Месник
Описание книги
Олексій Кононенко (нар. 1957 р.) – автор більше двох десятків книг та понад ста пісень, лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка (2003), заслужений діяч мистецтв України (2004), член Національної спілки письменників України. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки: «Щоденник чоловіка на межі сторіч», «Абетка», «Десять кошенят», «Азбука дороги», «Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану», «Энциклопедия славянской культури, письменности и мифологии».
Модест Окунь, простий сільський хлопець, пішов працювати охоронцем до свого колишнього шкільного товариша і перебрався до міста. Там він зустрів своє кохання, зазнав зради найкращого друга, зрозумів, що людина – лише іграшка в руках можновладців, якої у будь-яку мить можуть позбутися, і врешті-решт, перетворився на безжального месника, котрий жорстоко помстився своїм кривдникам.
Отрывок из книги
Модесту Марсовичу Окуню непогано жилося завжди. Але увесь час десь під ложечкою ворушилося щось паскудне. Ворухнеться й у голову віддає: не так живеш! Почалося це ще у глибокому дитинстві. Батько Модеста повністю відповідав своєму імені, він дійсно нагадував грізного бога війни. Високий, широкоплечий, похнюплений. До того ж, сутулився й опускав півколом круті плечі. Волосся їжаком і триденна щетина доповнювали картину. Марс інколи коротко розказував охочим, що їхній рід – козацький, що всі чоловіки були вояками, а він захотів, аби син став освіченою мирною людиною, і тому назвав сина високопоетичним іменем Модест. Ще жалівся, що якийсь чиновник, переписуючи документи, викинув у прізвищі передню букву «Г», бо було ж – Гокунь. Так на Запорожжі називали козаків, які сиділи спереду на човнах-чайках і своїми гучними голосами попереджали про наближення до Дніпрових порогів та й про інші небезпеки.
Односельці не могли звикнути до незвичного імені і називали Модеста Модя, а пізніше, коли виріс, – Дмитро Марсович. Їм вселяла повагу його монументальна фігура і кам’яна фізія. А ще те, що менший Окунь був людиною слова і діла, чітко відповідав «ні» або «так». Його не треба було перепитувати, якщо вже сказав «так» – зробить вчасно, а чого не вмів – за те не брався, як би його не умовляли.
.....
– Вгамуйся! Я працювала в державній службі охорони, це були мої прямі обов’язки. Але ж, не про те мова… Все моє єство збунтувалося… Ти не бачив шефа?
– Ти багато втратив! Але нічого, у тебе все попереду… Таких екземплярів не так багато у всіх зоопарках світу. Я вперше побачила такого чоловіка. На нього не можна не звернути увагу, кожний, хто його бачить, втрачає мову.
.....