Читать книгу Ангели помсти - Олесь Ульяненко - Страница 2

Того дня я вирулював до військкомату. Ви запитаєте, чому я так пам’ятаю той день, відтоді ж пройшло немало років. Я вам скажу, що у мене з того дня лишилися фотокартки, бо були хрестини, і я поспішав, щоб устигнути змотатися до військкомату, до полковника Руденка, з конячими мордою і зубами. Воєнком подзвонив до Рибчика і в наказовому порядку звелів мені з’явитися до військкомату. Мені мало усміхалося гнати через усе містечко спочатку до військкома, а потім до Деминої. Спочатку я довго стояв на подвір’ї, майже до обіду, а потім мені сказали їхати, але перед тим заскочити на хвилину. Калістратенко хитався, п’яний мов чіп, очі червоні, мініатюрний тобі Геббельс. Підійшов, а щелепа ходором ходить, зуби цокотять, і говорить: «А на хєра їхати, який толк, що це, бля, дасть?» Полковник при мені пожбурив порожньою пляшкою. Вона прогула повз моє вухо, і я помітив, що це імпортне пійло, а може, ще від німецьких трофеїв лишилося, хоча навряд. Я глянув у вікно, а в кутку відпльовувався Калістратенко, розтираючи плече. У вікні гарний день, щось так радісно лоскотало серце, і я подумав, що не на добре все це, точно, нічого доброго з цієї поїздки не буде. Але поїхав. Я гнав 224-м кілометром харківської траси і, припадаючи до руля, обдумував досить весело нещодавню прикру сутичку, котра виникла між ними, і ловив себе на думці, чому б мені не дати ординарця, ну, хоча б на день, ото б захохмило у містечку. Дорогу я закинув кільцем, бо дуже вже був злий на двох цих недомірків, тому поїхав через ДРП, минув кілька порожніх ферм, далі від пустоти мені звело зуби і живота, нині там кабак на кабаку набудовано і босячня приїжджа, ніхто їх не поважає і не любить, бо це або сучі діти колишніх комуністів, або ті виблядки, які надивилися кіно та щось-таки на беззаконні у них і вийшло. Та не про це. Так я вирулив на Лубенську, якого дідька, сам не збагну. Але це мене і врятувало. Я заїхав на п’ятачок, там такі кущі порозростались. Одна гілка вдарила у вітрове скло. Тільки я підвів голову, а тут повзе, гуде, наче жук, ментовський сіро-жовтий «пазик» і несподівано іде юзом. Там, я повинен вам сказати, Гроза надумав щось будувати, а потім його посадили, і лишилася велетенська купа глини, яку розмивали дощі. Так-от, ментовський автобус врізався в іржаву цистерну, прямо в задок поцілував. Я опустив голову, а коли виліз із машини, то на пагорбі, недалеко від Деминої, побачив безногу братію Джулая. Вони стояли там усією командою: хто блискав медалями, хто фіксами, торохкотіли візочками. Мене аж підкинуло. Менти не встигли щось зметикувати, як гахнуло кілька пострілів. Запахло порохом, як на полюванні. Автобус протяжно загудів, подав назад. Тут ударили три довгі черги з автоматів, і не з ППШ, а точно з калашів, і посипалося скло. Пізніше бризнула кров. І гахнули відразу з автобуса два постріли, з двох стволів, а у дірці, там, де було вікно, мигнуло жовте полум’я. Важкий заячий дріб посік кущі. Це вже потім дізналися, що стріляв Моргун. А я побачив тільки ноги, взуті у стоптані китайські кеди. Один великий палець з ребристим нігтем виглядав у дірці на лівій нозі. Моргун викинув на асфальт латунні гільзи. Я бачив лише ноги і блискучі на полудневому сонці гільзи. Ствол, видно, нагрівся, і Моргун, осмикнувши палець, сказав:

– От йоб твою…

Він неквапом перезарядив берданку. Заіржав стартер. І знову з-за лісосмуги заторохкотіли автомати. А Моргун стоїть і світить двома лупами своїх черепашачих окулярів, підносить рушницю і гепає з неї. А потім, як нічого й не було, повертається і кричить:

– Ти, довбойоб, витягуй людей до балки…

А старший Силка лежить пузом на бруківці, писком у камінні, тільки одна рука піднята і водить пістолетом, наче іграшкою. Заіржав знову стартер, а з невидимої схованки вдарила безпорадна стрілянина. Двері автобуса висолопилися, повисли сірим язиком, і сержант Калініченко, два місяці тільки як на роботі, з луснутим черепом, гупнув лантухом на бруківку. Моргуна навіть не зачепило. Він стояв і перезаряджав берданку, бабахав, а в кущах за пагорбом навіжено верещало від кожного його пострілу. Нарешті Силка витягнув свого молодшого брата, закривавленого, ще два вискочили і, навіть не торкаючись зброї, побігли до вибалка, але один, якого звали Непийводою, кумедно запетляв, потім зігнувся в колінах, скинув руки до неба і грюкнувся в гравій. Силка штовхав брата, забрьоханого, швидше, у чужу кров і переляканого, а інші, пововтузившись з мертвим Непийводою, таки дісталися балки. Але тут закричав Непийвода, і всі побачили, як він корчиться на сонці в чорному комбінезоні, намагається зіп’ястися, а йому кричать: «Лежать, мать твою! Лежи!» Моргун загнав останній патрон, недокурок «Прими» без фільтра прилип до нижньої губи. Тут його ліва нога підігнулася. Він матюкнувся, сплюнув недокурок разом з кров’ю, ткнув стволом берданки у брук. Потім тихо повалився на бік і затих. Одне скельце з окулярів вилетіло, і там світила червоно-чорна діра. Тоді я побачив, як десять чоловік у військовому х/б, тягнучи мертвих і поранених, метнулися до лісосмуги. І тут Силка відкрив зі своїми ментами вогонь. Стріляли, треба сказати, вони паскудно, тут би і дитина влучила. Здається, вони поклали всіх, у кожному разі ніхто не добіг до лісосмуги. Звідти вискочив Глушковський, задер ноги і щось закричав, навперейми мені побіг солдатик.

Я зупинився і став чекати, мені було видно, як хутко розповзається безнога банда Джулая…

Я нічого не міг від неї приховати, як би того не хотів. Самовладний розсуд над своєю невпевненістю, хоча тоді наші дівчата ще пахли домашніми тістечками з вишнями, купували жовтеньких плюшевих качечок та ведмедиків, покурювали в кущах, почитували Карнегі і всіляку муть, що млявою хвилею докочувалася до нашого містечка. Я нічого не міг приховати від Марго, бо нічого не знав про неї. Пізніше згадається, що бачив її на косі золотистого пляжу в рожевому купальнику, і кришталики піску з краплями води струшувалися з її тіла кольору йоду, підігрітого щедрим полтавським сонцем; що ти перехоплював здивований погляд Марго у місцевому гастрономі, де затхлість старої цибулі та підгнилої картоплі набирала іншого запаху, і ви разом з нею відводите погляди, але з інших причин, і від того стає ніяково, наче нога зависла на сходинці від’їжджаючого автобуса. Пізніше, вдихаючи запах її шкіри, я вигадував неймовірні історії, пов’язані з нею. А може, вони були справжніми. Пізніше, тобто сьогодні, завтра, післязавтра, я запросто вивчав її, як великий коштовний камінь, що впав мені на долоню, як би це банально не звучало. Нас з’єднувало щось більше – це так, наче стоїш і дихаєш у замерзле вікно, здається, воно ніколи не розтане, а потім усе несподівано опадає, і перед тобою слізливе скло, що відкриває картину за картиною, страшнішу лютої зими і провінційної убогості. Тоді, раніше, я думав чистіше, ясніше, а світ не лягав переді мною безводною пустелею з самотнім подорожнім, який покинув свій дім і не знає ціни життю, але смерть достеменно поклала криві візерунки біля куточків очей, прямі лінії біля рота. Швидше, то одна з оман. Тож я нічого не міг приховати від Марго, бо нічого було приховувати, коли прийшов до Джулая, де ворота іншого світу з тюремним ляскотом закрилися за мною… Марго у білій шовковій вітровці, з сигаретою в руці і синіми хризантемами. Марго пахла дорогим димом, гіркуватими парфумами, квітами і холодним вітром з річки, де над водою ламали чорно-білі крила чайки. Я дивився на неї і розумів, що вона зараз існує поза цим домом, поза нерухомим небом, що синьо лягло на плечі, поза свинцевою водою річки з білими чайками, які плакали. І я не бажав того від неї одразу, як від інших жінок. Пізніше, через багато років, досвід проїсть мені життя, і надто пізно я зрозумію, що зробив велику помилку, зробивши крок назустріч коханню, а відтак набув того, чого бажав, але це вже без Марго. Жовтий спалах тільки-но висохлого листя бігав у її очах. З-під короткої плісированої спіднички виглядали ноги, вже майже жіночі, але без білого пуху й ознак волосся. Вона привіталася, мовчки зрізала кілька хризантем, мотнула головою, відганяючи золоту бджолу, що дратівливо рвала тишу.

– Киш! – прикрикнула вона на бджолу, а потім сказала замість привітання: – Ти до діда?

– Джулай у себе? – спитав я.

– Ні. Він на цвинтарі, – Марго відверто дивилася на мене своїми зеленими очиськами. Мені здавалось, що ті очі сміялися з мене, а насправді в них було щось інше, проте я довбнею стояв на місці й не міг зрушити ані на крок. І до, і після в Марго випромінювалося стільки чуттєвої ніжності, що навіть смерть не зітерла її рис, лишаючи висіти у повітрі тонкі полотна, чарівні тканини її присутності.

– Ага, – сказав я, сів на куцоногого дерев’яного ослінчика, близнюка двадцяти тисяч помножених на навколишні села ослінчиків. Закурив.

– Це правда, що ви оте надумали? – запитала вона, прилаштовуючи квіти у вазу, дорогу, аляпувату, з малюнками велетенських троянд та голубами, які цілуються.

– Ага.

– Ага, – передражнила вона. – Дід тут тобі багато чого не розповів… А… Воно тобі і не треба… – Марго блиснула одним оком, тому що стояла розвернута гостреньким плечем до мене, та я встиг помітити, що вона спостерігає за мною. – Але не вв’язуйся не в своє діло, – швидко додала вона і розвернулася до мене, війнувши спідничкою, показуючи свої стрункі, що аж дзвеніли, ноги.

– А з якого дива ти вирішила, що це не моє діло? – розкурюючи вогку сигарету, звернувся я до неї.

Вона продовжувала возитися з квітами, говорила через плече. Нарешті розвернулася. Марго взагалі добре трималася – холодно і невимушено.

– Ну, не знаю. Ти видний пацан. Молодий. Красивий. А тут такі діла. Тобі може перепасти найбільше. Скажи, якого біса?

Я затягнувся кислим димом.

– Ти мені подобаєшся, – сказав я.

– Брешеш, – сказала Марго, витягла «Данхіл», підкурила. – Це я в тебе закохана. Як побачила тебе вперше, так відразу сказала собі: ти пропала.

Я подавився димом.

– Чого це ти… Але… Але… – Марго закрила око і допомогла собі рукою, зовсім як доросла.

– Це правда, що дід нікого не підпускає і на десять кроків?

– Угу, напевне, – Марго кокетувала, закинувши догори голову і випускаючи цілий потік голубого диму. – Але не міряйся.

– В яких ділах?

– В будь-яких, тебе уб’ють раніше, ніж ти надумаєш мене поцілувати, – дзвінко засміялася.

– А що сьогодні робиш увечері?

– Я?! Буду на танцях.

– Зустрінемося?

– Авжеж. Тільки після десятої я баїньки. У Джулаїв комендантська година.

Вона взяла вазу з хризантемами і пішла до високого ґанку.

Станція з коліями, зі свистками електропоїздів, тоненькими струмочками диму в небо. Жовті вогні пливуть рідким киселем, проповзають очима безликі горби вагонів, відходячи в сизу дірку до переїзду, і видавалося, що там-от починається зовсім інша країна, не схожа на нашу, – таке відчуття з’являлося в дитинстві й ніколи не відпускало. Зараз ми сидимо вночі, в серпні, і, крім тріщання цвіркунів, нічого не чути. Ми капітани. Ульян, Вєнька, я і Пономарь. У нас урочистий празник, як на уроці фізкультури, намагається жартувати Кабан. У нього і жарти ідіотські, і сам він придурок. Ульян дивиться поверх гори велетенських колод. Видно його бар. Кабан плює крізь зуби, блискає фіксами, чвиркає через нижню губу. А ми вдивляємось у жовте вариво залізничного вокзалу. Ніч стовпами пробивають сигнальні вогні. Відгудів, тріскаючи камінчиками по рейках, поїзд. За півгодини пройде останній, на Москву, і тоді міст провалиться у теплу чашку нічного серпня. Сьогодні ми вирішили ганашити хачиків. Відразу, щойно Ульян серйозно домовиться нарешті з Джулаєм. На диво, ця маленька сучка, з рожевими щічками, в бордовій майці, сама почала проситися. Ми відмовили, вірніше, я, Кабан і Вєнька. Вона продовжувала якось ненав’язливо, як ніхто з наших дівчат, повторювати своє прохання. Це біля двору, а у вікні я бачив кремезну тінь Джулая. Ми не хотіли брати її, кожен зі своєї причини. А Ульян мовчав. Але я знав, що він напружено думав, і справа тут не лише в Марго. І я сказав:

– Перестань собі сушити голову. Воно саме випливе.

– Ти думаєш, я через неї?

– Якоюсь мірою. Не зовсім.

– Ми з Пономарьом не розуміємо, як вона може бути в курсі справ Джулая? Інститутка, мать твою…

– Я тобі кажу – менше думай.

– Отож.

– Отож.

Ми закурили і почекали, коли в сигнальній будці загориться вогник. На тому кінці зяяла чорна діра і було, як у діжці.

Ми сиділи, копирсаючи подрібнений гравій носаками кросівок у центрі, біля пам’ятника Леніну, в парку, і роздумували вголос, що років так через десять буде з Кабаном. Хохо сказав, що Кабан буде лисим, мов залупа, а Пономарь додав, що торгуватиме разом з корейцями кавунами. Шикуватиме в джерсі й питиме мінеральну воду «Боржомі», додав я. Кабан засунув свої клешні у кишені спортивних штанів і почав збивати пилюку замшевими кросівками.

– Бля, ти їх тільки одягнув, – сказав Пономарь.

– Нічого, нові купить, – спокійно резюмував Хохо. І тільки тоді я помітив, що Вєнька кілька хвилин за кимось спостерігає в каштановій алеї біля гастроному.

– Вєнька, ти нічого мені не хочеш сказати? – запитав я і подивився у темну каштанову алею зі свавільними тінями, що шмигали там.

– А ти не здогадуєшся, ага?

Я не знав, що говорити, але коли мовчиш, то не набагато краще. Потім, коли всі наче по команді повернули у мій бік голови, я не дивився на них, а, відчуваючи спиною їхній запитальний поклик, вивчав темну алею. Я рушив першим. Пішов червоним гравієм, підчепивши дорогою носаком білі канни біля підніжжя пам’ятника вождю. Хтось біля кінотеатру завив, і Кабан тицьнув дулю. Квакнуло і заглухло.

– Підарюги! – заверещав Кабан.

– Закрий хавло, – сказав Пономарь, закурив і, кусаючи щоку, виміряв траєкторію, де ми рухалися одне одному назустріч – Марго і я.

– Обережніше, – сказав він і незворушно подивився на зелену стіну парку. Решта, що лишилася сидіти на лавці, періодично спльовуючи, думала про пляж на Голубисі.

Приходить осінь, з паленим листям, з оксамитом у деревах, короткими днями, і я завжди о такій порі печально про когось думаю, і з часом я все частіше згадую Марго, з гнучким підлітковим тілом, блискучими зоряними очима, ніжною, але дорослою посмішкою, і Джулая. Так, ви скажете, що про живих чи про тих людей, які поруч, ніколи так не думають, і, можливо, я погоджусь, але ніколи не візьмуся сперечатися. Дурна справа – ганятися за своєю печаллю, але іноді з тієї печалі ми живі. От і зараз я дивлюся на Марго й Ульяна, і вони бовтаються в сліпучому колодязі болю. І я повторюю це безперестану, наче закляття, наче пісню. А коли втома від життя проходить, знову хочеться жити, рухатись, думати, любити. Цей залишок незатишної пам’яті в’ївся, потягнувся відтоді, коли я, мій брат з шістьма міліціонерами і Моргуном попали під обстріл солдатів під командою Глушковського. Четверо з шести загинуло. Двоє відразу, двоє по дорозі, ще в санітарному тарантасі Олешка. А Моргун лишився жити ще до четверга. Потім несподівано помер на ранок, у повній безпам’яті забухтів тарабарщину, доки якась баба в коридорі не сказала, що він молиться Богові. Так, він прожив до полудня, рівно до другої години, бо перед цим приходила тітка і лишила мені свого годинника марки «Слава», а лікар наказав приймати сині пігулки щогодини. А потім щось трапилося. Ні, не тоді, коли приходила тітка, а тоді, коли баба в коридорі сказала, що Моргун молиться Богові. Щось дійсно трапилось. І я чомусь попросив у Бога, кривлячись від огиди, бо нас так учили, розумієте, щоб він мене відразу зробив полковником міліції. Моргун захрипів. А санітарка, як мені спочатку здалося, бубніла над ним, але пізніше я зрозумів: то молилася зовсім не смердюча скотарським гноєм санітарка Нюська з Вишняків, а Моргун, і мені зробилося соромно через те, що я так обережно думав про Бога, хоча мине багато часу, і буду далі про нього думати обережно. Самі розумієте чому. Відчинене наполовину вікно впускало запахи, звуки. Хтось із довгим інтервалом б’є об метал, можна було уявити, як невидимий заносить у повітрі руку з молотком, довго чекає, а потім опускає з садистською насолодою. А я лежав напроти, через тонку фанерну стінку, в сусідній палаті, стіна в одному місці пробита і заклеєна газетами. З мідного рукомийника крапля за краплею збігала вода, дзвінко розбиваючись об дюралеву миску, а Моргун кричав, щоб виключили звук. Дивно, але люди казали, що аби таке трапилося з ним у Полтаві, то він би неодмінно вижив, бо там в області першокласні лікарі. Не знаю. Куля йому влучила в око і вийшла через потилицю. Мозок лишився неушкодженим. А помер Моргун від банального запалення. Брат мій не відходив від нього кілька днів, і то тільки тому, що мати йому прямо заявила, щоб він, сучий син, ніколи більше не з’являвся на очі. Пізніше його і Глушковського взяли під варту. І тоді кожного ранку мати збиралася з торбами бити поклони начальству.

Так тривало три місяці. Ми вже й не сподівалися, та раптом його випустили, а Шльому, казали, шльопнули. І от диво: заявляється Глушковський, весь у цивільному, в шикарному кремовому костюмі, червонопикий, тільки очі якось по-вовчому пасуть усіх. Років з десять ми його не бачили, того Глушковського. Я вже в міліції працював. А Шльому запам’ятав, тому що він називався вже не Микитою, а Шльомою. Років отак з п’ять Шльома ще валандався з братами Ульяненками до ресторану. Мені навіть двох доводилося брати за п’янку, а пізніше мене перевели на сискаря, тобто дали водити собаку, від чого дотепер кличуть Собаководом, але я не зважаю. Його почали тягати до особістів, у восьмий кабінет, але і там ми розминулися. Зіткнулися якось у вузькому коридорі, а Шльома навіть не бачив мене, пройшов, мокрий увесь від смердючого поту, одутлий, з фіолетовими мішками під очима. Розказували, що Шльома ляпав язиком про швидкий кінець Совєтського Союзу, слухав Висоцького і ще якусь заборонену маячню. Пізніше його привезли з хорольського пляжу посинілого, і він помер за годину від гострої серцевої недостатності рівно о дванадцятій годині в оточенні гарних жінок, приятелів, випивки й незрозумілої в цих краях музики. А якраз перед зимою, коли брата уже дістав туберкульоз, він мені розповів про Шльому, але нічого не сказав про той випадок, що коштував життя багатьом з нас, напевне, і мій шматок лишився там лежати, під Деминою Балкою. Поговорювали, що Шльома у Чехословаччині в шістдесят восьмому застрелив солдата, який відмовився виконувати наказ.

Народження, смерть і весілля в наших краях, як і в усьому світі, – також головні історії. Смерть в устах моїх земляків звучить, як щось урочисте, і не лишає нічого такого, що могло б обговорюватися. Холодно і виважено, звична тобі справа. І, спостерігаючи за Марго й Ульяном, я подумав саме про це. Інакше не могло і трапитись, але саме не з ними, і особливо не з нею. Ульяна, який був білою вороною, який хотів робити щось таке, що розганяло б ночами кров у венах, я прекрасно розумів, бо він належав до іншого світу, і лише якась фатальна необхідність змушувала його йти по похилій. Хоча як дізнаєшся, де криється гіркота людського спустошення, зради, перелюбу? Він явно не належав до цього крихітного комфортабельного, наче американська газова камера, світу зі свинарниками, розваленими церквами, з п’яницями, які підсмикують рік у рік одну й ту ж діру в паркані. Вони з Марго одне ціле. І це мене печалило найбільше. Але є таке, що коли любиш жінку, то потроху чи нехотя починаєш любити і її оточення, її паскудні звички. Не винятком був тоді і я. Але можу чесно сказати, що вона з печальною втомою, так само, як і Ульян, тягнулася до химерного світу, але надто пізно, бо тяжка бронзова лапа її діда Джулая переламала на дрібні шматки. Саме життя цього старого придурка залишило велетенські невиліковні зарубки на мені, на моєму братові, на Марго, особливо на ній, висмикнувши з якогось полудневого прекрасного сну, того сну, що у жінки називається очікуванням долі. Жодної людини у нашому містечку відтоді, як з’явилася Марго, не знайшлося, яка б з відкритим ротом захоплено не дивилася, як іде Марго разом із сонцем і вітром. А у мене, наче всі тридцять два зуби, ниє рука, перебита під Деминою Балкою солдатською кулею.

Ми стояли під велетенськими вікнами головпошти, і там пливло тонке літнє сонце; хоча було під обід, а вже висіла духота, із запахом навколишніх озер, і серпень невблаганно підганяв осінь. Ми дивились одне на одного і нічого не розуміли. Я себе почував скованим тисячами поглядів. Принаймні так видавалося. Я плив назустріч її очам, як на зустріч з ненажерливим часом, щось писали про таке в романах, що їх читала Марго. Їй було однаково, що нас прострілює половина містечка, а за її сімейством водилося щось більше, про що просто боялися говорити. Проте і це для мене не мало ніякого значення. Я дивився на шматок сірого асфальту, на протилежну стіну будинку, червону, крізь липову алею, і, чесно кажучи, мені все обридло, і було байдуже. Тоді я нахилився і м’яко поцілував її у губи, не так, як раніше цілував наших дівчат. Марго подалася спочатку назад, затримала дихання, піднялася навшпиньки і, не соромлячись, прямо-таки притиснулася до мене, а потім просто сказала:

– Ходімо.

– Так.

Марго з цікавістю розглядала моє пристанище: книги, вирізки, кілька попільниць, схожих на Везувія, друкарську машинку «Ортах», боксерські рукавички, портрет Джека Лондона. Марго мовчала, вільно рухаючись між усім цим чоловічим бедламом. Вона здавалася мені набагато дорослішою, ніж видавалася спочатку. Вона сама запропонувала піти, і це найбільше вибивало з колії. Тому що наші хлопці, щоб склеїти дівчину, повести на хату, говорили приблизно так: «Пішли послухаємо до мене музику…» або щось на зразок цього. Ми опинилися в нерівному становищі. Марго мовчала, а я дивився, як вона ходить кімнатою. Потім повернулася, заглянула мені в очі (і так вона буде повертатися все своє життя).

– Хитрюга, – просто сказала вона.

– Ти розчарована? – запитав я.

– Приємно, – і вона уставилася на мене велетенськими очиськами, а світло в кімнаті ледь-ледь пливло, знадвору закидали свої тіні яблуні.

– Ні. А всі чомусь вважають тебе за покидька. Але, напевне, тому, що бояться.

– Навіть Джулай.

– Джулай точно боїться тебе. Правда, йому є чого тебе боятися. Він говорить, що з усієї цієї молокососні тільки в одного Ульяна невідомо що в голові твориться, – вона стенула плечима. – І він правий.

– Джулай не ідіот.

– Це точно.

Я почав цілувати її, а вона тихо і рівно дихала мені у вухо. Ми цілувалися вічність, ми цілувалися довго, ми цілувалися так, наче боялися завдати одне одному болю, вона притиснулася до мене усім тілом, наче рятуючись.

– Коханий, – тільки і сказала вона, але вклала у це слово більше змісту, ніж буде вкладати потім, через багато років, через товщу днів і дощів. І не тому, що зараз це трапилося з нею вперше, а, видно, від того, що вона втратила це кохання тут, наповнивши слова змістом і досвідом, втратила, щоб кинути його у темряву, полишивши невідомо кому безсоромну темну ніч спогадів, без сподівань, як і належить для кохання. І в ліжку, де Марго спала, вона нагадувала дитину: напіврозтулені уста, переривчате дихання, подібне до схлипування. Пізніше я зрозумів, чому згадував Марго без суму: вона прийшла до мене, як та жінка, на яку чекають усе життя. З Марго не було ніяких проблем, бо це була саме та жінка. Вона була частиною безмежного почуття. Марго дарувала мені доля. Все ставало зрозумілим. Хоча прийшов час і все змінилося… Вона тихо спала, місяць затоплював усе навколо, наче сніг. Я закурив сигарету, останню, підійшов до вікна і відчув радісну порожнечу в голові. Я курив і дивився на наш двір, з розлогими яблунями, гойдалкою, довгим сараєм, а місячне сяйво з голубого кольору переходило у синій. І тут – звук, довгий, протяжний, потім уривчастий. Пес, піднявши ногу, намочив перевернуту жерстину. Я розсміявся тихо, майже беззвучно, і Марго щось сказала уві сні. Крізь перекошені балки, мотузки я побачив місто наче вперше в житті. Я нібито існував окремо від Пономаря, від Кабана, від Вєньки, від Хохо. Але там не було Марго. І тут я відчув страх тієї порожнечі. Так прийшов досвід, немудрий, найстрашніший. Несподівано розумієш, що можеш втратити, але мусиш іти вперед, знайти те, що тебе чекає на тому кінці життя чи слави.

Вірмени з’явились у нашому містечку відразу по від’їзді французів, які будували гігантський за тими масштабами молокозавод. Звичайно, вони не перетягли весь свій аул у центральну частину країни, їх стали помічати тоді, коли від них спасу не було. Пліткарі говорили, що це через головного інженера, у якого жінка вірменка, але це дурниця. Вірмени окупували моментально чоботарське ремесло, асфальтний заводик, шабашки, прийом склотари, макулатури, санепідемстанцію. Вони відразу посунули циган, які кодлувалися на Старому автовокзалі, отам, біля дубків. Цигани підкинули Джулаю підкупного, хоча вони ніколи не ходили під його дахом, це було свавілля, безлад. До цього в Хоролі про наркотики знало не більше десяти чоловік. Що між безногими і циганами відбулося, невідомо, але того разу з першого заходу циганам довелося поступитися. Джулая під конвоєм, із собаками, які харчали в сухий серпневий полудень, тягали по міліціях. Тягали довго через те, що Джулай, який ніколи не управляв транспортом, купив собі з якогось дива «Волгу». Все місто знало потім, що кавового кольору «Волга» – це причина конфлікту з владою. На машині все і закінчилося того разу. Справи Джулая пішли несподівано вгору. Хоча з Любкою ще не жив відверто, але те, що вона його трималася, ні для кого не було великим секретом. Її Калістратенко запив, і всі розуміли, від чого: не так від того, що Любка злигалася з ким попало, а швидше від того, що вона, як виявилося, не проста баришня. Батько у неї в обкомі займав неабияку посаду, і сам Брежнєв його любив, і це вже точно не плітки. Батьків того Джулая ніхто не знав, і він з нашого містечка, з навколишніх сіл і міст викручував божевільні бабки, і ніхто його не зупиняв. Наш продвинутий «кишлак» міг слугувати взірцем суспільного добробуту як тоді, так і тепер. Тільки, власне, для театрального шоу. За кількістю чудотворців, злодіїв та клоунів Хорол стоїть попереду всіх міст Полтавщини, якщо не брати до уваги всю країну. Жінки тут мають свою думку, а чоловіки спиваються, тільки зіп’явшись на ноги. Проте, на диво, вони дають чудове потомство. Хлопці виростають відчайдухами, але з тарганами в голові, їх тягне кудись у таке, що ніхто й подумати не може. Так, само собою зрозуміло, дівчата тут робили собі «подарунки» на день народження – віддавалися з шиком, як вони вважали. Дурість, але вони вкладали в цей перший раз якийсь символічний зміст. Але що може породити лялькове містечко, вичищене до солодкавої непристойності, оточене безкінечними полями, продуте гулкими вітрами, з білими купками селищ на узбіччях рудих степів, з дратівливим світлом ставків. Тому ніхто і не здивувався, коли виникли почуття між Джулаєм і Любкою, першою красунею, хоча злі язики досить точно визначили, що тут замішані великі гроші. Якщо то неправда, лишається дивуватися. Вони зустрічалися ще до того, як у Дубках п’яний Калістратенко накинув собі зашморга. Поруч, у старому німецькому окопі, спала п’яна в дрезину Нюрка, в минулому техробітниця, чорна і товста, як труба. Але найголовніше було попереду: Джулай і Любка вже відкрито ходили до ресторану, відвідували гостей, ярмарки десь за місяць до того, як старший Силка самовільно надумав влаштувати облаву на безногих. Як там опинився загін солдатів з Глушковським, лишилося таємницею. Але точно відомо, що Шльома мав наказ охороняти Джулая, як блудливу коханку. Темний, таємничий наказ. Але що за тим наказом стояла страшна сила, не викликало сумнівів. Шльома і Силка пошилися в дурні – зчинили галас аж до Москви. Комусь, видно, добре грів кишеню об-щак Джулая. Іншого не виходило. Про небачені багатства Джулая говорили за чаєм, кавою, чаркою, у ліжку, під час статевого акту і після, в черзі за морквою, перед смертю, у добрі, гніві – все це поєднувалося в одну густу, таємничу казку, яка в житті нічого не важила. Але з цього можна зробити висновок, чому така нездорова колотнеча навколо безногого каліки, хоча чисто ірраціональні здвиги теж були присутні. Дійсно, так піднятися з обідранця, та ще й безногого, точно йому допомагав або Бог, або чорт, не інакше. За тридцять років своєї діяльності (двадцять з них він прожив з Любкою Калістратенко, яка померла, згоріла за півроку від раку) всього раз притягав його до відповідальності місцевий суддя, та й то відбувся штрафом у двадцять карбованців, котрий так і не сплатив, хоча в заповіті вказав, щоб того папірця судді Коломійцю поклали в труну. Й ось ці чутки морочили голову місцевому населенню, яке, то скрегочучи зубами, то проклинаючи, то пускаючи зелену слину заздрощів, дивилося на нього, як на чудовисько, котрому не варто жити. Всі інші – звісно, інша справа. Напевне, ще й тому Джулай жив, наперекір усім. Звичайно, це перебільшення, але хотілося думати так, бо старий викликав повагу, хотіли того чи ні. А так він нікого не помічав, доки не закувала біда у його домі, й тоді на нього подивилися по-іншому, як на здорову людину, вже без жалості. І всі готові були його розтерзати. Спочатку за другою ходкою з’явилися вірмени. Потім безногих, незважаючи на пенсійний вік, почали саджати за ґрати: на рік, на два, а то і просто тримали під слідством. Вони виходили. Наче нічого й не сталося прокручували свої оборудки. Стукачів у середовищі безногих не було, як то, скажімо, спостерігалося у вурок. Жора Стрижак був першим філером, що дозволяло йому під час горбачовського сухого закону тинятися п’яним вулицями і чіплятися до вухатих фраєрів. Пізніше у нього на шиї вискочить виразка, зовсім невелика, з молоду горошинку, вона розросталася все швидше і швидше, доки в одній із клінік не сказали, що це рак. Дружина, писана, справжня кіношна красуня, почала таскати його по всіх лікарнях, знахарях, які чаділи в синьому диму, що виїдав очі, виливали воском на воду, на молоко, кидали на запацьорені карти, але марно. Жора захворів і помер. Спочатку на радість місту, а потім і на її. Давно, коли дружина була молодою, то, заклавшись на її вірність, Жора змусив її пройтися голою сквером. Що і було виконано. Після смерті всі його швидко забули. Той же Жора навів стрілки вірменам, але першу хвилю вдалося придавити. За другим приходом вони засіли наміцно. І ця історія вже стосувалася конкретно Джулая і Марго. Бо тоді, в перший вірменський прихід, Джулай тільки ставав на ноги в повному розумінні слова. Щойно Любка офіційно перейшла до нього, то Джулай вирівнявся до закону. Його кореші збудували собі триповерхові доміни, замовили японські милиці, обзавелися коханками, дружинами і дітьми. З першим вірменським приходом Джулаю вдалося зіштовхнути циган з вірменами. Війна була глухою, майже непомітною, але обидві сторони пачками відправлялися на нари, а братія Джулая продовжувала нарощувати капітал. Тоді-то і почалися серед вурок балачки про общак безногих. Джулай як фігура став поперек горла не одному Замілю, верховоді вірмен, хоча він був напівкровкою, поміссю вірменина та татарина. Як пізніше з’ясувалося, він простий український селюк, хоча дід у нього таки справді був висланим вірменом. Хитрі цигани відступили зі своїх наметів. Потім запанував спокій, але вурки у цій міжусобиці теж витримали паузу, і скоро міліцейські наряди, скеровані вуркаганськими стукачами, почали шмонати вірмен і безногих. Вірмен брали в їхніх будинках, а безногих виловлювали по ярах на армійських «уралах». Припинили тільки тоді, коли вірмени опинилися в каталажках, а безногі зачаїлися в норах під Заяр’ям, міліція вичікувала. Наче невидима рука, невідомо ким спрямована, зупинила сірий мишачий потік міліціянтів. Але без Любки не обійшлося. Вона тоді вже почала, скажу вам, хиріти, і сам Джулай кислий робився, коли його погляд падав на дружину. Зараз він був на виду: на відкритті будівництв, на благодійних концертах. Він ще встиг побудувати три велетенських будинки Шипові, Гансу та Безкоровайному, колишньому менту, в котрого не було не тільки ніг, а ще й ліва рука ледь-ледь слугувала. Хто згадує, як жив у ті часи, що належали по праву Джулаю і першому секретарю райкому, навряд чи жалкував. Одні брати Ульяненки не визнавали його. Вони навіть не намагалися стати на рівну ногу. Не визнавали, і край. Особливо середній, Славка, прозваний Льовою за крутий гонор, меткий розум і міцну руку. Ульяненки взагалі трималися своїм кланом і наганяли страху не лише на своє містечко, а й на район. Жахом від них віяло, бо відчайдухи і непередбачувані були, доки один за одним дурні випадки не почали зводити їх у могилу. Проте Джулай їх обходив, не загравав, і це можна було вважати за взаємну повагу. Тому-то менший Ульян, син Славки, так приглянувся Джулаю. Та в безкорисливість цього уйобка я мало вірю. Але зі смертю Любки щаслива пора у Джулая пішла на захід, і не тому, що Любка забрала в могилу всі зв’язки, адже все трималося на її авторитеті й силі її паркінсонового батька. А таки Джулай печально любив Любку. А може, і використовував, а може, те й інше. Вона відразу народила від нього дівчинку, яка стала матір’ю Марго. І сама Марго була просто копією Анни, тихої і врівноваженої, до того тендітної, що повітря не зрушить, як пройде мимо вас. Анна жила книгами, кіно. І нічим більше. Оборудки батька і матері не стосувалися її. Такою видалася й Марго. Анну чоловіки не цікавили, а тому ніхто біля неї не крутився. Анна подалася до Пітера, де вийшла за чоловіка на тридцять років старшого за неї, але з любові. У нас таких чоловіків називають тхориками: у вічно запітнілих окулярах, високий і худий, мов жердина для опудала, на яке ще не натягли ганчір’я. Але цей тхоряка завідував на той час ледь не всією медициною Союзу, так поговорювали, хоча, за однією версією, був він медиком-хіміком. З їхнього шлюбу народилася Марго, щаслива дитина кохання, яка прожила п’ятнадцять років у Пітері, щоб потім снігом травневим звалитися на голову своєму дідові. Якраз у найскрутніший момент його життя. Марія Ульяненчиха говорила, що Марго приїхала перед самою перебудовою, але я можу сплутати, просто у Марії стоїть дата смерті – 1984 рік. Ага, тоді Марго – це маленьке чудо – з’явилася у нас пізніше. І тут, напевне, якась таємниця. Відразу по приїзді Джулай почав «двірняк», намагаючись вивести справи з глухого кута, бо більшість зароблених грошей, видно, йшла на хабарі, а чиновники нахабніли по-псячому; і тоді хтось сказав, що багатство Джулая – то вигадка, не краща, ніж про каравани золота, які затонули на турецьких галерах під Вишняками. Але ніхто не знав, чи безногий босяк жлобиться, чи просто вичікує момент. І чому тоді в його домі нікого не з’явилося з родичів Любки. Приїхала одна Марго.

Ми тихо перейшли колії. Простір пропливав, наче чорне густе шосе. Повітря ватяне. Ми йшли і не знали, що о цій порі безногий Валера Кавалер засунув шило в серце Серьожі Сероняну за те, що той підкинув трипер його доньці, своїй полюбовниці, яку ж і присадив два роки тому сам на наркоту. І тоді Валера, який відійшов від справ, звернувся до Джулая. Валера говорив, а Джулай мовчав, тільки ганяв то вперед, то назад візок. Валера повторював щось багато разів, але Джулай мовчав, мовчало і його оточення, і всі розуміли: якщо старий не скаже слово, то це принаймні початок кінця. Тиша була така глуха, що можна почути, як на Пристані кричать чайки. Повітря стояло до того чисте, наповнене сонцем, що можна було простягнути руку, торкнутися озер, степу, а білі купки сіл нагадували кондитерські вироби. Нарешті Джулай сказав, що до часу треба потерпіти. Валера нічого не сказав, а розвернувся і пошкандибав на своїх протезах додому. І він пішов чекати свого часу. І зараз він пробив: далекі звуки пароплавів нагадували залиті морською піною, обдуті солоним вітром порти. І цієї миті, із жахом дивлячись на обличчя Ульяна, непорушне, як вирізане зі шматка крейди, я раптом зрозумів, що час пробив і це добром не скінчиться. Ульян курив і дивився, як на світлофорі проблимало зелене вічко вогника. Він мовчки обернувся до Пономаря. І бригада рушила, розщеплюючись на три хвости, наче нічне чудисько, котре слизько і мокро повзло до своєї жертви. Три частини бригади обходили вагони, що стояли в тупику. Темнота ватяна. Тільки вогні вікон вилущуються. Це був початок війни, і тут ми могли схибити, бо цього разу вірмени виставили нехилого відкупного Жорі та Кузі, верткому, схожому на шоколадного чортика, з вологим поглядом хронічного наркомана. У місті обстановка не дуже була приємна, взагалі, прийшлі окуповували метр за метром, і нашим не вистачало ані роботи, ані торгівлі, ані дівчат. Можливо, це нам так здавалося. Але вірмени поставили на биту карту. Кузя мав язик без кісток, тому переконав, що основна бригада покірно перейде під вірменське крило. Головне – їм необхідно накрити Джулая. Але того ж дня приїхав рідний брат Марго, Тюльпін, а насправді він носив прізвище батька – Батрак, а те Тюльпін невідомо де взялося, – і вони втрьох – Джулай, Ульян і Тюльпін – проговорили до ранку, а Марго подавала закуски, і ніхто не звернув уваги, що дівці всього п’ятнадцять років, просто дивина, та й годі. Небезпечно думати, що ти знаєш те, чого ніхто не знає, коротше – всі ідіоти, лише у тебе в голові рій золотих бджіл. Саме так, напевне, думав Серьожа Серонян. Ми взагалі нічого не думали. Але до того часу на забутій фермі сховали чотири саморобних стволи, а ще два вальтери й один карабін. Ось так. Нам не треба учитися не боятися, якраз була пора – нічого не боятися.

Пономарь дізнався про Батрака ранком, у четвер. Пономарь куснув губу, переглянувся з Ульяном, але у ньому вже кипіла гримуча ртуть, і нічого змінити, здавалося, не можна. Вони ударили з Ульяном по руках, і справу про війну було в одну мить вирішено. Можу вам упевнено сказати, що, окрім Джулая, Батрака, Ульяна, Пономаря, ніхто не знав істинної причини цієї заворухи, яка гордо називалася війною. Паскудне те, що ми, решта – Кабан, Хохо і я, – не відчували себе героями. Взагалі у Хохо на те, що пахне смаленим, був особливий нюх. Від того часу пройшло двадцять, якщо не більше, років, і я, сивіючий, ставлю собі питання: повернись назад час, зупинися на тій межі, яку ти вибрав, чи вчинив би кожен з нас інакше? Гадаю, що ніхто з нас інакше б не вчинив. Нам не треба було ставати чоловіками. Ми ними вже були. Ми відстоювали свою честь в один тільки нам відомий спосіб. Ми відстоювали свою честь саме так, наче від цього залежало врятування цілого світу. Не інакше… І отже, ми тихо перетнули колії, торкаючись один одного плечима, наче випадково, але тримаючись один за одного. Ми були дітьми з дорослими серцями. Ось хто ми були. З лісосмуги наступав Шнапс, озброєний важкою артилерією: одним дробовиком і купою ланцюгів та арматури. До цього дня ми до подібного не вдавались, але самі не знали, як пішли на таке. Я ж кажу: ніхто не вважав сумнівним те, що ми робили. Ульян з Пономарьом мали нюх на час і на людей. І у мене засмоктало під ложечкою. Мені захотілося, щоб це виявилося сном і я враз прокинувся і побачив яскравий ранок.

Пономарь підійшов і вдарив ногою у двері. Всередині загуло і заворушилося. Пономарь ударив ще раз.

– Дивись за дверима, – сказав я Кабану. – Зараз вони полізуть.

Кабан мотнув головою, але не тому, що згоден. Різкий удар цеглини потрапив йому в щелепу.

Двері розчинилися, і кілька чоловік висипало звідти, лементуючи, мов купа чортів. Удари посипалися на них звідусюди. Я звалив одного, добив ногами. Другий свінгонув мене в щелепу. Пономарь працював одними кулаками проти здоровенного, у два метри зросту, вірменина. Здебільшого вони малі. Я такого зроду не бачив. Шнапс підоспів вчасно. Хуркнула арматура, здоровило звалився мов підкошений. І тут заговорила артилерія. Забабахкали берданки. Крупний дріб ударив по обшивках. Вірмени, рачкуючи, подалися до виходу. Ми добивали їх дорогою. Збивали з ніг і гамселили так, що тріщали кістки. Вірмени кричали, щоб їх не вбивали. Нарешті всі вони сховалися у вагончику.

– Кабан, – крикнув я, – дріт!

Ми закрутили дротом двері. Вагон обліпили і покотили гуртом до тупика.

– Там є наші, – сказав Шнапс. – М’який з Сявою.

– Нічого, прокатаються, – відповів Пономарь, пхаючи вагона. Нарешті вагон набрав швидкість і з усього розгону вмазався у стіну.

– Тепер навперейми. До смоловарні! – крикнув Ульян.

І ми побігли в темряву. Бігли, наче цілу вічність, хоча всього перескочили через колію, пройшли бурти з буряками і зупинилися біля смоловарного будинку.

– Не стріляйте по вікнах, – сказав Пономарь.

Четверо наших стрільців зробили добрячий залп. Потім решта ввалилася у кімнатку, де лежали на ліжках обдовбані наркотою вірмени. Загули гідравліки. Хруснули ребра, і бризнула кров. Кабан місив у дикому отупінні.

– Суки, ви мені носа поламали. Суки! Найнещасніший мужик у світі!

Усе закінчилося через п’ятнадцять хвилин. Ми посунули до заготзерна. Там ще шестеро. Їх застали з нашими блядями. Двох почепили вниз головою, решту роздягли, а одяг забрали. Кабан якійсь бляді розквасив усю мармизу. На сьогодні все закінчилось. Ульян звернув до заярського ставка і потопив там ланцюги, стволи, арматуру.

Я прискочив, коли все закінчилося. Нічого страшного, окрім поламаних ребер, підбитих очей та двох зламаних щелеп. Проте вірмени мовчали. Двоє сержантів витягли цілий кульок макової соломки. Я подався в центр, де лежав Серонян, проткнутий у серце шилом.

– Що у тебе, старий? – під’їхав полковник Коломієць.

– Найстрашніше, товаришу полковник, – качан в задниці, – відповів я тим же поважним, навіть трохи панібратським голосом.

– Та чорт з ними. Хтось за нас порядок наводить. Але ось грабонули Білявського й ощадкасу, – сказав полковник і подивився на темні яри.

Я проковтнув і подивився на нього.

– Значить, так. Я їду в Трускавець, – двоє санітарів вантажили Сероняна. – Блядь, а він куценький був. Тьху, на місці баби я б з ним на одному гектарі срати не сів.

– Так точно, товаришу полковник.

– А ти давай, Гриша, розбирайся. Без Сероняна у нас четверо жмурів. Ось так. А я до Трускавця.

Я на той час давно покинув поліклініку. Зразу після смерті лікарки влаштувався на бензозаправник слюсарем. Який слюсар на бензозаправнику? Така у мене і робота. Того дня я прикручував стопсигнали одному вірмену. Я вам роз’ясню: тут до бензозаправника приліпилося маленьке СТО. От я на дві парафії і тягався. А мій бовдур ґарував, як виявилося, у центрі, вибиваючи зуби. Але точно можу сказати: вірмен сидів у машині. Курить і слова, бидло, не зронить, наче я йому щось винен. Але мало того. Підкочує чорна «Волга». І вилазить з неї Едік Батрак. В диміну. На Батрака подивишся – то мій нащадок, який висиджує на паркані в центрі міста, плює крізь зуби, товче писки, смалить дешевий портвейн, – ангел, а не синаш, коли подивишся на цього Батрака. Він ще в тому році натягнув нещасну секретарку самого голови райкому. Зайшов, типу, дядя Ваня, привіт вам, а виходив, то заволік до туалету і відтрахав по повній програмі. От він на напівзігнутих підходить і говорить:

– А, Ашот-кашалот, здоров.

– Коли ти чоловіком станеш? – спитав Ашот, струшуючи у вікно попіл.

– Все путьом. Все буде, як домовилися. Підкинь трохи ширива. У мене гості.

– Бля, токо запалишся, то…

– А то шо, – Батрак озвірів, очі скляні зробилися, витягнув вальтер і ткнув у ніздрю вірмену.

– А це бачив? Я вас, усю падаль, перешаткую. Зрозумів? Я – Едік Батрак, а ти – чорносрака мавпа.

– Ну-ну. Я просто хотів, щоб усе було, як домовлялися, – Ашот подався назад. Потім витягнув з бардачка якийсь пакунок і передав Батраку.

– То-то, – сказав Батрак і, вихляючи, подався до чорної «Волги», а Ашот продовжував незворушно сидіти, курити на заправній станції, наче від смерті у нього був ліміт.