Читать книгу Царівна - Ольга Кобылянская - Страница 5

Від’їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі… його нема! Ні в чім нема! Ніде нема! Хвилями шалію і товкла би головою об стіну. До послідньої сльози ридала би за ним!

Понурі маси мряк тягнуться над горами, вітер гуде лиховісно. Смереки на горах хиляться, потрясувані ним мов у шаленім болю. Я тут, у долині, сиджу сама і прислухаюся вихрові своєї душі…

Дика, невгамонна туга розриває моє серце. Моє щастя скінчилося…

– Ти виглядаєш, Наталко, – каже тітка, – так, як би їла саму крейду, а твої очі дивляться так, як би перед ними ставали щохвилі інші мари!

Лена усміхнулася двозначно.

– Може, й стають мари, мамочко; адже послідній концерт викликав їх! – І її уста викривилися насмішливо.

Тітка підняла очі вгору і, зітхнувши, сказала гірко:

– Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих славних людей, бо мені й без них гірко!

– Знаєш, мамочко, що він таки не вступив на теологію?

Я сиділа мовчки над шитвом.

– Так куди забрався?

– До В., мамочко! Хоче таки права кінчити чи якісь іспити здавати. Бог його знає! Хоче таки в адвокати йти. Так оповідала Зоня, мамочко, бо мене тото нічого не обходить, так як і він не обходить мене нічого. Заким-то він чого діб’ється! А ще тим більше, що має лише з лекцій удержуватися. Перед своїм від’їздом сварився страшно з Маєвським. Казав йому, що він лихвар і що не соромиться сирітськими грішми добувати знов чуже добро! Але що він, Орядин, буде паном йому на злість, всім своїм ворогам на злість! Таке там було, мамочко. Він від’їхав тому так несподівано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, гроші, і він до нього поїхав! Бог знає, мамочко, як він буде крутити або вже й крутить, мене то нічого не обходить. Зоня така рада, що він від’їхав! Каже: через нього дома лише сцени. І все через гроші! Врешті, якось жили би, казала, але через гроші… Тепер їм усім мов камінь із серця спав.

При її послідніх словах я тихо засміялася.

– Чого ти смієшся? – спитала тітка.

– Що їм камінь із серця спав. Він упоминався за спадщину по своїм дідові, за гроші, випозичені Маєвським, і через те стався каменем…

– Це він тобі, певно, оповідав, коли ви сиділи в поетично украшенім куті, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдається в розмову з соціалістом! – І її зимні очі спинилися проникливо на мені.

– Оповідав мені! – відповіла я, зворушена вже.

– Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобі також, що тебе любить? – Тут Лена засміялася вголос.

– Ви не годні мені вже болю завдавати, тіточко, ні! – Це промовила я цілком спокійно, але заразом перелякана своїм зміненим голосом.

– Чому ти так побіліла, коли невинна?

– Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить мої сили. Ви, певно, не гадали ніколи над тим, що струна, натягнена над міру, вривається.

Вона усміхнулася холодно.

– Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тій «безнастанній боротьбі», мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?

– О нервах!

– Ну, видиш, я зрозуміла тебе зараз. Біда лише, що якраз я в ніякі нерви не вірю. Тому не вірю, що діждалася вже майже п’ятдесятьох років, а не мала нагоди пізнати їх впливу. В тебе суть нерви, а я, бувши в твоїм віку, мала замість нервів соромливість. Розумієш мене? Соромливість! З соціалістами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання, за молитвеники – за тото бралась я, але за ніякі питання та ідеї… Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би, що відповісти. Ну, в тебе воно інакше. Погляди вже інші – тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матір, а вона походила з військових. Які військові люди – ми то знаємо. Чи це було, наприклад, в порядку, що вона була з твоїм батьком п’ять років заручена? Що заручилася ще з гімназистом? Я те все знаю і для того тримаю тебе в руках, для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звідки бралась би у тебе зухвалість говорити з мужчиною, коли це я вважала невідповідним? Звідки береться в тебе кокетерія? Я її тебе не вчила! Я тебе не вчила саме тоді спускати очі, коли мужчина при тобі, щоби він подивляв «довгі» вії!.. Це вроджена кокетерія. Яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Ти донька твоєї прегарної матінки, котра бавилася в аристократку і завела велику бучу, що її брат жениться з донькою чесного купця, і котра опісля сама вийшла за попа!

Тямлю, що по тих її словах я спинилася біля неї.

– Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, – промовила я дрижачими устами, – коли це дає вам якесь вдоволення і має бути помстою за мою матір, але її саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати мені о ній, не вам, що ви, мабуть, так само ненавиділи її, як і мене. Я знаю це з уст моєї бабуні!

Її очі заіскрилися, і вона змірила мене зневажливим поглядом.

– Але не тобі годиться давати науки мені, що з моєї ласки живеш, те собі запам’ятай! А щодо бабуні, то її словами не зіб’єш мене з толку. Я ліпше знала обох, як ти. Одної ти не знала зовсім, а друга розвезла тебе і впоювала вже з дитинства панські забаги. Тим-то і не могли ми ніколи погодитися. А що я, властиво, хотіла сказати, то було це, що нехай би мені офіцер станув перед очі, нехай би мені на мою дитину відважився поглянути, то ж то почув би своє! А коли тобі хочеться вийти за шабельку або за соціаліста, то – про мене! Я свої руки обмию і не буду ніякому скандалові винна! Моє сумління чисте, я досить навчала і говорила!

Я хотіла щось відповісти, але саме в цій хвилі отворила мала Катя двері і, звертаючи головку в тітчин спосіб до мене, закликала:

– Ходи, Наталко, покажи мені, як задачу робити! Не знаю, як її писати, ту дурну задачу!

– Зажди хвилину, прийду пізніше!

– Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пізніше хочу бавитися та й вже. Ходи! – Вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.

– Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосіб чемний! – упімнула я.

Дівча дивилося мені хвилину серйозно в очі. Опісля глипнуло скоро на матір і, закопиливши спідню губку, сказало:

– Ти не смієш мені розказувати, розумієш?..

* * *

Мені осталися лише книжки по його від’їзді. Читаю дуже багато. Хочу станути духовно на рівнім степені з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здійматися почерез усі перепони, усі труди, почерез увесь бруд життя, хочу летіти, дібратися до щастя, що «полудня»…

Передумую цілу його істоту, почавши від поодиноких поглядів його аж до його характеру, до його натури. Раз сказав він:

«Мені закидують, що я не постійний; це може бути, але в двох речах консеквентний, а то – в ненависті до ворогів мого народу і в ненависті до тих, котрі мене вразять свідомо. Гай, гай, який я тоді консеквентний! Ви не повірили б».

А в любові чи буде вірний? О, він буде вірний, адже він упоюється сам любов’ю! Ні, я остануся вже на ціле життя царівна його, прегарна русалка його! Я це відчуваю. Він же діб’ється до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О так! Адже вона, та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як він буде жити, з чого жити?.. Він ненавидить тітку, але він не знає, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що він лихвар, поганий, скупий чоловік; про те натякнула мені панна Марія сама в одній гіркій хвилині. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капіталу, відповів він, що капітал той лежить «в домі», в котрім і він, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дім у кого хоче, він не має нічого проти того. Так, а дім записаний на Зоню, за котру одну дав би собі і голову стяти. Такий він!

Але я вірю в Орядина, в його здатність, в його волю і тому успокоююся. Молилась я рідко досі, але за нього буду молитися. На горі, в тихій глибині лісу буду молитися. «Над сиротою Бог з калитою», – так бабуня казала!

* * *

(Дев’ять місяців пізніше.)

Гу! Як мене перейняло холодом! Гріюся і не можу розігрітися… Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозуміла? Все? Боже мій, Боже! – і аж нині дізналась я о тім всім!..

Перед п’ятьма місяцями писав Орядин до Маєвського, щоб йому прислав його гроші. Благав на чім світ стоїть. Писав, що мліє з голоду, що лекцій, на котрі числив із певністю, не може дістати, а товариші, що спомагали його дотепер, бідні, і він не може приймати від них нічого, давиться їх данинами. І много, много такого! А Маєвський відписав йому на те, що коли медведеві діється добре, то нехай не йде на лід гуляти. Що він йому ніколи хліба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсіди щирим дорадником і заступав радо місце батька; що останеться таким і на будуче. Однак вибраний Орядином завід не для нього. Не для бідного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дідом оставлений гріш має бути на випадок хороби або іншого нещастя. Дід його бажав собі також, щоб він вступив на теологію, в їх родині були з роду в рід самі священики. Він, такий сирота, повинен придержуватися традиції і звичаїв родинних і, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазує про бог зна що, а вертає хутко додому та й вступає на теологію, бо час уходить і не вертається. Це він пише йому зі щирого батьківського серця і яко старий досвідчений чоловік, котрий вміє з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем…

П’ять місяців пізніше, значить тепер, писав знов.

Сивіє, каже, з гризоти та впосліднє просить о свої гроші. Йому ведеться, просто як собаці. «Не пішлете мені моїх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменіться, коли не хочете мати людської душі на сумлінні. Не пхайте мене в погань і не забувайте, що викликає нужда в людськім серці!»

А він, Маєвський?

– Отже, судові хоче віддати мене мій «син», – казав. – І діждався я з бідної, на сміх полишеної сиротини на старі літа підпори! – І розсміявся гірко. – Га! Нехай віддає; це вже наслідки нинішньої модної філософії; і я покорюсь їй. Я лише спитаюся: чи має він свідків на це, як мені дід його передавав гроші? Які гроші? Скільки їх було? І що він, дід його, справді передавав мені їх? І під якою умовою? Врешті, кілька разів казав я йому, що та дрібниця, яка осталась йому по дідові, лежить ось тут у домі, що не пропаде! Досі він і не питався про те докладно, що, властиво, осталось йому від його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось інше, – казав дальше. – То пахне чимось іншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собі й є незначний і простий чоловік, але останнього кусника хліба не зречуся через нього! В мене є і своя дитина! Нині-завтра я замкну очі, і хто тоді стане про неї дбати? Мені би вже й не ходило о тих бідолашних кілька ринських, але мені ходить о те, щоб його чортівську зухвалість зломити. Зі своєю загорілістю він заженеться в нещастя. Він слухає модних принципів, а знаєте, пане професоре, душу тих принципів? Вона ось в тих немногих словах: «Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє!» Зрозуміли, куди стежка в горох? Але найно, – шепотів злобно, – я заграю йому іншої пісеньки! Заграю її лише най ще трошки зажде! Я лагідний, доки лагідний, але як раз страчу терпеливість, тоді не ручу за себе!..

І пішов. Ще дзвенить мені його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досі, як тріснув сінними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Ісусе Христе!

Таким самим солодким, жалісним, рівним голосом обманює він і мужиків, видирає з них гроші за найменшу провину, за дрібку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лісі…

Я перешукала судорожно тремтячими пальцями всі висувки свого комоду, всі пуделка в ній. Думала найти хоч щось, на гріш подобаюче. Але я найшла лише кілька старих, продірявлених монет, які дістала раз від бабуні…

Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.

Що діяти?

Передумую раз у раз те, що почула.

– Посилайте гроші на дорогу і пишіть, най вертає! – радив вуйко щиро.

– І побачили б ви його, якби я післав гроші на дорогу! – сміявся надлісничий. – Поверне він сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаєте? До часу збанок воду носить!..

Я закрила очі руками, а він з’явився перед моєю душею.

З’явився блідий, з тліючими очима, в старій одежі, голодний!

Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силі тобі помогти! Я, царівна твоя!

І я наче зів’яла від двох годин.

* * *