Читать книгу Жiнка його мрiї - Олесь Ульяненко - Страница 2

Прямо над ними висіла реклама: «Тепер ваша печінка витримає удар», половина чи більша половина її. У повітрі пахло дорогим коньяком і сигарами. Саме тоді він відчув дотик справжнього смаку. Лада лежала на червоній накидці, підтиснувши одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неї було тіло дорослої жінки, міцне, податливе і дике, й обличчя, прищаве обличчя підлітка. Такою вона і була насправді. Того ранку, з запахами, найнеймовірнішими запахами іншого життя, що збуджували більше, ніж близькість, він розповів їй про нового куратора, а потім і про своє життя. Дурниці, повторював він це слово, я просто попався на дрібній крадіжці; але вона лише хитро смикнула плечиком, перевернулася на живіт, глянула лукаво і сказала, що нічого особливого, і добавила, нехай краще не бреше, ось що. Він зобразив подив на обличчі, а вона за хвилину прочитала цілу лекцію про те, як людина поводиться, коли говорить правду, як, коли бреше, і в який бік дивиться, коли це дріб’язкова фантазія. Ось так, сказала вона наприкінці, скинула бровами і засміялась лунким, добродушним сміхом, від якого зробилося тепло і затишно. І значить, вона не дізналася про нього повної правди.

Вона сказала: тебе спіймали на якійсь малолітній курві? Він промовчав, ковтнув коньяку і подивився на сизе вікно, з розкиданими крилами синьої ялинки, чорними воронами, що писали лапами по снігу, вишукуючи шматки поживи. Яка різниця, говорила вона, у тебе є шанс усе виправити, ти ще молодий, нині ти служитимеш державі, незалежній державі, і нічого почуватися йолопом, треба просто скористатися нагодою і зробити добру кар’єру. Ця остання її фраза не спантеличила його, а швидше похитнула той новий світ, який він тільки почав вибудовувати. Він подивився на її прищувате обличчя, намагаючись викликати в собі нудоту, бридке відчуття, але Лада лежала, підтиснувши ноги, навіть скромно, тільки видно було палаючу смужку проміжності. І йому стало мутно й нудно. Довгоносі ворони на синьому снігу перетворилися на кікімор з тонкими лапками, й тіні від них видовжилися і зараз діставали ялинки, з Дідом Морозом і Снігуронькою в куцій спідниці, з ногами, обтягнутими синіми нейлоновими колготами із золотистими блискітками. Ця глупа повсякденна реальність повернула його до теплого затишку. Він давно розумів, що знаходиться у світі вигаданому, збудованому ним самим, і тому цей світ служить і допомагає йому. Зараз, наскільки він усвідомлював, перед ним лягала зовсім неприємна і чудернацька задача: втягувати Ладу у цей світ, і чи вона сприйме його, і чи його світ не знищить її крихкі кістки. Наскільки він помиляється, то покаже час.

Чи вірив він у Бога, як вірили його батьки, діди? Він любив богослужіння в православних і католицьких церквах. Десь так, як гурман смакує букетом дорогого вина. На цьому все закінчувалося, далі естетства він не рухався; також він приходив у німе, текуче і радісне захоплення від похорону. Напевне, з однієї з причин, що там були гарні жінки і вони збуджувалися, неймовірно, падлюче, біля самого одра смерті. В цьому він нікому не зізнавався, але правду ніде діти – такі й подібні речі розуміли всі розумні люди з його оточення. Просто тут він не стояв перед вибором, вибір був невидимим, а тому й напевне неіснуючим. Так він собі говорив, але чи воно так насправді – долі ймовірності були мізерними. Легше бачити сніжний пил за вікном, що перебирається сонячним промінням кудись у тупу далечінь, відчути тепло жіночої ляжки, розтулені сороміцькі губи і їхній солонувато-солодкий присмак, навіть дикіше, можна це порівняти з запахом свічок і ладану в одній з церков: усе це означалося одним знаком маленької і дрібної втіхи та задоволення. Тут він, напевне переступивши якусь межу, визначив держатись одного напрямку і ніколи не заскакувати на протилежну дорогу. Хоча він мало вірив у те, що життя має двосторонній рух. Він знав, що життя неупинно рухається до ями, і хто добереться до неї вчасно, той просто вже ніколи не живе.

У нього вливалося якесь просто-таки тягуче світло, коли він бачив гарний одяг, гарну їжу, і, коли довгий час цього не було, він відкрив, як збавити цю можливість. І тому тоді, коли Лада стояла у білій чоловічій сорочці біля вікна, зі стрункими по-хлопчачому ногами, дивилася на довгі клякси ворон, на маленьку замерзлу снігурочку, і він не бачив її грудей, її кирпатенького носика, прищавого обличчя, у нього заболіло в животі, підігнулися коліна, і йому зробилося несподівано тоскно, наче він один серпневого дня проводжає останній трамвай нещасним поглядом. Він підійшов, ступаючи по брунатних плямах реклами, взяв її за плечі, опустився на коліна і припав губами до голого заду. Більше зараз він нічого не хотів, а вона стояла спокійно, наче буде вічність стояти в цій кімнаті, з темними опереннями тіней від високих ялинок, де влітку прохолодно і тихо, а взимку довго тримається тепло. Чорна тінь тоді не стояла над ним, і він не розумів цієї тіні, не розумів страху, не розумів нічого.

Так, він прийшов у органи безпеки ще за влади совєтів, спочатку освідомлювачем, потім вище, і до перебудови мав чин майора. Дивом, але швидше метким розумом, він залишився у нових органах, продовжуючи працювати і на східну розвідку, і на українську сторону, і напевне це було відоме багатьом, але в тому бардаці, аж до незалежності, вертілися майже всі співпрацівники. Так що він нікого не зрадив, – формально на західній частині країни було знищено останні рухи опору, а про східну й говорити було нічого. Він визначив свої можливості, ще будучи в університеті, і сказав собі: так, ми чи вони програли, іншого виходу бути людиною в цьому світі, побудованому переможцями, він не бачив. Час це підтвердив, конкретно підвівши риску: американці та європейці ніяк впритул не хотіли бачити його країну. Звісно, йому було якось, зовсім трохи, образливо, але і сам він мав прагматичну жилу, холодну й розсудливу, тому схиляв, без благовоління, голову перед переможцями. Комунізм і його мета, на велику радість самих застрільників ідеології, наказав довго жити, в країнах колишнього Союзу вода замутилася. І всі, разом з ним, кинулися ловити рибу. Гроші вирішували все: у що він ще від шкільної парти вірив і що знав. Це було єдиним рушієм його свідомості, його світом, інакше не могло бути. Проте, частіше зимового дня, його несподівано застукувало, у дорозі, перед Різдвом і Новим роком, перед Водохрещем, наче хтось дикий сідав на нього, тихо шепотів над вухо паскудненьке дешеве словечко: «Стукачок. Сту-у-ка-ачо-ок…». Тут він двоївся.

Можна скинути на просту тобі шизофренію, повірити у містику, але це якось не клеїлося ані до містики, ані до шизофренії. Віра у нього значилася під табу, тобто він слідував тими принципами, що коли став на інший бік, то інакше вже не можна. Виверти виховання, ось як він називав це. Інші називали це неприпустимою порядністю, хоча це було не що інше, як збочений конформізм. Він таки ходив до церкви, разом з хвостатими державними делегаціями, хоча за багато років переконав себе, що ані там, ані тут нічого немає. Тут принаймні все осяжне: жінки, чоловіки, гроші, інтрига. Ця проста механіка більше його зачаровувала, ніж скуденне життя його родини, що йшла зовсім зараз незрозумілим шляхом.

Сонце запало у чорні капкани дворів, Лада сиділа і листала глянсований часопис, а він несподівано запитав її, сам лякаючись свого тихого з упевненими інтонаціями голосу:

– А хто по нас прийде?

По тому, як Лада звела свої світлі, з каштановою міддю, брови, зблиснувши чистими очима, він здогадався, що вона прекрасно зрозуміла його запитання, і зрозуміла раніше, ніж він усвідомив те, що сам сказав. Вона лизнула кінчиком язика його губи, усміхнулася, зовсім упевнено, і він потім пронесе цю її упевненість, як заразу, через усе життя.

– Поїхали зі мною, – сказала вона. – Поїхали, поїхали! – вона затараторила щасливим, майже дитячим голосом.

Тут Дніпро розкривав свою свинцеву, над незмінним металевим небом, горлянку: червоні дахи п’яти– і чотириповерхових дач лежали під сліпим білим сонцем, лускою, крилом, неправдоподібно, але правдиво все ж таки підрізаючи берег, кожного року раз за разом поглинаючи навколишні землі і піски. Вони стояли на білому двомісному катері, затуляючи долонями очі від сонця, спостерігаючи, як стрімко наближається берег. Щось у цьому було об’єднуюче і спільне: нахилені вперед тіла, підняті руки. І він відчував, що, незважаючи на падлючий холод, у нього ворушиться в штанях. А коли вони приставали до причалу, із самотнім, на розкидному стільці стариганем, що визирав якесь диво у бінокля, за десять метрів, сонце сховалося за вилуплений, побитий каверною завод на тому березі, і вони провалилися в малинові теплі памороки. У нього пішла гусячим сипом шкіра. Йому здавалося, що зараз усе закінчиться; він боявся повторити слово «життя», але десь у глибині саме це й пищало: провалиться і не повернеться місто, з’єднане розірваною аортою харківського мосту, з противно вжикаючими, наче оси над розчавленим плодом, стрілами поїздів метро, саме розвернуте до противного місто, посипане білими грифелями будинків.

Він навіть заплющив очі і бачив морок, один лише морок. Він не відчував поруч гарячого, з легким і збуджуючим тремтінням тіла Лади, її руки, що шкодливою гадючкою повзала його ширінькою. А коли розплющив очі, то побачив перед собою кільця, завитки посипаних золотистим піском вуличок, блюдця площ, неприступні дома, облиті рожевою фарбою заходу. І у нього задерло у горлянці. Зараз з нею було зручно, але, як психолог, він зрозумів, що саме зараз вона є володаркою становища. Але ніяк не міг передбачити, що це так надовго. А тоді: «У неї немає нічого невротичного», – задоволено вирішив він, порівнюючи з тими сцикливими студентками, що залюбки, після першої ж його спроби, запихали собі член до рота. А тому на зелений, з мідними прорізами гравій він ступив з виглядом першовідкривача.

– Це там, – показала Лада, і в її словах не було нічого загадкового.

З цього моменту, глянувши на бетонний причал, розквітчаний графіті, він зрозумів, що Лада для нього варта більше, ніж та жінка, з якою просто кохаєшся, просто трахаєшся, просто говориш, не добираючи слів; вона є провідним маяком у якесь інше, наступне, життя, і зараз вони проходять той складний і вузький прохід. Саме так він тоді думав. Інакше не могло бути. Усе навколо: будинки, дерева, вулиці, собаки – все було занадто спокійним. Аж занадто. Почалося інакше життя. І він зрозумів і сприйняв це як належне. Як чергове підвищення по роботі. І він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі, – нерухомі та загадкові.

Шикарний вигляд дачі її батька нічим його не здивував; він навіть не встиг подумати, що років їй сімнадцять, не більше, хоча голова працювала чітко: її голова знала, чого бажала. Її бажання були на першому місці, але якимось дивом вони сполучалися з її мозком. Він навіть бачив її сині спалахи. Вони знову пили, і він сп’янів. Від недавнього сексуального збудження на лишилося і сліду, а був тягучий алкогольний настрій, коли попиваєш потроху, а нічого не змінюється, протікає повз зіниці, й навіть ліньки простягнути руку. Лада умостилася на канапі, підтиснувши ноги, з важким стаканом у руках, і поволі пила, здавалося, байдужа до всього, але так вона збиралася з думками, наче кобра, готова стрибнути або виплюнути свою отруту, а потім уже заспокоїтися. Десь на дні він це розумів. Потім, рвучко вихиливши віскі, вона встала, потягнулася, напнувши під зеленим светром тугі груди, й підійшла до вікна. Сонце окреслило чорним малюнком місто. Настрій у нього взагалі погіршився. На зубах – наче хто насипав піску.

– Ходімо, – милим і тихим, муркаючим голосом сказала вона.

Й тут на нього накотила гумова хвиля жаху: йому на мить видалося, що у Лади на обличчі зникли прищі. Як тоді, коли вона ступила на брунатну доріжку останнього сонячного світла. Вона взяла його м’якою теплою рукою за пальці і повела. Він намагався не дивитися на її обличчя і все скоса поглядав, але вона це відчувала, може, щось розуміла або сприймала зовсім інакше. Професійна звичка несподівано почала брати гору. Груди його почало наповнювати дурнувате відчуття вибраності, хоча він знав, що це не так, зовсім по-інакшому зараз має бути, але він здогадався, що щось інше відтягує останню мить, останній поріг, що дозволить їм без страху зупинитись одне на одному. Від такого відкриття він запав у ще більшу порожнечу.

– Куди ми йдемо? – нарешті запитав він.

– Де ти отримаєш свої відповіді, – сказала вона.

– Ти певна? – запитав він.

– Тоді так і лишиться, – спокійно сказала вона і потягла його за руку.

Спочатку йому прийшло на думку, що Лада сіла на поручні перепочити. Захід накривав мідним шатром, обіцялося на мороз. Вона сиділа на горіхового дерева поручнях, її волосся ворушив теплий, від кондиціонера, вітер, закидаючи сині пасма диму на її розпашіле обличчя. Тонкий серпанок тягнувся від химерної надбудови з напіврозібраним дахом, тремтів драглистими стовпами, а вона сиділа боком, сигаретний дим розбивався об вилиці, а очі займалися двома зірками. І нарешті він відчув. Нудотний, з дитинства знайомий запах. Так мочилися дорослі, і так дорослі пахли в далекому дитинстві. Верхівку його черепа зрізав спогад, який в ту ж мить зник, і він ніколи не чіплявся за нього. Проте під ложечкою солодко засмоктало, нагадуючи про недавнє і сьогоденне, але котре не стосувалося Лади. Лада розставила по-хлоп’ячому ноги. А він ловив широко роздутими ніздрями запах; він бачив частину вбиральні, закинутий будинок, з високим бадилинням, з вікнами, забитими навхрест дошками. Вітер подув з річки, що чавунною почварою виповзала з-за мосту, і на воду не потрапляло світло, лише від недалекого мегаполіса били прожектори, і тому гирлище, розірване пляжами, котило німо й уперто, зі смертельною нахабністю.

Вітер приніс запах сечі, терпкий, застарілий, – напевне, десь недалеко, зразу під ребрами мосту, стояла баржа або генделик. І він побачив, без здивування, як важко заходили її круглі, спортивні груди, забігали м’язи гомілок, затремтіла шкіра на обтягнутій светром спині. Лада була зараз вродливою, як ніколи. Вона курила сигарету за сигаретою, і він гадав, що на цьому все закінчиться. Це вже не новина, в цьому немає ніякої таємниці, – вирішив він, кинув «орбіт» до рота, роздавив язиком, відчуваючи задоволення і втому від дня, що йшов на спад. Легко паморочило голову, і йому було добре. Не знати чому, він став думати про наступний день. Він знав, нічим не дивуючись, лише дратуючись, як вона ткнеться йому під пахву носом, потягне гучно його запах, наче витягуючи з нього чоловічу силу, потім відкинеться на спину і закурить. Світ білим скрипучим світлом вибухатиме у широких вікнах, чорними беззвучними кулями пропікатимуть порцеляновий день птахи. Зі смутним відчуттям тривоги він констатував, що у нього таки лишилася фантазія, рудиментні хвостаті злі гноми, що розгризають свідомість. Головне – не пустити їх, не пускати близько, і він оберігався від них.

Чистоплюй – можливо. Гедоніст – теж можливо, але на рахунок цього дуже тяжко визначитися, бо інакше він би не вагався і не боявся деяких речей, що дійсно приносять насолоду. А зараз вони йшли довгим коридором, подібним на довгу коричневу трубу, підсвічену ліхтарями, стилізованими під смолоскипи.

Спочатку він роззирався, але нічого особливого не знаходив. Окрім втоми, він нічого не відчував. Лада йшла попереду. Пряма спина, хода, вправна і легка, видавала в ній неабияку норовливу, чистої крові сучку. Він навіть смакував, подумки повторюючи «сучка-сучка-сучка», в подібний спосіб виживаючи порожнечу, що глухим бубном гула всередині, здавалося, у самих нутрощах. Йому було відомо достобіса способів, як боротися з порожнечею: вправи для дихання, тести, фантазії, звісно, що, як і потрібно, найпримітивніші, здебільше пов’язані зі жратвою і сексом. Хоча від усього, що стосувалося фантазії і віри, він намагався триматися подалі, наче забобонний, що боїться розмовляти з невдахою-коле-гою. Бо інакше його кришталеве царство в одну ніч гепнеться під ноги, і не просто під ноги, а якомусь курвиську, хоч підмитому й поголеному за всіма правилами.

Потім вони пройшли вулицю, швидше завулок, поплетений зміїстими тінями, і цей прохід між домами враз виявився велетенським проваллям між стінами, щільними і безкінечними стінами; аж там наприкінці він побачив метушливу пляму світла: то ліхтар, зелений, у паперовому оздобленні, ганяв пляму на білому п’ятачку площі, занесеної снігом. Коли вони підійшли, це виглядало прозаїчно. Далі лежала порожнеча річки, від якої мимоволі зводило зуби. Туга, непередбачувана, навалилася, посилила чи то втому, чи то ще щось, у чому він не міг собі зізнатися, але й аби хотів, то назвав би це словом «ініціація», на більше у нього не стало б розуму, бо саме це слово нічого йому не говорило. Тому він не задавав собі непотрібних загадок.

– Скоро, милий, – пролетів її льодяний голос у нього над вухом, і йому захотілося сигари, коньяку й ухопити її за пружного задка. Так собі, для проформи.

І невдовзі вони підійшли. Його втому нічим було розбуркати, при тому, що він зупинився і дивився на білий будиночок, який нагадував великий різдвяний пиріг, а швидше стайню. Найвірогідніше, вирішив він, саме це й повинно було бути стайнею, як би того він хотів чи ні. Морок дійсно згущувався до якогось зеленого. Зараз йому робилося прикро і захотілося повернутися у теплу затишну кімнату, з високими анфіладами, з чорними воронами на снігу, що розкидають паскудними кляксами тіні; навіть Снігуронька у синіх колготах, з кирпатим обличчям петеушниці викликала в нього, муркаючи, напливаюче тихе, нездійсненне тепло. Лада йшла зараз у пітьмі. Уся її фігура була темна, наче вирізана з чорного ебонітового дерева, тільки одна голова освічувалася лупооким ліхтарем, котрий бив з вишки, від мертвої води, яку поглинав берег.

Зараз у порожнечі думок, мертвої втоми, без насолоди, він починав чітко розуміти, що щось або хтось ставить його перед вибором, чи, може, сам він вибудував цю систему: холодну і непорушну, і вона вертить ним, як піщиною у потоці галогенного світла. Зовсім вірогідно, але точно: він стояв, як і багато років тому, намагаючись приєднатися до цього строкатого і блискучого світу. І тоді він вирішив, як зараз, сидячи перед чоловіком, який примостився на краєчок стільця і марудив дві поспіль години; у ньому говорило: так, ми чи вони програли, зараз світ буде рухатися так швидко, як синій вогонь білим папером, і нікому буде думати і говорити, хто вчинив так чи інакше, як завжди, цінуватимуть тих, хто мчить по цій поверхні, й сама потреба віри чи релігії, морального чи аморального, одійде. Треба вирішити перед тим, як стати на цю блискучу поверхню. Але тут його звело: все ж таки проблема вибору лишається. І зараз у темряві, дивлячись на ебонітового дерева фігурку Лади, він розумів, що ніяк не може керувати цим «щось».

Потім, пізніше, коли чорна тінь упала і Лада, вся біла, зі стрункими ногами, мідними воланами волосся, вийшла і стала проти стайні, втягнувши ніздрями, грудьми встояне на тваринячому теплі повітря навколо, він щось зрозумів, але втома солодко поповзла жилами, і він заспокоївся. Рівне малинове світло текло під ноги, а Лада йшла, похитуючись, граючи стегнами і задом, з прямою спиною, тільки на дерев’яних поручнях загорожі під вітром рипіли різнокольорові гумові кульки. Він важко вдихав її запах, її випари, що перемішувалися з тваринячими, сіном і ще чимось. Він ступав за нею малиновим снігом, слід у слід. Ліворуч розтопленим і захололим свинцем лежала річка, тільки жовті каверни ліхтарних вогнів видавали рух хвиль. Та ось нарешті вони увійшли до стайні. На них упало тепло, терпке і глухе, все навколишнє немов відсунулося на неймовірну відстань. Відразу у нього завертілися думки зовсім у протилежному напрямку, ну, сказати щось про прекрасний вечір, про те, як чудово їм сьогодні було; але от кінець думки повиснув обірваним нервом, і він спрагло намагався доторкнутися до нього кінчиком язика. Пізніше він чітко, дивлячись на масляну від світла ліхтарів воду, знав, що треба було заговорити у теплій первісній тепліні, й це банальне слово – «прощай» – гризонуло його за маківку черепа, і тому, паралізований наполовину тими відчуттями, що посунули на нього з усіх щілин, він пішов за нею.

Жеребець англійської скакової, з білою плямою на лобі, бив стрункими ногами тирсу, закидав виточену голову, з розкосими сливовими, темними як ніч, очима. Круп ледве подриґував, а під шкірою пробігали хвилями м’язи. Коли жеребець почав крити дрібненьку кобилку, він навіть не повів бровою. Принаймні тоді він точно усвідомлював, чого і чим хотіла його здивувати Лада. Потім наче хтось осмикнув за плече. Він відзначив про себе, слідкуючи за строгими і водночас привабливими рисами її обличчя, що у неї немає тієї набутої, награної вульгарної аристократичності, притаманної чи привласненої, ні, таки притаманної цій породі, очоленій чотою пористих свинячих облич їхніх батьків та родичів. Вона уміючи просирала, саме просирала, а не викидала на вітер гроші. Вона робила це неприховано відразливо й водночас із заворожливими рухами зміюки. Саме це лізло густими, не без запаху, кавалками у голову. Він зараз усе це майже реально відчув, доторкнувся до чогось слизького і холодного, з порожньою дірою вгаслих дитячих спогадів наприкінці.

Звуки, що парилися темними пластами в далеких кутках пам’яті, піднімалися й оживали, заповнюючи слух надокучливим і одноманітним, але нахабно впевненим шепотом, пробиралися вушними раковинами, спалахуючи білими зірками люті та безсилля. Бути безсильним невідомо перед чим страхало його не менше, ніж захворіти на сифіліс чи СНІД. Від безсилля перед невідомим робилося ніяково й соромно, наче тебе підловили на чомусь стидному. І так, разом зі звуками, у ритм тонів та напівтонів, мелодії, що звучала повсюди, з воланами м’язів під шерехатою спітнілою шкірою, до нього почало підбиратися відчуття недовершеності. Потім очі Лади. На витесаному, наче з одного суцільного шматка плоті, поритому червоними прищами, з пухом тональної пудри обличчі. Її очі існували окремо, не підсвічуючи з нутра. Самі по собі. Ще одне: її не можна було порівняти з чистими очима дитини, залитими холодцем страху. Головне, вирішив, отак несподівано, що вони, її очі, ніколи не будуть старими. Плоть навколо їх провалиться, зіжмакається, наче дешева гума, а вони світитимуть двома зірками. Ось так, не інакше. Втома у цих очах висихала швидше за жіночі сльози. Вона сіла, перекинувши ногу, на гладкі перила, прогнула звично спину.

Вона терлася проміжністю об блискучі поручні. Він помітив, можливо, помиляючись, але в одному місці поручні були начищені чомусь сильніше. Це знову заставило його про щось подумати. Від чого йому почало солодко пощипувати яйця. А тому, коли жеребець загнав у кобилу півметрового члена, він відчув насолоду майже разом з пітними тваринами, й задоволення він отримав саме від цього, і нічого більше не впливало на нього. Ось так, думав він. А Лада продовжувала сидіти, виставивши круглого задка, обтягнутого білими джинсами.

Пішов сніг. У фіолетовому стовпі дворів висіли шматки вати і повільно сідали на гостроверхі черепичні дахи. Місто вибухнуло малиновим, взялося зверху ледь жовтуватим ореолом, за хвилину простір просяк іржавим, обвішавшись разками гірлянд. Пізніше, коли її обличчя, шия з двома рухливими хребцями під оксамитовою шкірою, западинка між грудьми з задертими догори сосками зросилися потом, таким рясним, як у вантажника, він подумки вилаяв себе, і це доводило, що їхати сюди зовсім не треба було. І не тільки тому, що вона пуняла у штани при виді скотини, яка лигається, а тут усього-на-всього некомфортно. Руде повітря, синій сніг, розлита криво маслянка річки.

Він потягнув уперед голову, сам подався, аж тріснула хребтина, там, якраз між лопатками, сапонув ніздрями вологе, трохи просмерділе тваринячим потом повітря. Найобразливіше було те, що нічого особливого він у тому не бачив, усупереч Ладі. Це її навіть не збуджувало, це, блядь, навіть не екзальтація, а чистої води пристрасть, дика і гаряча, майже тобі африканська з дешевих порнографічних фільмів про чорних чоловіків та жінок. Ця думка, що випливала на хистку поверхню, більше зараз нагадувала відшліфований шматок білого мармуру, що шубовсне й піде на дно, і видалася йому дитячою та безпосередньою, і найприкріше, йому захотілося закурити, повернутися до плавленого золота коньяку і сигари й опинитися у неї між ногами. Нічого більше. Він далеко позаду лишив складності. Але трохи перегодом він зловив себе на тому, що скакає з однієї думки на іншу. Але тут дійшло, що і зір, і спонтанне збудження зараз стали одним цілим.

Нарешті він отримав очікуване. Нарешті вона стягнула через голову светра: нахраписте, зовсім болісне хропіння коней, гучне і шумне, що навіть ворони повилазили на дах і заворушили пір’ям, і холодний сніг за вікнами, і її мокра спина, рівна і невимовно приваблива, красиві плечі, затягнуті у чорну спортивну майку «Адидас». Її потилиця, підсвічена малиновим, як сироп у дитячій склянці, китайським ліхтариком. Чиста, міцна по-хлоп’ячому шия і потилиця, з кучериком пушку у вижолобку. Пучок палаючого волосся. Ноги розкидані, як для їзди верхи, по-чоловічому. Круглий, класичної форми зад, який подобається як чоловікам, так і жінкам. Пізніше, коли вони разом, і коні, і він та вона, скинули голови, трусонувши тілами, а піт зависнув у повітрі діамантовими краплями, посипавшись у пустку глизявого мороку стайні, до нього дійшло, що бачить востаннє Ладу такою, яку він свого часу зустрів. І цьому нічим не зарадиш, подумав він, шукаючи двома пальцями її анус, а коли наткнувся, подумав, що саме це він шукав. Потім усе зсунулося, скосило його зір. Зовсім ясно він визначив, що хтось невидимий управляє його нинішніми почуттями. Принаймні зранку було не так, і він чудово сам собі давав раду.

Вона зірвалася, блискаючи очицями, підтягнула джинси. Тоді він підійшов, ступивши через стовп синього світла, не долаючи ніякої перепони, не знаходячи причини, яка б зупинила його, він затиснув тугим кільцем пальці на її шиї. Лада продовжувала фрикційні рухи на поручні. І він засміявся. Тоді її спина випружнилася, зігнулася пружиною знову. Вона повернулася і подивилася прямо у його очі, крізь цей задушливий морок, вона глянула, висипавши кварц очей у його полохливі, наче у наркомана, зіниці; звичним рухом, тисячу й тисячу разів повтореним, але близьким, стягнула мокру від поту майку. Вона лизнула губу, і цей рух, уповільнений в глибинах його сірої рідини, він пам’ятатиме шипучим протягом днів, років, і так, думалося, буде до кінця. Без усілякого вибору. Але воно вийшло якось дуже по-хижому і не знаходило собі місця, наче банальний шматок бруду. Потім він скривився.

Міна, з безкінечністю зморщок, шпарин, павутиною вкрила його кругле обличчя з гострим підборіддям і тоді вже лисіючою головою, череп лишався непорочним та незайманим. А сам він відразу постарів на добрих два десятки років. Усе зводилося до чогось невизначеного, а наразі непотрібного, саме йому непотрібного. Все те, що оберталося навколо них, не вибухало з якоюсь надновою силою, а робилося гумовим, зводилося до такого мізерного, що годі розгледіти. І він лякався назвати це своїм іменем, не інакше він заплутався серед імен, котрі час від часу переставляв залежно від того, яке сьогодні на табло календарне число. Видно, він не чекав такого повороту. Хоча, можливо, його відчуття зупинилося на півдорозі до бажаного і водночас забороненого.

Коліна у нього підломилися. З усього, що йому вдалося відчути, він з дитячою несподіванкою зрозумів, що саме почуття смерті, десь на межі солодкого переляку, це нагадувало захоплення, хобі, десь воно так близько стояло до цього, що наразі нічого суттєвого не відкрилося. І його не приваблювала її шерехата персикова шкіра, зараз уся підсвічена з боку річки і з другого боку – від домів; навіть тоді, коли вона перевернулася на бік, без штанів, розсунувши половинки сідниць двома пальцями, це теж нагадувало йому близький протяг смерті, але вже дорослий і настійливий, того, чого треба було оберігатися.

Проте подібне виходило десь так: ти стоїш перед чиїмось трупом і не знаєш, що сказати, відчуваючи себе найдурнішою істотою у світі. Він знову провів поглядом, тягучим, немислимо повільним; фонтани поту – тваринячого і чоловічого, і тільки зараз він помітив, що входив у неї з шумом, з диким ревінням, не відчуваючи тіла, а продовжуючи працювати у неймовірному режимі. Зіниця його сповільнилася, тіло його пробрало легким сипом, війнувши переляком. Він банально всадив цій бабі. Саме так, відтоді пішов відлік, що вона перестала існувати в його уяві як жінка, котру можна оберігати чи ще щось там, а просто він називав її кобилою або дурною бабою. Але зараз він верещав на ній, але так, наче чув свій голос з того далекого берега, де місто розтягувалося чорними хмарами, підсвіченими знизу миготінням траси та вогнями реклами. Він верещав на ній, качаючись у тирсі, бачив її ніжну шкіру з налиплими шматками чи то тирси, чи то посліду, і йому було байдуже, як і його далекому голосу.

Хрипіння спарених коней, запах поту, крик самотнього птаха, що бився у цьому квадраті стайні, нежданий і непотрібний, заставляв його рухати тіло в належному порядку. Тихий дитячий вітерець розгойдувався над його маківкою лагідними дзвіночками. Тоді він поплив на ній, наче від дитячих галюцинацій над чорно-білим екраном телевізора з оголеною жінкою, з ворожою забороною, з ляком бути кимось покараним. Але зараз вони гризлися у тирсі як дві останні тварюки, і нічого їх не зупиняло. Нарешті до нього, крізь тупе тертя члена об її слизьку і теплу вагіну, дійшло, що він втратив якийсь шанс, останній шанс. Потім струснувши головою піт з чола, зрозумів, що це найбільша дурниця, про яку можна подумати зараз саме так, саме тут і ніде більше. І саме такі думки приходять під час статевого акту, надаючи цьому дійству значущості.

Єдине, що було противним, то це напружувати зовсім не почуття. Це як свято без музики, похорон без голосіння. Глухий теплий морок ночі, просяклий запахами тваринячих і людських тіл. Чотири стіни, вікна у чорне небо, з осколком тіней від мегаполіса. І все робилося миттєво банальним, несуттєвим – те, що відбувалося між ними. І раптом, коли її м’язи зарухалися під його пресом, її тіло зробилося тугим, майже кам’яним, а його поршень заходив у такт, виходячи і заходячи, головкою відчуваючи клітор, коли звична механіка почала зростатися із задоволенням, Лада зміюкою виповзла з-під нього, крутнула білими булками сідниць, що враз посиніли проти вікна, проти галогенного світла, що посипалося невідомо звідки. Він спіткнувся об щось тверде у її характері, що належало тільки їй, і це невідоме стиснуло його горлянку. Її світ перевернувся в його очах, зіниці захололи. Тут він шпарко, віддаючись забороненому ірраціональному, почав докопуватися, що це взагалі таке, а головне, чого йому чекати і яких неприємностей, бо так просто нічого не обходиться. Потім прийшла думка: чорт, а як усе це почалося? З чого воно народилося, оце гумове, зовсім непритаманне йому почуття. Що їх повело?

Ха, зараз він дивився на Ладу з не меншим запитанням, ніж на темну, холонучу від морозу річку, яка пропливла перед його очима. Вона сиділа перед ним, склавши свої гарні і міцні ноги по-турецькому, з відкритими пелюстками сороміцьких губ, по яких стікали її секреції. Він не кінчив, тому член стояв, червоний, налитий кров’ю, і хилитався, а її насмішкуваті очі спостерігали, проводили порух прутня туди й сюди. Він сковтнув терпку слину. Його частина, здавалося, лишилася у неї між ногами. Але щось більш головне, чого вона не сказала, сиділо в ній, гріло його, холодило і не відпускало, і хоча вона молодша від нього, він побачив у її очах безодню старості, як старий гріх, що ніколи не стирається, а піднімається частіше, новіше, тільки в більш вишуканих шатах – саме так він подумав, і більше, здається, вже не міг думати. Він трусонув головою, так, наче випірнаючи на поверхню сьогоднішнього вечора, чекаючи, що вона заговорить першою. Але Лада мовчала, тільки проти вікна згори синіми, майже гумовими кулями світилися її груди.

– Ти це мені хотіла показати?

– Ти такий нездогадливий чи просто ханжа? – вона встала, натягнула джинси одним рвучким рухом, ляснула його по голому заду.

Зараз вони йшли разом; вона йшла трохи попереду, похитуючи станом, дещо, видно, втомлена, він позаду: за вікном, довгим і вузьким, майже на всю конюшню, один за одним зміями виповзали ліхтарі, кошлаті від морозу і з хвостами, наче у бенгальських вогнів, густа меляса річки липким язиком лизала круглий іграшковий місяць. Жеребець бив копитом і гнав густе сперте повітря. Запах жовчі, сперми, тліну і земного перегною попер у його горлянку. Він видихнув, звично складаючи все в одну картинку, намагаючись переконати, що вона взагалі не хотіла сказати того, про що він сам подумав. Але чесно кажучи, саме зараз він чітко зрозумів, без чиєїсь сторонньої допомоги, без того невидимого, що нацьковував і продовжував цькувати його думку, гнав її від мошонки і до маківки черепа, куди припливали несвоєчасні й непотрібні думки, він усвідомив, що почувається легко і нічим не зобов’язаний. Напевне, так треба завжди відчувати себе, коли отримуєш від жінки справжній подарунок, а не якусь цяцьку-бряцкалку.

– Ти справді так думаєш? – поставив обережно він запитання, вірніше, кинув у тиху заводь її жіночих думок.

– Напевне. Ти наполовину звірина. Принаймні я хотіла це тобі сказати. І якщо тобі вистачило розуму вискочити з однієї халепи, то чому ти заліз в іншу? А якщо заліз, чому ти не можеш дати собі в тому ради?

– Ти про що? – він дивився їй у спину і подумки перебирав сказане, бо цього саме він і не очікував.

– Холодно, – сказала вона.

– Назад перебіжчиків не пускають, – видавив він з пафосом, так, аж засмикалася щока.

– Ти про це? – Лада зовсім по-дитячому пирснула в кулак.

Несподівано зробилося все байдужим: лапаті ліхтарі, фиркання коней. Безкінечна тиша розходилася колами. Вони стояли одне проти одного, обнюхуючись, наче коні. Почали одягатися, повільно, як світ, що крутився перед ними уламками кришталю.

– Знаєш, у мене інші проблеми, – сказала вона, і це звучало банально, як на базарній площі, коли перекупка розповідає своїй товарці про місячні.

– Наш вік… – розуміюче потягнув він, але й цього разу помилився, тому за краще вирішив надалі мовчати.

– Ми по-різному… – Лада закусила довгий вказівний палець з довгими красивими фалангами, – долаємо перешкоди. Головне, щоб знати, що цей світ… – вона покрутила складеною долонькою, наче квіткою, і продовжила: – І статі тут ніякої різниці не грають. А я ще ні до чого не готова…

* * *

Чорний пірс випнувся з-за повороту крилом космічного авіаносця. Він боровся сам з собою, як здоровий глузд з брехнею, як хворий на СНІД за останні крихти задоволення і життя. Ніч поповзла одним цілим желатиновим шматком, і місто всередині тремтіло іграшковим, поламаним дитячою рукою новорічним кошмаром. Лада спала, згорнувшись калачиком на задньому сидінні. Непримітна, накрита махровим червоним пледом; оголена частина її литки, по-хлоп’ячому міцна, з налитими круглими м’язами, неймовірно, до оксамитового біла, наче виліплена із снігу. З божевіллям боротися однаково, що зі смертю, вирішив він, заводячи машину мокрим асфальтом під густе намисто новорічних та різдвяних гірлянд. Він опустив бокове скло, і мороз відбив запахи, котрі швидко побігли його хребтом копошливим виводком мурах. Зараз йому захотілося, щоб вона щось сказала, загубила одним словом цей вечір, ніч, наступаючий ранок; вона повинна сказати, щоб він дав їй спокій, не інакше, по-іншому не може бути.

Пічка гріла ноги теплим котом. Він мовчки усміхнувся, донюхуючись до запахів. Вона напевне ляпнула б таку нісенітницю, щоб ти повернувся обличчям до долі, нарешті зрозумів і таке інше, і так далі. Але вона банально собі спала, згорнувшись калачиком. Він ні в що не вірив, навіть у свої почуття, сховані так глибоко, наче у пеклі, наче на краю раю, котрі для нього зараз звучали не менш смішно, ніж признання чогось, звинувачення в чомусь, чому він давно перестав вірити і сприймати всерйоз. Хоча він згодився, задоволено муркнувши під носа, що цієї морозної, з червоним язиком неба, ночі відбулося щось неймовірне. І йому зробилося пусто й кисло. Він шарпнув зі злістю віконце. Насправді ти чекав подібного так довго, зашепотіло над вухом, ого-го як довго. Він задихав часто, намагаючись, через силу, не дивитися на її вилицювате обличчя. Йому примарився вкотре тремтливий фантом, що вже угніздився і сів на тім’я, щоб увіпнути пазурі. Зараз напевне, – і перепитай його, він був би певним, – хтось керує ним. І його це розлютило. Його розлютила безпомічність, сиза дірка пустоти на кінці міста, там, де повинне зійти сонце, тягуче, як меляса, паскудне, наче всі його смертні гріхи, щоб тисячами підняти його запахи, його сморід над усім світом. Фу-у, випустив він з шумом повітря, але нічого не змінилося.

Тверді удари підборів: це крутився яскравою дзиґою Центр. Люди вишмигували, наче з отворів, наче з каріозного велетенського рота. Холера, що таке лізе в голову. Мороз тремтів у повітрі, відчувався фізично, і йому було байдуже, наскільки це гарно чи погано. Головне: його запрограмований мозок починав давати збої. Щось таке невідоме солодко проспівало на дні його самого: люди вулицями йшли у пустелю своєї самотності. Саме так: зараз вони йшли, яскраві, чорнявка з по-хлопчачому стриженою головою, зі смішними вушками, прикрашеними красивими кульчиками у вигляді мініатюрного виноградного грона; засмагле обличчя, великі сяючі очі, обернені до свого хлопця, кремезного, у дорогому хутрі, з низьким лобом і розумними мавпячими очима. Дівчина майже не рухалася, принаймні так видавалося. Нагорі готелю, на поверхах «люкс» горіли намистом вікна. Пара ступала скрипучим снігом товстими підборами, і дівчина продовжувала дивитися на хлопця широко відкритими очима, тугі губи розтулилися, усмішка запала двома ямочками на щоках. Хлопець дивився прямо, ухилявся, але здавалося, йому байдуже, про що говорить подруга. А потім вони зникли в пилюці міста, зникли, наче їх ніколи не існувало.

Йому зробилося сумно і моторошно. З дитячим відчаєм він подивився на верхотуру готелю. Лада прокинулася, позаду почулося уривчасте сопіння, так, як роблять це діти або школярки. Порожнеча балачки просилася на язика. Коли він обернувся, Лада сиділа, підмостивши під себе ноги, і терла очі кулачками. Хоч у цьому він не помилився, бля, вирвалося у нього, і він за звичкою пошукав сигарету у бардачку, але знайшов тільки дамські, схаменувся, що він не курить, і машина, бля, точно не його, і він давно не курить. Ні, справа тут не в Ладі, вирішив він тоді, хоча справа була саме в ній. Оце таки щось прийшло, разом з цією бабою, влізло у ним же заблоковану свідомість і почало зсуватися до кінця провалля, туди, в пилюку безкінечності, де карикатурами повзають закоцюблі на морозі люди. І ні біса більше. Нічого вона не хотіла такого сказати. Пішло воно все під три чорти. Але та простота, якою він так упивався, – зникла. І це механіка його мозку прокукукала ще раз. Такого нічого не могло бути. Це як крутими стежками дертися кудись у невідомість і в темряву після доброї вечері, після жінки, після того, як ти відчував владу і насолоду.

Пилюка в кінці вулиці, снігова пилюка, зі щезаючими на очах людьми. Того дня він ясно зрозумів, що його щось підштовхує в інший бік, знову на ту сторону безмовної, з гнилою від тіл предків ріки, звідки він вийшов. І він не хотів ані признаватися, ані повертатися, зовсім по-дитячому тримаючись механіки власних витворів. Тоді вперше за стільки років він з оскомою на зубах, із сухими очима подумав про Бога. І тоді він вирішив, що Лада ніколи не зачепить його серця, бо вони стоять на одному березі, різниця у них тільки в тому, що вона вскочила сюди з народження, а він перебрався добровільно, одного разу щиросердно вирішивши, що так буде легше сприймати навколишній світ і діяти в ньому. Бути, як усі, коштує теж недешево, так гадав він тоді, дивлячись на клаптики людей, що літали у яскравому зимовому передноворічному каскаді вогнів та повітря, здавалося просякнутому найбанальнішим словом – «щастя».

Саме того густого вечора, сповненого розпалених промежин, він зрозумів, що вона хотіла сказати. Там не було і натяку на прихований гомосексуалізм чи ще на якісь розквітчані еківоки; вона говорила своєю підлітковою мовою: якщо ти відмовився, то не слід повертатися, і по всьому треба триматися своєї сторони. Він навіть не задумувався над тим, чи помилялася вона. Емоції вичахли, стали як розтоплений холодець. Світ паскудно вирячив на нього свої зіньки, і він нічого не розумів у ньому, – щось лапате, як стонога, як тарган, почуття спустошеності наповнило його. Дивлячись услід людям, він підтиснув по-дитячому ноги і вилаявся, з тихим попискуванням, наче щур, якому відгризли хвоста. Лада зараз просто Лада, і була тим дівчиськом, що добре відтягнулося і втомленою мокрою сучкою повертається додому. Він дивився на її вогняний кокон волосся, дбайливо і впевнено перехоплений рукою, перетнутий двома пальцями; два пальці клацнули пучками, затиснутою між фалангами защіпкою для волосся. Уся вона охоплена фіолетовим серпанком, тільки двійко непорушних очей, невинних, як сама ніч, як сам наступаючий тугий ранок, і вид на обличчі такий, ніби за прочиненими дверима на тебе чекає повна кімната хижих звірів.

– Тобі коли у консульство? – вона підкурила сигарету, тримаючи її кінчиками пальців; вона підкурила сигарету великою масивною чоловічою запальничкою і вже потім лиснула поглядом по трасі з брудними чорними калюжами. Погляд піднявся вище, і він прослідкував за ним.

Вікна тухли, згорталися жовтими шматочками фольги; зорі тремтіли, зараз нагадуючи дешеві солодкі бурульки, підвішені над містом з рожевими обламаними клішнями вулиць. Він знову пригадав Снігуроньку в дешевих, чорнильного кольору колготках, з блискітками, наче дроблене скло, пружкими ногами, довгими і незграбними проти її брудного білого кожушка; він доскіпливо чомусь пригадував, як вона рухалася навколо ялинки зиґзаґами. Машина котила пустою вулицею з поодинокими розбитими шарабанами, що важко було назвати машинами, і він весь час повертався до початку їхнього дня, дня, що обіцяв багато чого, як і все в житті, а приніс порожнечу, як у діжі, а ще раз по раз, усупереч його натренованій свідомості, Снігуронька вискакувала, немов у зламаному слайдоскопі чи дешевій порнокартині.

Йому залоскотало в горлянці. Лада зробилася непомітною. І вона відчула це, але не була проти, просто цікавою білочкою сиділа на задньому сидінні і спостерігала за його потилицею. Обом швидше за все хотілося позбутися цієї ночі. Хоча це тільки йому видавалося. Проте, хвилин за десять до того як приїхати, він повернувся у дійсність, щоправда, виходило так, начебто він відчинив одні двері й увійшов до кімнати, безборонної, натомість відчув себе ув’язненим у тюремній камері. І так він переходив від однієї кімнати до іншої, незграбно розсовуючи свої назви; фантоми запахів висіли у повітрі чисто і густо: запах діамантового поту, тваринячого і людського, розтоплене молоко сімені, червона спрагла земля над червоним повстяним небом. І нічого більше. Шум коліс, шум мотора, шум парку з просвітами озера наводили на нього якусь божевільну втому, котра завжди буває перед тим, коли ти дійшов до чатованої в пам’яті, в уяві межі, і ось – відбулося. Так насправді вона, Лада, підвела його до того, чого він сам хотів, але упродовж стількох років боявся вимовити вголос. Він солодко видихнув. Машина припаркувалася біля безлюдної, забитої важкими черепашачими «лендроверами» і «хаммерами» стоянки. Вистрілив свіжим потоком фонтан зеленого вогню за будинками, розсипаючись малиновими і жовтими цвяшками на дахи. Але Лада мовчала, і він повів машину трохи далі.

– Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пішки. А ти їдь. Машину завтра заберуть, – сказала вона і пішла, навіть звично не поцілувавши.

Вона зникла так швидко, що він не встиг навіть оком кліпнути. Він думав, як це в нього вийшло, і як це вийшло так, що він не пам’ятав ані розмови, ані того, що відбулося з ним у цей короткий проміжок часу. Вірніше, це пройшло миттєво, і потім він тільки міг бачити це у своїй уяві, чи ще якось. Вона довго потягла носом і ротом повітря, красивим широким ротом, закусила губу і заплющила очі. Він поцілував її у щоку, наткнувшись рукою у напівтемряві на подушечки її пальців, що пахли кінським лайном і його спермою. Він подолав хвилю збудження, котре йшло від чогось бридкішого і потворнішого, ніж запах гною і вивітрілої сперми. Пізніше, поклацуючи губою, шукаючи даремно у бардачку сигарети, він розумів, що Лада ніколи не лишає на когось свою машину, і тому шпарко почав шукати підказку. Напевне, її насправді не існувало. Вона просто ставила тавро на ньому: це моє творіння. Нарешті заспокоївшись, він зрозумів, що головне – треба тримати спокій.