Читать книгу Будинок на Аптекарській - Ольга Саліпа - Страница 2

Хмельницький, 2018 рік

Ляна зачинила масивні двері, помила руки і безсило впала у крісло. Пружини неприємно впилися у спину. Заплющила очі й спробувала подумки скласти хоч якийсь план дій. Але сьогодні завжди ясний і схильний до аналізу мозок відмовлявся працювати. Хоч вона не була ніколи близька із батьком, але похорон її виснажив. Майже незнайоме місто, чужі люди, оці всі стереотипи «так треба», «так всі роблять». Бррр… Плечі аж струсонулися від неприємних спогадів.

Добре, що все минуло. Тепер залишилося головне питання – що робити далі?

Ляна оглянула кімнату: стіл, завалений зошитами із кросвордами, накресленими від руки (батько складав кросворди і продавав у газети та журнали), купа коробок по кутках, павутиння і пилюка, пилюка, пилюка… Треба буде прибрати. Хоча, кажуть, до дев’ятини не можна. Опустила очі на підлогу і відразу ж перевела погляд. На грубих від незліченних шарів фарби дошках виднівся погано вимитий слід від крейди, якою обводили мертве татове тіло. А поруч – криво накреслені «лянасики» – гра, яку вони колись придумали з татом. Ті ж класики, тільки складніші – в їхній грі важливо було запам’ятати послідовність стрибків, бо клітинки починалися з однієї, а далі ставали не по дві, а потім одна, як у традиційній грі, а по три одразу. «Один, ліва – два-три вправо, права – три-чотири вліво», – заговорили спогади татовим голосом. Правду, отже, кажуть, що він втратив глузд перед смертю.

Батько помер несподівано. Хтось із сусідів повідомив поліцію про те, що Анатолія Яковенка з дванадцятої квартири вже кілька днів ніхто не бачив, а якогось вечора з його квартири чувся тривалий чи то регіт, чи крик. Поліція навіть спочатку запідозрила вбивство чи самогубство, але після експертиз «зняла» цю версію. «Через десяті руки» поліція знайшла Лянину маму, колишню дружину померлого, бо інших родичів у нього не було.

Власне, Ляна пам’ятає батька живим погано. Мама пішла від нього, коли доньці було майже шість. Вийшла заміж за іншого, переїхала в столицю, у просторий будинок.

Ляна добре пам’ятає той день. Після тісної квартири в будинку, якому на той час було вже 50 років, нове помешкання здалося їй палацом. Вітчим був хорошим чоловіком. Правда, постійно зайнятим. Може, тому й хорошим, що ніколи не мав діла до Ляни – не повчав, не виховував, не ліз у її життя. Навіть татом називати не просив. Так і залишився досі дядьком Вітею. Вже потім, років у чотирнадцять, перечитуючи листівки, які тато справно надсилав на всі свята, Ляна замислилася над моральним боком маминого вчинку і наважилася її спитати, чому вона покинула батька.

– Бо він був трохи дивним. З такими довго не живуть, – знизала плечима мама. – Якби я залишилася, ми були б бідні. Хоча як людина він хороший.

Цікаво, але здається сам тато ніколи не ображався на маму за її вибір. Принаймні у вітальних листівках завжди засипав її найкращими побажаннями. Зрештою і сама Ляна зробила для себе висновок, що мама не вчинила погано, коли пішла туди, де було більше грошей. Бо що її б чекало у цій тісній «однушці» старезного будинку, хай і на центральній вулиці Хмельницького, Кам’янецькій? Ляна дорослою телефонувала йому кілька разів, але розмови не клеїлися, тож вирішила не мучити ні себе, ні його. Вже тепер, після похорону тата, молода жінка замислилася, чому сама не ініціювала тісніше з ним спілкування, чому так беззаперечно прийняла мамину позицію – почати нове, цілком інше життя. Здавалося, батько буде завжди. Десь далеко – у спогадах і вітальних листівках.

Ляна примусила себе встати. Зайшла у крихітну кухоньку, щоб випити води. Дверцята шафи для посуду трималися на одній завісі. Провела долонею по різьбленій, полущеній від часу ручці – вона її пам’ятає. Мама, не дуже вправна господиня, завжди залишала на ручках меблів кухні сліди тіста, які засихали і з часом відвалювалися самі. Знайшла в шафі знайому з дитинства синю із золотистим обідком чашку і підставила під кран.

– Фу, – сказала сама до себе, коли піднесла чашку до носа. Вода тхнула іржею, металом і тухлими яйцями.

– Труби старі. Цьому будинку купа років, – почула голос за спиною і різко розвернулася. Чашка випала з рук і з дзенькотом розлетілася.

В дверях кухні стояв мужчина.

– Ви хто? – Ляна спробувала не видавати переляку, але голос зрадливо тремтів.

– Вибач, якщо налякав. Не впізнаєш? Ну, Уляно, я Іван, сусід ваш. Ми гралися разом в дитинстві. Не часто, бо я трохи старший, але я тебе пам’ятаю.

– І чого ти прийшов? – Ляна силувалася знайти щось знайоме в рисах цього чоловіка, але не могла. Зрештою, хіба це дивно? Двадцять років минуло. Чи згадаєш, з ким тут гралася…

– Світло побачив у вікні. Подумав, може, допомога потрібна. Співчуваю, – опустив голову.

Ляна оглянула кімнатку, шукаючи, куди сісти.

– Вибач, тут лиш одна табуретка, – знизала плечима. – Давай вийдемо у кімнату. Я це потім приберу, – махнула рукою на уламки чашки. – Сил нема.

– Слухай, я маю кращу ідею. Через дорогу відкрилася непогана кав’ярня. Пішли вип’ємо кави. Тут ти навряд чи щось путнє приготуєш.

– Не хочу. Не маю бажання виходити звідси, – впала в старе крісло і жестом запросила Івана сісти поруч, на диван.

– Добре, тоді чекай тут.

Ляна не встигла нічого відповісти, коли за чоловіком зачинилися двері. Хвилини за три у вікні побачила, як той переходить дорогу до кав’ярні і зникає всередині. Високий, широкоплечий. На вигляд років двадцять вісім-тридцять. Яким він був у дитинстві? Навряд чи вони сильно дружили, Ляна такого б не забула. У такого вона могла б навіть закохатися. Перебрала в пам’яті всі свої дитячі закоханості. Ні, серед них цього хлопця не було. Може, перетиналися десь у дворових іграх, не більше. Але добре, що вона має тут хоч якогось знайомого. Отже, не зовсім сама.

Очі злипалися від втоми.

Цікаво, як він потрапив у квартиру? Невже не зачинила двері на ключ? Мабуть, він увійшов саме тоді, коли увімкнула воду в крані, тому й не почула.

Десь близько дзвонив телефон. Ляна розплющила очі й роздивилася навколо. Знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, де вона і що тут робить. Отже, вона у Хмельницькому, в квартирі тата. Тато помер, вчора його поховали. Сама Ляна лежить на дивані, вкрита пледом, а поруч, на столі, дзвонить її мобільний. Мама.

– Ти ще там? – почула у слухавці.

– І тобі привіт.

– Чому не відповідала? Я вже втретє тебе набираю.

– Бо я спала, – Ляна раптом пригадала, що вчора ввечері заснула зовсім не на дивані, а у кріслі.

– А додому коли?

– Побачимо. Треба тут зі всім розібратися, – Ляна глянула на стіл. Дві повні паперівки кави, що охолола, дали зрозуміти, що тут був Іван. Отже, це він переклав її з крісла на диван. Нічого собі!

– А що там розбиратися? Ти дізнавалася, батько заповіт на квартиру залишив? Навіть якщо ні, то ти єдина спадкоємиця, просто треба буде пів року зачекати…

Поки мама говорила про варіанти зі спадщиною і які можуть бути потрібні для цього документи, Ляна відклала слухавку вбік і потягнулася. Спина приємно захрускотіла: спати на старому дивані – задоволення ще те.

– Ти головне – документи на квартиру знайди, – не змовкала мама. – Знайшла?

– Та ні, навіть не починала шукати.

– То починай. Хто знає, скільки часу це займе.

– Та що тут шукати, в цій квартирі їх навіть сховати ніде, – Ляну починала дратувати розмова, але, піддавшись на вмовляння, вона таки підійшла до батькового письмового стола і висунула першу шуфляду. О, диво, тека з документами лежала із самого верху, ніби чекала на Ляну. Дівчина вихопила її з шуфляди і кинула на стіл.

Раптом помітила, що просто поверх батькових паперів віялом розсипані однаковісінькі візитівки. Підняла одну, перегорнула і прочитала: Анатолій Яковенко, магазин «Антиквар». А далі – адреса і батьків телефон. Брови полізли вгору.

– Мам, я наберу пізніше, – поклала слухавку, навіть не дочекавшись відповіді.

Отже, батько заробляв на життя не лише кросвордами, але й мав антикварний магазин! Нічого собі новини! Треба буде обов’язково поїхати туди, глянути, що там і як. Отже, плюс одна проблема.

Ляна кинула візитівку в кишеню і пішла на кухню: треба спробувати хоча б зварити чаю.

Уламки чашки були старанно підметені, розлита вода витерта, холодильник увімкнений, всередині – два великих еклери. Отже, Іван тут вчора ще й хазяйнував.

Ляна набрала води в чайник, понюхала і відставила вбік – ні, цього вона не питиме. Єдиний варіант – йти в кав’ярню навпроти в надії, що там знайдеться щось, окрім кави, без глютену і без лактози. Ляні з її алергією на все на світі в незнайомому місті було непросто. В Києві вона добре знала, в яких закладах можна поїсти таким, як вона. Із самого дитинства алергія отруювала їй життя – вона не могла їсти ні купленого морозива, ні тортів за солодким столом в класі, ні гидоти з шкільного кіоску типу чипсів чи сухариків, ні от таких еклерів, які зараз лежать у холодильнику. Навіть у шкільній їдальні у Ляни було спеціальне харчування, через що її садили за окремий стіл. Про Лянину хворобу, здавалося, тоді знав весь світ. Продавці в найближчих магазинах не продавали їй рогалики, а діти у дворі, навпаки, навмисне їли перед нею те, чого їй не можна.

«Зараз би це назвали булінгом, – посміхнулася сама до себе Ляна, – а тоді це було звичною справою». Коли переїхали з мамою в Київ до вітчима – стало простіше. Там було море спеціалізованих магазинів, тож вона потрапила у гастрономічний рай. Так чи інакше, Ляна, переживши в дитинстві дивне ставлення оточуючих до її хвороби, у дорослому житті про неї мовчала. Ні друзі, ні колеги про алергію не знали, і так було значно краще.

У кав’ярні через дорогу порадили магазинчик товарів здорового харчування, що недавно відкрився у найближчому великому торгівельному центрі. Йти хвилин сім, не більше. Ляна, попиваючи каву через соломинку, попрямувала Кам’янецькою в бік «підземки», що негласно позначала центр міста.

Червень тільки починав припікати сонцем, розквітла липа. Місто прокидалося. Ляна йшла повільно й роздивлялася навколо: таким вона Хмельницький не пам’ятає. Перше, що кинулося в очі, – багато сучасних магазинів і кавових точок. Згадала, як тато колись розказував, що у ХІХ столітті місто населяли здебільшого євреї. Казали, що скільки в Проскурові дверей, стільки й магазинів. З того часу мало що змінилося.

За Ляниної пам’яті, Хмельницький був великим базаром. Торгували тут усі. І їздили за покупками сюди навіть з-за кордону. Ляна добре пам’ятає виснажливі походи з мамою «на базар»: натовпи людей, великі сумки і страх загубитися. Та й саме місто тоді виглядало ніби великий вокзал – місце, де треба перебути тимчасово. Сіре, брудне, непривітне.

Теперішній Хмельницький був інакшим. По-перше, а це важливо, тут було дуже чисто. Ляна звернула увагу, що вичищені навіть узбіччя дороги. Нові тролейбуси поруч зі старими, сучасна зупинка транспорту біля радянських «хрущівок», квіти на стовпах. Ляна вдихала повітря на повні груди і дивувалася із того, яким затишним видається їй місто. Зловила себе на думці, що цілком могла б тут жити. Якби мала сім’ю і дітей.

Сім’я і діти… У свої 26 Ляна ледь не щодня чула це словосполучення від мами. Стереотипи. Ну чому люди не можуть допустити, що щасливою можна бути й без того всього? Своє щастя Ляна бачила у власній свободі.

«Це тому, що ти не любила по-справжньому, – почула в голові голос своєї колеги по роботі, старої і мудрої Тоні Петрівни. – Полюбиш – про все забудеш. І воля твоя тобі сто років не здасться».

До торговельного центру «Квартал», в якому мав би бути потрібний Ляні магазинчик здорового харчування, залишалося перейти дорогу через підземний перехід, але дівчина сіла на лавку й замилувалася двома малими на дитячому майданчику. Діти так щиро реготали, що вона й сама посміхнулася. Колись одна її знайома, коли малі просто благали її про собаку, придумала класну штуку і назвала її «гостьова собака». Друзі якраз їхали відпочивати й не мали з ким залишити свого пса. Знайома відправила дітей на дачу і привезла їм цього песика, щоб вони доглядали за ним півтора місяця і спробували, чи осилять таке назавжди. Ідея спрацювала. Через півтора місяця діти радо віддали песика господарям і навіть не згадують про купівлю такого дива собі. Втомилися. От якби так само можна було взяти додому «гостьову дитину» – спробувати, чи тобі це підходить, чи впораєшся. Бог дав ноги усім людям, але одні просто ходять, а інші – прекрасно танцюють. Так само і з дітьми. Народити можуть всі, але чи всі можуть бути батьками?

До батькової квартири Ляна поверталася в хорошому настрої і з повними паперовими пакунками смаколиків. Ранковий Хмельницький потішив. Вже біля будинку, коли, за дитячою звичкою, підняла погляд вгору і знайшла очима рідне колись вікно, відчула, ніби на плечах навис важкий ранець. Згадала, чому вона тут.

Дві старенькі бабці, що сиділи на лавці біля під’їзду, провели Ляну поглядом до дверей.

– А ти не Толіка з дванадцятої квартири донька? – спитала котрась з них, коли дівчина вже вхопилася за ручку. Довелося відступити на крок і повернутися.

– Так, його.

– Царство небесне! То ми помітили, що його давно не видно, і викликали поліцію.

– Угу, дякую, – Ляна не знала, що треба казати в такій ситуації, і зібралася якнайшвидше втекти у під’їзд, але бабусі не відпустили:

– Ляна? Так, здається, тебе звуть? – одна з двох жіночок примружила очі, ніби силувалася щось пригадати. – Ти хворіла, як була малою. Тобі нічого їсти не можна було.

– Угу.

Приємно було, що бабця згадала її навіть через кілька років. Навіть двір після цього став ніби якийсь затишніший. Рідніший.

– Ну, тепер ти як – здорова?

– Здорова. А ви як? – вирішила бути ввічливою.

– Та як-як. Доживаємо. Пам’ятаєш Ляночку? Толіка малу! – крикнула в саме вухо своїй компаньйонці. – Ось, тата хоронити приїхала.

Стара співчутливо захитала головою.

– А в нас тут із тодішніх мешканців майже нікого не лишилося. Центр міста. Квартири люди спродали. Де офіси, а де квартиранти наймають, – завелася розказувати стара. – А тато твій хорошим чоловіком був. Шкода, що так недобре закінчив. Я через стіну чула, як він реготав у той вечір. Сміявся, як дурний. Ніби перед смертю втратив глузд зовсім. А що лікарі кажуть? Яка причина?

Дівчина знизала плечима:

– Розтин показав, що серце зупинилося.

– Ну, хіба так буває, щоб у такого ще молодого чоловіка просто так зупинилося серце? – зиркнула на неї стара. – Щось тут нечисто.

Ляна переминалася з ноги на ногу: бабусі, схоже, передивилися серіалів і кримінальних новин. Зрештою, розповівши в двох словах, хто був на похороні та де могила, дівчина попрощалася і прошмигнула у під’їзд.

Треба було зателефонувати на роботу й попередити, що вона затримається мінімум на тиждень. Де-де, а там без неї точно чудово обійдуться.

Ляна згадала, як колись тато жартував, що вона, коли виросте, стане істориком. Зрештою, дещо в тому справдилося. Вона й справді закінчила істфак. Особливо налягала на правознавство – планувала після випуску перекваліфікуватися і вивчитися ще й на юриста. Юридичний факультет був платним, навіть для таких відмінників, як Ляна. Вітчим без заперечень перерахував відповідну суму. Власних дітей у нього не було, тому дбав про названу доньку, як вмів. По закінченні навчання Ляна раптом виявила, що юристів багато і роботи на всіх не вистачить. Мрії про кар’єру в цій галузі розбилися надрузки. Котрась з маминих подруг запропонувала тимчасово попрацювати у міському архіві. Ляна навіть спочатку зраділа: це ж необмежений доступ до інформації і документів. На практиці ж виявилося, що її завданням було вишукувати старі довідки, рішення і накази та хронологічно упорядковувати фотоальбом всього, що зараз відбувалося в одному з мікрорайонів Києва. Нудьга страшенна. «Якось перебуду», – думала Ляна. Але правду кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Вже п’ятий рік дівчина працювала у тому ж таки архіві, змінюючи навколо себе хіба зошити на чисті й ручки-олівці на нові. Навіть мишка до комп’ютера залишалася та сама. «Ще рік, і шукатиму іншу роботу», – повторювала сама собі, але добре розуміла, що не наважиться на зміни.

Директорка архіву висловила співчуття від всього колективу і запевнила, що Ляна може залишатися у Хмельницькому, скільки буде треба, «але не довше двох тижнів». Дівчина посміхнулася.

Добра італійська кава, пачку якої Ляна купила у знайомій їй зі столиці «Аромакаві», що, виявляється, працює і в цьому місті, зробила специфічний смак тутешньої води майже непомітним. Колись в інтернеті вона зустрічала інформацію про те, що вода, яка тече з хмельницьких кранів, – одна з найякісніших в Україні, бо добувається з якихось там аж надглибин і очищується особливим чином. Але проти старезних будинкових труб все це було безсиле. Більше того – Ляна підозрювала, що у квартирі батько взагалі мало користувався водою, а застої в трубах до добра не ведуть. Було б добре або встановити фільтр, або замінити труби хоча б у кухні, бо майбутні покупці квартири можуть на цьому збити ціну.

Ляна роздратувалася сама на себе: ось вже й вона стає схожою на маму. Батька тільки вчора поховали, а вона вже подумки продає квартиру.

Дівчина сіла у м’яке крісло і глянула на батьків робочий стіл: в першу чергу доведеться щось вирішити із його речами. І з магазином, якщо він взагалі існує.

Дістала з кишені візитівку і забила в гуглкарти адресу магазину. Гугл знайшов потрібну вулицю в Гречанах – одному з прилеглих до центру мікрорайонів міста. Місцина ця була відома тим, що тут жили колись переважно поляки, а також однойменною залізничною станцією. А десь після війни село приєднали до тодішнього Проскурова. Ляна сама дивувалася, як спливають у пам’яті дитячі спогади. Тато вечорами любив їй розповідати про місто. Часом навіть кликав допомагати йому складати кросворди.

Дівчина встала і підійшла до столу, провела долонею по розгорнутому зошиту, що лежав поверх решти. Листки розкреслені на рівні клітинки і дрібно списані татовою рукою. Невже комусь досі потрібні всі оці кросворди й головоломки? Хоча, знаючи тата, він міг їх складати просто для свого задоволення.

Допила одним великим ковтком каву, взяла наплічник, що від учора лежав у кутку, кинула туди документи, гроші. Хтозна, що іще може знадобитися. Про всяк випадок дістала з шуфляди в’язку заіржавілих ключів, що могли відчиняти будь-що, не обов’язково магазин. Кинула оком на підлогу зі слідами від крейди.

– Треба буде тут помити, – сказала сама собі.

– Ти завжди говориш із собою? – почула за плечима голос Івана й аж пополотніла.

– А ти завжди всіх лякаєш?

– Пробач, я ненавмисне.

Чоловік стояв у дверях із двома паперовими стаканчиками кави і прозорою коробкою із чимось солодким. Ляна мовчки взяла з його рук тістечка і жбурнула в холодильник.

– Ну, Уляно, не ображайся.

– Мене ніхто й ніколи так не називав! – кинула спересердя.

– Як так?

– Уляною.

– А як називали?

– Жартуєш? Сам знаєш. Ляна я. Уляна – лише в паспорті.

– Та знаю, звісно, знаю, – посміхнувся Іван. – То в мене жарти такі. Проїхали, – простягнув їй стаканчик з кавою. – А от чи ти любиш каву з цукром – не знаю, тому раптом що – стіки в мене в кишені, – випнув стегно.

Ляна завагалася, бо третя порція кави за ранок – трохи занадто, але взяла стаканчик, зняла пластикову кришку і сьорбнула напій:

– Я без цукру. Кришечки теж не люблю, хіба в дорозі.

– Кудись зібралася? – Іван кивнув на наплічник.

– У татів магазин. Хочу глянути, що там і як.

– Окей, я підвезу.

Ляна мало не захлинулася. А цей хлопець нахабний.

– Я сама. Досить вже того, що одного разу ти вклав мене спати і вимив підлогу в моїй, – дівчина затнулася, – у татовій квартирі.

Іван опустив очі. «Нічого собі, – подумала Ляна, – такий великий і сильний, а засоромився».

– Я повернувся з кавою, а ти спиш. Що я мав робити?

– Просто піти. Ми навіть не друзі.

– Облиш. Друзів дитинства не забувають. Чи ти, – Іван пильно глянув Ляні в очі, – чи ти таки мене забула?

Дівчина відвела погляд.

– Не забула, все ок, – бо правду казати було якось незручно. – Але в магазин поїду сама, – Ляна перекинула через плече рюкзак і пішла до виходу.

– Дозволю собі нагадати, що звідси на Гречани їздить лише одна пряма маршрутка. Зазвичай там яблуку ніде впасти. Звісно, якщо ти не хочеш їхати з пересадками.

Дівчина зупинилася й обернулася. Тепер ідея їхати громадським транспортом здавалася не такою вже доброю:

– Я не знала.

– Та це зрозуміло. Ти ж нетутешня, звідки тобі знати. Я завезу, – зблиснув у долоні зв’язкою ключів.

Ляна закусила губу і мовчки вийшла з під’їзду. В дворі приємно запищала сіра «шевроле». «Добре, що не позашляховик якийсь, – подумала дівчина. – Отже, Іван не мажор». І сама собі посміхнулася: мажори не живуть у таких старезних будинках.

В автівці пахло ароматизатором з цитриновими нотками. Ляна пірнула на переднє сидіння і за звичкою вмостила рюкзак на коліна.

«Ото біднота», – посміялася в думках сама із себе й обережно переклала наплічник на заднє сидіння.

До магазину їхали мовчки. Ляна крутила головою в різні боки і розглядала майже незнайомі пейзажі. Гречани виявилися мікрорайоном, забудованим стандартними «чешками» вперемішку з новобудовами. Де-не-де вздовж головної вулиці тягнулися довгі виробничі приміщення. Такий собі мікс спального району із промисловим.

За кілька хвилин Іван звернув у вузьку вуличку, потім у ще одну, далі – у невеликий провулок. За дев’ятиповерхівками ховався старенький приватний сектор. Іван зупинив автівку біля невеличкого будиночка. На ньому не було жодної вивіски, тож дівчина спершу навіть засумнівалася, чи вони не помилилися адресою.

Ляна відчинила невисоку хвіртку. В ніздрі вдарив запаморочливий запах жасмину. Розлогий кущ обіперся на стіну невеличкої хатинки й аж тріснув від старості посередині. Будиночок був схожий на житловий і аж ніяк не на комерційне приміщення.

Двері були відчинені. Всередині трохи пахло нафталіном. Довелося зупинитися на порозі на кілька хвилин, щоб очі звикли до напівтемряви. Приміщення було мало схоже на магазин, більше – на склад. «Склад мотлоху», – подумалося Ляні.

Ляна не одразу помітила невисокого хлопчину, що скрутився калачиком на дивані й спав.

– Кхм, – наважилася заговорити.

Хлопець зірвався на рівні й протер очі:

– Ви щось хотіли?

– Я… Я Ляна, донька Анатолія Яковенка. Власника цього… магазину, чи як це назвати, – дівчина роззирнулася навколо. У невеличкій кімнаті всюди були розкладені старі речі: годинники, дитячі іграшки, навіть жіночі сумочки.

– Донька? О Божечки! – схопив її за плечі хлопець. – Це ж так добре! Бо я вже не знав, що мені робити. Ось, – покопирсався у кишені штанів і дістав звідти ключ, – це батько для вас залишив.

– Для мене?

– Для вас. Сказав, віддаси моїй доньці. Я думав, ви в гості приїдете чи так, проїздом. А воно он як вийшло… Я вчора на похорон не ходив, не міг. Не люблю, знаєте, такі події, – говорив швидко, промовляючи кожне слово наче трохи не до кінця, через що Ляні доводилося дивитися на його артикуляцію, щоб зрозуміти, що він каже.

– І як мені знати, що цей ключ відкриває?

– А, – схопився хлопець, – та я знаю! Це ключ від дядькоанатолієвого столу, – показав рукою на маленькі дверцята біля дальньої стіни.

Ляна знизала плечима: навіщо передавати їй ключ людиною, яка знає, від чого він.

– А ви? – дала зрозуміти інтонацією, що чекає від чоловіка, що той пояснить, хто він.

– Я? О, я продавець. Вже майже рік в дядьканатолія працюю. Ніколай я, – простягнув руку.

– Микола?

– О, я знав, що ви перепитаєте, – посміхнувся. Ляна помітила, як на кутиках його губ заблищала слина. – Ніколай. Так і в документах записано. Показати? – кинувся чомусь під стіл.

– Та вірю я, вірю, – Ляна зловила його за лікоть і помогла підвестися. – Ніколай. Давай на «ти», добре?

– Добре! – зрадів той так сильно, аж сплеснув у долоні. Ляна запідозрила, що хлопець має психічні розлади. Нічого дивного, батька завжди тягнуло помогти хворим чи бідним. Може, він і весь свій заробіток віддавав цьому хлопцеві, бо навряд чи цей магазин міг дати виручку на дві повноцінні зарплати.

– Ніколай, показуй, від чого ключі!

– О, зараз! – вихопив з рук Ляни ключ, прочинив двері маленької кімнатки, увімкнув там світло і вставив наконечник у замок шуфляди масивного дубового столу.

– Ого! – присвиснула Ляна. Такий стіл мав би багато коштувати. Як і, власне, багато чого іншого в кімнаті. Наприклад, масивні шовкові штори, різьблений буфет – комплект зі столом, килим з цікавим орнаментом, мальована картина (хоча в цінності її Ляна впевненості не мала).

– Так, – задоволено посміхнувся Ніколай. Здається, він посміхався завжди, просто інколи менше, а інколи дужче. – Ваш тато купив це все кілька місяців тому. Сказав, що справи в магазині пішли вгору. Сподівався, що на це все знайдеться покупець.

Замок клацнув, і Ніколай легенько підтягнув шуфляду до себе. Там лежала пластикова зелена тека. Ляна обережно взяла її в руки і розгорнула. Це були документи на магазин. Батько переписав його на неї за тиждень до смерті.

– То ти тепер господиня бізнесу? – голос Івана прозвучав так несподівано, що Ніколай стрепенувся і вдарився ногою об стіл, а Ляна випустила з рук теку.

– Щось типу того, – присіла, щоб зібрати документи, що випали, й помітила дещо незвичайне. Поміж завіреними нотаріусом тисненими паперами виднівся край чи то листівки, чи то фото. Непомітно переклала знахідку до кишені й випросталася: – Тато ніби щось знав.

– Так буває, люди часом передчувають свою смерть, – Іван обережно поклав руку їй на плече.

– Де ти був? – вирішила перевести розмову Ляна, бо їй здалося, що Ніколай аж затремтів після слів Івана.

– Паркувався. Тут вузькі вулиці, не так легко знайти місце.

Ляна притисла до грудей теку, зачинила за всіма трьома двері до маленької кімнатки.

– Ви можете там залишатися, – тепер уже сумно посміхнувся Ніколай. – Це вже ваш кабінет.

– Мій? – Ляна нарешті осягнула, які проблеми на неї раптово впали. – Але я… Я не знаю. Я живу в Києві, тут – на кілька днів. Як думаєш, – глянула на Івана, – це все можна продати?

Ніколай аж підстрибнув на місці:

– Продати? Як це – продати? А я?

– Ну, ти мусиш знайти нову роботу.

Хлопець похнюпився і сів у крісло, в якому Ляна застала його сплячим. Цікаво, скільки йому років? Такі… Ляна не могла відшукати потрібного слова… такі довго виглядають як діти. Ляна дала б йому років двадцять п’ять, але йому може бути навіть сорок. Зрештою, це не має значення, бо якщо він зміг влаштуватися працювати до її тата, то зможе знайти й іншу роботу. Хоча хлопця було шкода.

– Ти ж не збираєшся тут розплакатися? – торкнулася його плеча.

– Не збираюся, але буду, – навіть зараз, здавалося, він посміхався.

– Слухай, заспокойся. Я ж не завтра їду. Давай так: я залишуся тут ще на два тижні, а ти тим часом підшукаєш собі іншу роботу.

Ляна відразу ж почала картати сама себе: ну не можна бути такою м’якосердною і змінювати всі свої плани тільки заради того, щоб не зробити зле хворому хлопцю. Що-що, а ця нерішучість у неї точно від батька.

– Скажи, – втрутився Іван, – крамниця має якісь гроші?

Ніколай схлипнув:

– Не знаю. Ні. Думаю, майже все йшло на оплату рахунків…

– Ясно, – Уляно, вийдемо?

Ляна навіть не відразу зрозуміла, що він звернувся до неї, – задумалася про щось своє. Іван легенько торкнувся її голого ліктя.

– Що? Вибач, не звикла реагувати на Уляну.

– Ляно, давай вийдемо, – шепнув їй у вухо.

За порогом дівчина знову вдихнула аромат жасмину і примружилася від яскравого сонця.

– Ти ж розумієш, що він бреше? – Іван запхав руки до кишень і дивився кудись під ноги.

– Про гроші?

– Так.

– Мені байдуже. Мільйонів тут бути не могло.

– Може, батько щось залишив вдома? Готівку, банківські картки.

– Нічого такого не бачила, – Ляна підвела голову: на високому дереві поруч співала пташка.

– У квартирі є якийсь сейф чи сховок?

Ляка засміялася:

– Ти ж бачив, там уся квартира розміром як сейф.

– Добре. Як скажеш. Батько точно не знав, яка ти справна до бізнесу, бо інакше не переписав би на тебе магазин. Продати його за нормальні гроші навряд чи вдасться. Місце тут непрохідне. Взагалі не знаю, як його знаходили клієнти.

– Ну, ми ж знайшли. До речі, ти швидко зорієнтувався, сама б я тут довго блукала.

– Ми знали, куди їдемо, – відмахнувся Іван. – І я в школі був чемпіоном з орієнтування на місцевості, – посміхнувся і приобняв Ляну за плечі.

– Знаєш, я на таке щастя і багатство не сподівалася, тому продам його за скільки візьмуть.

Іван похитав головою:

– А ти бізнесменка від Бога.

Ляна з Іваном повернулися до Ніколая, щоб попрощатися. Хлопець сидів у тій же позі, як його залишили. Загалом було сумнівно, чи безпечно залишати магазин на нього. Але, якщо подумати, то втрачати було нічого.

– Ось мій номер телефону, – Ляна простягнула йому папірець. – Якщо буде щось потрібно – дзвони. Я прийду завтра.

Хлопець мовчки взяв телефон і відвернувся. Образився.

«Шевроле» Івана була припаркована біля самої хвіртки.

Ляна звела брову:

– То ти це місце так довго шукав, щоб припаркуватися?

– Я поїздив навколо, нічого кращого не знайшов і повернувся, – чоловік сів на водійське місце і з силою зачинив дверцята. – Їсти хочеш?

Ляна хотіла відповісти якоюсь грубістю за нахабство, з яким Іван взявся її опікати, але раптом і справді відчула страшенний голод – час був обідній, а ранковий перекус вже й не нагадував про себе.

– Хочу, – здалася.

Іван завів машину і рушив.

– Куди ми їдемо? – роздратування такою безапеляційною поведінкою Івана накривало Ляну з новою силою. Зрештою, вона не річ, яку можна куди хочеш завезти.

– Тобі сподобається.

Дівчина прилипла поглядом до краєвидів за вікном автівки. Який сенс сперечатися із мужчиною, якщо це чи не єдиний твій знайомий у майже трьохсоттисячному місті…

Ряди магазинів, невеличкий продуктовий риночок, багатоповерхівки, багатоповерхівки, багатоповерхівки… Легка провінційність додавала Хмельницькому шарму. Коли минали величезний парк, крізь вуаль дерев Ляна бачила кольорові плями сімей, мамусь із дітками, що повільно прогулювалися алеями.

– Щось у цьому є, – прошепотіла впівголоса більше сама до себе, ніж до Івана.

– Мене теж завжди чіпляють такі от картини сімейної ідилії, – чоловік не зводив погляду з дороги.

– Слухай, – Ляна пильно глянула на нього, – якось не випадало спитати: ти одружений?

Іван секунд тридцять помовчав і відрізав:

– Ні.

– А чому?

– Дурне питання.

– Але все ж, – Ляна почувалася переможницею: розмова на таку незручну тему була помстою за Іванову поведінку.

– Не хочу про це говорити. Сама чому незаміжня?

– А з чого ти взяв, що я незаміжня? – надула губи.

– Ну, обручки нема.

– Ти ніби з місяця впав. Обручки носять лише дуже красиві, щоб до них придурки не чіплялися. А я зі своєю «мишачою» зовнішністю могла б не носити, навіть якби була заміжня.

– Отже, таки не заміжня.

Ляна знову відвернулася до вікна: підловив.

Іван зупинив автівку.

– Ну, вибач, не ображайся, – вдавано розкаялася Ляна. – Не треба цих сцен. Поїхали.

– Не поїду.

– Такий ранимий?

– Виходь.

Ляна аж спалахнула від злості: спочатку цей нахаба примушує її сісти у свою автівку, потім везе, куди знає лиш сам, а тепер виганяє!

– Зовсім придурок? Не вийду! – склала руки на грудях.

– Виходь. Ми приїхали.

Ляна не відразу збагнула, в яку дурну ситуацію втрапила. А коли зрозуміла, залишалося зібрати крихти власної честі й спробувати перевести все на жарт:

– Та ок, я в курсі, – натягнула голлівудську посмішку, – вирішила перевірити твою реакцію на неадекватну дівчачу поведінку.

Іван мовчки вийшов з автівки, обійшов її з іншого боку, відчинив пасажирську дверку і подав Ляні руку. Дівчина слухняно простягнула долоню. Треба ж було якось реабілітуватися, щоб не виглядати зовсім дурною.

Ресторан був фантастичним. Ляна любила місця з історією. А концепція цього була продумала так чітко й красиво, що хотілося крутити головою на всі боки і роздивитися кожну деталь. Навіть назва «Ресторація Шпігеля» вже була родзинкою. У кількох залах грала приємна музика, а столи сервірувалися паперовими підставками з історією закладу.

Дівчина розгорнула меню і ковзнула поглядом по стравах.

– Щось схоже на подільську кухню, якщо вона така справді існує, – підморгнув Іван.

– А Шпігель був ресторатором?

– Ні, кажуть, був такий нотаріус. Просто колись на цьому місці знаходився його особняк. Знаєш, є в нашому місті така мода – називати заклади харчування красивими прізвищами – «Ресторація Шпігеля», що був нотаріусом, «Кухмістерська Хаселева», що був дантистом.

Власне, Ляну це цікавило не так сильно, як меню. Зараз їй треба було вибрати з цього переліку щось безлактозне і безглютенове. А в новому місці це було непросто.

– Я відійду на хвилинку, помию руки, – підморгнула своєму кавалеру.

– Туалет там, – показав той рукою без церемоній.

Вбиральня також була королівською. Ляна навіть захотіла, всупереч своїм принципам, зробити зовсім дівчаче селфі у дзеркалі, але стрималася. На зворотному шляху непомітно шепнула офіціантці, щоб та принесла їй обід без лактози і глютену на свій смак. Якби Ляна сказала щось подібне при Іванові, то він точно сприйняв би це за дурний каприз.

За кілька хвилин їй принесли гарбузовий суп, теплий салат і натуральне желе на десерт. Іван замовив картоплю з грибами і їв, не звертаючи жодної уваги на Ляну.

Розніжена смачним обідом, Ляна зловила себе на думці, що не хоче повертатися додому, в порожню квартиру.

– Слухай, а давай прогуляємось, – обережно запропонувала Івану.

– Давай, – погодився той, витираючи залишки сметанного соусу на губах. – Хоча в таку спеку це ідея так собі. Може, візьмемо щось звідси тобі на вечерю? Тут можна замовити з собою.

– Не треба. Я не вечеряю.

– Ясно, – посміхнувся кутиком губ. – І хрінових цукерок не їстимеш?

– Яких?

– Хрінових, – розсміявся із власного жарту, – з хрону, а не те, що ти подумала. Це «Фішка» цього ресторану. А ще – наливки. Але наливок, як я розумію, ти теж ні?

– Ні.

Гуляти пішли Проскурівською – пішохідною вулицею в самому центрі. Колись вона називалася Олександрівською, і, здається, така велична назва личила їй. Ляна пам’ятала її з свого дитинства. Згадувала, як тато водив її в кінотеатр Чкалова на мультики. Тепер це кінотеатр імені Шевченка. В кінці вулиці колись у 90-тих був невеличкий базарчик із кількома рядами смугастих і однотонних наметів, де продавали все – від нижньої білизни до золота.

Тепер Проскурівська була іншою. По-перше, обидва боки вулиці зайняли цілком пристойні на вигляд кав’ярні. Більшість з них розташовувалися у старих будинках ХІХ – ХХ століття, і це додавало вулиці особливого шарму. Ляна глянула на будівлю будинку культури і згадала, як батько в дитинстві шептав їй на вухо, що там колись був театр, а в залі, як казали, проводив засідання Петлюра і Уряд УНР. Тоді, в дитинстві, вона не знала, хто це, і сприймала його слова, як їх спільний з татом секрет. І це захоплювало.

– Стій, – схопила Івана за руку.

– Тобі зле?

– Вдихни глибоко. Відчуваєш, липа починає цвісти? – Ляна задерла голову вгору і побачила, як над її головою майже зімкнулися гіллям крислаті липи. Дерева росли в два ряди вздовж Проскурівської і пахли, як мед.

– Дурна, я вже перелякався.

– А уявляєш, якби зібрати весь цей цвіт, висушити, а восени зварити липового чаю і пригощати тим всіх людей!

– Ага. В нас якраз день міста у вересні. Цікава була б атракція.

– Дивно, що ніхто до такого не додумався.

– А ти напиши нашому меру в фейсбук, він такі штуки любить.

Ляна не зрозуміла, пожартував Іван чи був серйозним, але заплющила очі і цілком реально уявила, як вулицею плине аромат липового чаю і круасанів.

– І «Львівські круасани» тут поруч, – смикнув її за лікоть Іван, – було би до чаю.

Ляна аж прокинулася від мрій: цей чоловік, схоже, якось вмів читати її думки.

– Як ти знав, що я згадала про круасани?

– Ти ковтнула слину. Я спостережливий.

– Може, я думала про ковбасу?

– Тут пахне круасанами до одуріння, ти не могла думати ні про що інше.

Ляна знизала плечима.

Далі йшли мовчки. Кинули кілька гривень хлопчикам років десяти, що грали на саксофонах, ще кілька – жебрачці. Базарчика, який згадувала Ляна, на краю Проскурівської не було. Натомість там був великий чи то готель, чи розважальний центр – Ляна вже бачила його вранці. Впізнала фонтан із жабками поруч – біля нього її часом залишала мама і йшла щось купити в «Дитячий світ» поруч. І ті хвилини були найдовшими і найсамотнішими у Ляниному житті.

– Ти знаєш, що точнісінько такий же «Дитячий світ», як у Хмельницькому, є ще в кількох містах? – схопила Івана за обидві руки й опинилася перед його обличчям. – Колись ми з мамою поїхали у Тернопіль до лікаря. Уяви моє здивування, коли я мала побачила такий самий будинок-близнюк. Я так перелякалася, що зайшлася плачем. А мама потім ще й насварила тата, мовляв, моя нездорова уява – через його казки.

З собливою насолодою дівчина розглядала старовинні будинки. Їх у місті було не так багато, але вони мали особливий стиль. Помітила, що на стіні деяких були прикріплені к’юар-коди. Навела камерою на один з них і у мобільному відкрилася інтернет-сторінка з його історією.

Коли повернулися до автівки, вже повертало на вечір.

– Ось, – Іван простягнув Ляні папірець із написаним від руки номером телефону. – Якщо буде щось потрібно – набирай.

– Угу, – дівчина сховала папірець в кишеню і повернулася до вікна.

Хмельницький запалював вогні у вікнах. Дорогою додому думала про те, як багато, виявляється, вона має спогадів про батька. Варто було всього лиш пройтися знайомими місцями, щоби все «увімкнулося».

Зачинила двері квартири просто перед Івановим носом, хоч як той напрошувався увійти. Безсило впала у крісло. Ногу щось боляче закололо. Ляна запхала руку в кишеню і дістала папірець з Івановим телефоном і листівку, яка випала із теки з документами в магазині. Листівка була старезною, з пожовклими і потріпаними краями. На ній був зображений будинок. А на звороті – надпис: «Таємниця не помре». Передсмертна записка, не інакше.

* * *

Проскурів, 1888 рік

– Хлібну площу переносять ближче до залізничного вокзалу, – Людвіг стояв перед великим дзеркалом, що показувало його у повен зріст, і защіпав ґудзики на жилетці.

– Це добре, – ледве посміхнулася Михайлина, – через торговців, що приїздять зі всієї губернії, тут часом буває так гамірно. Так добре, що наша Євка, – кивнула головою на пройму дверей у сусідню кімнату, де молоденька дівчинка-служка накривала на стіл, – знає совісних перекупок, в яких завжди можна купити найкраще.

– Облиш, – навіть не глянув у той бік Людвіг, – ми достатньо заможні, щоб купувати їжу в магазині.

Михайлина підійшла до чоловіка і взялася затягувати шнурівку на його жилетці:

– Заможні, але не марнотратні. Та й дати заробити людям – хіба то зле?

– Ото вже ця твоя м’якосердність! Всіх би жаліла, всім нужденним би помагала, – чоловік розправив плечі, щоб перевірити, чи не затісно зашнурована жилетка. На вулиці вже було досить тепло, але сьогодні – засідання міської думи, тож вимагалося одягтися по моді. Єдине, чого не міг терпіти Людвіг і ігнорував всіма силами, – ці сучасні короткі штанці, які перетворювали поважного чоловіка на півня на худих ногах. Тому до жилетки вдягнув вузькі довгі штани. Чорні, щоб інші гласні не сприйняли його за фривольного чоловіка.

Михайлина подала Людвігові сюртук із по-модному пришпиленим на грудях ланцюжком.

– Я не хлопчик, щоб обвішуватися цяцьками, – майже зірвав з поли шпильку.

– Ти не хлопчик, – спокійно повторила за ним Михайлина, взяла шпильку з його долоні й причепила туди, де та щойно була, – але всі в місті мають бачити, що можеш собі дозволити найкращу модистку.

– Або молодшу за себе дружину, – крикнув із сусідньої кімнати двадцятирічний Стефан.

Хлопець – син Людвіга від першого шлюбу – відверто недолюблював мачуху, значно молодшу за батька. З Людвіговими трьома доньками було легше – дівчатка горнулися до жінки, як до рідної, а от Стефан не пропускав нагоди зробити їй якісь збитки.

Михайлина підійшла до чоловіка ззаду й обійняла, поки той не встиг розізлитися на сина:

– Пусте, – шепнула йому на вухо, – не зважай.

Поки Людвіг защіпав сюртук і зав’язував на шиї стрічку метеликом, Михайлина сильніше притислася до його спини й милувалася в дзеркалі тим, що бачила.

Людвігу вже було майже шістдесят, але сивина лиш ледь-ледь посріблила скроні. Невисокий, проте досі стрункий чоловік дивився перед себе гострим поглядом чорних, як ніч, очей. Пригадала, як злякалася його, коли побачила вперше.

Людвіг, що знався з одним зі старших братів Михайлини, теж провізором, приїздив у Кам’янець у справах і залишався ночувати у їхньому домі, але до молодої дівчини, здавалося, не мав діла. А вона сама вже закінчила гімназію і ніжилася в татовій любові, далека від всього, що відбувалося навколо. Не помічала, як на очах старіють батьки, знаючи, що їх старший син Еразм, котрий подавав величезні надії, бо закінчив духовну семінарію і отримав ступінь магістра в Санкт-Петербурзі, за участь у повстанні 1863 року відсидів у в’язниці й вимушено катується на копальнях десь біля Чити. Не розуміла нічого, коли батько покликав її до столу і вперше познайомив із знаним проскурівським аптекарем Людвігом Деревоєдом.

– Людвіг цього року овдовів, – говорив батько, не підводячи очей, поки мама викладала страви перед гостем, – і приїхав, щоб засватати тебе за дружину.

Михайлина говорила спокійно, як і належало добре вихованій польській дівчині, але слова її, здавалося, відбивалися від стін:

– Хіба для того ви мене віддавали вчитися, щоб тепер не спитати, чи хочу я йти за цього чоловіка? – розвела руками і метнула поглядом у Людвіга. Якраз у ту мить він звів на неї свої чорні очі, ніби пронизав ними наскрізь. Михайлина оніміла. Шкіра вкрилася сиротами, а дивний трепет залоскотав у сонячному сплетінні – то це тепер йому вона належатиме?

– Я бачив, що ви – дівчина з характером, – але щоб аж так? – розсміявся з її витівки Людвіг, і всі за столом полегшено зітхнули. – Силувати вас ніхто не буде. Я пропоную – ви думаєте. Приїду за тиждень, щоб почути відповідь.

Людвіг підвівся, не дочекавшись завершення вечері, витер м’ясисті губи білою хусткою, що за закордонною модою тепер подавалася до столу, і потис руку розгубленому батькові, котрий ніяк не міг второпати, розізлився гість на його доньку чи ні.

Що пережила Михайлина за той тиждень – годі було й згадувати. Перші два дні навіть не розмовляла з батьками – ображалася. А далі зловила себе на тому, що раз за разом згадує Людвігові чорні очі і той незвичний чи то страх, чи трепет, який відчула, зчепившись із ним поглядом. Деревоєд випромінював силу. Ця сила її водночас і лякала, і захоплювала.

Михайлина пригадала несміливі залицяння однолітків у часи навчання у гімназії – щіпання за руки, хапання за плечі й поцілунки, коли ніхто не бачить. Після тих поцілунків на щоках лишалися вологі сліди, Михайлина витиралася спідницею і ще день-два відчувала на собі запах тих заборонених любощів.

«Цікаво, як цілують губи Деревоєда?» – ловила себе на думці й сама ж її лякалася.

Рівно за тиждень вона вийшла до гостей з вечерею в руках і твердим переконанням відповісти «ні» на несподівані женихання у думках. Те, що сталося далі, не піддавалося жодному поясненню. Михайлина не раз намагалася згадати, як все було, але марно. Вона стояла перед Людвігом і дивилася йому в очі. Чорні, в’язкі. Здавалося, вони засмоктують її, як болото. Михайлина примушувала себе глибоко дихати, бо боялася впасти непритомна просто посеред кімнати. Дивний трепет, такий, як відчувала при першій розмові, прошивав усе її тіло дрібненькими стіжками. Вона казала: «Так, я вийду за вас» і не впізнавала власного голосу.

Батьки аж сплеснули в долоні від втіхи, а Людвіг стримано посміхнувся.

Що то було? Мара? Любов з першого погляду? Годі й зрозуміти.

Уже наступного дня після пошлюблення Людвіг найняв візника і перевіз молоду дружину до Проскурова.

Переїзд дався Михайлині легко – дорога з Кам’янця була не такою вже довгою, візник попався справний. Людвіг приїхав за нею сам і весь час мовчки сидів поруч, ледве торкаючись долонею її руки. А її від того дотику проймало наскрізь.

Михайлині було соромно за це відчуття. Суворе гімназійне виховання давалося взнаки – змалку її вчили, що тіло має бути підвладне розуму. А тут – хоч плач. Михайлина крадькома косилася на пухкі губи Людвіга й уявляла, як він її цілуватиме. Від того її кидало в жар.

– Це вулиця Олександрівська, – шепнув їй на вухо чоловік, коли повернули між красивих кам’яних будинків. – Серце міста, – посміхнувся втішено.

Михайлина зловила у його погляді ніжність, з якою він дивився навколо. Помітно, що він любить це місце.

– Тут у нас продають газовані води Барака, – показав на двоповерховий будинок поруч. – Далі – ресторан «Бель Вью» – думаю, буде нагода показати тобі його ближче. А там – наш дім.

Візник зупинив коней. Михайлина глянула на ошатний одноповерховий будиночок, частину якого займала аптека:

– А там що? – показала рукою на вуличку, що вела ліворуч.

– Єврейські будинки.

Михайлина швидко глянула у вулицю, куди показував Людвіг: невеличкі одноповерхові будиночки з вузькими вікнами і дверима, що виходили просто на дорогу. Десь далеко кричали гуси, і їх голоси губилися між голосами людей. Уже вечоріло, і від того вуличка здалася надто темною.

Аптека, зважаючи на час, вже була замкненою. Людвіг обережно прочинив перед Михайлиною двері будинку і запросив всередину.

– Анна, Марія, Євдокія, – погладив по головах трьох дівчаток, що сполохано притулилися до стіни у просторій житловій кімнаті з великим столом, – мої доньки.

Серце Михайлини вилітало з грудей. Одна справа – бути дружиною чоловіка, який лякає і притягує, а інша – мамою його дітей.

– Скільки вам років? – присіла перед дівчатками і дивилася то на одну, то на іншу.

– Вісім, – наважилася сказати найстарша.

– Сім.

– Шість.

Діти обсмикували однакові довгі коричневі сукеночки, обшиті чорним мереживом.

«Носять жалобу за матір’ю», – подумалося Михайлині. Вона не зовсім уявляла, як поводитися, і схвильовано переминала в руках хустинку, якою витирала піт в дорозі.

– Будемо знайомі, – погладила їх по спинках і посміхнулася.

Анна, Марія і Євдокія запитально глянули на батька. Той ледь помітно кивнув, і дівчатка одна за одною вийшли з кімнати.

– Нехай йдуть спати. Завтра розговоритесь, – пояснив Михайлині. – Євко, де Стефан? – повернув голову в бік худої дівчини, що виглядала з-за одвірка.

– Сліха[1]. Не знаю, – злякано глянула на Людвіга та, – я за дівчатами ледве встигаю дивитися, а Стефана й поготів не впильнуєш.

Євка, худа, аж прозора дівчина-служка, опустила додолу погляд і раз-у-раз зиркала з-під світлих рідких вій на Людвіга: сваритиме чи ні.

– Добре, – глибоко видихнув чоловік і зняв з плечей кафтан, – ми втомилися з дороги. Приготуй нам вмитися і поїсти.

– Юдейка на службі в поляка? – звела брову Михайлина, коли та сховалася у кухні.

– То довга історія. Її родина жила тут недалеко при моєму тестеві. Колись, 50 років тому, він врятував її батька – йому було ледь вісім, коли того спробували забрати у кантоністи. Сама знаєш, що би там з ним було – якщо би вижив, то примусили би прийняти християнство. От його родина й заповзялася помагати тестеві по господарству. То вже потім він вмовив, що хоча би платитиме їм за те гроші. Мені й самому довго було незручно від тієї служби, але Юлія, – осікся, згадавши про померлу дружину, але, побачивши схвальний Михайлинин погляд, продовжив, – Юлія любила і Євку, і її маму. Добра була жінка, м’яка, жаліслива. Може, аж занадто.

Михайлина спохмурніла: цікаво, як таку прислугу в Деревоєдів сприймають інші католицькі родини?

Вхідні двері рипнули, і жінка помітила тінь, що прошмигнула кудись далі.

– Стефане, зайди! – твердим голосом розрізав тишу Людвіг.

У кімнату, не знімаючи кашкета, нехотя увійшов підліток років чотирнадцяти.

– Ти де був?

– Та так, – дивився той батькові просто у очі. Від хлопця різко пахло куривом.

– На тому тижні тебе зловили за вимінюванням у солдатів тютюну. Чого чекати тепер?

– Я вже дорослий, – гмикнув той. – Та й там солдати не дуже старші за мене.

– Якби тобі так хотілося палити, то міг би просто купити тютюн у найближчій крамниці.

– Так нецікаво, – посміхнувся той на всі зуби.

Людвіг стиснув кулаки до білої шкіри:

– Ти поводишся негідно. Відкладемо цю розмову. Знайомся – це Михайлина. Вчора ми пошлюбилися.

Стефан не сказав нічого, хіба окинув жінку поглядом з голови до ніг.

– Вибач, – поклав їй руки на плечі Людвіг. – Трохи маю з ним клопоту. Такий складний вік, розумієш.

– Нічого дивного, – ледве стримувала тремтіння, яке викликав його дотик. – Таке пережити… Дасть Бог – він звикне.

Євка прибігла й повідомила, що вже нагріла води на вмивання, далі подадуть вечерю, а купатися господарі будуть вже по тому, бо приготувати стільки теплої води до їх приїзду не встигли.

Людвіг показав Михайлині їхню спально – не дуже простору, але красиво обставлену меблями з грубого дерева. Посередині кімнати стояли ночви з теплою водою. Михайлина зняла дорожній костюм і полила з кухля на шию – вода змила не лише дорожню пилюку, але й втому. Дістала зі скрині, яку вже встиг хтось перенести із повозу, просту сіру сукенку й одягла її. Переплела волосся і кинула погляд в дзеркало. Просто за нею стояв Людвіг. Аж підстрибнула з несподіванки.

– Ти мене налякав.

– Пробач. Не міг відірватися від того, що бачив. Ти красива.

Михайлина смакувала цими словами й намагалася розпробувати ті відчуття, які від них виникли. Страх? Щастя? Радість? Щось дуже перемішане. Щось нове.

– Йди, злию тобі на руки, – зібралася з силами й розігнала Людвігові чари у своїх думках.

Той підставив долоні під струмінь, але не переставав дивитися на неї. Так і вмивався, не відриваючи погляду від її обличчя.

До столу сіли десь за годину. За вікнами вже зовсім стемніло.

Євка подала порізану шматками печену рибу, приправлену травами, тонко порізаний відварений буряк, политий чимось солодким і перекладений шматками білого сиру.

Діти, сяк-так поївши страви, потягнулися за пахкою бабою з родзинками.

Голодна з дороги Михайлина мало виделку не проковтнула, коли спробувала м’ясистого коропа з розмарином та чебрецем, – тепер вона висмакувала, що то за трава. А жовта, як сонце, баба танула в роті.

– Це справді смачно! – Михайлина трималася з Євкою стримано, бо й досі не розуміла, як із нею поводитися.

– Тода, – подякувала на івриті. – Ой, що ви, – несміливо зиркнула з-під ріденьких вій та, коли зрозуміла, що мусить щось сказати, – це не я. Моя мама, Циля, готує для пана Людвіга, а я так – підмайстер. Ну, ще хіба за дітьми дивлюся, – здавалося, дівчина зараз зомліє від хвилювання.

– І за хлопцями, – гмикнув Стефан з повним ротом їжі.

Євка зашарілася, а Людвіг гостро глянув на сина з-під лоба.

– Чи маю тепер я називати вас «мамо»? – пафосно заговорив Стефан до Михайлини.

Жінка жестом спинила чоловіка, котрий уже набрав повітря в груди, щоб поставити сина на місце.

– Мама у людини лише одна – та, що народила. Нема їй заміни.

– Моя вам повага, – Стефан зробив жест, що мав би означати знімання капелюха. Дівчатка лише водили очима то на одного, то на іншого.

– Стефане, – Людвіг зберігав самовладання, – чи ти би не хотів перенести розмову на пізніше? За вечерею хочеться спокою.

– Тепер ми говоритимемо польською? – той ніби не чув батька.

– Ви – як схочете. А я – тільки польською. Порозуміємося.

– Досить, – Людвіг різко встав, – повечеряли. – Пішов кудись у будинок.

– Доїдайте, – Михайлина посміхнулася до дівчаток, котрі не знали, що їм робити. – Євка за вами прийде.

Стефан підкреслено повільно доїв страву і вийшов теж.

Михайлина почувалася, ніби хтось шубовснув на неї холодною водою. От тобі й сім’я…

Спочатку позбирала посуд зі столу і занесла на кухню, що виявилася невеличкою кімнаткою в кінці довгого коридору, далі, вже на правах господині, обговорила з Євкою страви на завтра. Ніби відтягувала ту мить, коли треба буде йти до Людвіга. Зрештою, зібравшись на силі, відчинила двері в спальню.

Чоловік стояв спиною до неї у величезних ночвах і поливав себе водою з ковша. Місячне світло крізь вікно падало на його шкіру золотою хвилею. М’язисте тіло, сильне і здорове, незважаючи на вік, притягувало погляд.

Михайлині перехопило подих. Боялася поворухнутися, щоб не видати себе. Тим часом при кожному русі його рук її груди вибухали вогнем: пекучим, але приємним: її чоловік. Її Людвіг.

Чоловік вилив ківш води на голову і лівою рукою провів по обличчю, щоб стерти краплі. Далі повільно ступив на дерев’яну підлогу. Вода тонкими цівками стікала по його шкірі.

– Тепер ти, – промовив, не повертаючи голови.

Михайлина стрепенулася: невже чимось виказала себе? Щоки спалахнули рум’янцем.

Тільки потім зрозуміла, що вхідні двері повністю відбиваються у великому, у весь людський зріст, дзеркалі.

Коли Михайлина зняла сукню і залізла у ночви, Людвіг встав над нею голою і сам взявся поливати її теплою, напареною на травах водою.

– Ромашка і чебрець, – посміхнулася, вдихнувши приємний аромат.

– Молодець. Ти чутлива, – сказав чи то про нюх, чи про тіло, яке відгукнулося на його мимовільний дотик трепетом. – Михайлино, Михайлино, – повторив, ніби пробував на смак її ім’я. – Місю. Називатиму тебе Місею. – Обережно, ніби вичікуючи її реакцію, поцілував дружину в плече.

Михайлина-Міся підвела очі у дзеркало і почервоніла від побаченого: вона сама гола сидить у різьблених ночвах, а Людвіг, чоловік, котрий ще недавно лякав її, схилився над нею і обціловує її плечі.

Навіть зараз, через роки, стоячи позаду свого чоловіка перед тим самим дзеркалом, Михайлина бачила перед очима ту скромну дівчину і досвідченого чоловіка, що відкрив для неї не лише таємниці тілесних любощів, але й багато іншого: Людвіг, бачачи її інтерес до науки, не перечив, щоб дружина вивчала аптекарську справу, і часто радився з нею із різних питань. Бо, крім аптеки, треба було займатися і ділами думськими, куди його вже кілька років як обрано гласним.

Але зараз Михайлина мала сказати йому дещо важливе. Щось таке, від чого все зміниться.

– У нас буде маля, – шепнула йому на вухо й пірнула обличчям у плечі чоловіка.

Здавалося, вона чула, як на якусь мить перестало битися його серце.

– Маля? – Людвіг у ту мить і сам нагадував розгублену дитину. – Але як? Мені майже шістдесят. Ми ж вже не чекали.

– Люди планують, а Бог дає, – все, що змогла сказати Міся.

– Маля… Чекай, – стиснув голову руками, – мені треба з тим звикнутися, – сів просто на постіль.

Довгих п’ять років Михайлина чекала, коли зможе повідомити коханому цю звістку. Вже й втратила надію – тішилася Людвіговими дівчатами, що прийняли її за рідну і кожен вечір, поки тато не прийшов додому, бігали до неї в кімнату зі своїми таємницями і розмовами. Коли відчула, що при надії – не повірила сама собі. Вичікувала, прислухалася, щоб упевнитись.

– Маля, – вже вкотре повторював Людвіг. – Знаєш, а це знак. Знак розпочинати нове. Я збудую інший будинок. У кілька поверхів. Найкращий в місті! – Людвіг звівся на ноги і заходився крокувати кімнатою. – Я відкрию таку аптеку, якої ще нема в губернії. Сьогодні ж замовлю план нашого дому! Місця вистачить всім! Подумати тільки – в нас буде маля!