Читать книгу Хорор у морзі: нечиста сила в судово-медичному відношенні - Олена Федорова - Страница 2

Олександр Демчин або Демч, як звали його знайомі, був веселим 28-річним парубком, що моментально став улюбленцем усіх незаміжніх лікарів, медсестер і лаборанток Т-кого районного територіального медичного об'єднання (а попросту говорячи – районної лікарні). Та й як можна було не любити веселого балагура, який постійно смішив усіх яскравими жартами. І це – не дивлячись на суворість його професії судмедексперта! Високий, стрункий, проте, з накачаними біцепсами, чорноокий та приязний брюнет, він постійно змушував швидко битися серця вільних дівчат. До нього у відділення так і норовили заглянути під будь-яким приводом, і навіть без нього, цікаві дівчатка з поліклініки і стаціонару.

– Ні, Демче, ось поясни мені, в чому секрет твого успіху у жінок? – ображено запитував у сусіда його друг патологоанатом.

Орест Манчишен був приблизно його віку і теж непоганий собою. Високий шатен в окулярах, міцнішого, ніж Демчин, статури, теж привертав увагу жіночої половини лікарні, але абсолютно в іншому сенсі. Про патанатомію історично в лікарні ходила погана слава, тому Манчишена злегка побоювалися. До того ж, від його вердикту залежала репутація лікарів-практиків. Саме тому, на «п'ятихвилинках» він сидів завжди в гордій самоті в першому ряду конференц-залу.

Олександр з'явився тут рік тому, побувавши перед цим, незрозумілим для всіх чином, на практиці в Польщі і Естонії. Приїхавши до Т-ського, Демч вирішив все перекроїти на зразок того устрою моргу, який так сподобався йому за кордоном. Але річ у тому, що своєї території відділення судмедекспертизи не мало, оскільки відділення відкрилося лише зараз. Тому, у зв'язку з відкриттям, начальник обласного бюро СМЕ написав листа місцевому головному лікареві з побажанням виділити для МРВ СМЕ приміщення. У зв'язку з відомчими наказами, той був зобов'язаний піти йому назустріч.

І в результаті, половина патологоанатомічного відділення, у тому числі, і один з двох секційних столів попали в розпорядження Демча. Спочатку колектив Ореста став на диби, одразу охрестивши експерта загарбником. Але познайомившись з новоприбулим, всі були зачаровані симпатичним Олександром, і визнали істину про те, що велика частина відділення і так була порожня. Отже, насправді ніхто не зазіхав на їхні права.

Демчин був неодружений, Орест – також, тому незабаром вони стали друзі – не розлий вода! Разом їздили на рибалку, разом збирали по осені гриби, разом ходили по дівчатах.

Орест визнавав, що його робота була нуднішою, ніж в Олександра. Той і на місця події їздив, і до суду ходив виступати, і окрім мертвих пацієнтів, дивився ще і живих. В самого Манчишена роботи було в багато разів менше. Розтинів було мало, і слава Богу! Хай люди краще живуть! Біопсій теж було небагато. Спочатку Орест дуже хвилювався за результати своїх експрес-аналізів. Але з досвідом став собі більше довіряти. Тому, у вільний час, а його у нього було багато, він читав книги з патанатомії й онкології, і сидів в гостях у сусіда, вчився судовій медицині.

– А раптом мені дадуть ще один район? Тоді я зможу тебе узяти на підробку, – запевнив його якось Демч і «досаждав» експертизою. В принципі, судова медицина Оресту подобалася в університеті, але він вважав цю дисципліну дуже «стрьомною». А патологічна анатомія захопила його своїм спокоєм.

– А як на мене, я б замучився дивитися на суцільні болячки! – сперечався з ним експерт.

– А на суцільні травми дивитися ти ще не замучився?

– Але у мене-то робота всіляка! Поглянув в мертвих, поглянув на живих, повивчав речові докази, почитав кримінальні справи. Цікаво ж! Романтика…

– Ну, ж бо, й поняття про романтику у Вас… дивні, – промовила Бася, судово-медичний лаборант, – Яка ж це романтика – розглядати, чим нанесена рана на голові – ножем або ломом?!

Тоді, рік тому, Демч дав оголошення в місцеву газету і оголосив конкурс на вакантні ставки лаборантів і санітара в нове відділення. Болеслава і Гоша – випускники медичного коледжу прийшли на «кастинг» останніми, і саме вони і були прийняті на роботу, як найрозумніші, непитущі й некурці. До того ж, ці молоді люди виявилися настільки зацікавленими страшним предметом, який не проходили в коледжі, що стали інтенсивно вивчати його самі. Це не могло не сподобатися такому здоровому фанатикові своєї справи, як Демч. Болеслава, взагалі, перед співбесідою читала якусь книгу.

– Що читаємо? – весело поцікавився начальник, проходячи повз них.

– Практикум з судової медицини. Вивчаю, як правильно готувати скельця для оглядів, – відповіла тоді Бася, і вбила цим Демча наповал.

Саме такі співробітники на службі і були йому потрібні!

– Ну, а ти що вмієш? – звернувся він до хлопця.

– А що треба?

– Все, що я казатиму.

– Це я вмію, – спритно відповів хлопець і Олександр задоволено розсміявся.

Такі кмітливі йому теж були потрібні.

З тієї миті він жодного разу не пошкодував, що узяв їх на роботу. Ні Бася, ні Гоша ніколи його не підводили. За цей час він навчив їх всього, що було необхідне. Крім того, в Гоші була старенька машина, подарована йому предками. Тому, він незабаром став ще і водієм відділення. Прибиралася в їх відділенні патологоанатомічна санітарка тітка Уляна.

Крім того, для нічного чергування (чого зроду не було в патанатомії, але по положенню мало бути в судово-медичній експертизі) була виділена ставка санітара, яку поділили навпіл Гнат Васильович (патанатомічний санітар) і санітар «швидкої допомоги» Анатолій, що недавно попав під скорочення. Обидва не боялися небіжчиків, оскільки їм доводилося і раніше працювати з мертвими, обидва були середнього віку і дорожили роботою.

Начальник одразу попередив, що не потерпить на роботі недобросовісних співробітників, ніяких поборів з родичів і ніякого хамства він не сприймає.

– Тих, що бажають працювати – достатньо, самі бачите.

І нові співробітники зрозуміли, що начальник, хоч і молодий, але не має наміру жартувати. І ось, укомплектувавши відділення гідними кадрами, Демч приступив до оформлення самого відділення.

– Я хочу зробити наші приміщення якомога більш функціональними. Адже на роботі ми проводимо більшу частину життя! Тому, у нас є можливість обладнати чотири кімнати, які нам дісталися, на власний розсуд. Як я це бачу: у нас має бути кімната для приймання живих осіб, кімната відпочинку для нас, лабораторія і мій кабінет. Лабораторія у нас є, Орест Михайлович нам її люб'язно надав у спільну власність.

– Нам потрібно буде там дещо переробити, але це вже дрібниці. Приймальна кімната має бути найпростішою, щоб нічого не відволікало увагу. Я б віддав перевагу світлому фону або шпалерам. Тому що ця мерзотна зелень радянських часів вводить мене в смуток. У себе в кімнаті робіть, що хочете – хоч картини вішайте.

– А у мене є переносний телевізор. Можна його сюди принести? – запитав Гоша.

– Звичайно, будуть же і вільні хвилинки. Книги приносите, кросворди. На чергуваннях підвищуватимемо свій Ай Кью. Крім того, потрібно б облаштувати коридор. Він широкий, і це добре. Стільці потрібно поставити для потерпілих, щоб не стояли в черзі.

– А ще можна квіти скрізь посадити, – радісно підхопила Бася.

Демч здивовано запнувся, подивився на неї, махнув рукою і сказав:

– Тільки якщо ти сама за ними дивитимешся!

Дівчина закивала головою у відповідь. У квартирі її бабусі скупчилися цілі зарості, які нікуди було дівати. А тут вони цілком пристойно б створили затишну атмосферу нового відділення.

– Гроші на ремонт нам, звісно, ніхто не дасть. Мікроскопічні кошти для облаштування мені обласне начальство виділило, але, як я вже сказав – мікроскопічні. Щось я зможу докласти. Але робочих нам не сплатять. Тому пропоную влаштувати суботник і довести все до ладу, аби з понеділка працювати в кращих умовах. Згодні?

Усі хором погодилися. Більшість занадто довго сиділа без роботи, щоб зараз ігнорувати пропозиції нового шефа.

– Тоді ви зараз прикинете дизайн, а ми з Гошею і дядьком Гнатом поїдемо на базар і прикупимо, що потрібно. Завтра чекаю всіх раніше.

– Начальник такий діловий! – шанобливо помітила Бася.

– Так і повинно бути! – повчально відповів Гнат Васильович.

У Басі був добрий художній смак, тому вона швиденько накидала ескізи кімнат, Демч подивився на них, ствердив, і помчав на ринок.

– Як думаєш, все буде добре? – запитала дорогою додому Бася свого однокашника.

– Має бути чудово! – оптимістично помітив той.

– Ми навіть не знали, куди зможемо влаштуватися на роботу, а повезло, і влаштувалися в нове відділення, якого ще тут ніколи не було. Це ж здорово! – радів Гоша.

Григорій Миронець і Бася Василевська вчилися в паралельних групах на фельдшерському відділенні, і здогадувалися, що за розподіл їх попереду чекає жорстока боротьба. Але у результаті все обійшлося набагато краще, ніж передбачалося.

Хто б знав, що в Т-ському відкриється експертиза, і вони зможуть тут працювати? До того ж фраза «я працюю в судмедекспертизі» звучала дуже авторитетно. Можна було пишатись собою!

На наступний ранок, коли усі зібралися на ганку відділення, начальник зустрів їх вже перевдягнутим в старий тренувальний костюм, робочий халат і шапочку. Всі ще раз переконалися і здивувалися, що їх начальник – особливий.

– Я вже почав змивати стіни. Приєднуйтеся. Кожен може узяти собі по кімнаті й…

– А як Ви так рано встигли вже? – наївно заїкнулася Бася і запнулася, зрозумівши, що припустила нетактовність.

– Я тут живу, мій юний друже, – відповів начальник.

– Де «тут»? – недовірливо запитав і собі Гоша.

– У своєму кабінеті. Головлікар пообіцяв мене куди-небудь прилаштувати. Але поки…

– А хочете, можна у моєї бабусі на дачі пожити? – запропонувала юний лаборант.

– Ні, Басько, це дуже далеко, – запротестував Гоша.

– Слухай, Олександре Іллічу, у мене ж мій співмешканець по гуртожитку вибув.

– Як вибув? Зовсім?

– Так, одружився і поїхав до іншого району. Напиши післязавтра заяву головному, щоб він тебе до моєї кімнати підселив, – запропонував Орест.

– Відмінно. Спасибі, колего! – хлопнув по плечу патанатома Демчин, – А тепер – за роботу.

Всі кивнули та пішли переодягатися. Робота дружно закипіла. І в понеділок відділення було не впізнати. Звичайно, побілка і фарбування ще не висохли остаточно, але кімнати абсолютно змінилися. Демч закупив однакову персикову фарбу, і тепер все кімнати сяяли сонячним світлом, і навіть стали здаватися якось більше. Бася з Гошею привезли старі килими, диванчик з дачі, телевізор, квіти й дерева, тому що китайські троянди бабусі виросли вище голови, і розставили це по всьому відділенню.

– Слухай, супер! – здивовано констатував Орест, оглядаючи сусідський ремонт.

– А ти чого собі не поновиш свій радянський каземат?

– Та якось в голову не приходило, – чесно зізнався патологоанатом, – Все чекаємо, коли головлікар призначить ремонт.

– Ой, чого їх чекати?

– Та якось не хочеться свої кровні віддавати за ремонт…

– Та ти чого? Зробиш добре ремонт – років п'ять, а то й більше будеш відмінно себе почувати! Адже ти ж тут півжиття проводиш! Хіба ти не вартий того, щоб створити собі гідні умови?

Орест погодився, що новий сусід мав рацію. І на наступні вихідні теж організував ремонт.

За кілька днів все відділення було не впізнати. Головний лікар Михайло Іванович, зайшовши перевірити, як влаштувалося відділення СМЕ, був убитий наповал ініціативою співробітників облаштувати тепер зразково-показові відділення.

– А от на облаштунок моргу ми попросимо Вашої допомоги, – твердо сказав начальник СМЕ, – Нам потрібні хоч кілька морозильних камер.

– Ой, просити щось Ви можете, але все залежить від мера. Дасть фінанси – немає питань. Тільки він нам не сплатив навіть ще обладнання для реанімації, хоч і обіцяв рік тому.

– Нумо борімось!

– Яким чином з ним боротися? Пробували, марно.

– Це тому, що у Вас не було експертизи. А тепер ми маємо ефективні засоби для боротьби.

– Які це? – підозріло примружившись, запитав головний лікар.

– Поки що не розкриваймо наші секрети. Підімо спочатку законним шляхом: закидаємо його проханнями.

– А Ви пропонуєте незаконні шляхи вирішення? – сполошився головний.

– Ні-ні! – заспокійливо замахав руками Демчин, – Скажімо, просто екстремальні.

Борисов неодмінно покрутив головою і пішов до себе, будуючи припущення, які ж методи боротьби передбачає ризиковий судмедексперт. Але, оскільки Демч був непередбачуваним товаришем, то і прочитати його думки виявилося неможливим.

Отже, нове відділення запрацювало. І Орест тепер з подивом констатував, як же мало він знав раніше про роботу експертів.

У коридорах постійно хтось сидів, ходив, скаржився, сподіваючись зустріти співчуття… Іноді люди не сиділи в черзі, а стояли біля вікон, задумливо роздивляючись лікарняний сад, або дивувалися величезним китайським трояндам бабусі Болеслави. До речі, Баська перетворила відділення в справжню оранжерею, а Гоша облаштував кімнату «психологічного відпочинку». І тепер, у вільний від пацієнтів час, який найчастіше припадав лише на обід, все збиралися тут хвилин на тридцять на м'якому дивані і відпочивали.

Спочатку пацієнти намагалися прорватися на прийом і в не прийомний час, але Демч вирішив з самого початку припинити цю згубну практику, оскільки знав, що інакше йому взагалі сядуть на голову. Він не відчиняв двері з тринадцятої до чотирнадцятої години навіть ментам. І тепер ті теж терпляче чекали, поки відділення відновить прийом відвідувачів.

Олександр знав, що найголовніше в роботі – правильна організація праці. Тому він склав посадові інструкції для кожного співробітника з розкладом функціональних обов'язків. Спочатку він подумав, що не братиме лаборантів у морг, а буде користуватися диктофоном, з якого потім Бася друкуватиме акти розтинів і експертизи, на кшталт роботи іноземних моргів. Але потім він згадав, що в деяких випадках треба буде на місці брати мазки й кров, шматочки внутрішніх органів померлих і зразу оформляти на дослідження. Тому він вирішив дізнатися для початку настрій своїх співробітників, і запитав, у кого з них є бажання працювати з ним в морзі. І зрадів, коли обидва відповіли, що хочуть. Демч з сумнівом подивився тоді на малу Басю. Симпатюля-брюнетка в величезних окулярах викликала у нього сумніви в тому, що вона зможе психологічно витримати таку роботу. За Гошу він чомусь не переживав. Тому він вирішив, для початку взяти обох на звичайний розтин, попередивши, що в разі травми або вбивства (тьху-тьху!) доведеться значно важче і довше бути в секційному залі. На його подив, Болеслава не тільки не злякалася, а навпаки, активно випитувала у нього все патологічні подробиці у померлого, адже такого навчання в коледжі вони були позбавлені свого часу.

«Однак! Хороші мені лаборанти попалися!», – задоволено констатував Демч. Звісно, він попередив своїх підлеглих і про відповідальність за розголошення таємниці слідства, які стануть їм відомі під час роботи.

– Ось ти молодець! У тебе така організаторська жилка є! – хвалив сусіда патологоанатом.

– Та облиш! Ти ж теж організував роботу свого відділення?!

– Відкрию тобі страшну таємницю: я нічого не організовував, мені у спадок від старого колеги все дісталося!

– Ну, так це тобі пощастило! Втім, що ми все про роботу? Хто добре працює – повинен добре відпочивати! Які у нас плани на вихідні? – весело запитав Демч.

– У нас?

– Ну, ми ж тепер «разом» живемо?

– Я, взагалі-то, планував до батьків з'їздити… Ти хіба не поїдеш до них похвалитися, як все тут…

– Я – сирота, Оресте. Батьки загинули в автокатастрофі, а мене кинуло на підлогу, я і вижив. Рубці на голові і тілі залишилися… Але мені було близько року всього… Виріс в інтернаті. Так що їхати мені нема до кого. Хіба що, до родичів за кордон?

– Хочеш, поїдемо до моїх?

– Давай, ти поїдеш до них на наступні вихідні, а завтра покажеш мені місто?

– Добре, – погодився Орест.

– А як у вас з дівчатами?

– Цього у нас з надлишком вистачає!

– А чого ж ти тоді досі сам?

– Ну-у, як тобі сказати? Час провести є з ким. А ось, щоб зустріти серйозну для життя – поки не пощастило…

– Зрозуміло. Чи не там шукаєш, напевно?

– Може, – миролюбно відповів Манчишен.

– Я перепрошую, а який у вас знак був, що вхід заборонений?

– Не зрозумів, – здивовано витріщився на Демча Орест.

– Ну, коли ти не один?

– А-а-а! Так, в принципі, ніякого і не було.

– Непорядок! Давай так: якщо входити не можна – на ручку дверей вішаєш… – Демч обвів очима холостяцьку кімнату і побачив ремінь, що висів на дверцятах шафи.

– Ось, вішаєш ремінь. Лади?

– Лади.

Орест відчув, що з цього моменту життя стає веселішим, ніж раніше. Так, цей експерт – не те, що старий сусід-зануда по кімнаті! Дивно, як той ще знайшов собі дружину! Напевно, таку ж.

З наступних вихідних, Олександр почав активно вливатися в громадське та інше життя Т-ського. Щоправда, з прогулянкою по місту їм не зовсім пощастило тому, що в парку вони одразу натрапили на Баську, яка радо приєдналася до них, і почала розписувати красоти рідного міста, ніби Орест про них і до цього не знав!

Демчин глянув на розчароване обличчя колеги, який розкатав губу, думаючи, що вони моментально «склеять» місцевих красунь, і зрозумів, що від лаборантки вони не відбудуться, та розреготався.

– Це Ви чого? – насторожено запитало юне дарування експертизи.

– Так це ми про своє, про хлопчаче, – заспокоїв її начальник.

– Пропоную сходити в кіно, – знайшов, нарешті, Дамоклеве рішення Саня, і потягнув супутників до Будинку культури.

Чесно кажучи, вони і з малою Баською відмінно провели час. Погуляли.

Насміялися в кіно і після нього до упаду. Потім, провели її додому, здали під бабусин контроль, і більше вже не захотіли ніяких нових «подвигів».

Пішли в гуртожиток.

Але цілі у них, загалом, не збіглися. Хоча, швидше за все, збігалися, але навпаки. Можливо, вона теж шукала, з ким би познайомитися. Але знайомитися зі знайомими – було проти правил у Демча. Тому, в неділю вони вирішили повторити похід в місто зі своєю первинною метою.