філософія? – пробував я заглянути йому у вічі, але там була стальна рішучість.

Пізніше він не любив згадувати той момент, хоч я і розумію тепер, що це був просто наказ… Отож, провели перепис бійців та зброї, а насправді просто ліквідували бойовий підрозділ. Акт був для мене незбагненним, але старшим, мабуть, було видніше, де і кому бути.