Читать книгу Оля - Ольга Саліпа - Страница 6

– Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти… – Осип підійшов до неї ззаду, поки дивилась у вікно. Він був настільки близько, що подих теплою хвилею торкався Ольжиної шиї.

На письмовому столі лежав свіжий номер «Буковини» з опублікованою «Царівною» Кобилянської.

– Ти навіть не уявляєш, скільки людей мені вже переказували захоплення твоїм письмом. Я й сам не очікував такої слави. Так, звісно, після того, як у «Зорі» вийшла твоя «Людина», ти в нас письменниця знана, очікувана у найвищих мистецьких колах. Але ти знову перевершила сама себе!

Ольга стояла обличчям до вікна, заплющивши очі. Голос Маковея розливавсь її тілом чимось густим і солодким. Навіть якби зараз він сварив її чи критикував щось написане, – їй було б однаково приємно.

Успіх її «Людини» був не таким вже й однозначним. Щоб твір побачили читачі, довелося його переписувати кілька разів. Доповнювати, правити. Вислуховувати критику Франка. Десятки разів хотіла махнути на все рукою і спалити ту повість назавжди. Почувалася повною бездарністю.

– Тільки ти, Наталю, а ще Софія і жінки, що вас оточують, хвалять моє письмо, – жалілася своїй подрузі Кобринській у хвилини відчаю. – Тільки вам це цікаво.

Кобринська ніколи не піддавалася на такі провокації. Замість по-дружньому погладити по голові, тисла на найболючіше:

– А ти, Ольго, хотіла б, аби було легко? Праця. Тільки праця над собою робить нас кращими. Ну що зміниться від того, що ти кинеш писати? Чи буде тобі краще? Не сміши. Якщо ти з самого початку не налаштована виграти, то нема чого й починати гру. Твоя поразка означатиме, що всі ми помилилися.

Наталя, з дому Озаркевич, хоч на той час вже і була заміжня, але палко відстоювала права жінок. З Ольгою вони зналися ще з юності. Зустрічались у Кимпулунзі за цікавими розмовами, разом прогулювались околицями. Наталя теж пробувала писати, тому з нею було цікаво. Коли в ній почалась ота боротьба за рівність із чоловіками? Десь, мабуть, у той час, коли вперше дізналася, що існує інший світ – той, де не мати, як у них, головна в родині, де жінку дозволено ображати і з нею не рахуються. Десь у той час уперше заговорили між собою про несправедливість у ставленні до жіноцтва щодо важливих професій і здобуття освіти. Видавалось абсурдом, що їм, розумним дівчатам, спраглим до знань, була закрита дорога до поважних вузів.

– Ну і дурна ти, Ольго, – сварила Наталія подругу, коли та з усіх сил намагалася сподобатись Геньові, її брату. – Дурна, бо то не ти маєш просити його уваги, а він сам вимолювати право бути коло тебе.

Ольга ніколи не питала, чи саме так у неї було з її чоловіком, Кобринським, але ці розмови з подругою додавали віри в себе.

Потім разом із Наталею вже в Чернівцях доєдналася до Товариства жінок на Буковині.

Ольга не хотіла розписуватись у своїй поразці. Тому знову і знову перебирала повість по словечку, враховувала зауваження і писала по-новому. І коли «Людина» нарешті вийшла, то Кобилянській важко було впізнати у цьому тексті своє первісне оповідання. Часом здавалося, що через чужі зауваження та зміни перед нею був не зовсім її твір. Подія, що мала б додати впевненості, посіяла ще більші сумніви.

І от тепер, коли про її нову повість «Царівна» було стільки позитивних відгуків, Ольга відчула себе такою, що твердо стоїть на ногах у сучасній літературі. Тепер її мали б оцінити всі, навіть Озаркевич.

Геньо… Від спогадів про нього в Кобилянської приємно стискалося серце. Вони ніколи не були разом і навіть не цілувались, але скільки всього хорошого залишив цей хлопець у її житті. Так багато, як із ним, вона не розмовляла ще з жодним чоловіком. Спочатку – в гурті з Наталкою, Софією, Юліаном і Максиміліаном, а потім – і наодинці. Особливо пам’яталися кінні прогулянки. Ольга обирала найноровливішого жеребця, чіпляла червоні китиці йому на голову, сідлала і за якусь хвилину вже була верхи. Євген їздити не вмів, то ж завжди ішов поруч. Так і гуляли – Ольга на коні, Геньо – пішки. А коли між ними, як зазвичай буває у молодих, розпалювалася суперечка, Кобилянська щосили втискала важкі чоботи в боки коневі і мчала геть галопом. Озаркевич залишався розгубленим посеред лісу. За кілька хвилин Ольга поверталась. Її розпирало від забороненого щастя – швидкої їзди. Геньо терпляче чекав. У такі хвилини почувалася вищою, більшою, сильнішою за нього. І нащо те їй було треба? Отой дитячий бунтарський дух не давав спокою.

Через Євгена Ольга почала багато читати і писати. Він – студент Віденського університету, завжди був у курсі подій у світі. Випросила в батька дозволу передплатити два німецькі журнали – один про політику, інший – про мистецтво. Батько спочатку не хотів, посилався на брак грошей, але коли за неї вступився Юліан, котрий на той час вже сам учителював, тато зм’як і навіть сам організував усе через пошту.

З письмом було важче – здивувати Євгена хорошим словом ніяк не вдавалося. Він завжди казав, що її вірші та короткі есеї – ніщо більше, як наслідування німецьких письменників. Ольга злилась, ображалась, але не відступала.

Ота юнацька любов до Євгена йшла з нею через усі роки, їхала спочатку до Димки, потім – до Чернівців, і була в її серці теплим, наївним спогадом навіть тоді, коли поруч стояв Маковей.

– Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти, – повторював Осип.

– А яка? – сама здивувалася ноткам кокетства у своєму голосі.

– Ти… Ти – унікальна. Діамант. Мені часом здається, що осягнути твою глибину неможливо.

Ольга нахмурилася. Щось неприємне зашкребло під серцем. А яких слів вона чекала замість цих? Захоплення її красою? Зізнання у коханні? Зрештою, що за дурні думки? Хіба не через це вона намагається переступити своїми творами і постійним навчанням? Хіба не хоче, щоб жінок цінували не за вроду?

– Ти перебільшуєш, Осипе. Думаю, ти бачиш мене такою тільки тому, що щось заступає тобі очі, – всміхнулася грайливо і повернулась обличчям. – Щось, що не дає тобі побачити в мені не надто талановиту писаку, котра рветься в світ літератури.

– Смішна.

Маковей опустив очі й поклав руку Ользі на плече. Вона, певне, мала б зараз ту руку скинути або пожартувати з цього приводу гостро, але захотіла трохи посмакувати цією миттю. Майже фізично відчувала, як її середина наповнюється теплим світлом. Подумати тільки – їй добре навіть від такого цнотливого дотику.

Ольга пересилила себе, взяла долоню Осипа своєю рукою і обережно, наче щось дуже крихке, зняла зі свого плеча. «Чари» чоловічого дотику трохи відпустили, і можна було знову перетворюватися на звичну всім сильну жінку.

– Може, ти мене просто любиш? – випалила ні з того, ні з сього і взялася краєм ока спостерігати за реакцією чоловіка.

Маковей почервонів і довго не міг спромогтися на відповідь. Побачив у кімнаті стілець, розвернув його поближче до столу, але спинкою до стіни і втомлено сів.

– Часом твої жарти важко зрозуміти. Навіть якби й любив – думаєш, я б утішився від того, що мене викрили? Чи потребував би отаких розмов для зізнання?

– Звідки мені знати, я ж ніколи не… – Почала Кобилянська, але раптом змовкла. – Слухай, а хочеш кулеші зі шкварками? Мамі привезли відмінної бринзи – скуштуй.

– Кулеші? Навіть не знаю. Якось не личить.

– Моєму товаришеві не личить зі мною пообідати? Що за маячня! Зрештою, дозволь мені таку незвичайну приємність – погодувати тебе.

Осип мовчки підвівся, що означало згоду. Кобилянська вийшла з кімнати і покликала його за собою:

– Вдома нікого нема. Батько працює, мати пішла за якоюсь городиною до знайомих, із нею і молодші діти. То ми сьогодні тут хазяї.

Тісна кімнатка, що слугувала одночасно і кухнею, і їдальнею, вразила своєю чистотою.

«Так затишно і гарно, здається, буває лише в бідних хатах», – зловив себе на думці Осип. Прості меблі, мінімум посуду, скромні бавовняні білі серветки для прикрас. Так трепетно до інтер’єру ставляться виключно ті господині, які не можуть претендувати на те, щоб прикрасити його за теперішньою модою.

– Кулешу готувала я, – Ольга накладала страву в миски. – У нас, на Буковині, кукурудзяну кашу для неї варять по-особливому. Потім вона вдається пухка і приємна на смак. Малою я любила заливати кулешу узваром, а зараз добре смакує зі шкварками чи бринзою. Запиватимемо кислим молоком?

– Я не проти, – від розповіді про страву в Маковея був повен рот слини. Накинувся на їжу, тільки-но миска опинилася перед ним. Кулеша була справді смачною. Лише за кілька хвилин помітив, що Ольга не їсть, а мовчки за ним спостерігає.

– Все добре? – перепитав із повним ротом їжі.

– Чудово. Краще не буває. Знаєш, є в тому щось сакральне – дивитися на чоловіка, який їсть.

Осип їв швидко і захланно, наче хтось за ним гнався. Спостерігати за ним було цікаво: їжу він майже не пережовував, запивав великими ковтками кислого молока, сліди від якого залишались у кутиках губ. Ольга боролася з бажанням обережно їх витерти, як би матір витерла малій дитині. Очі він майже не підводив. Та й узагалі нечасто дививсь їй у вічі.

За вікном сутеніло. В кімнаті швидко стало темно. Ольга встала з-за столу і засвітила лампу. М’яке світло розлилося приміщенням нерівномірними хвилями.

– А ти вже бачив електричні ліхтарі?

– О, я рідко маю прогулянки ввечері. Знаєш, Олю, я не з тих, хто по роботі годинами ходить містом. Або працюю в газеті, або маю якісь зустрічі, або пишу. Та й з тобою зараз ми багато часу проводимо.

Осип доїв кулешу і відставив посуд убік. Ольга тим часом розпалила грубу, поклала казан із водою грітись і заходилася мити миски.

– А давай підемо сьогодні дивитися на ліхтарі? Кажуть, то зараз чи не головна атракція для чернівецької молоді.

– Якщо хочеш – ходімо. Хоча мені й трохи дивні такі прогулянки. Але хіба можна було б очікувати іншого від тебе з твоєю душею, повною романтики?

– Романтики? – Ольга витерла руки ганчіркою і стала перед Маковеєм. – До чого тут романтика? Це наше майбутнє. Сучасність. Ти читав, що один учений винайшов промені, якими можна просвітити людське тіло і подивитися на наші кістки? Хоч уявляєш, що це дасть для медицини? Знаєш, – Ольга говорила схвильовано і терла долоні одну до одної, – знаєш, у мене часом завмирає серце, коли читаю такі новини. Лише уяви, в який вік ми живемо!

– У вік пафосу? Здається, наш уряд запевняв, що електрика в Чернівцях буде раніше, ніж у Львові. А що маємо?

– Та хіба це важливо? Раніше, пізніше – головне, що ми маємо можливість бачити, як у місті починається нова епоха. Ще трохи – і нам не треба буде світити гасові лампи в хатах. Не треба буде ходити по воду до криниць і водовозів. Все це буде в кожного вдома, як вже є у багатьох великих містах.

– Думаєш, від цього буде краще? – Осип і собі встав і опинився перед самим обличчям Ольги. – Хіба не ти в своїх оповіданнях так захопливо оспівуєш село та природу?

– Село та природу? То ти вважаєш, що мої твори про це? – Ольга округлила очі й пильно дивилася на Осипа. Той узяв її за плечі, ніби хотів заспокоїти.

– Олю, припини. Бракувало ще посваритися через дурне. Збирайся, підемо на прогулянку. Подивимося на твої ліхтарі.

Кобилянська хотіла щось відповісти, але в якусь мить її запал спав. Пішла до кімнати, одягла чи не найкращу сукню з цупкої тканини, що закривала тіло від щиколоток і аж по шию – хоч вже і заповідалося на літо, але вечори були ще холодні, – зручне взуття, бо ходити доведеться багато. Трохи завагалася з вибором капелюшка, але зупинилася на невеличкому, що мав у комплекті чудові рукавички. Погляд упав на спідню сорочку, оздоблену ніжним мереживом по краю. Подарунок Августи. Ольга всміхнулася сама до себе: чи матиме вона колись нагоду одягти такий аксесуар? Оглянулася, чи Осип не увійшов, дістала сорочку зі скрині. Провела долонею по приємній на дотик тканині кольору слонової кістки. Крім винаходів та електричної революції, в життя її однолітків вривалася мода на вишукану білизну. Їй така розкіш була не по кишені, і спочатку вона навіть не хотіла приймати дорогий подарунок від подруги, але коли побачила цю красу – не втрималася. Сорочка була до біса гарною, і Ольга лише раз приміряла її, а одягнути надовше не наважувалася.

Слідкувати за модою – то була ще одна її зовсім жіноча слабкість. Разом із науковими журналами вона з однаковою цікавістю гортала і свіжі випуски «Dziennik Mod Paryzkich». Грошей на модне вбрання не було, але мама Ольги непогано шила і з великою насолодою втілювала в життя її скромні бажання.

Навіть коли вона вже йшла з Осипом попід руку головною вулицею міста, здавалося: все ще відчуває шкірою тонку тканину спідньої сорочки, яку тримала в руках удома.

Відколи у місті встановили електричні ліхтарі, тих, хто бажав провести вечір під ними, з кожним днем ставало все більше. А надто у пору, коли літо майже вступило в свої права, але ще не мучило спекою.

– Знаєш, а було щось особливо романтичне у тому, як кожен вечір міські освітлювачі запалювали один за одним гасові вуличні ліхтарі, – озвався Маковей. – Вони мені завжди були схожі на героїв якоїсь дивної казки. Хіба не такі картини ти любиш?

– Люблю, але потреби в русі вперед не заперечую. Я б і сама пішла десь навчатися, хоча б на вчительку, щоб хоч якось пришвидшувати майбутнє. Але то все – гроші. А я – людина небагата, ти ж знаєш.