Читать книгу 10 слів про Вітчизну - Олексiй Чупа - Страница 6

Аґнєшка Кохановська любила іриски. Це не була основна риса, але, скільки вона себе пам'ятала, коли комусь представляли або просто розповідали про неї, то казали: «Це Аґнєшка. Вона любить іриски». І цього було достатньо. її ніхто ніколи ні про що більше не розпитував, начебто любов до маленьких солодких і в'язких цукерок пояснювала абсолютно все. Звісно, потім багаж пізнань про Аґнєщині страхи, бажання та зацікавлення в співбесідника суттєво поповнювався, але знання про іриски вистачало на перший час. І навіть зараз, коли з малого дівчати поступово перетворилася на зрілу, досвідчену жінку, яку вже тільки вибрані люди називали на ім'я чи жартома на прізвище, а більшість, звертаючись до неї, додавали «пані», ця доросла дитина й досі мала у всіх можливих та неможливих кишеньках, шпаринках і підкладках потаємні запаси ірисок.

Вона вже й забула, зі скількома чоловіками розсталася через те, що вони висміювали її пристрасть. Спочатку це кожного з них тішило, вони одноманітно і банально жартували на тему того, що від ірисок шкіра Аґнєшки стала солодка й приємна. І хоч вона справді мала солодкаву шкіру, особливо на зап’ястях і внутрішньому боці стегон, трохи вище від колін, зауваження з часом набили їй таку оскомину, що кожен наступний хлопець, який, побачивши, як вона наминає іриски, казав щось про її солодку шкіру, моментально посилався до біса, і в житті наставала нова фаза активного пошуку. Урешті-решт одного дня Аґнєшка визнала, що кинути чергового коханця через цукерки вона може легко і невимушено, а перестати їсти іриски – ні. Це суттєво ускладнило й без того нелегкі стосунки з протилежною статтю, натомість чітко, чорним по білому, викреслило в характері кілька гострих, як ножі, звичок, наштрикнувшись на які, вижити з нею зуміла б лише до кінця віддана істота. Крім ірисок, це були книги й коти.

– Мене звати Аґнєшка. Я люблю іриски. А ще я люблю книги і котів, – повідомила вона черговому залицяльнику, – здається, його звали Яцеком, – що клеївся до неї в якомусь варшавському барі.

– Солодке, книжки і коти? Ой, це так мило! – пожвавився той.

– Ти в цьому впевнений? – іронічно спитала Аґнєшка, прикурюючи від простягнутої Яцеком запальнички.

– Так, а що тут такого? Я сам це все люблю, – пояснив він.

– А, ну гаразд, приємно познайомитися, – підсумувала вона, замовляючи пиво.

Той хлопець виявився витривалішим, ніж вона думала. Жив із нею цілих півтора місяці, але врешті втік одного ранку з її помешкання на Зомбковській, навпроти старої алкогольної фабрики Конесера, не залишивши навіть записки. Солодкого виявилося забагато. Він не міг повірити очам. Кохановська витрачала на іриски цілі статки. Книжок було стільки, що він одного разу зламав собі щиколотку, перечепившись через стоси на підлозі, коли прямував до душу від ліжка, на якому розкинулася викохана Аґнєшка. А її уособлення любові до котів – нахабний здоровенний Пілсудський – постійно паскудив йому на одяг й у взуття, а також лягав між ними вночі і настирно штовхав кавалера-невдаху до краю канапи, звідки той ближче до ранку грюкався з матюками.

– Викинь цього драного кота! – мало не щоранку кричав він їй із підлоги, потираючи забиті місця, але Аґнєшка заспано розверталася до стінки, а Пілсудський лягав біля неї й муркотів у спину.

– Милий, я тебе місяць знаю, а його вже давно-давно, здається, усе життя, – спокійно пояснювала потім Аґнєшка за сніданком, – і одного дня ти звалиш, не залишивши по собі нічого, а він нікуди не звалить, хіба я колись винесу в коробці з-під взуття і закопаю тут, на внутрішньому подвір’ї. Тому я прошу, дорогий, давай не будемо порушувати цю тему, тобі тут не світить.

– Ну а як же… – розгублено починав був «милий і дорогий», але замовкав.

Пілсудський у такі моменти посміхався йому особливо хижо й однозначно. Невдовзі сталося так, як і прогнозувала Аґнєшка, – той, чийого імені вона і не запам’ятала, втік, а Пілсудський надалі жив із нею.

Історія появи цього котяри в житті Аґнєшки прозаїчна й проста. Одного разу, років сім-вісім тому, коли вона ще не визначилася чітко з місцем чоловіків у своєму житті, їй зробили боляче. Вона мало не цілими днями ходила тоді рідним районом Варшави, вимокаючи до нитки під квітневим дощем, сподіваючись захворіти і вмерти. Кохановська, як і більшість схильних до творчості людей у її віці, впивалася цією трагедією. Це нещастя робило її щасливою від усвідомлення того, що вона вміє так гостро, щиро й глибоко відчувати. Вона пила свою самотність і своє розставання, просто-таки купалася в них, не беручи до уваги все те, що відбувалося у світі за межами особистої драми, і планувала прожити так решту життя – болісною й чутливою.

Але не так сталося, як гадалося, що, втім, не така вже й рідкість у віці «трохи за двадцять». Одного дня неподалік від свого будинку, там, де до війни була стара молочарня, а потім, у пізніші часи, бар, у якому збиралися надвечір мало не всі чоловіки з їхньої вулиці, вона знайшла картонну коробку, дбайливо поставлену під каптурик, на сухе місце. Там, судячи зі звуків, сиділо залякане кошеня. І справді, відкинувши верх, Аґнєшка побачила малий сіро-бурий пухнастий клубочок, який пищав так, що їй рвалося серце. Ні, нещасливе кохання не було забуто моментально, ні! Але тепер у неї з’явився колега по нещастю – цей кіт. Сльози тимчасово було витерто, серце міцно зашито нитками турботи й ніжності, а коцура урочисто принесено додому, відмито, вичесано й нагодовано половиною сардельки й молоком. Наступний рік Аґнєшка майже невідлучно провела з котом, якого назвала Пілсудським за довгі вуса й рішучий характер, ледь не щодня напивалася й нікого більше не потребувала. Лише через рік, наступної весни, знову вирішила, що варто жити, і пішла гуляти містом, як раніше. А вже вирослий сіро-бурий котяра із зухвалою розбійницькою мордою сидів на підвіконні й дивився, як його красива хазяйка радісно, але ще не дуже впевнено простує вулицею.

З книжками була така ж історія, як і з ірисками. Це те, що вона не могла викреслити зі свого щодення і що, на перший погляд, видавалося всім доволі непоганою рисою. Тільки-от познайомившись з Аґнєшкою Кохановською ближче, можна було помітити, що її любов до книг фанатична і відгонить мало не релігійністю. Квартира на Зомбковській мала дві великі кімнати, довгий коридор, кухню, ванну, туалет і балкон. Найдавніші друзі Аґнєшки добре пам’ятали, що, ідучи до неї в гості, варто прийняти душ удома, бо часто траплялося так, що навіть глибока ванна була завалена книгами, які вона купила кілька годин тому на розкладках неподалік і які поки що не було куди покласти. Вони знали, що в кухні існують цілі стоси книжок, які можна використовувати замість стільців, а часом і замість ліжок. Це мало кого дивувало, але коли друзі хотіли когось привести до Аґнєшки вперше, то мусили про це попереджати гостей, аби обійшлося без неприємностей.

Одного дня ситуація дійшла до критичної, за книжками вже не видно було меблів, а Аґнєшка майже перестала їсти, поринувши в читання міцно й надовго, не бажаючи звідти повертатися. Троє найближчих на той час друзів збиралися навіть заманити її до психіатра та й узагалі якось дати цьому раду, бо, як відомо, сидячи за книгами цілий час, недовго і збожеволіти. Але, на їхній превеликий подив, ситуація вирішилася сама собою. Хтось нагорі чи то навмисне переключив, чи випадково зачепив ліктем якийсь тумблер, і Аґнєшка майже закинула читання, почавши натомість писати вірші. Писання йшло їй легко й натхненно, пробирало до кісток абсолютно сторонніх людей. Близьких друзів, яких переважно ті вірші і стосувалися, її поезія просто розмазувала по стінах. Але вони трималися з усіх сил, лише зрідка, аби не зазналася, даючи зрозуміти, що Аґнєшка пише щось вартісне і проникливе.

А Кохановська працювала над собою. Багато писала, не даючи собі клопоту знайомитися з теоретичними працями з поезії, беручи натомість експресією і вмінням читати свої вірші вголос. Поступово подолала страх великих аудиторій, які здавалися їй після заваленої книгами квартири цілими мільйонами людей. Зрештою досягла того, що про неї заговорили і з її думкою в якихось питаннях стали рахуватися.

Коли Аґнєшці було двадцять сім, на неї вийшов представник поважного видавництва і запропонував контракт на кілька книжок. Вона погодилася і, нарешті знайшовши баланс між читанням і писанням, серйозно зайнялася прозою, перечитуючи при цьому в рік десятки грубезних книг і почавши активно займатися перекладами з німецької та української.

«Сама себе зробила, з нуля фактично», – захоплено казали позаочі її друзі та знайомі, яких тепер ставало дедалі менше. Аґнєшка і справді дуже змінилася останніми роками, і чи не єдине, що досі міцно поєднувало ту Кохановську, яка розчісувала малого брудного Пілсудського, з тією, яка налетіла на Романа при виході з Єзуїтської вулиці, – це іриски, які вона завжди мала в кишені своєї куртки.

Поки Роман здолав три поверхи від квартири до виходу з під’їзду, знову почав падати сніг, лапатий і м’який. Аґнєшка щось співала й пританцьовувала під цю мелодію у світлі ліхтаря, підставляючи симпатичне лице під білі крихкі пластівці, ті одразу танули, від чого щоки і ніс були вологими, як після довгого, нестримного ридання. Але на вустах виблискувала задоволена усмішка.

– Що співаєш? – спитав Роман, підходячи ближче.

– Привіт! Азнавура співаю.

– Ти французьку знаєш? – поцікавився він.

– Ні, просто собі мугикаю, – пояснила Аґнєшка. – То що, готовий?

– Не знаю, – чесно відповів Роман.

– Ну, менше з тим, ми вже зустрілися. Ходімо! – І перша рушила вулицею.

Роман кілька секунд постояв, потім махнув на все рукою і, пришвидшивши крок, наздогнав її. Він ішов праворуч від неї, на крок позаду, вивчав профіль, який учора здався йому симпатичним, а сьогодні вже однозначно вродливим. Аґнєшка рухалася швидко, не озираючись, не говорячи до нього. Довге пухнасте волосся, стягнене ззаду стрічкою, хиталося в ритм ході, очі мружилися від снігу, язик раз по раз злизував із вуст розтоплені сніжинки, і Роман піймав себе на тому, що від її губ не відриває очей уже кілька хвилин. Єдине, що могло виказувати в ній занепокоєння, – це худі довгі пальці, що жили наче своїм життям, нервово рухалися, торкалися одне одного, стискалися в кулак, а потім випростовувалися на всю довжину, пальці, що ніяк не хотіли ховатися в кишені, і щохвилини внутрішня напруга виштовхувала їх звідти, від чого вони мерзли під снігом, стаючи все менш рухомими і все більш напруженими. Стороння людина, – така ото, як Роман, якби він не дивився невідривно на вологі вуста, – могла б подумати, побачивши ті пальці зараз, що Аґнєшка дуже сильно нервує. Але будь-хто з її знайомих миттєво спростував би це, пояснивши, що Кохановська завжди така. Особливо останнім часом.

Осінні місяці виходили доволі неспокійними. Хоча неспокійними – це сказано занадто слабко. Радше – безнадійними. Марними.

Кохановська продиралася крізь варшавську сльоту й тумани важко, під вечір майже повністю втрачаючи сили. Горло боліло, ноги мерзли, і нова книга їй відверто не йшла. Не написати нічого за наступні півроку – до терміну здачі матеріалу редакторам – значило поховати себе власними руками, залишитися, хоча б і на нетривалий термін, без грошей і заняття. Аґнєшка багато курила й проклинала контракт, який колись підписала. Кохановській здавалося, що її навмисне заманили до пастки.

– Аґнєшко, тобі через півроку здавати книгу, – повідомив наприкінці літа роботодавець.

– Я в курсі, у мене є ціла купа чернеток, і складається доволі цікава історія, – спокійно відповіла Кохановська. – Може, навіть швидше впораюсь.

– Чудово, – закивав шеф. – Сподіваюся, там буде про кохання.

– Ні, не буде.

– Якщо це буде чергова книга про недоліки суспільства, я її не видам. Ти пишеш гарно, але зовсім не орієнтуєшся в тому, що хочуть читати люди. Вони втомилися від катаклізмів, утопій і антиутопій, містифікацій і правдовиголошування, їм хочеться почуттів. Ревнощі, пристрасть, кохання! Розумієш? Та що я тобі пояснюю! – раптом закричав він.

– Кохання? – перепитала Аґнєшка.

– Так, кохання. Напишеш?

– Я в нього не вірю. Як я зможу написати про те, у що не вірю?

Шеф голосно засміявся, відкинувшись на спинку крісла, гладкі щоки застрибали по обличчю, а один із ґудзиків на животі розстібнувся від напруги, сам собою.

– Не віриш у кохання? Кохановська не вірить у кохання? Аґнєшко, досить морочити мені голову! Ніхто не питає, у що ти віриш. Тобі платять – ти виконуєш замовлення. Я хочу роман від Кохановської про кохання! Читачі цього теж хочуть. Не обов’язково вірити в те, про що пишеш. Вигадай, фантазія в тебе в порядку.

– Але що робити з книгою, якою я зараз займаюсь? Там майже вся інформація упорядкована, залишилося сісти й писати!

– Можеш спалити в комині. Це так символічно, так хоч раз у житті робить великий письменник! Усі будуть казати про геніальний знищений рукопис Кохановської, а ми з цього зробимо непогану рекламу. Хочеш? Не хочеш? Ну то викинь на хрін, я це все одно не надрукую.

Аґнєшка вирвалася з кабінету, лице пашіло злістю й ненавистю, вона стискала кулаки й голосно лаялася. А потім почалася осінь, ненависть перегоріла, натомість з’явилися паростки безпорадності. Аґнєшка тикалась, мов цуценя носом, у клітку, до якої сама себе посадила, намагаючись відтворити в собі давно забуті образи, пов’язані з почуттями. Пілсудський незадоволено дивився на хазяйку й багатозначно мовчав, коли вона годинами просиджувала перед монітором, дивлячись на порожній аркуш документа. Їй не писалося.

Тоді Кохановська вирішила моделювати ситуації. З листопада в її житті встигли промайнути затуманені постаті Марека, Збишека, Алєксандера, Томаша і навіть Кароліни. Потім з’явилися кілька безіменних силуетів, жоден із яких не тримався біля неї більше трьох днів. Ні чоловіки, ні жінки не могли розбудити в ній нічого такого, що тривало довше кількох хвилин, і Кохановська занурилася в глибоченну депресію. Аґнєшка перестала нормально засинати, і довелося почати пити снодійне, кількість модельованих ситуацій росла майже в геометричній прогресії, але робилося це вже з відчаю і впертості. Рідко хто тепер досиджував із нею бодай вечір, і вона, залишившись сама біля шинквасу, напивалася так, що до свого помешкання знаходила потім дорогу далеко не одразу.

Остання на поточний момент спроба – Гжегож – виявився доволі начитаним і обізнаним чоловіком. Гжегож читав її книги і, хоча й не був у цілковитому захваті, відгукувався про зміст доволі схвально. Вони проговорили декілька годин про її творчість, їхнє місто, його роботу та сім’ю і ще купу всяких інших речей. Вони переспали першої ж зустрічі, потім було декілька побачень, під час яких Аґнєшці здавалося, що їй шкіра тріскається від дотиків, а з розломин сочиться густий і пахучий сік, і одного вечора вона не зуміла встояти перед ніжністю, підкріпленою досвідом. У ній почало зароджуватися неясне передчуття чогось справжнього, але тут він запросив її на вечерю, на якій, відпиваючи дороге вино з фужера, повідомив, що їм краще не бачитися більше, бо все, що, на його думку, могло відбутися між ними, вже відбулося.