Читать книгу Твоя зоря - Олесь Гончар - Страница 2

Мчимось.

Ще рано, ще майже ніч. Траса досвітня, однак, живе плавко тече рубінами – цілі галактики тих вогнів червоніють в пітьмі перед нами, біжать і біжать десь у далеч у безвість.

Друг мій сидить за кермом, друг дитячих літ. Світить у темряві сивиною, що до неї ніяк я не можу звикнути _ посивів Заболотний за останній рік чи два, перебуваючи вже тут, за океаном, куди його метнула доля ще на один випроб. Всього, видно, звідав мій друг на цих своїх дипломатських хлібах, має вдосталь тут і прикрощів і гіркот, однак скарги від нього не почуєш, та й з вигляду не скажеш, що перед тобою людина, втомлена життям. Не скажеш, що владу над ним взяли літа чи обставини.

Спортивно-легкий, підтягнутий, сидить, вільно випроставшись, поклавши без напруги руки на кермо. Мені уявляється, що саме ось так сидів він колись у кабіні свого «яструбка», коли політ випадав спокійний і поблизу не відчувалося небезпеки.

Заболотний вважає себе щасливцем, щиро в цьому переконаний, хоча всього дісталось йому в житті – і в небі горів, і виходив з оточення, знову літав і знов падав, у чому він і не вбачав нічого дивного, адже, за його словами, життя фронтового льотчика якраз і складається із падінь та воскресінь, вся річ тільки в тому, щоб останніх на одне було більше. Від одного з колишніх його бойових побратимів довелося мені чути, що Заболотний був льотчиком першокласним, в полку називали його «літаючим барсом», хоча сам Заболотний про свої подвиги розпросторюватись не любить, а якщо – під настрій – і викличеш на відвертість, то скоріше він зобразить себе в ситуації напівсмішній, близькій до комічної. Розповість, скажімо, як після якогось там вильоту, геть поскублений, ледве дотягнув до аеродрому на оцупку одного крила, або, як у них кажуть, «на одній площині», умовчить лише, що товариші потім збігались з усього аеродромного поля дивитися, тетеріючи в подиві: на півкрилі хлопець долетів, на власному ентузіазмі дотягнув до рідної смуги!..

Розвиднюється повільно, майже непомітно, весь час їдемо в сутінках, рубіни передніх машин без кінця втікають від нас, зникають в ще схожих на ніч імлах світання. Сигарети «Кемел»[3] лежать поруч Заболотного, на переднім сидінні. Час від часу, не змінюючи пози, він тягнеться рукою до пачки, до того верблюда і, навіть не глянувши в той бік, звичним, безпомильним рухом добуває сигарету. Прим'яв, тицьнув у зуби, припалив, коротко блиснувши електрозапальничкою, і знову загнав запальничку на місце, в гніздо на панелі. Все це Заболотний робить, здається, машинально, ніби нехітьма й недбало, а втім, з винятковою точністю, – кожний рух, відчувається, виконувався безліч разів, і з часом його доведено майже до автоматизму. Поряд із запальничкою на панелі рябіє наліплений: малюночок, зроблений дитячою рукою: акварельне сонце в розпатланих променях, якісь квіточки, комахи – звичайна дитяча ієрогліфістика… Це робота. Ліди, юної нашої супутниці, що, забившись, як пташеня, в протилежний від мене куток машини на заднім сидінні, ще, здається, там додрімус, доловлює свої невиловлені за ніч сни.

Наївний дитячий живопис не відволікає Заболотного, ніби не існує для нього, – уважний ведійський погляд мого друга невідривне прикутий до автостради. З півсутіні Заболотний відкривається мені лиш частково: бачу його карбований профіль, скроню посріблену, краєчок усмішки, що час від часу з'явиться, змайне, викликана невідомо чим.

– Не хвилюйтесь, Соню-сан, все буде о'кей! – раптом каже він, видно, уявивши залишену вдома дружину.

Якщо існує телепатія, Соні, звичайно, буде приємно почути таке запевнення.

По якійсь хвилі Заболотний кидає через плече позирк у мій бік і, переконавшись, що я не дрімаю, знов подає голос:

– «Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты…» Пригадуєш, у Гоголя? Багато хто любить дорогу, і я, грішний, теж люблю! Сам не знаю за що. Ось такий тобі tractus, – що, здавалось би, в ньому? Можливо, дороги тим нас заваблюють, що несуть у собі якісь загадки, щораз обіцяють якісь несподіванки?… Дорога – це ж завжди тайна! В її незвіданості й нерозгаданості є щось спільне з людською судьбою… Чого ти мовчиш?

– Слухаю.

– Самий вигляд дороги, невже він тебе не хвилює?

– Коли як.

Минає пауза, і друг мій знову береться розвивати цю тему, співаючи хвалу дорогам, бо саме вони, як він вважає, дають людині, окрім відчуття тайни, ще, може, й найповніше відчуття свободи! Адже тут вивільнився ти нарешті з-під кормиги клопотів, вихопився з гравітаційного поля буднів, з нікчемної суєти й метушні! Ти вже ніби нічий, ти в польоті, а до ж іще так, як у польоті, можеш належати сам собі? Ще вчора був розшарпаний клопотами, всякою шамотнею, був прикутий до сірої скелі марнот, а зараз весь ти в обіймах далечі, простору, тут тобі тільки вітер брат!..

Щоб трохи стишити темперамент мого друга, нагадую про його обіцянки дружині – не гнати на трасі чимдуж, не перевищувати швидкість.

– Соня доручила нам з Лідою контролювати тебе.

– Будь ласка, – примирливо каже Заболотний. – Тільки який з тебе контролер? Кабінетна душа, ти ж ніколи керма в руках не тримав… Щоб зрозуміти, точніше відчути, треба справді стати людиною трас, вловити ритми гудучих цих швидкостей, музику лету! Ні, дорога – це прекрасно! Ти згодна зі мною, Лідо?

Ліда не озивається.

Заболотний тим часом знов дає собі волю:

– Крім напруги керма, тут скидаєш всі інші напруги, – для нервів це якраз те, що треба. Можеш їхати плавом, а можеш гнати на всі стонадцять миль, коли вже й шкали для стрілки не вистача! Можеш співати від захвату, думати про щось наймиліше, скажімо, про глинища та яруги нашої незрівнянної, в дерезі та пилюці Тернівщини, що зараз так далеко від нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.. Вільний ти тут у помислах і в бажаннях, можеш усміхнутись комусь невідомому, і тобі хтось усміхнеться, пролітаючи поруч… Бо тут – у дорозі, в цих швидкостях – ти вільний від умовностей, суєтностей і марнот, ти рівний усім, хто летить, долає простір, ти тут брат людству! – екск'юз мі за високий штиль…

– Ніколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захваті, – сказала здивовано Ліда. – Чи, може, це чиїсь вірші?

– Мої, Лідо, мої, але більше не буду, – покаявся перед нею Заболотний і по якомусь часі звернувся до мене вже тоном спокійнішим, серйозним: – У кожному разі, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилює. Чи буде то маленька стежина, що побігла в поля, чи сучасна гудронова траса… Хіба ось така стрічка, що зникає перед тобою десь у безвістях, може своїм виглядом не викликати в нас певні емоції?… Пригадуєш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в нас, пастушат, у степу: «Куди ця дорога веде?» Чуєш – веде?… Та й нам кортіло більше знати про нашу дорогу: куди вона? Звідки? Де їй початок? До буде кінець?

– А по-моєму, – докидає Ліда слівце, – дороги нізвідкіль не починаються й не кінчаються ніде…

Заболотний думає якусь мить, ніби зважує те, що сказало дівча, потім визнає:

– Може, ти й маєш рацію… Хоча все на світі десь-та-ки свої початки бере і десь мусить мати свої фінали:;. принаймні коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би і в нас із ним, – це стосується моєї особи, – почалося від стежини на левадах не відомої тобі, Лідо, Тернівщини, де зустрічали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намотуємо милі на цьому хайвеї… Запитую, що воно означає дослівно – хайвей.

– High – висока, way – дорога, – впевнено подає голосок Ліда. – «Косоку доро» буде по-японському.

– Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, – пояснює Заболотний, – звідси, очевидно й highway… Траса, яку ніщо не перетинає. Відкрита для швидкостей… Бетон і вітер! І ти! Жени, скільки вистачить духу!

Розшматоване повітря свистить мимо нас. Стрілка спідометра тремтить на освітленій шкалі, лізе кудись угору, на оті самі стонадцять миль. Заболотний деколи позиркує на стрілку весело, бешкетне, певне, згадавши настійливі застороги дружини: «Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!»

І, наче вона його чує десь там, доповідає без усміху:

– Йдемо в нормі, не хвилюйтеся, Соню-сан… Я нагадую йому про нашу японську пригоду[4], як ледве не вкоротив нам віку той чортів фургон, що з усього розгону врізався в нашу машину, коли ми зупинились на перехресті перед світлофором. Тієї ночі ми їхали з Хіросіми, в дорозі все складалось нормально, а вже в передмісті Токіо… Удар був такої сили, що ми посліпли, ми навіть не встигли збагнути: звідки, що це? Із живої дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнім проблиску свідомості змигнуло: «Вже нас нема! Ось так воно настає…» Щось подібне, мабуть, відбувалось і з тією художницею, котрій під час атомного вибуху над Хіросімою здалося, що вибухнуло сонце, сталася космічна катастрофа, – нещасна жінка потім і вмерла з думкою, що сонце справді вибухнуло й більше його не буде.

Опритомнівши, ми перемовились:

– Ти живий?

– А ти?

– Та наче…

Полісмени, надбігши до місця події, до того високого червоного фургона, який стусонув нас, із службовою вправністю вишарпнули з кабіни геть переляканого японця-водія, маленького, зіщуленого, який і не заперечував своєї провини, не виправдувався, – марно й відмагатись, мовляв, він, тільки він винен… Доки поліція була зайнята обстеженням та вирішувала, чи ми дотягнемо своїм ходом до амбасади, водій, не відходячи від Заболотного, уналим, беззахисне винуватим голосом пояснював, що з далекого рейсу йде, двадцять годин не залишав кабіни, вважав, що витримає, дотягне, одначе перевтома таки взяла своє: на якусь мить, може, очі склепилися, задрімав, і от…

– Здорово ж нам тоді пощастило, – коментує пригоду Заболотний. – Витримати такий удар – і зостатись живими, навіть не покаліченими… Ні, ми з тобою щасливі, як собі хоч!

– Якщо хто й відчув себе щасливим, – кажу до Заболотного, – так це той нещасний водійчик фургона… Бідолаха аж просяяв, коли ти заступився за нього перед полісменами, впросивши їх не заводити справи… Попокланявся, задкуючи до фургона, просто не вірив, що його відпускають…

– А що з нього візьмеш… Ухенькало людину в рейсі, це ж тільки уявити – майже добу за кермом.

Стугонить дорога. Справді мовби нічого вже для нас не існує, тільки ця швидкісна траса, її нескінченність, її гудучий, зникаючий у темряві бетон. Гуде й гуде під нами серед досвітніх просторів, розшматовує тумани, розтинає навпіл зоряні тауни й сіті, влітає в стугонливі тунелі й стрілою вилітає з них… При виїзді з міста перед нами виникла ціла сув'язь доріг, вони тут сплелися гігантським вузлом, – суцільний якийсь ієрогліф із заліза й бетону! Вигини, схрещення, повороти, розвороти, – здавалось, як ми й виберемось звідси. Десь унизу під нами – напереріз – гримотить залізниця, над нами в темряві теж залізна гуркотнява, там по мосту, серед плетива металевих конструкцій, безперервно пролітають силуети машин, проскакують на шалених швидкостях, з ночі – в ніч, з туману – в туман… Естакади, віадуки, химерна геометрія дорожніх споруд. Дуги доріг вигинаються увсебіч, діляться і єднаються, поскручувавшись, мов рептилії, проходячи одна крізь одну, і знов пружинно випростовуються, шукаючи простору, невідь-звідки виникаючи, невідь-куди ведучи… Світяться рекламні щити, летять навстріч загадкові цифри, знаки засторог, в'язь якихось дорожницьких вензелів, зрозумілих тільки для втаємничених. Ліда з свого кутка час від часу озирається:

– Вони їдуть за нами.

– Хто – вони?

– Вони… Оті.

– Заболотний, глянувши в люстерко, де видно, що відбувається на трасі за нами, сказав приспокійливо:

– Тобі здалось.

Дорога нуртує, пульсує, всьому, що обіч неї, вона передав свій шал. Можна уявити, як далеко сягає гул траси довколишні простори, де уce живе перебуває цілодобово під владою цього глухого, пульсуючого стугоніння… Ні вдень, ні вночі не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись.

– Ні, дорога – це таки життя, – згодом розмірковує Заболотний, вже без того пафосу, що раніш. – Є таки в вій якась магія. Згадай, який настрій обіймав нас, хлопчаків, коли одразу за село перед нами відкривався степовий шлях на Вигурівщину і десь далі, далі… Ми вже й тоді відчували, що дорога має в собі якусь таїну і велич.

– Лежить Гася, простяглася, як устане – неба дістане, – згадалась мені одна з наших дитячих загадок, і я звертаюсь з нею до Ліди: – Що це буде?

– Оця ваша «Гася»? – І дівча без будь-якого зусилля відгадує: – Звичайно ж, дорога… в специфічнім уявленні.

– Нічогенька собі Гася – всміхається у далеч траси Заболотний. – Кінця-краю їй нема… Вона єднає, вона й розлучає. Зрідка відповість, а частіше сама запитує про щось… І що цікаво: для всіх існує вона – як небо чи як повітря… Будь ласка: мчаться тут містери добрі й недобрі, білі, чорні, старі, молоді. Правдиві, брехливі. Сучасні донкіхоти й, може, сучасні гамлети, собакевичі. Поруч у потоці летять витончена душа й свиняче рило, зірка екрана й гангстер, геній і вбоге ніщо… Для всіх вона, друзі, ця траса летюча, для всіх! І на це треба зважати…