Читать книгу Філософські етюди - Оноре де Бальзак, Оноре де'Бальзак, Balzac - Страница 3

Червона корчма

Оглавление

Не пам’ятаю вже, якого то року паризький банкір, що мав широкі комерційні зв’язки в Німеччині, давав обід на честь одного із своїх приятелів, якого знав давно, але того дня побачився з ним уперше; таких друзів негоціанти заводять повсюди, завдяки діловому листуванню. То був голова досить солідної нюрнберзької фірми, добродушний і гладкий німець, людина освічена і з добрим смаком, заядлий любитель люльки; він мав приємне, широке, чисто нюрнберзьке обличчя з квадратним, майже геть облисілим лобом, з кількома жмутиками ріденького білявого волосся на скронях, являючи собою взірець синів цнотливої Німеччини, такої благородної і багатої на статечні характери, Німеччини, яку досі вважають миролюбною, навіть після семи нашесть. Німець сміявся простодушно, слухав уважно, пив охоче і, мабуть, любив шампанське не менше, аніж палевий йоганнісберг. Звали його Германом, як майже всіх німців, що їх письменники зображують у своїх книжках. Либонь, він усе звик робити ґрунтовно і тепер, зручно всівшись за банкіровим столом, їв з уславленим на всю Європу німецьким апетитом, віддаючи належну шану знаменитій кухні великого Карема. В честь гостя хазяїн дому запросив близьких друзів – капіталістів, комерсантів, кількох гарненьких і приємних дам, чиє миле базікання та невимушені манери вельми пасували до німецької простоти гостя. Коли б ви, як я у той вечір, мали приємність поспостерігати за цією веселою компанією людей, які поховали пазурі наживи, щоб віддатися втіхам життя, ви далебі забули б про те, що на світі існують високі лихварські відсотки і трапляються прикрі банкрутства.

Людина не може завжди творити зло. Навіть серед піратів, певне, бувають приємні години, коли на їхньому розбійницькому кораблі можна почувати себе, як у кріслі-гойдалці.

– Сподіваюся, гер Герман на прощання розповість нам яку-небудь страшну історію в німецькому дусі.

Ці слова промовила за десертом одна юна особа, бліда й білява, яка, звичайно ж, начиталася Гофманових казок і романів Вальтера Скотта. Чарівне створіння було єдиною дочкою банкіра – хазяїна дому, і своє виховання дівчина нині завершувала в театрі Жімназ, не пропускаючи жодної п’єси з тих, які там ставилися. В ті хвилини гості вже перебували в щасливому стані солодкої знемоги, який опановує нас після розкішної трапези, коли ми трохи переоцінили можливості свого травлення. Кожен сидів, відкинувшись на спинку стільця, і, делікатно поклавши руку на край столу, грався позолоченим десертним ножиком. Як і завжди, коли обід закінчується, хтось із гостей неодмінно крутив у пальцях зернятко груші; інший скочував кульку з хлібної м’якушки; закохані складали з огризків фруктів безформні літери; скнари підраховували кісточки від плодів і вишиковували їх на тарілці – так ото драматург розставляє статистів у глибині сцени. Про ці маленькі радощі втішання щедрою трапезою чомусь не згадав у своїй книжці Брія-Саварен – автор, загалом кажучи, надзвичайно сумлінний. Слуги вийшли. Стіл з десертом скидався на ескадру після бою – усе розкидане, напівз’їдене, понівечене. Тарілки безладно пересували туди- сюди, хоча господиня дому докладала неабияких зусиль, щоб розставити їх як треба. Кілька гостей роздивлялися краєвиди Швейцарії, розвішані на двох протилежних стінах їдальні. Ніхто не нудьгував. Нам ще не доводилося зустрічати людину в сумному гуморі, коли вона перетравлює вишуканий обід. У такі хвилини ми любимо посидіти в спокої, що являє собою ніби золоту середину між замріяністю мислителя і ситим задоволенням жуйної тварини, – цей стан було б доречно назвати меланхолією натоптаного шлунка. Отож не дивно, що всі гості дружно подивилися на добродушного німця, радіючи, що зараз почують яку-небудь баладу, хай навіть геть нецікаву. Посеред такої блаженної тиші голос оповідача має властивість мовби зачаровувати наші притуплені почуття і сприяти втішанню, так би мовити, негативним щастям. Я люблю все мальовниче і тут мимоволі замилувався цими обличчями, розквітлими від усмішок, освітленими сяйвом свічок, розчервонілими від смачної їжі; їхні розмаїті вирази на тлі канделябрів, порцелянових кошичків, фруктів та кришталю створювали вельми цікаву й химерну картину.

Несподівано мою уяву вразила зовнішність гостя, який сидів навпроти мене. Це був чоловік середнього зросту, досить угодований, поважний, з манерами біржового маклера і – як мені здалося – веселий на вдачу і небагатий на розум. Досі мій погляд жодного разу на ньому не зупинився, але в цю мить його обличчя – мабуть, завдяки грі штучного світла – раптово змінилося, прибрало землистого відтінку, вкрилося ліловими плямами. Достоту обличчя тяжкохворого, що ось-ось стане трупом. Він застиг нерухомо, наче постать, зображена на діорамі, тупо дивлячись на скляний корок, що виблискував кришталевими гранями; та, либонь, він нічого перед собою не бачив і забув про все, споглядаючи якесь видіння зі свого минулого або теперішнього. Я довго розглядав це химерне обличчя, і мене обсідали всілякі здогади: «Чи йому нездужається? А може, надто багато випив? Чи розорився на біржі? Чи міркує, як обшахрувати кредиторів?»

– Гляньте! – звернувся я до своєї сусідки, показавши їй на незнайомця. – Яка пика! На ній мовби наліплене оголошення про банкрутство.

– О, в такому разі він був би веселіший, – відповіла вона і, граційно похитавши голівкою, додала: – Якби такий розорився, про це, мабуть, знали б у всьому світі! Лише в земельні володіння у нього вкладено мільйон! Він колишній постачальник імператорських армій, досить оригінальний тип. Одружився він удруге з розрахунку, але, уявіть собі, дружина в шлюбі з ним дуже щаслива. У нього гарненька дочка, яку він довго не хотів визнавати за свою. Та коли сталося нещастя з його сином – хлопець загинув на дуелі, – він змирився і взяв її до себе, бо вже не може мати дітей. Ось так убога дівчина несподівано стала однією з найбагатших наречених у Парижі. Але після смерті єдиного сина цього славного чоловіка мучить глибока туга, й іноді йому не вдається приховати її.

В цю мить колишній постачальник підвів на мене очі, і я здригнувся – така похмура задума була в його погляді. Здавалося, він виразив у ньому все своє життя. Та раптом обличчя його проясніло; він узяв скляний корок, машинально закрив ним карафу з водою, що стояла біля його тарілки, і з усмішкою обернувся до пана Германа. Безперечно, цей чоловік просто втішався радощами пообідньої ситості й не мав у голові жодної думки, жодних турбот. Отож мені навіть стало соромно, що свій дар розгадування характерів я застосував до такого примітивного створіння, як тупий фінансист. А тим часом, поки я провадив свої марні френологічні спостереження, добродушний німець заклав у ніс понюшку тютюну і почав свою розповідь. Мені було б важко переказати цю історію в тих самих виразах, що й оповідач, з усіма його паузами та багатослівними відступами від головної теми. Тому я записав її своїми словами, пропустивши все те, що видалося мені пустим розбалакуванням нюрнбержця, і залишивши все, з мого погляду, цікаве та поетичне: при цьому я виявив ту наївну безпосередність, яка властива більшості письменників, котрі частенько забувають написати під заголовком своєї книжки: «Перекладено з німецької».

Філософські етюди

Подняться наверх