Читать книгу Жiнка його мрiї - Олесь Ульяненко - Страница 1

Птаха повзла по синьому, зі срібним відливом склі, чорним розчавленим тарганом. Лада напевне глянула у вікно і побачила там цю птаху, а ще мокру березову гілку, і здивувалася, що та тремтить. О, це від холоду. Суто у традиціях минулого, без народницького нальоту. Печально. Але ця думка, коротка, як політ мухи, вилетіла за якісь там межі. Вона потягнула до себе два роздвоєні кінці оголеного дроту; подумки Лада вирішила, що це зміїне жало зради, і поклала в рота. Зараз він увійде, ввімкне, і – все, – вона розтане тихо, тихо, як її ніжна і печальна любов. Але тихо не відбулося. Увійшов син і дійсно увімкнув. І Ладу трусило хвилин п’ятнадцять, і не тільки: з неї валив смердючий дим, а волосся піднялося дибки. Нарешті син додумався відімкнути вимикача, і вона впала на підлогу, обм’якла, випустивши всі можливі екскременти під балдахін шовкового халата. Син тремтячою рукою набрав номер і викликав «швидку». Але «швидка» вже нічим не зарадила.

Лада, з одкушеним язиком, вилізлими очима, з неправдоподібно синім обличчям, була мертвою. Чому вона вибрала саме таку смерть, нам лишається тільки гадати. Чоловік стояв якусь хвилину перед дверима, а два мовчазних послужливих охоронці очікували. Нарешті він відчинив двері і пішов кімнатами, наче тхір нюхаючи повітря. На самому кінці, у літній кімнаті, обличчям його пройшов подив. Він відчув неприємний запах, запах, який не жив у цьому домі, але досить знайомий і близький, щоб там оселитися. Ну й ідіотка, подумки вилаявся він і увійшов, не міняючи виразу на обличчі. Потім він повернув голову і навіть не подумав дотягнутися до кишені, де тепло покоївся мобільний телефон. Це була його таємна пристрасть, і чоловік Лади її приховував, про це знала покійниця. «Я люблю його як собаку, відданого і вірного собаку», – говорив він, облизуючи кінчик «Корони», похлебтуючи п’ятизірковий вірменський коньяк, інакшого він не пив. Дурна звичка у вишуканому суспільстві, хрусткому «Версаче», «Кевін Кляйн», «Пако і Рабана». Все в його чіткій і світлій, як срібло, свідомості називалося мотлохом.

Можливо, тому, що долі їхні були такими схожими, вона подекуди, як говорять жінки, місцями розуміла його. В обох серце заходилося, коли на зеленому моріжку з-за темного віконця «хаммера» вони бачили корів, кіз, перекошені церкви, котрим поталанило менше, ніж столичним златоглавим храмам. Але зараз він думав, звісно, не про купи паруючого гною, і навіть не про те, що життя цій дурепі можна було обірвати жменею сильнодіючих пігулок, яких у домі вистачало по саму горлянку. Ні, його думки діставалися висот власних почуттів, і чоловік фізично відчував, як у нього злазить надшкірний шар, наче з посинілої від гангрени ноги, щось близьке і відразливе водночас. Саме так він думав. Вона не знала світу, погоджувався він, думаючи про неї, як про живу, але сама її поява у його житті опускала його на дно світу. Лада відтіняла його, як щось потворне – ще потворніше.

З цими думками він усівся у вітальні неправдоподібно червоного кольору, зі шкіряними надутими іспанськими диванами і кріслами, закурив сигару, й охоронці, розуміючи, подали пляшку коньяку, нашаткований рівно лимон. Він потягнувся до свого вірного мобільного телефону, старої моделі, але дійсно надійного, наче собака. Відчував він себе легко й упевнено, як ніколи у житті. Але стара звичка психолога напустила на нього досить вправну міну горя і скорботи, таку, мовби він один лишився на оцій землі, сам. Він подумав про зелені, майже сині сосни, а надворі противно шкварчав мокрий сніг під шинами авто. Йому завжди було затишно у «хаммері», але так, як зараз, з мертвою жінкою через три кімнати, йому ніколи не було чудово і легко. Він відсьорбнув коньяк, дуже голосно, потягнувши своє плямкання по всьому будинкові, і кремезний, з селянською пикою охоронець підступив до нього і простягнув трубу.

– Ні, – коротко сказав він і подивився на мокрих птахів, що висіли на гілках липи, і вирішив її спиляти – тому що ця липа лякала Ладу. Він навіть дозволив собі здивуватися, але потім повільно обернув голову і приязним повільним голосом сказав охоронцю:

– Зателефонуй і скажи йому сам. Мені немає ніякої охоти, – і він облизнув отерплі губи з важкими жовтими краплями коньяку. В житті немає нічого важливішого за початок. Середина – діло відносне: можна навіть не дотягнути. А оскільки середина, як і вік, прісна, кінець непередбачуваний, а тому темний і невиразний, і золотий. Випроставши у вбиральні пряму кишку, так часто вирішувала на противагу йому Лада. Він так і лишався все життя у її розумінні «він», без імені, з купами нагород, з купами посад і ще більшими шаленими грошима. Але це його не злило, навіть не бісило, навіть не займало. Він думав інакше, і Ладі не дістатися тих висот, до яких він дотягувався навіть за коньяком і кавою. Як і кожна жінка, Лада наділяла кожним словом усе, що діялося, рухалося і пульсувало навколо. А це вже йому не подобалося.

Саме про це він зараз думав, вивчаючи нерухомим поглядом завиток італійських шпалер. Так, у нього погляд людини, що вирішила все. Ця людина, він саме, забралася так високо, так низько, чи важко, чи легко, на свого щабля у всезагальному сідлі, і ясно усвідомила і вирішила, що саме там добре знаходитися і нічого не вивчати, нічому не давати назву, бо все і так давно вирахуване, з ним і без нього. Проте це було своєрідною помстою перед тим, що з ним зробила Лада. Принаймні зараз він спокійно міг перенести всю тяжбу життя на віко її труни, котре все витримає. І по-своєму мав рацію.

Лада умудрилася сховати своє минуле і своє майбутнє у чорних водах невідомості. Здавалося, він знав її веснянкуватою рудою дівчиною, з яскравими очима, з урівноваженими, зовсім не манірними рухами; знав її батьків, з важкими руками колгоспників і хитрими очима дрібних завидників та злодіїв. Але Лада паралельно не походила на своїх батьків. Він, від таких небажаних думок, навіть пересмикнув ногами. Проте він і зовні, і внутрішньо знаходився у стані рівноваги та спокою. Але щось його насторожило. Повз нього пройшов лікар, кілька міліціонерів у мішкуватій уніформі, але він провів їх поглядом, поворотом голови, пригубив коньяк, лише змінив свою точку погляду на пузатого бронзового янгола, що натягував лука і зараз видався йому символом чогось жахливого, але не того, що трапилося в реальному житті. І це його трохи заділо. Потім насторожило. Тому, що він не міг усидіти на місці. Тому, що бронзовий янгол дивився на нього і напинав лука. І його це насторожило. І легкими кроками, підшаркуючи лівою ногою, він пішов у кінець кімнати, по ходу потягуючи ніздрями повітря. Так, це справді був запах, запах був причиною його роздратування. Так, запах, але ані причини, ані джерела цього запаху він не міг визначити. Цей запах, на його диво, ударив не по ніздрях, а по очах, засльозивши рогівку, так, саме по очах; а потім він відчув, як запахи шпарко побігли сірими каналами мозку, вибухнули у голандулах і захолонули там чорною однорідною масою. Запах так і залишився там, великим чорним каменем. Але і наприкінці кімнати, під червоне дерево, з важкими брунатними портьєрами, він уловив, порвавши плівку буденних запахів, знак того, що ніяк не може позбутися жінки.

Зараз його покличуть, але і цього йому не хотілося. Співчутливі погляди не найкраще, а осудливі можуть зіпсувати настрій на цілий день, так, саме те, коли ти можеш і зараз хочеш думати про неї що завгодно: за коньяком, у розмовах колег, з товаришами, її і його, і відчувати себе причетним до чогось. Так, саме наче повторилася його юність, і молодість побігла промінням зморщок, разом з хмільним кайфом таємниці. Запах став рідким і розтікався широкими каналами його тіла, він хотів уголос добавити щось про душу, але це було настирне табу, спеціально нав’язане, а зараз, упродовж стількох років, воно набуло сталої і твердої звички, що душа – це з розряду студентської балаканини, з прищавими лобами, запаленими залозами і блискучими, перевернутими не до землі, а до неба очима.

Саме цим він пишався. Саме це він ставив собі у заслугу, чого Лада ніяк уперто не хотіла розуміти: він став частиною цього світу, видавлюючи поступово з себе зачучверілого селюка, з колгоспним минулим і минулим більше пафосним, але він уже відійшов від того берега, тому ніколи не хотів згадувати діда, а ще більше сестер, котрих йому довелося перевербовувати, оббивати пороги і багато інших неприємних хвилин. Він надто був далеким для цього. Усе було зроблено без нього і досить акуратно, щоб комар носа не підточив. Але після кількох років він відчув, що дійсно дивиться у порожнє небо, і та його частина, що десь заклякала у переляці над зовсім банальними речами, зараз не більше анахронізму. Йому зробилося до тупого все відомим, знайомим, а значить, обридливим. Так, більшість його родичів були діячами ще тієї республіки, хоча особливого такого він у цьому не бачив: не він один такий. Саме це зараз він відчував стосовно Лади.

Запах гару, що снував тонкою пелериною з кімнати в кімнату, навіть не переслідував його, а доводив, що вона десь поруч, зовсім поруч: або лежить у білому махровому халаті, з пропаленим сигаретою ліктем, з накрученими по-міщанському бігуді, і теплий здоровий рудий кіт вештається біля її ніг. Він зовсім не відчував ані втрати, ані втоми, що слідує за померлою близькою людиною, і це зовсім нічого не означає: любив ти ту людину чи вона тобі була байдужа, як останній трамвай, коли у тебе є гроші на таксі. Тоді він пройшов ще кілька кімнат, тьмяних, з дивним оксамитовим порцеляновим відсвітом, і йому щемко захотілося сигари і коньяку, але він розумів, що при людях такі речі неприпустимі, правила людського етикету, котрими він усе життя гребував, стискали, наче галстук від «Габана». Велике малинове сонце в останній кімнаті завалилося у вікно з потоком нових запахів, і йому зробилося нудотно.

– Пане генерале, – почув він голос.

І невимовно красивий голос секретарки Лади несподівано повернув усе спочатку: перша кімната розвернулася іншим боком, друга несподівано наповзла на першу, третя витягнулася, наче під перископом, таким робом пускаючи червоного золота світло з останньої кімнати всією площею. І він стояв на сірому бетоні, під синім неправдоподібно оксамитовим небом, з білими літаками на ньому, і тихий гуркіт ласкаво лягав на землю, а її рука була поруч. Тоді його горло стиснули спазми, і він зрозумів з печаллю, що він буде думати про неї, як про порожнє небо, тобто її не буде, і нічого у світі не зміниться. Найдурніше те, що він сам ніколи не зміниться, хоча зараз ця думка настирно терзала його, починаючи від паху, і била у скроні. Так, зараз він відчув лихий сексуальний голод, так, як це виходить з жінками під час чужої смерті. У нього закрутило у паху, солодко засмикало під ложечкою, і тільки тупі удари у скроні, що розтяглися лапами павука від тім’я, показували, що об’єкт його не існує або зовсім далеко.

Так, він зараз стояв посеред малинової, у світлих тонах кімнати, і зовсім реально запах паленого людського м’яса лоскотав ніздрі. Проте сексуальний голод у нього не втихав. Це починало непокоїти. Він непомітно провів погляд на спину і задок секретарки, котра стояла біля вікна, стояла боком, і зараз упіймав себе на думці, що взагалі не пам’ятає її обличчя, окрім важкого, з двома складками на кутиках рота, але рота далеко не сексуального. І запах, той, що зародився у нього в мізках, почав пробиватися до того, що висів важкими міазмами серед плюшевих ведмедиків, панд, колі й ляльок Барбі. Аби тільки не заходив син, пройшло в голові, і це було б зовсім непристойним. Так він подумав, але що в тому було непристойним, то напевне знала Лада і він сам.

– Пане генерале, – повторила секретарка і повернулася до нього обличчям. Він побачив її важкі груди, маслинові очі, витончені руки, з дорогим, майже як у його Лади, манікюром, хоча у них різниця не менше як у двадцять-двадцять п’ять років. Жінка була вродливою, але не сексуальною, вірніше, не в його смаку, і взагалі вони після двадцяти не викликали ніяких емоцій. Несподівано коридор знову почав зменшуватися, наче підзорна труба морського капітана, і він сидів у кріслі, з м’ятним смаком дешевої сигарети на губах. Сигаретою його пригостив слідчий. Нервовий, як лошак, хлопчисько у штатській формі і вільному, але дорогому костюмі. І він уже давно зрозумів, що це військова розвідка, і від того робилося спокійніше, затишніше, наче до цього запаху людського гару, трупа, домішалися добротні запахи просиджених крісел, дорогих сигар і дешевої кави, що її готують подібні на гомосексуалістів секретарі і молоденькі лейтенантики. Секретарка стояла на тому кінці коридору в малиновій кімнаті і дивилася у вікно, де люди під першим снігом мокрими щурами виповзали зі своїх нір.

– Це ваша секретарка… Її прізвище… – почав був слідчий.

– Я її не пам’ятаю. Не пам’ятаю її прізвища.

Слідчий, розуміючи, кивнув головою. Він уже знаходився на такій стадії своєї кар’єри, що міг дозволяти собі ставитися до людей, наче до інтер’єра. Також він розумів, що з цією пригодою, а інакше на розум не приходило, йому вовтузитися недовго. Але він не любив такого типу людей. І такі типи, визначив він про себе, навряд чи полюбляють опинятися у цій ситуації.

– Я поговорю з нею? – сказав слідчий і красномовно окинув оком фігуру секретарки, одягнену в синій англійський шерстяний костюм: ти ба, навіть складки у неї похітливо переливаються на блідому зимовому сонці.

Він перехопив погляд слідчого, і хвиля, гаряча, наче у породистого жеребця, прилила до голови; зараз він точно відчув, як від злості на цього миршавого сноба слідчого його очні яблука лускаються капілярами і тріскають з таким гуркотом, що не чути, як дзижчить самотня муха у синьому напівмороці кімнат. Він бридливо поморщив носа, коли почув цей звук, як запах, – усе чуже і неприпустиме в цьому домі зараз зайшло, щоб його знищити, зжерти його запахи, і полишити самотнього, з підведеною мошонкою, кривими, пожовклими зубами – він ніколи не пишався вставними щелепами. В цьому він був достойним сином своїх батьків, котрі зневажали чуже й неприродне. Слідчий закинув ногу на ногу, поклав її на гостре коліно, затягнуте у дороге сукно; він і це помітив, але відразу зрозумів, що так би поступила Лада. Дивно, але він не відчував втрати. Він більше відчував зради, капризи її та істерики, і це завжди збуджувало. Зараз він міг би без будь-якого красномовства сказати, що опинився у порожнечі, і це було так близько, як глухий, беззвучний сніг за вікнами, що падав і падав у щілинах тяжких портьєр. Як вулиця, що несподівано вигиналася на повороті, щоб зімкнутися міцною щелепою біля крихітного фонтанчика з червоного мармуру, з купами бридких голих русалок без статевих органів, з огляду на те, що все це бачитимуть діти.

Зараз вони товклися купками у яскравих куртках, з повітряними кульками; дівчатка, трохи старші, тринькали мобільниками, збуджено облизуючи червоні й пошерхлі від мастурбацій губи, і не поспішали додому, щоб не опинитися у нічних кошмарах. Він несподівано означив, що саме таким повинне бути сите і справжнє життя, нічим не подібне до цієї, крутої, наче щелепа динозавра, дороги, з мокрими і голими молоденькими липами. Прислуга принесла коньяк, найдорожчий, але помірної якості. Він не пив такий, лишаючись на людях, але із задоволенням пригощав і пригощався з неблизькими знайомими, якщо так можна сказати; він сідав завжди так, щоб було видно безлюдну частину вулиці, куди заповзав двірник, зі скривленим носом, голомозий, але доволі харизматичний, як нині модно говорити: він на півставки підпрацьовував у їхній конторі і приносив свідчення, нікудишні, але часом смішні.

Слідчий кахикнув у кулак: білі кісточки, напнуті вени свідчили про його нервовий, навіть марнославний характер, а з тим і про волю й цинізм. Слідчому, перш за все, скоріше всього, хай йому біс, було цікаво. І він після кількох ковтків коньяку відчув, що та цікавість передається йому. Але десь далеко у його мозкових клітинах відбився портрет секретарки. Зараз її повний, у рожевій помаді рот викликав у нього захоплення, наче той рот щось міг сказати втішне йому. Це для нього був рот священика: так вирішив він, хоча ніколи ні у що не вірив, окрім успіху та достатку. Він ніколи не вірив жінкам, але до безумства, до юнацького безумства любив їх, доти, доки його крива долі не перетнулася з Ладою, з веснянкуватою дівчиною з рожевими прищами на обличчі, розкішним селянським тілом, з манірними рухами гламурної моделі, але до того природної, що його чоловічий досвід не міг нічого вдіяти, в яку б то позицію він не ставав. Але зараз він уперто думав про реальну секретарку – крупнороту, з тілом норовливої кобилиці, з порожніми порцеляновими очима і чіпкими лапками комахи, що підгрібає корм до своєї нірки. І хтива, як циганська жінка. Йому зробилося нудотно, потім тоскно, і він проковтнув коньяк одним духом.

– Значить, так, генерале. Як не прикро, але справа ця коротка і банальна, – сказав слідчий і елегантно взяв коричневу паличку сигари, уміло підкурив і випустив синю хмарку диму у себе над головою; дим майже розчинився на тлі костюма секретарки.

Нарешті слідчий заговорив рівно, притримуючись якогось внутрішнього, зрозумілого лише йому порядку. Від таких розмов у нього завжди крутили пломби в зубах. Він слухав балачку, холодну і виважену, цього слідчого зі щурячою зачіскою і зараз розумів, що між цим випещеним, застебнутим на всі ґудзики, між цим настирним і передусім розумним типом, натертим, наче воском, і ним, саме ним, немає ніякої різниці. Це пересмикнуло його досадою, як хворий нерв у ще здоровому зубі.

Малахітовий квадрат вікна, з жовтогарячим тихим вечором у передріздвяну ніч, як усе наприкінці, як усе від початку. Так, дійсно зводить зуби. Ще одна ніч, яка нічого не змінить, але до чогось наблизить. І він знав, що спокійно може пережити цю ніч. І від цього йому було страшно. Навіть від однієї думки про те, що єдина істота, яка від нього якось залежала тут, на цьому п’ятачку блискучої підлоги, з дурнуватим рожевим балдахіном над ліжком, з меблями румунських князів, несподівано стане такою суттєвою, що перемінить звичний уклад життя. До цього треба бути готовим, але й це лякало його. Ще більше, ніж те, що уявити Ладу, побачити її у пам’яті він зараз не міг, як не напружував мізки. Самі лише запахи. Ворожі і чужі, наче на війні, вони привидами перебиралися з кімнати в кімнату, паскудством своїм окуповуючи дім. Слідчий сповз задницею на край стільця і нервово засовав носком черевика паркетом. Він подумки визначив його як латентного гомосексуаліста, радше за професійною звичкою. Він навіть почув, як пори у його паху, біля його ануса, у самому анусі розпускаються рожевими слизькими бутонами, випускаючи запахи, від яких нудило і дерло в горлянці.

Ось воно: бути готовим і не боятися. Дві банальні істини. Він підняв, вірніше, підсмикнув очі, кинувши погляд осклілих від незвичних почуттів очей на великий, у тяжкій дерев’яній рамі квадрат вікна, що переливався незахололим желатином у передвечірньому, а може, це ранок, мороці. Нарешті він щось побачив. Ні, він таки побачив. На сірому шматку асфальту він побачив каштанового пса, майже вогненного. Пес був дурнуватим, наївним, тицявся носом у брудні калюжі і гавкав на власне відображення, поклавши вухату голову на лапи. Слідчий підвівся, акуратно поправив штани, попрощався і вийшов, порипуючи блискучим паркетом, наче астральним відображенням його самого. Він теж встав, повернув вухо до безмежної анфілади кімнат і почав ловити розпачливе дзижчання заблуканої мухи.

Пізніше, коли він вирішив, що це йому ввижається, він перевів погляд на стіл, погляд його заблукав, перелякано розсипався на тисячі очей у синій кришталевій попільниці, з недопалком жіночих «Вог». Він зрозумів, що Лада не курила таких сигарет. Його дружина любила хильнути міцного рому або віскі, найдешевшого, яке смерділо самогоном, а потім розкурювала сигару. В її рожевому, красивому, як два слимаки, роті сигара виглядала до противного непристойно, принаймні він говорив так. Тільки зараз він відчув, що секретарка збуджена, до непристойного, до тошнотворного, ось так просто, як завжди жінки сприймають смерть: збуджуються, молодшають; так, наче смерть з розгону вдарилася об неї, пролетіла високими анфіладами, відскочила від її недоступного кароокого розкосого погляду і застрягла у його горлянці. Він облизав губи, лизнув кінчиком язика, зовсім по-жіночому, анус його болісно і солодко стиснувся; за вікном товстим шматком слюди сунулося небо. Настав час сутінків, і всі його кишки просили їсти, лише мозок тупо ловив сигнали з того кінця будинку. Мармурові янголи з луками трусили в тінях маленькими пісюнами, натягували луки і безтурботно сміялися над смертю.

Секретарка стиснула його вуха, товсті і м’які, теплі, наче у породистого, вгодованого і добре доглянутого пса. Він тицявся обличчям у складки її костюма, йорзаючи коліньми по начищеному паркеті. Голомозий, без жодних ознак волосся на черепі, тому вона, напевне, і взяла його за вуха. Так він мучився цим, думаючи про свої вуха, про спітнілий лоб, перебираючи жвавими пальцями недешеву мануфактуру її вбрання. Нарешті, коли відкрилася її голизна, виліплена немов з добротного цільного шматка плоті, його охопило зовсім дике збудження, воно надійшло від самих кінчиків пальців, двигонуло усім його тілом. Прекрасний, майже взірцевий образ хтивості, з м’якими лініями, повними ногами, високими грудьми, ніжною кремовою шкірою і розкосими очима, з добродушним зблиском в очах, котрий говорив тільки про те, чого жінці хотілося нині, а не десь-так-чогось-там-колись. Вона перевернулася на живіт, випнувши округлі сідниці, широко розчепіривши точені ноги, виставивши сороміцькі губи з розгорнутими краєчками, і він, мало не захлинувшись, важко ковтнув слину, що непомітно набігла йому повний рот. Аж тоді плавно ввійшли два пальці, вказівний і підмізинний, у свіжу набухлу плоть, і він почув тугий стогін задоволення. Язик його пройшовся звично жолобком спини, завібрував між сідницями… Він солодко лизав їй стегна, внутрішні лінії довгих ніг, а вона лежала – чудесна жива статуя, довершена у своїх лініях, рухах і тремтіннях. Її глухуватий, хрипкий, покірний голос ніяк не в’язався зараз з тим холодним і самовпевненим образом, що запам’ятався з тих моментів, коли він періодично зустрічав її у довгих коридорах чи ще десь. Чи більше він її ніде не бачив? – зовсім чітко, відсторонено майнула йому думка.

Він сів їй на ноги і ніжно вкусив за кінчик вуха. Вона з солодким тремтінням відчула в собі його пальці. Коли вона застогнала, так, саме так, як йому хотілося це почути, він почав рухати пальцями, а лівою рукою прихопив палаючу копицю її волосся, підняв голову, розвернув: скула й одне око, затягнуте плівою задоволення. Пізніше, коли він розвернув її на спину й підхопив під коліна, почав упивати її п’янкі жіночі соки, помалу запускаючи язик, він побачив досконалість її грудей, але досадлива думка, що жалюзі підняті, що вони в кімнаті його колишньої дружини, муляла. Але не дуже. Він слухав її голос, відчував, наче він сам жінка, сам упокоєний, хоча насправді все було інакше. Він збуджувався, аж до шпильок в руках. Нарешті він увійшов у неї, її гнучкі, з гострими нігтями пальці ухопили його за звислі боки, живіт йому вдалося якось втягнути, і вона розтягнула стогін, той, що справжній, не дубльований тисячу разів, не повторений, не завчений. Голос підіймався віднизу, пробирався лабіринтами живота, клекотів у грудях, а потім виходив з пухких, гарної форми вуст, з її рота з двома блискучими рядками зубів, де плавали світлячками нічні вогні. І коли він подумав про жалюзі, в ту хвилину, зовсім несподівано, майже ганебно недопустимо і несподівано, він вивергнувся у неї гарячим потоком, аж мороз пішов по шкірі, а спину й сідниці взяли судоми. Такого він давно не відчував. Але потім, майже за хвилину, коли її руки витерли його єство рожевою носовою хусточкою, він знову збудився.

І зараз вона була зверху нього, у всій пишноті, з відкритими грудьми, тугим животом, що переливався хвилями.

Головне, не було того одноманітного і звичного, що кінчалося у нього кислим оргазмом, холодним і липким поцілунком, а потім хотілося тупо завалитися на бік і спати. Нічого подібного. У цієї жінки було все. І він знову вивергнувся, вона встигла ухопити, по-телячому ніжно, ротом і випити все до статку. Він краєм ока зирнув у вікно; щось затремтіло, наче налипло на екран його погляду. Ліхтарі вогняними кулями спочатку висіли в просторі, а потім потухли, наче враз усі висипалися яблуками на луджений місяцем асфальт. Вона лягла на нього, волого підсунувшись йому до обличчя, і язик сам собою забігав у щілині, злизуючи солоне, а його стегна обпекло гарячим, і він закрив очі, не розуміючи вже нічого, а тільки плив, ухопившись за пухкі сідниці. Вона вибухнула першою, гучно і солодко, а потім він увійшов у неї ззаду, сидячи на її пружних довгих гарних ногах, пустивши тихого півня, пукнувши від задоволення.

Пухкий сніг валив за вікном, і він дивився на нього, не відчуваючи ніяких запахів і не відчуваючи себе – тільки жар між стегнами і гарна вигнута спина з м’якими м’ячиками м’язів під оксамитною шкірою. Жінка закидала голову, її волосся розвіювало з кожним рухом тонкі запахи парфумів, пещеної шкіри, розпашілого тіла. Білі простирадла хрумтіли – повільно, рівно в такт тілам, голосам і тихому вечору, що розливався, здавалося, йшов від вікон, від предметів. І цього разу він раптом голосно крикнув, заглушивши її зойк – тваринячий і прихований. Вона висковзнула з-під нього і сіла, відвернувшись, обхопивши мокре єство рукою, і зарухалася, на цей раз упевнено, швидко, наче нічого більше у ньому не було цікавого, а вона приймала тільки задоволення від того, що її мокра щілина ковзає його обличчям. Вона здригнулася тричі, доки його плоть не виросла у її м’якій долоні, і замшеві губи ухопили цю здобич, потім просунулися глибше, і ще, ще. Щоки у неї роздувалися, наче боки рибини; вона зиркала на нього карим рівним поглядом погорі білого живота, потім опускала очі, і язик її жваво бігав голівкою. Тут він ще раз пукнув, гучніше, ніж до того.

Він бачив, як вона перегинається у стані, дійсно як велика соковита рибина, і краплини срібного поту стікають на поламані простирадла, сині у мельхіорових кімнатних сутінках. Потім вона лягла на бік, тернувшись ніжною шкірою грудей об його стегно, і він побачив чіткі обриси її плечей, тонкі лінії лиця, точену голову з розкиданими чорними зміюками волосся проти темного вікна. Зараз йому видалося, що у них на двох один розум. Але далі він нічого не думав. Тільки дриґав коліньми, сопів ніздрями і хрипів казна-що. Пізніше він почав викручувати; неймовірне судомило йому спину, зводило ноги, але це приносило таке задоволення, і йому хотілося, щоб це, і напевне щось інше, відбувалося, тривало безкінечно. Ніс його солодко тягнув чисте повітря з дрібними, непомітними часточками її запаху, а не запаху Лади. Він відчував зараз один лише фалос, що надувався, наче гумовий, робився дерев’яним, лише на кінчику перетворювався на велетенське забуття, на велетенську насолоду. І тільки на небі запалився місяць – круглий, тілесного кольору, як він протяжно застогнав, але притримав її голову руками, солодко відчуваючи, як єство м’якшає, робиться маленьким і зморщеним, теплим у її роті. Він провалився у порожнечу, у забуття: справді у цієї жінки є талант.

Трохи передихнувши, він повертів головою, а вона лягла на бік, розвернувшись до нього круглими сідницями, і її мокра від поту спина зі спинною ямкою – однією лінією – робила її незвичайно гарною. Десь-таки він це бачив, але де? Так, саме так – вона, ця жінка з досконалими формами, нагадувала щось. Він завжди приховував свої почуття, доки вони не полишали всі його органи, кинувши його відпочивати на сумлінні, яке він, до речі, зручно для себе конструював упродовж усього життя. Але зараз він нагнувся і довірливо поцілував її у щілину – мокру, розкриту, наче бутон квітки. Вона зручно вмостилася і легко притиснула до себе його голомозу голову, і він, припавши поміж ніг м’ясистими губами, втягнув солодкий, справді солодкий запах жінки, а її тіло заходило хвилями. Він лизав, а вона м’яко поляскувала його по блідих сідницях… справді, треба з’їздити на море, такого він собі давно не дозволяв. Стегна стискалися і розтискалися. Іноді в голові у нього проходили неймовірні думки, такі дивні і страшні, наче у старшокласника за кольоровим порножурналом на великій перерві. Вона вивільнилася, стала на чотири, і зараз він бачив її відображення у супер-міцному склі. Темна алейка з темними кулями ліхтарів, з рудими іскрами – це на балконах сусідського дому, що належав якомусь тресту, курили і кидали в цю чарівну ніч недопалки. Він входив у неї легко, і вона постогнувала, покрикувала, але якраз в міру. Саме так, вирішив він, в міру цього дня, в міру, коли Лада таки нарешті пішла і звільнила його, хо, таки звільнила, навіть її противних після смерті запахів не лишилося. Тільки запах чистої і свіжої плоті, те, що потрібне кожній людині, а решта все дурниця, непередбачена дурниця. Напевне для такої синьої ночі із зіжмаканими простирадлами, з кремовим тілом жінки варто було пережити Ладу, брата, батьків і дідів.

Щось тріснуло, і він знову побачив напіврозтулений її рот у темному вікні, язик, що повзав пухлими губами. Вона розвернула голову, притиснулася щокою до плеча і подивилася чайним ніжним поглядом, запурхкала широкими віями, стулила губи. Вони лягли на спину і дивилися на ліпнину білої і високої стелі. Він поклав їй руку на живіт, і вона стиснулася, навіть зойкнула, наче це для неї була найбільша несподіванка у світі. Вона зойкнула і розставила ноги, а він поповз туди долонею і перелякався, подумавши: а чи не німфоманка вона? Та на холеру, нехай і сама фурія, аби йому подобалося. А йому здорово подобалося. Вона підсунулася ближче й ухопила його за член. Цей дитячий рух, звичка, наче охолодив його, проклавши відстань між днями, тижнями і роками. «Ти не голодна?» – запитав він. «Хочу солодкого», – відповіла вона, продовжуючи піднімати його достоїнство. Рука у неї запрацювала швидше, а його пальці провалилися у соковиту м’якоть. Зараз він думав про солодощі, про її руку і про свою руку…

Нічого особливого, коли воно приходить, – думав він, і зараз нейрони й атоми його пам’яті затарабанили у кістку з неймовірною швидкістю. Йому зробилося незручно, дико незатишно, і вона вловила цей рух, тому притиснулася м’якими губами до його плеча, потім налягла животом і грудьми й лежала так доти, доки він маленькою дитиною не засопів і не бризнув їй у долоню. Вона розмазала це по обличчю і засміялася гортанним голосом з ніжними, трохи переламаними нотками. Неймовірна синя лагуна відкрилася його очам, і він усміхнувся вперше за стільки днів. Живіт у жінки гарячий, здається, можна опекти руку. Але головне було зовсім не це. Зовсім інше його цікавило. Він відчував, як у його ніздрі потекли приємні невидимі запахи. Він заплющив очі і лежав блаженно якусь хвилину, намагаючись зосередити думки, але вони видавалися йому мізерними і полишеними змісту. Навіть саме слово це – «зміст» – віддавало паскудством.

Затишок, неймовірний затишок лежав на пузатих з куцими пісюнами купідонах, на меблях, навіть здоровенні кімнати, котрі виходили одна з одної, ніяк не лякали його, а навіки поховали, прихистили його від Лади. Пізніше це відчуття почало рости. Вона, ця жінка з одного суцільного шматка плоті, зі світла, тіні, солодких запахів, вигинаючи тонку, наче лозина, спину, пішла високими кімнатами, буденно, не прикриваючи свою наготу, і видавалася зовсім з його світу, наче реальна гра атомів водню, нейронів, солодкого відчуття, яке буває тільки в молодості, і від цієї глибини ми найбільше тікаємо в молодості, – так він вирішив, проводжаючи її поглядом. А потім він підвівся і глянув на чорні кулі ліхтарів, на лисий зимовий пагорб, і коли повернув голову, то вона сиділа, підмостивши під себе ноги по-турецькому, і розривала блискучу упаковку цукерок. Він подумав: і найшла ж, трясця її матері.

Вона розгризала цукерки білими міцними зубами. У непроникній тиші начинка з лікеру і малини чвиркала на її рожевого язика, і жінка вправно закидала її до рота. Тут-то його щось розсердило. Можливо, причина полягала в тому, що він стояв голий з обвислими, білими, як у пельменя, боками посеред блискучого паркету, задницею до дзеркала, і мав смішний вигляд, а може, у тому, що його булки тремтіли, навіть коли він не рухався, а хронічний геморой пошпигував у кишці. Це перше, що він почав відчувати. Далі було гірше: він почув запахи шоколаду, начинки і її білей. Його знудило. І як уже сказано, трохи роздратувало. Потім він подумав: краще б вона навалила під собою купу. І смерділа, як остання шльондра.

Отак по-дурному стояти і дивитися на голу і красиву жінку, як вона не звертає на нього уваги і наминає цукерки. Просто собі отак. Вона поглинала цукерки зі швидкістю машини. Закінчила й облизала один за одним пальці. Усміхнулася кудись убік і, не прикриваючи наготи, пішла знову високими кімнатами. Звісно, подумав він, вона тут усе знає. Може, вона з Ладою тут, у його домі, виробляла таке, хе-хе, і очі в нього жваво забігали. Він забрався на постіль, натягнув простирадло і став чекати. Так пройшла довга хвилина. У скронях помалу почали постукувати молоточки.

Як працівник служби безпеки, як один з ієрархів, що починав з азів, він уже розумів, що це перші ознаки тривоги, хоча видимих причин для цього не було. Так, спокій стояв, наче у труні. Ось саме це і почало дратувати його, пошпигувати у скроні. Він глянув на годинника, задоволено, сам для себе кивнув головою, і так продовжував сидіти. У нього почали німіти сідниці, а окрім того шоколадні запахи повисли й загусли, і тепер весь час, що проходив, був таким же тягучим і солодким. Коли у нього заніміли ноги, він ще раз глянув на годинник, золоте коло, що його обіймало, дві оголені німфи, мертві й безпристрасні: стрілка, тяжка, наприкінці нагадувала чи то вказівний палець, чи то тобі дулю, пересунулася всього на половину поділки. Він тільки задоволено гикнув, але вирішив, що напевне сьогодні перевтомився і треба всього-на-всього поспати. Але спати не хотілося. Тоді він подумав про чай, гіркуватий чорний чай, найдешевший, з домішками, з чужими для нього запахами, щоб чашка з надбитою ручкою гріла йому пальці, як то було колись за часів його студентства, коли він познайомився з Ладою. Тут він напружив усю свою свідомість, подумки видираючи велетенський глянцьований аркуш з Ладою. Але нічого не вийшло. А трапилося ось що: велетенські глухі кімнати його дому почали зсовуватися, наче дитячий калейдоскоп, змітаючи шифоньєри, картини, бронзових янголів, крісла. І він дійсно зараз себе побачив: сидів у крихітній кав’яреньці банного відділення.

* * *

Кав’яренька нагадувала коробку, заґратовану арматурами, звареними і пофарбованими у жовтий колір. Прочинені двері, якщо дивитися навкіс крізь ґрати, виявилися чоловічою вбиральнею. За прилавком стояв товстун, з вусиками а-ля Гітлер, у дешевому костюмі-трійці, і його бляклий, наче березневий туман, зір теж невтомно блукав синім, паскудно освітленим квадратом чоловічої вбиральні. Але головне полягало в тому, що обидва там бачили жінку. Жінку у чоловічій вбиральні. Запахи звідти: хлорки, сечі, адреналіну, сімені – увесь цей букет змішувався з чистокровною віденською кавою, чаєм і дорогим коньяком. Дівчина курила сигарети, теж дорогі. І хоча він був лише студентом паскудного вузу, але за цей час навчився розбиратися в парфумі, випивці і в жінках.

Цей спогад, вірніше, картинка пройденого життєвого шляху, що виникла нарешті зараз у громі, у тиші його ж будинку, який видавався чужою фортецею, навів думку: за місяць перед тим, як у синьому туалетному косяку він побачив Ладу, його завербували спецслужби. Чого він напевне чекав і молився вечорами, незважаючи на те, що і дід, і дядько, і старший брат згнили по тюрмах. Хоча саме це його і затримувало, це заважало жити, і кожного ранку він вставав, наче проклятий, і розумів, що нічого, рівним рахунком нічого не може змінитися у його житті. Від того дня він читав судову справу Сташинського, і це заняття йому приносило неабияке задоволення, мало того, він знаходив там відповіді. Ті відповіді, яких ніхто не давав з його оточуючих у далекому сірому дитинстві, затиснутому церквою, шепотом і страхом бути арештованим або ще щось. Ніхто з його рідних не визнавав, що справу остаточно програно, а він, щоб суперечити, був надто малим і боягузливим.

Принаймні сам Сташинський не давав згадати, з печаллю худого чоловічка, з обтягнутим жіночою шкірою обличчям, гострим вольовим випнутим підборіддям, крутим черепом і рідким жовтим волоссям. З рота цього суб’єкта смерділо м’ятною жуйкою, тією, забороненою, польською. Ім’я, назва заборони висіли тоді в зимовому повітрі разом із чорним ганчір’ям птахів, що падали у провулки клаптями, за собором, у провалля дня. І так отоді він побачив дівчину, з чіткими рисами обличчя, прищаву, з випнутими скулами, але ладно збиту. Вона курила у чоловічій вбиральні, обіпершись круглим задком на засцяні пісуари, а очі у неї променіли, наче дві зірки. Саме такою була Лада, що несла заборонене. Він пив дешевий смердючий чай і грів руки об чашку, хоча міг запросто поснідати у дорогому ресторані. Саме вона відділила і наповнила той мертвий простір між ним і чоловіком, що сидів на краєчку стільця, йорзав по дереву туди й сюди, а ногу на ногу закинув так далеко за коліно, стиснувши ляжки, як це роблять гомосексуалісти. Так, він добре розумівся на подібних речах, але ніяк не переступав межі, радше з обережності. Він був освіченим у цих справах.

Єдиним недоліком початківця у нього була його чуттєвість. Так, він був чутливим, як молочне порося. Навіть зараз у широтах кімнат, де за вікнами падав м’який сніг, а тут повзав мокрою теплою ганчіркою спокій, він з нежданою тривогою, що вискочила наче червоний фурункул, чекав на цю жінку, на її повернення, але думав неустанно про Ладу і про минуле, щоправда, як про чорно-біле фото. Він почав збуджуватися і пітніти. Найбільш розумне, що прийшло йому в голову, то сходити на кухню, заварити чаю і чекати далі. Але він чомусь не став цього робити, лише міцніше натягнув простирадло на очі і слухав, як серце б’є і б’є об ребрину.

Лада врятувала його того березневого дня, щоб заманити у пастку. Два блискучих ока серед тугих чоловічих випарів, вигнута спина, тугі крижі, круглі груди – це зовсім інша Лада, ніж та, що лежала в його обіймах, і щось заборонене і дике обпікало йому пах. Але чому вона вибрала таку дурнувату смерть, хіба мало всіляких пігулок, розкиданих по шафах. Хіба мало газу у горілках, чи затупилися достобіса всі леза. Вона вибрала досить страшну смерть. Нічого в її житті не говорило, що вона може таке зробити, незважаючи на екстравагантність, ну, припустімо, дивитися, як спарюються корови і жеребці, або як дамочки парують з собаками. Для нього це було нудно, навіть противно, бо він відчував себе християнином, безбожником, але з християнською мораллю, і не міг своє покалічене виховання полишити за порогом, як це одного дня зробила Лада. Почуття і чутливість значили для неї набагато більше. Пізніше він почув кроки, лункі, чіткі, вони несхожі на ті кроки, що нагадують втомлених коханням жінок, – це були важкі кроки, впевнені, вони не зароджувалися на порожньому місці, вони виходили в життя чітко, ясно даючи зрозуміти, для чого прийшли. Але він не прийняв простирадло і продовжував сидіти, з мокрою від переляку проміжністю, з порожньою головою, бо думки стер хтось невидимий, і зараз було таке відчуття, наче в ніздрі понабивалося пилюки. Проте він зібрався з силами, зісмикнув простирадло, але нікого не побачив.

Він встав і пішов, але кроки не стихали, зараз вони відходили подалі, десь у сусідню кімнату. Нічого особливого, переконував він себе, так жінки граються, пустують, хе-хе, коли задоволені. Вони або пустують, або сплять. Він хотів увімкнути горішнє світло, проте облишив і повернувся до ліжка. Тут звично пахло секретаркою, тією жінкою, наголосив він подумки: шоколадом, терпкуватими, з гірчинкою парфумами, сіменем і волоссям. Краще чекати, чекати, як і все життя, коли ти вирішив пробиватися цією дорогою. Можливо, це одна з зупинок, а не кінець. Хоча сама думка про кінець несподівано зависла, як дармовиси на люстрі, і задзенькала печально, наче тягуча подільська скрипка під рукою невмілого музиканта. Його навчали володіти страхом, а потім переступати його, тоді тільки навчишся думати виважено, холоднокровно і жорстоко. На всі види життя. Проте це теорія, і ті, хто викладав йому подібну думку, далекі були від його страхів. Вони були голими теоретиками, як і ця безкінечна держава, що наступила йому на горло. І йому доводилося вірити і приймати на віру те, що вони говорили. Але це було невимовно страшно, як спуститися на два щаблі розвитку – від людини до первісної мавпи, котра зіп’ялася на дві кінцівки. Але що цікаво – йому такий стан речей подобався. Доля йому подарувала ще один шанс зробити шалену кар’єру, бо він розумів, що серед невігласів, наділених невідомо чому страшною владою, він був найсильнішим, доки це тримав при собі. Хоча з плином часу це вийшло як груба помилка. Люди, що взяли його до себе на службу, виявилися нічим не дурнішими за його співвітчизників. І так ото мимоволі, вірніше зовсім природно, він прийняв їхню ідеологію.

Їхня система існувала, з великим скрипом, але існувала, і він сам прагнув цього, хоча чомусь десь далеко в його душі пролітав сліпий вогник, що нічого досконалого немає. Він не був фанатиком віри, але відчував і розумів, що ця система побудована саме на цих засадах, дещо перевернутих, перекошених. Божа ідея поцуплена і перекручена до неможливого, навіть до вжитку, і чим страшнішим страхіттям ця система йому видавалася, тим більше він пересвідчувався у тому, що ніяка доктрина не може пасувати людині. І на тому заспокоївся. Йому лишилися жінки, задоволення й думки, котрі муляли вдень і вночі голову про те, як піднятися на черговий ієрархічний щабель. Він таки подолав свій страх, але не їхній. У нього не було їхнього страху, і страх для нього мав не одне обличчя. Головне, що те, що йому було необхідним, він проковтнув і був решту життя задоволений цим: навіть буденними клопотами, смертю Лади, що вивільняла його від безлічі дріб’язкових обов’язків, котрим він уже не вірив, не надавав того значення.

Зараз він сидів на мокрому простирадлі і намагався підвестися. За вікном липнув до чорних кульок ліхтарів сніг. Порожньо в голові, порожньо в думках, і ніякої легкості. Запахи можуть повернутися – сіконуло у його голові. Ніч била крилами. Мельхіорове небо лускало на тоненькі плівки. Тут він помітив, що замерзлий чорний пагорб здувався, наче желатиновий пиріг. Пагорб заворушився, наче рвалися м’язи під шкірою, небо просвітліло, потяглися рвані язики вилинялого полум’я. Його немов хтось підтягнув до вікна. Широка, без жодної хвилі річка текла перед його вікном. Те, що це була справжня річка, не викликало ніякого сумніву. Вода чи ще щось там підсвічувалася зсередини. Потім він побачив на горизонті якусь пляму. Пляма рухалася, в цьому він не мав сумніву. І нарешті він побачив, зовсім чітко, роздовбаного катараса. За ним сидів виводок якихось людей, а кермував човном його дід в німецькій формі. Далі за човном пливли менші, як виводок качок: баби, брати, рідні, двоюрідні, швагри, дядини. Кого там тільки не було! Це нагадувало урочисте весілля або похорон, а власне, різниці ніякої. Жовтий туман піднімався з поверхні. Вони пропливали повз його вікна. Спочатку свої, потім чужі, і коли він таки наважився повернути голову, то побачив, що цьому напевне і кінця-краю не буде. Він стояв і дивився, зачудований, з прохололим потом між лопатками, між сідницями, на переніссі.

Десь у глибинах його сірої рідини почали вилазити молитви, які він час від часу читав, коли відчував страх. А мозок усе повторював: та не може того бути, як не може нічого бути. І щось навіть відповіло йому, так видалося: ну, як нема цього, то, може, й іншого не бути. Йому зробилося млосно. Фі, щойно він відчув слабину в ногах, те стрімке коло, подібне на вир, завертілося й миттєво втягнуло за собою всіх його рідних, разом з човнами, кресами і рушниками. «Хух-х», – вийшло з його горлянки, борлак засмикався, і він поволік ноги до ліжка. Сів, натягнув простирадло до підборіддя і втупився у пузатих херувимчиків, що чи то намагалися зґвалтувати Венеру, чи просто її оберігали. Зараз у нього визріло одне бажання, якось сховатися у високих і холодних анфіладах кімнат, з купідонами, бронзовими сатирами, що сцяли кудись у безкінечний простір, такими ж ангелами, безтурботно споглядаючими його чоловічий сором, і тут він почав збиратися з думками, учепившись за звичні предмети. Так, найголовніше в його професії: збирати свої думки у сірий сталевий жмут, нищити ним чужі оболонки. Але ось жінка, що пішла – куди? – невід’ємно стояла кремовим щасливим згустком. Він побіг рівчаками своєї пам’яті, доволі легкої і неметушливої. Нічого особливого, але якраз те, що годиться для прихистку. Він проскочив вікнами, порахував їх для проформи. Нарешті вискочив місяць. Великий, круглий, лагідний і срібний.

Хтось запалив галогенні лампи. Світло тріщало, перекидалося з кімнати в кімнату, тягнучи рвані тіні. Усі предмети вібрували, принаймні так видавалося. Вони рухалися, наче живі або як ртутні, відкидаючи масні довгі тіні, а то і зовсім полишалися їх. Він стояв і тетерів, дивлячись на вікно, але цього-то він зробити не міг. Тисячі галогенних ламп, запалених наче за одним чиїмось наказом, враз ударили і розірвали його зіниці. Головне, у цьому світлі змінився, втратився колір. Одне рідке кипляче срібло. Він затулив руками очі, але тут же прибрав і знову втупився у предмети, що зараз нагадували десяток паскудних злих гномів, які застрягли своїми лапами в мелясі й не могли зрушити з місця. Тоді він закутався у простирадло і рушив повз столи, повільно, виставляючи одна за одною ноги, навіть прикусивши від старання язика. Він рухався повільно, але впевнено у срібному потоці галогенного світла.

Так він обійшов софу, затим завернув за диван. Білі ангели з напнутими луками зараз нагадували його Страшний суд. Предмети ось-ось повинні були зірватися з місця і розтоптати його, але він був хитріший, тому вже ступав задом, спиною до високих, з мореного дуба, двостулкових дверей. Від поту щеміло між лопатками. Найгидкіше було те, що очі у нього страшенно різало, і він ніяк тепер не міг не те щоби зібратися з думками, але взагалі панічно думав, як полишити цю оселю разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах тонко потягнувся, знищуючи молекула за молекулою, атом за атомом запах тієї жінки. Він навіть не міг уявити собі, що то була секретарка. Щось сокровенне готичним хором піднялося у його грудях, і він тоненько заскімлив, проклинаючи все на світі. Головне, він не забував тримати за спиною двері. І сльози, аби ці срібні гноми дізналися, що сльози і розкаяння, хтозна за чим, не більш аніж гра, то неприємності його чекали б неабиякі. Нарешті він проскочив у двері. Але срібло, густе, із запахами Лади, хлинуло у розкриту пащу дверей, увірвалося з вікон крізь жалюзі. І він з несподіванки упав навкарачки і так, хекаючи, побіг кімнатами, а коли нарешті зупинився, знову біля свого ліжка, де муляла око мокра пляма, підняв голову і тихо засміявся.

Це був ранок. Простий собі чистий зимовий ранок, а те, що прийняв він за місяць, була супутникова антена. Він сів на ліжко, важко зітхнув. Потім підвів здивовано голову і запитав себе: а де секретарка? Те, що вона не могла кудись подітися, піти без його допомоги, було малоймовірним. Він подзенькав у дзвіночок. Прийшла прислуга, жінка років тридцяти, брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а він, не приховуючи потворності своєї наготи, запитав:

– Ніхто не виходив?

– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, – сказала прислуга.

– Ти була тут всю ніч? – запитав він, уже напевне знаючи її відповідь, але випередив і заговорив: – Ладу привезуть сьогодні?

– Так.

– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм на вихід.