Читать книгу Посол Царя Царів - Орест Сандомирський - Страница 3

…Після виходу з форту мені чомусь стало тривожно, і я мимоволі поклав руку на ефес своєї золінгенської шпаги. Ні, здається, ніхто й нічого не запідозрив, хоча пастор Пітер все-таки затримав мене.

Однією з підстав, на якій мене (а може, тільки моє тіло?) віддали на виховання Клаусу фон Ранке, було те, щоб я володів латиною не гірше за Цицерона. Навіть більше: разом зі мною передано аж п’ятдесят латинських книг. Ну, відверто кажучи, до Марка Тулія я не дотяг, та і не дотягну, проте, наприклад, сьогодні пастор наказав мені зімпровізувати латиною промову «Порівняння Олександра Македонського з Юлієм Цезарем», і за цілу годину я припустився лиш декількох помилок, дієслова не в тій формі вжив. Але якби я розмовляв з кимось із освічених європейців, то співрозмовник точно зрозумів би мене.

Лівицею я дістав із-за поясу невелику абордажну сокирку, спарену з пістолем. Про всяк випадок. Тут не люблять пістолів, оскільки вони б’ють на відстані всього кількох кроків і часто не влучають у ціль, але я, раптом що, можу після пострілу додати цим «томагавком».

Пастор живе у китайській частині міста, в оточенні маєтків багатих купців. Тому напад китайця, який з диким криком та шаблею в руці стрибнув на мене, став повною несподіванкою. Якби не пістоль в руці, то мені б настав кінець. Я вистрілив, і випущений із трьох кроків постріл штовхнув тіло, але нога нападника все-таки врізалася в мене, хоч і слабіше, ніж могла би. Встоявши на ногах, я вихопив шпагу, і, перш ніж китаєць впав замертво, мені вдалося парирувати удар шаблі.

Так, це була саме шабля, а не кривий меч типу дао-крао чи шоу-даю, вона не була схожою на місцеву зброю, про яку часто читав у літературі ХХІ століття, тому побачити її в Китаї у ХVII столітті було справді дивно. Так само, як не мав уявлення про монастир Шаолінь чи про ушу та кунфу. Досі не чув, хоча побачене щойно якраз скидалося на те. Мета нападника була чіткою – збити мене на землю і заколоти. Я відзначив, що шабля мала середню довжину як для зброї такого типу і була слабо вигнута. Замість перехрестя в ній була пластина типу японської цубо. Точніше, гадаю, що японці саме запозичили такі пластини з Китаю.

Добре! – з провулку вийшов мій вихователь. У руках він тримав пращу[1], але оскільки відстань не була великою, він кинув свинцеву кулю рукою, і влучив в голову.

Клаусова похвала коштує дорого. Він прийняв бойове хрещення на початку Тридцятирічної війни (зараз ще ніхто не знає, що вона триватиме саме тридцять років). Служив у знаменитому загоні графа фон Мансфельда, який прийшов на допомогу повсталим проти австрійського ярма чехам, а після поразки повстанців відмовився здатися і, пробиваючись через ворожі війська, яких за кількістю було значно більше, пройшов у боях усю Німеччину – з Чехії до Голландії. Потім Клаус подався до колоній і став найманцем в Азії, точніше, у розділеному на три частини В’єтнамі, що нерідко робили європейці. Кілька років він бився то з іншими в’єтнамцями, то з камбоджійцями, то з сіамцями. Але в якийсь момент його розшукали і запропонували за велику винагороду взяти мене (або моє тіло) на виховання, проте лише за умови, що він вступить на службу до Голландської Ост-Індійської кампанії на острові Формоза. Якщо я не помиляюся, це Тайвань.

Я очікував чогось подібного, тому лишився тут. Найкраще місце, аби перейняти тебе. Я згадав, як він заткнув мені за пояс цю зброю.

– Ти чогось боявся?

– Мені не сподобався цей… Мюллер.

Місяць тому з Яви прибув корабель. Він привіз Йоганна Мюллера, який офіційно супроводжував посланця намісника, а неофіційно назвав пароль, і влаштував мені іспит з латини і володіння зброєю.

Місяць тому

Пан Мюллер – середній на зріст блондин з вусами та борідкою, великими кошлатими бровами та ще й в перуці – без тіні посмішки, якимось безбарвним голосом сказав:

– Атакуй мене! Ось так, як є.

Я атакував. Кінний – пішого. В останню мить він відстрибнув – я вважав, що був готовий до такого прийому, тому швидко розвернув коня, водночас перевертаючись в сідлі та майже лягаючи – але він встиг увіткнути свою палицю в мій бік.

– Якби це був справжній бій, то твоя рана була б смертельною, а моя – легкою.

Я й сам зрозумів, що ледь дістав його рублячим ударом, причому навіть не центром удару[2], а отже хіба що подряпав. Про те, що тут часто й помирають навіть від подряпин, я змовчав. У будь-якому разі якби це був справжній бій, я б цього вже не побачив.

– Я з великою прикрістю – жодної прикрості не відчувалося в його голосі – повідомляю, що пан, який опікувався цим хлопцем, помер. Він заповідав… точніше, нагадав, щоб пан фон Хальм ніколи не знімав його подарунок. – Він вказав на каблучку з сапфіром, яку Клаусу передали тоді, коли я прибув на навчання. Зараз вона була на моєму пальці…. – бо це – продовжив він – талісман.

В моїй голові закружляли різні гіпотези на кшталт «магічний маячок», бо у мене вже не перший раз виникла певна підозра, адже сам факт моєї появи у цьому світі є прямим доказом того, що магія існує – хай я поки й не бачив її проявів.

…Тож спершу він влаштував мені іспит з латини і володіння зброєю, а потім сказав, що за кілька місяців я поїду до Європи, для чого винайму корабель, який спершу зробить гак до Формози… Те саме, що з Києва до Чернігова через Варшаву… Клаус поліз у рукава китайця (відомо, що вони там тримають все що завгодно, навіть гроші).

Нічого собі! Мій вихователь тримав в руках мій портрет, причому виконаний у європейському, а не китайському стилі. Його малювали свинцевим олівцем, тобто просто шматочком м’якого свинцю.

– Так… Недаремно він мені не сподобався… Яке перше правило будь-якої боротьби? – навіть тут не забуває про навчання!

– Намагайся зробити те, чого ніхто не чекає!

– На каравелу, швидко! З капітаном я домовлюся. Вона виходить завтра, вербувати батраків. Мюллер до Китаю (він мав на увазі континентальний Китай) не заїжджав, отже, найняти там нікого не міг. А я поки тут роз- беруся.

…Я стояв на палубі каравели. Не певен, що це була каравела в повному розумінні цього слова, але її побудували тут, у Макао, і називають саме так.

Інша каравела мала назву «Сан-Паулу», оскільки була захоплена нами у війні з Португалією та Іспанією. (Тривалий час Португалія перебувала в унії з Іспанією, тобто Його Високість Філіп ІV, король Іспанії, за сумісництвом був королем Португалії. Іспанські королі – високості, а не величності…)

Ще один двощогловий корабель з косими вітрилами (здається, такі називають латинськими) носив назву «Люме де Ла Марк»[3]. На верхній палубі він мав вісім невеликих вертлюжних гармат. На вигляд вони являють собою вісім дерев’яних тумб, прикручених болтами до палуби, в які вставлено залізні двозубі вила, і саме на них закріплено невеличкі гармати. На другий палубі – чотири більші гармати, і ще чотири – у кормовій надбудові. Щоправда, одночасно стріляти з них не можна, тільки по черзі, – людей мало. Екіпаж складався з двадцяти п’яти чоловік, з них майже три чверті становили метиси або китайці. Я був двадцять шостим. Офіційно я вважався чистокровним білим, сином німця та голландки, але в це мало хто вірив, хоча важка рука мого названого батька змушувала змовчати.

За кораблями йшли три джонки, призначені для перевезення законтрактованих. Життя й робота батраків на плантаціях Формози були нелегкими, проте від охочих працювати не було відбою – в Китаї один за другим ішли голодні роки, більше того – центральні та південні провінції були охоплені жахливою селянською війною. На півдні було більш-менш спокійно. Більш-менш…

Ще вночі я зрозумів, чому паління тютюну так швидко розповсюдилося саме серед моряків, тому і собі засмоктав люльку. Сказати, що каравела смерділа, – все одно, що назвати чуму грипом. Відомо, що дерев’яні кораблі смолили. Проте не всі знають, що під загальним терміном «смола» малася на увазі не чиста речовина, а суміш з різноманітними домішками: могли додавати дьоготь, сірку, топлене сало та ще багато чого – компоненти підбиралися залежно від призначення для різних частин корабля. І все тхне! Хоча на кораблі і був гальюн[4], із нього навіть було виведено бамбукову трубу за борт, але європейці часто-густо відливали просто на палубі, тож усе протікало у трюм. До речі, якщо ви колись замилуєтеся закоханими, які стоятимуть на носі корабля, пригадайте, що з обох боків бугшприту[5] якраз і будували гальюни, що на вигляд були дуже схожими на звичайні сільські…

– Інь! – несподівано заволав хтось із китайців.

Я не знав значення цього слова, а той «інь», який пара до «янь», тут явно був доречним, оскільки навіть вимовлявся інакше, хоча місцевою китайською говіркою я так-сяк володів. Китайці один за одним почали падати на коліна, вказуючи руками кудись вперед:

– Інь!

– Ні, лун!

– Літає – значить інь!

– Лун теж літає!

– Доннерветер! – вилаявся лейтенант Оле Лунстрем (різноплемінні найманці кампанії розмовляють нижненімецькою мовою). – Це таки дракон! А я не вірив!

– Може, просто великий птах?

– До тієї скелі, над якою він кружляє, рівно дві милі. Уявляєш, якого він розміру, якщо ми його побачили?

Дракон (птеродактиль?) покружляв і полетів у протилежному від нас напрямку. А я замислився: чи була випадковою ця поява тварини? Знову і знову лізуть у голову непрості питання… Найперше з них: кого передала Клаусові та невідома людина? Мартіна фон Хальм (припустимо, ім’я справжнє) чи тіло, куди збиралися вмістити попаданця[6]?

Два роки тому

Клаусе, я хочу дещо спитати в тебе… З першого дня хотів, але з уст малюка це питання прозвучало б доволі дивно.

– Та людина, яка платить тобі за мене – вона ж повинна тебе знати, так?

– Ще й як добре знати! Гадаєш, я про це не думав? Та майже щодня! І взагалі про твою історію… Найімовірніше, що ти – бастард. Тим більше, в обличчі твоєму, вибач, є щось азійське. Але бастардів ніхто не соромиться, а надто тут, у колоніях. Він обвів поглядом двір, де гралися його бастарди, народжені від китаянок.

– До того ж дуже дивно… Мені з тобою дали… – він клацнув пальцями, бо не міг підібрати влучних слів, які б описали поняття «шкільна програма», – список, чому тебе треба навчити, і він виглядає доволі дивно! Ну, латина – це ясно. Німецька – також. Закон Божий та етикет – беззаперечно… Арифметика – куди ж без неї? Малюванню всіх дворян вчать, та і мене самого в дитинстві вчили. Верховій їзді та володінню зброєю – очевидно. Навіть акцент на володінні шаблею – цілком логічно. Якщо ти житимеш тут, в Азії – то все-таки краще шабля, ніж шпага. Але це все!

– Пробач, але…

– Так, я вчу тебе тактиці та португальський мові – в Азії більшість європейських найманців – португальці, у В’єтнамі він сам був у португальському загоні, тож це може знадобитися. Але це я сам, про всяк випадок. Іноді думаю: чи не шпигуна готують з тебе? Проте де шпигувати? В Азії ти занадто схожий на білого, а Європи ти не знаєш…

– А якщо на це й розраховують? З’явився такий собі прибулець з Азії, розповідає усякі дива…

– Не віриться… – відповів він мені розгублено. Мені, відверто кажучи, теж не віриться…

Це було перше питання, яке так часто мене непокоїло, і на яке я ніяк не міг знайти відповідь. Друге було ще цікавішим – скільки мені лишилося жити?

Моєму тілу років п’ятнадцять-шістнадцять, точно невідомо. Але я виглядаю на всі дев’ятнадцять-двадцять. Чому так? Наслідок щоденних багатогодинних вправ зі зброєю? Можливо, адже я як ніхто розумію, як важко тут вижити, тому не шкодую власних сил.

Чи, може, моє тіло старить душа двадцятишестирічного філолога, і тому двадцять шість років у мене вже в мінусі? Скільки мені залишилося? Скільки? Більше питань, аніж відповідей…

Намагаючись відволіктися, я звернувся до китайця на ім’я Ден.

– Одні казали, що то був лунь, інші – що інь. А яка різниця?

Він спочатку заговорив незрозумілою мовою, але потім обірвав себе, втямивши, що я нічого не розумію, і продовжив місцевою говіркою:

– Якби можна було намалювати…

– Я витяг з-за поясу шкіряний футляр, а з нього – дві навощені дощечки, з’єднані смужкою шкіри, і гостру паличку. Саме таке приладдя тут використовують замість блокнотів. Дивно, щось подібне я бачив у якійсь книзі про стародавній Рим.

Науковий редактор. Хоча такі таблички найперше асоціюються з Античністю, проте насправді їх використовували до початку ХІХ ст.

Ден доволі швидко намалював двох драконів. Один мав дві лапи і широко розкинуті крила, а у іншого лап було аж чотири, проте крил не видно.

– Лун! – він вказав на чотирилапого. – Інь! – стилос впився в крилатого. – Лун живе в ріках. Хтось каже, що він літає, хтось що – ні. Але інь літає точно.

В уяві я домалював до обох драконів язики полум’я, що начебто вириваються з пащеки.

– Полум’ям дихати вміють?

Ден зрозумів мене не зразу, тому мені довелося повторювати у різних формах.

– Про лун ніхто з освічених мужів такого не каже. Про інь кажуть, що він має полум’я, але не з рота. Як – не знаю.

– Пірати! – вигукнув хтось з китайців, проте ніхто не злякався.

Річ у тім, що китайський уряд заборонив морську торгівлю. Проте тут, на півдні, потреба в такий комерції настільки велика, а Пекін так далеко, що законів не дотримуються. Купців-контрабандистів офіційно оголосили піратами, що аж ніяк не заважає їм відкрито базуватися у портах. Більшість із них організувалися у такі собі мафії, причому голова мафії нерідко може обіймати значну державну посаду, займаючись… боротьбою з піратством, ну як же інакше? Ясна річ, випадки піратства все-таки бувають… Практично немає купця будь-якої нації, який би не грішив цим хоча б інколи. Але щоб нападати на європейський корабель – треба бути просто божевільними. На джонках зазвичай немає гармат, але навіть азійські кораблі з гарматами мають нижчі за європейські палуби, тому, якщо дійде до бою, то ми зустрінемо їх картеччю, і вони не зможуть ані стріляти, ані піти на абордаж, ані керувати кораблем. Так, пройшли повз. Хтось навіть пальнув у небо з мушкету – щось таки чули про європейську звичку салютувати.

Вечоріло. Каравелу хитало, часом хвилі перекочувалися через палубу. Я піднявся на корму. Здається, ця надбудова називається ютом[7]. І саме це порятувало моє життя.

Несподівано у вічі вдарило блакитне світло, і я побачив у метрах тридцяти від судна дракона, з рогів якого в каравелу (прямо в фок-щоглу!) била блискавка.

Я відчув поштовхи знизу та попереду, і майже зразу вибухнув один із фальконетів на носі корабля. Я впав, і це порятувало мене вдруге.

Клятий інь пролетів, і тепер звідусіль лунали зойки та звуки падіння тіл у воду. Я лежав і ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Оскільки моя рушниця лишилася внизу, я прожогом кинувся до фальконету, чимдуж вирвав зі ствола заглушку, навіть не усвідомивши, що це було майже неможливо, адже вона була вбита з силою, з запального отвору – корк.

Дракон повертався, дивно маневруючи. Напевне, він був збентежений – усі кораблі, які він отак атакував, миттю перетворювалися на вогнище, але «Сан-Паулу» колись побудували з тикового дерева, а воно горить дуже погано. Щоправда, за моєю спиною все-таки щось розгоралося, і разом із цим, я, нарешті, почув якійсь голоси, але вони стрімко переривалися стрибками за борт. Я побачив, що ці люди поплили до шлюпки, що рухалася за кораблем на буксирі.

Ідіоти! А може й не зовсім… У будь-якому разі, ці люди, ким би вони не були, цим вчинком скоріш за все згубили себе, проте, можливо, порятували мене.

Дракон не став витрачати на них постріли блискавки, а просто спустився й почав наносити удари головою, лапами, крилами, хоча зубами не рвав.

Поки в голові роїлася купа думок, я майже автоматично навів на нього фальконет. На жаль, саме на цьому не було кременевого запалу (хоча на фальконетах бувають). Якщо вистрелити в запальний отвір – частина шроту може зрикошетити від краю, і влучити просто в мене!

Тому я вихопив з патронташу готовий паперовий набій з порохом, вставив в запальний отвір гармати і вистрелив в набій з пістолету. Фальконет не підвів. Але…

Не знаю, скільки картечних куль влучили у дракона, проте жодна з них не вбила його. Він видав страшенний звук, який не був схожий ані на крик птахів, ані на рев ссавців, ані на шипіння рептилій, і я інтуїтивно відчув, що зараз він відповість блискавкою, проте десь зліва бабахнув рушничний постріл, і блискавка влучила саме туди. Удар був доволі слабким, можливо, поранення давалося взнаки.

Несподівано хтось тицьнув у мене мушкетом. Біс, він же ґнотовий! Проте наступної миті ті ж самі руки простягли палаючу тріску.

Я підпалив ґніт та випалив у драконову голову, молячись про те, щоб він був набитий кулями, а не шротом. Таки куля! І у відповідь від дракона – ще один постріл, позаду!

Раптом мені здалося, що з голови, яка, до речі, за розміром була приблизно така, як в носорога, полетіли якійсь друзки, а мене обдало водою. Дракон упав. Не знаю, чи то подіяли кулі, чи то картечні рани виявилися смертельними, але він, нарешті, сконав.

Я не пам’ятаю, про що тоді думав, але головне стало зрозумілим одразу – клятий інь таки метав блискавки. Пригадую лише, що зопалу назвав його «електричний птеродактиль».

Я роззирнувся. Мушкет мені подав китаєць Ден.

Потроху оговтуючись, я побачив, що вся палуба була мокрою і порожньою. На батарейній палубі вибухнуло дві гармати і один фальконет, і саме з нього на палубу лилася цівка води. Решта не вибухнула, бо гармати стояли на дерев’яних блоках. Мабуть, усі загинули за секунду… А ми з Деном лишилися живими, бо стояли на юті, а він був сухим.

Несподівано ми відчули сильний поштовх – корпус корабля зі скреготом пройшов по піску і зупинився, а друга щогла, не витримавши сильні пориви вітру, зламалася з жахливим тріском.

– Є хто живий? – викрикнув я нижньонімецькою. Ден вторував мені китайською. Ані звуку.

«От тобі й на: електрична палуба замість електричного стільця!» Корма потроху розгоралася. Димом тягло й знизу, з батарейної палуби.

– Ден! Знайди кулі до цієї рушниці або ж кулелійку.

– Але ж можна…

Він почав та осікся. Так, мушкет можна зарядити, замість однієї великої кулі, кількома меншими, і навіть розтопленим свинцем, гвіздками, камінням. Проте це діятиме лише проти людей, для дракона ж – як слону голка.

– І ще порохівницю! Знайди собі зброю, якою вмієш користуватися, а мені візьми спис та халат з шапочкою. Зустрінемося на березі! – останню фразу я повторив двома мовами, а сам побіг вниз.

Мій гамак був прив’язаний на гарматній палубі, і саме там, у ньому, лишилися мої речі: рушниця, клунок та шабля, які привіз вихователь.

Клаус вчив мене не лише бою на шпагах але й володінню шаблею. Дай йому волю, вчив би лише шпазі, але в «програмі» було чітко сказано – упор на шаблю, до речі, саме ця зброя в Західній Європі була більш поширеною, аніж я собі уявляв після перегляду історичних фільмів.

Я вибіг на верхню палубу, перестрибуючи через палаючі місця – корабель горів все сильніше. Після стрімкого стрибку за борт і м’якого падіння на пісок, я швидко підвівся і пробіг зо сотню кроків. Під ногами вже була земля, і я знесилено впав.

Розплющивши очі, я побачив, як у повітрі, ретельно шукаючи ціль, кружляв другий інь. На щастя, дракон не шукав людей і просто метнув блискавку у корму каравели, довівши, що він або нерозумна істота, або просто дурень.

Спочатку вибухнули гармати всередині юта й на палубі, а оскільки корма була щедро полита водою, то крюйт-камера вибухнула секундою пізніше. Спалах був настільки яскравим, що я заплющив очі, втрачаючи шанс простежити, куди подівся дракон. Якби він кудись полетів, то це все-таки було би видно, тому мені з Деном лишалося сподіватися, що дракон таки загинув.

Ми піднялися на невелику сопку, і зупинилися. Нести стільки зброї було важко, а кинути – шкода.

– Ех, коня б! – вирвалося.

– Мені б також. – несподівано вставив Ден ламаною німецькою.

Тобто він знає не лише морські команди.

– Я вмію!

Було видно, що Денові бракувало слів, тому він перейшов на китайську:

– Я був… – він сказав кілька слів, яких я не зрозумів. Втямивши це, він просто промовив: «Я вмію їздити верхи». Ну, вмієш так вмієш…

– До речі, як тебе повністю звати?

– Можна Ден Другий, – можна так можна…

– Дай мені китайський одяг… Може, хоч здалеку приймуть за китайця… Ден, куди нам іти?

Трохи помовчавши, він заговорив:

– Біда в тім, що я сам сумніваюся. Порт, до якого ви йшли… Там заборонено торгувати іноземцям. Заборонено повсюди, окрім Макао та Гуанчжоу.

– Ми воюємо з португальцями. Тому до Макао не можна. Одна справа, коли приходить бойовий корабель, та ще й з грошима, а зовсім інша – коли двоє чужинців, яких можна безкарно вбити і ніхто про це не дізнається. До Гуанчжоу йти далеко. Але все-таки нам треба саме туди.

Він уміхнувся.

– Всі знають, що Цзигао любив лунів, але хіба справжніх? – Ден неначе розмовляв сам із собою, проте підтекст був очевидним.

– І де це ти бачив мене без одягу?

На моєму правому плечі було витатуйовано герб, за яким моя німецька рідня має розпізнати мене. Це був геральдичний щит з малюнком дракона. Ясна річ, на гербі було зображено не луня і не іня, а європейського дракона… Ще вчора я б сказав – «дракона з європейських міфів», проте… А раптом вони таки існують у Європі? У цій реальності?

– Я не бачив. Бачили інші. Вони кажуть, цей звір схожий на чжаофен. Чжаофен перемагає різну нечисть. Цзигао був ученим і збирав зображення лунів, інів та чжаофенів. Але коли до нього завітав справжній, то дуже злякався!

Науковий редактор. Терміном «дракон» при перекладі на європейські мови замінюють чи не десяток китайських термінів. Не зайвим буде додати, що ієрогліф, яким у китайській мові позначають «лун», тобто доброго та мудрого дракона – явна піктограма, а історія писемності не знає випадків, коли б піктограмами позначали б вигадану тварину. Зауважимо, що 12-річний китайський календар виглядає так: рік миші, бика, барса, зайця, дракона, змії, коня, барана, мавпи, курки, собаки і свині. Тобто, усі тварини реальні – крім дракона(?). Марко Поло звернув увагу, що на стінах та воротах імператорського палацу намальовані лише реальні тварини – але серед них був і дракон. Зокрема, великий китайський лікар Лі Шічжень (1515–1593 роках) у своєму творі «Книга про коріння і трави» оприлюднив малюнки костей і муміфікованої лапи дракона. Якщо кістки можуть бути скам’янілостями, то муміфікація, навіть природна, свідчить про те, що вік цієї лапи – не більше кількох тисяч років.

– Ми взяли багато зброї, нести важко буде, – продовжив китаєць.

– А кидати шкода.

Ми мали дві рушниці й дві шаблі на двох, зокрема в мене була також шпага як запасна зброя, сокирка-пістолет та спис. Я не хотів його кидати, бо пам’ятав Клаусові слова, що у випадку нападу великого хижака виручити може лише спис. Ще був клунок, в якому була праща та кілька метальних куль для неї.

– Я вам раджу шаблю – останнє слово він вимовив німецькою – помістити за спину, а цянь – так він назвав шпагу – до поясу.

Що ж, у цьому був сенс – по справжньому довгий клинок з-за спини важко витягти. Мушкет Дена на відміну від мого, не мав ременя (більшість рушниць були такими) тому хлопець поклав її собі на плечі як коромисло. Я колись спостерігав, що китайці носять на коромислі важкі вантажі – і ми було рушили, аж раптом китаєць штовхнув мене й притиснув до землі – «піратська» джонка підходила до берега.

Так, цікаво… І гармати на ній все-таки були, хоча й старі, невеликого калібру, але ними можна було дати непогану відсіч. Ніхто з джонки не зійшов на берег, проте складалося враження, ніби хтось звідти уважно роздивлявся уламки каравели.

Аж раптом… Ден знову зметикував швидше, тож ще раз притиснув мене до землі. До берега, ніби привид, спокійно рухався ще один корабель. Європейський. Детальніше вночі не можна було розгледіти. Несподівано цей корабель розвернувся й відкрив вогонь, щойно котрась із гармат опинялася на одній лінії з джонкою, лунав постріл. Мабуть, у них також канонірів[8] було менше, аніж стволів, бо моряки постійно перебігали від однієї гармати до іншої.

– Що не так? Чому відкрили вогонь?

Відстань була великуватою, метрів зо двісті, але я побачив два вибухи на палубі джонки. Корабель стріляв гранатами. Проти дерев’яних кораблів розривні снаряди – гранати – страшна річ, бо порох дуже легко підпалює дерево, однак в морському бою їх використовують дуже рідко, бо єдиним висаджувачем є ґніт. Тобто фугасного детонатору немає, лише дистанційний. Проте пробити товстий борт корабля не ядром, а гранатою нереально – маси не вистачає, та й більшість гранат просто відскакують, не завдаючи жодної шкоди, тому, відповідно, їх використовують нечасто, хоча й возять із собою – на випадок бою з береговими батареями. Оскільки корабель-нападник був вищим, тож гранати кидали просто на палубу джонки. Було видно, як хтось намагався боротися з вогнем…

– Але чому вони почали стріляти?

Коли корабель пішов на великий розворот, Ден спробував щось пояснити мені на вухо, проте я не так щось розчув, як здогадався. У китайців були вогнемети, а оскільки на «європейцеві» щось спалахнуло, а потім відбувся вибух, стало ясно, що джонка підпалила корабель із вогнемету. Мабуть тому джонка й атакувала з дальніх дистанцій – там боялися вогнеметів.

Розвернувшись, «європеєць» привітав джонку вогнем з гармат лівого борту, але цього разу підійшов значно ближче, скоріш за все помилково, і… джонка вибухнула. Мабуть, одна з бомб влучила в порох. Проте, або пороху було багато, або там дійсно були вогнемети з великим запасом нафти, бо вибух був фантастичний, а в європейський корабель влучило всього кілька палаючих уламків, до того ж, він був просмолений. І це був іспанський корабель.

Реконструкція. Про пружини подій, які звалилися на мою голову, я дізнався значно пізніше, причому лише в загальних рисах. Тому я спробую зробити їх реконструкцію. Десь в Німеччині. Двоє. Один верхи, схожий на не надто заможного дворянина. Другий пішки, озброєний не просто до зубів, а по самісінькі вуха. Своїм виглядом чимось нагадує мародера однієї з цих банд, які захопили Німеччину. Щоправда, деякий подив викликає та обставина, що на місце зустрічі кожен прибув поодинці – у спустошеній війною країні це небезпечно. Їх могли не просто пограбувати та вбити, якби хтось помітив, а навіть з’їсти! Такий був голод! Якби побачили… А все-таки побачити таку двійку було нелегко.

– Гадаю, що він живий, – почав «мародер».

Дворянин кинув здивований погляд.

– Пірат повідомив, що він не міг залишитися в живих, але…

Дворянин кивнув. Він не гірше за свого співбесідника знав, що у чаклунському зв’язку передаються не слова, а зміст. Але, оскільки представники різних народів не лише говорять, але й думають по-різному, то важко бути певним, що його помічник та китайський пірат вірно зрозуміли одне одного.

– Вибухнув порох. Вибух був такої сили, що вбив навіть дракона, а уламки корабля розкидало навсібіч на велику відстань. Ніхто на борту не міг лишитися живим. Але… Мюллер стверджує, що не відчув його смерті. Хоча й не бачить його в камені. Там темрява.

– Мюллер міг і помилитися.

Несподівано у вухах обох загуділо, хоча стороння людина абсолютно нічого не почула б. Раптом той, що скидався на дворянина, підняв руку (це означало «Я сам») і вийшов на зв’язок.

Десь протягом хвилини він стояв, ніби закам’янівши, а потім раптом заговорив:

– Мюллер повідомляє, що він побачив у камені жіночі груди. Тобто хлопець повісив дорогу каблучку на шию, під сорочкою.

«Мародер» кашлянув.

– Ексцеленц, насмілюся запитати… А чи недаремно ми злякалися? Що ми знаємо? Що він невразливий…

Малося на увазі – невразливий для магічних атак. І невидимий для більшості засобів магічного пошуку.

– Ну так, невразливих – по тридцять-тридцять п’ять чоловік з кожної сотні, не дивина. Далі, ми знаємо, що небіжчик оплатив його навчання, з упором на володінні зброєю. Але якщо він – син покійного (а схоже на те, що так і є) – то все сходиться, навіть те, що наукам його по-справжньому не вчили. Купив би йому небіжчик маєток – ну й навіщо науки? Вистачить арифметики для розрахунків з орендарями, латини для спілкування та вміння за себе постояти.

Дворянин промовчав, але помовчав так, що в підлеглого й думки не виникло щось сказати.

– Можливо. – Нарешті вимовив він. – Можливо. Але… Вбитий…

Вони чомусь обидва боялися називати його на ймення. Ходили вперті чутки, що привид потужного чаклуна може з’явитися там, де назвали його ім’я. Ніхто точно не знав, чи це так, але охочих перевіряти не знаходилося.

– Він робив над цим хлопчиком якійсь чари. Я нічого не зрозумів, а він ще й посміявся над мною. Мені не подобається існування чоловіка, над яким було зроблено незрозумілі мені обряди. Передайте Мюллерові: якщо можна вбити, нічим не ризикуючи, то вбити. Якщо шмаркач почне проявляти якусь обізнаність з нашими справами, або спробує повернутися до Європи – знищити за будь-яку ціну. Якщо ж ні те, ні інше – то хай живе.

Повертаємося до мого щоденника.

З морського берега ми змоталися, запідозривши, що іспанці можуть висадитися, бо Нідерланди з Іспанією воюють, та не просто воюють, а й досі упереджено голландців вважають заколотниками. Тож, як сказано в одному непоганому фільмі для підлітків «На Аллаха надійся, а верблюда прив’язуй».

Отже, ми втекли з берега. Проте пригоди цієї ночі на цьому не закінчилися. Не пройшли ми й двох кілометрів, як піднявся вітер. Мені кілька разів здавалося, що мене відірве від землі і раптом… Я побачив людську фігуру, яка летіла на висоті п’ятдесят-шістдесят метрів. Жінка! І летіла вона, як лялька – руки-ноги бовтаються, а голова звішується на груди.

Науковий редактор. У китайських джерелах з посиланням на очевидців зафіксовані сотні випадків, коли вітер переносив людину на велику відстань. Так, наприклад, у 1740-их роках великий китайський поет, видатний прозаїк та історик Юань Мень, який тоді був начальником повіту, розслідував дві справи про перенесення людей вітром. Один раз вихор переніс дівчину на 90 лі (в той час лі складав 490–500 метрів). Він прийшов до висновку, що такий випадок скидається на реальність.

Мене всього пронизало бажання, аби вона приземлилася… Вона дійсно увійшла в пологе піке… Нічого собі! Ніколи не було такого, як фігурально, так і буквально, аби дівчата падали у мої обійми. Я не встояв на ногах. Дівчина виявилася доволі привабливою. Брюнетка, років 20. Мініатюрна. З карими очима. Коли вона прийшла до тями – хвилин зо п’ять, то перші слова були іспанськими, я спробував відповісти португальською, але раптом мені відповіли мовою, яка була чимось схожою на португальську (лише потім втямив, що це – галісійська):

– Пішов ∆∆∆, ∆∆∆ – гидкий для Бога!!!

Трикутниками я замінюю слова, яких не зрозумів. Втім, можна й здогадатися.

– Це не я чаклував! Навпаки, я молитву сотворив, щоб ти порятувалася! І ти не загинула! – хоча треба сказати, що молитва таки була, м’яко кажучи, неканонічною.

Нарешті ми дійшли до імен:

– Мартин…

– Філіпа-Инесса-Марсела-Ізабель.

Тим часом Ден позрізав з дерев гриби, керуючись одному йому відомими ознаками, ми їх підсмажили (китаєць, здається, бажав приготувати їх якось інакше, проте не знайшов, чим замінити традиційний посуд). Після вечері все якось легше пішло. Отже, її чоловік отримав призначення офіцером на Тайвань, на півночі якого є іспанські фортеці. Причому поїхав з новим комендантом та якоюсь інспекцією.

Я дещо здивувався, бо у голландців і офіцерів, і інспекторів на Формозу призначають і посилають не з метрополії, а з острова Ява, де знаходиться центр колоній. І щодо іспанців – я щось чув, що, як правило, призначають з Лусону. Тут, до речі, рідко кажуть «Філіппіни», а все більше Лусон, за назвою головного острову. Можливо, про того, хто підписав, кажуть, що він ворог лусонському наміснику.

Вони залишили доньку у родичів, та піднялися на корабель, але чоловік помер у дорозі. Хоча я щось не помітив у її голосі великої скорботи… Та й взагалі на кораблі понад двадцять чоловік померло, що тут часто буває – холодильників ще не винайшли, отож їжа дуже погана. Мимо Лусону, куди треба було зайти для поповнення припасів, їх пронесло штормом, до того ж, вони не могли визначитися, де точно знаходяться, бо й штурман помер, і його помічника змило за борт, і годинники усі водою залило – а тут визначати довготу не вміють без годинника.

Отож капітан – як водиться в іспанців, знатний дон[9], який лише командує, куди йти, а веде корабель штурман, вирішив дійти до берега і знайти якесь місце, що точно позначено на мапі і вже від цього танцювати далі.

А от як її підхопив вихор, вона не пам’ятала.

Засипавши вогонь землею та відійшовши десь із півкілометра, Ден знайшов якісь руїни, що, мабуть, були розвалені ще кількасот років тому. Від дощу – якщо буде дощ – він нас не захистить, проте у випадку чого оборонятися буде легше.

– Пане Ма Тин, я покараулю решту ночі.

В моїх вухах калатали церковні дзвони, ноги підкошувалися. У попередньому житті мені не везло з жінками. Ну, бувало, але ті, до кого я відчував щось більше… Вони чомусь сміялися просто мені в обличчя. Я так і не втямив, чому.

Зовнішність у мене була звичайнісінька – але чомусь інші хлопці зі звичайною зовнішністю рідко надовго залишалися без пари… Та що там зовнішність! Одна з тих, що сміялася з моїх залицянь, вийшла заміж за алкоголіка, завідомо знаючи, що він алкоголік. А Філіпа… Майнула гидка думка: «Куди вона подінеться?» Якби вона відштовхнула мене, я б не став наполягати. Але вона відповіла на мій поцілунок, і коли я почав розпускати шнурування ліфу, допомогла. І потім… відповідала…

…Я прокинувся від того, що Ден затис мені рота долонею і показав очима на стіну. Я обережно підкрався. Вже був білий день. На галявині знаходилося дві… Дві снігові людини! Два волохатих велета – кожен більш, як два метри довжини. Проте один озброєний цянем і палицею. А другий – кістенем. Через плече в нього – камінь на ліані.

Науковий редактор. Стародавні та середньовічні китайські джерела переповнені описами багатьох видів людиноподібних та мавпоподібних істот, причому про синсинів та фейфеїв є свідчення зі слів очевидців, що деяких з них вдавалося навчити розмовляти китайською мовою. Зберігся малюнок, де фейфей озброєний китайською шаблею. Інформація про синсинів дуже подібна, а про фейфеїв абсолютно зівпадає з інформацією про «снігових людей» з Тибету та про аналогічних істот з Монголії, Туркестану, островів Індонезії та Африки.

На численних китайських малюнках явно зображені два різних види гомінідів, причому в обох випадках деталі, крім дрібних, співпадають – на малюнках, автори яких відділені один від одного сотнями років та сотнями кілометрів.

…Я простягнув руку до рушниці але зрозумів, що вони обидві ґнотові! А жодний вогонь ніде не горить. На щастя, не горить, бо ці невідомі потвори могли б побачити відблиски, або почути потріскування, або навіть відчути запах. Але якщо ми почнемо бити кременем по кресалу, то вистрелити вже не встигнемо. Тобто у нас є один постріл (якщо не буде осічки), причому стріляти з пістоля можна лише з кількох кроків. А вдвох порубати таких двох було неможливим, не смішить мої босі ноги.

Я подумки вилаяв Клауса – він, як і більшість голландських колоніальних офіцерів, був певен, що ґнотова рушниця краща за крем’яну, бо не дає осічок та унеможливлює випадковий постріл. Я, правда, підняв пращу, яку поклав поряд з собою – але не факт, що влучу в голову, та й знову ж, не факт, що проломлю череп. Несподівано пролунав крик птаха. Ден здивувався. З-за скелі виїхало п’ятеро вершників. І вони звернулися до цих троглодитів!!!

Говорили вони явно китайською, але отаман – офіційним північним діалектом, якого я не розумів, а той, хто перекладав на місцеву говірку – говорив тихо. Власне кажучи, я міг би і столичний діалект вивчити, і місцевим оволодіти краще – мені завжди легко даються мови. Проте я не збираюся залишатися у Китаї – я твердо вирішив повернутися додому. Мені було страшно, як ніколи до того у житті. Вершники розмовляли з йеті, чи як його, в біса, там. Хвилини тяглися годинами, мені здавалося, що ніч давно повинна скінчитися.

Насправді ж пройшло хвилин п’ятнадцять-двадцять. Потім обидві сторони розвернулися та пішли геть. Але один з вершників поїхав разом із… Ну, з цими. Ден знову затиснув мені рота – боїться, що я заговорю, поки ворог ще близько. Але я не збирався такого робити. Нарешті, він сам порушив мовчанку.

– Не знаю, що робити. Погано навіть не те, що во- ни намовляли фейфеїв когось вбити. Погано те, що це ханці…

Тобто китайці. До речі, я далі всюди, де він казав – Хань, ханьці – міняю на Китай, китайці.

– Китайці, які служать чжурчженям-маньчжоу, причому – або я з ними не бився, або вони із прапорних військ.

Зрозумівши мою необізнаність, він пояснив:

– Далеко на півночі є народ – раніше вони називалися чжурчженями. Колись вони об’єдналися та захопили північний Китай. Потім і їх, і нас розбили татари. Зараз вони знову об`єдналися – під владою племені манчжоу…

Ага, маньчжури.

– В них є війська трьох народів. Свої власні, татарські (тобто – монгольські) та з тих китайців, що перейшли на їх бік. Або вже й виросли під їх владою, в їх державі. І в кожному з трьох військ є кілька загонів – найкращих. Які мають особливі прапори.

Науковий редактор. По вісім, проте в ті часи, про які розповідає Ден, ще не всі монгольські та китайські «прапори» завершили своє формування.

Ден зітхнув і продовжив:

– Ми билися з ними. Татарська частина війська робить набіги й жене людей у рабство. З ними і деякі загони китайців. І одного разу вони наштовхнулися на нас.

– Це на молодців Лі Цзичена? – назвав я селянського вождя, про якого читав ще в першому житті.

Ден спочатку не зрозумів – чи вдав, що не зрозумів – але потім…

– Ні, Лі Цзичен – він вимовив це ім’я зовсім інакше – в китайський мові один, здається, звук можна вимовити різними тонами. – Ні, Лі Цзичен тоді лише одним загоном командував. Спочатку з нами билися звичайні татари і звичайні зрадники. Їх ми розбили, але тоді на нас вдарили прапороносці. Татарська кіннота і китайська піхота. І, хоча їх було менше, вони відкинули нас. Як розповів один сотник… зі звичайних військ… якого силою змусили служити манчжоу, і він перебіг до нас – китайські прапорні, головним чином, піхота. Але вона рухається верхи, та перед боєм спішується. Так от. Оці… вони були дуже схожі. І говорили тією ж говіркою. І сидять на конях, і озброєння… Але якщо вони вже тут!

Ми помовчали.

– Взагалі я давно не вояк. Кілька років тому наш загін здався за умов, що тих, хто схоче – візьмуть у військо, а хто не схоче – відпустять. Я вибрав друге, і, оскільки сам з півдня і моя рідна говірка схожа на тутешню, то подався на Тайвань. Навоювався я. Майже вісім років.

– Але ти – освічена людина.

Китаєць гірко посміхнувся.

– Мій батько був військовим чиновником.

– Що? Ага, офіцером.

– Невисокого рангу. Але я готувався до екзаменів, у нас же без здачі екзаменів – нікуди. Якщо ти військовий – а обрати мирний фах сину військового майже що неможливо – то іспит на знання канонічних[10] книг, військових книг, та на володіння зброєю. Я рано підготувався, ще зовсім підлітком – але якраз тоді «віроломні» вбили Сина Неба, та почали страчувати всіх порядних людей.

Науковий редактор. «Віроломні» – так в народі прозвали корумповану придворну клику, ядро якої складали євнухи. У 1620р. вони отруїли (через два місяці після воцаріння) розумного та енергійного імператора Чанло та розв’язали нечуваний навіть для Китаю терор – не лише проти своїх противників, але й проти тих, ким вони самі були незадоволені, або чиї посади бажали передати своїм людям. Зокрема, були страчені майже всі воєводи, популярні серед солдат. Діяльність «віроломних» стала останнім поштовхом для жахливої селянської війни, та спричинила завоювання Китаю маньчжурами. Особливо катастрофічні наслідки мало скасування «віроломними» служби кінних гінців (1627р), яке привело до фактичного розвалу управління державою та забезпечило повстанців кіннотою.

– Коли стратили батьківського начальника, якій був до нас дуже добрим, батько схопився за серце й помер. Навіть якби я здав екзамен – а такого не буває, аби невгодний начальству екзамен здав, то ніхто б мене нікуди не призначив. На щастя, у батька був один справжній друг, він влаштував мене… – Ден знову вжив незнайоме мені слово.

Я перепитав. До речі, більшість випадків, коли мені доводилося перепитувати, я не позначаю на письмі – їх було багато.

– Ну, коли начальству треба було послати листа, я брав його, скакав, потім було місто, де мене чекав іншій, він брав листи, а я повертався з тими листами, що йшли назустріч. Але через кілька років «віроломні» скасували цю службу – і ми подалися до повстанців, а куди діватися?

– Ці маньчжури… Манчжоу… Вони мають вихід до моря?

– Так. Гадаєш, приплили морем, а коней купили вже тут? Досить мати двох-трьох зрадників, в яких тут є знайомі… Але, якщо я спробую попередити владу, то хто мені повірить? Пане Ма Тин, будить свою наложницю – я бажав тут переднювати, а йти ночами, але… якщо тут фейфеї…

– То краще йти вдень.

Ми ще раз попоїли грибів, взяли з собою – бо невідомо, коли ще щось знайдемо, і, перед виходом, я запалив люльку – у випадку чого запалю ґніт від люльки. Китаєць кивнув. Ми пройшли кілька кілометрів, причому в мене склалося тверде враження, що Ден вже бував у цих краях і веде нас, обминаючи місця, де можна зустріти людей. Несподівано Ден зупинився та пішов дуже обережно, тримаючись так, що сонце було у нас за спиною. Потім він, зробивши мені жест, який міг означати лише «залишайся на місці», взяв у Філіпи спис (вона сама взяла бамбуковий спис та шпагу, ще й пожартувала – «буду твоїм зброєносцем»), відчепив від поясу піхви, абордажну шаблю узяв у зуби, обережно піднявся на пагорб, який поріс чагарником. Щез в кущах.

З’явився знову, показав мені рукою – давай сюди. Ми підійшли. Здавалося б, ніде нічого. Не даючи нам й слова сказати, Ден забрав в мене свою рушницю, та запалив ґніт від моєї люльки. Я витяг з піхов шпагу, увіткнув вістря в землю, поклав ствол рушниці на перехрестя і також підпалив ґніт.

Моя шпага на ефесі не має дужок – лише чашку, контр-чашку (сталеву пластину в середині чашки) та під нею перехрестя, кінці яких загнуті уперед, вбік вістря, що дуже добре, коли доводиться відбивати рублячи удари. Від перехрестя до контр-чашки відходять дві перемички, утворюючи два кільця, в які можна вставити великий та вказівний пальці. А рушниця в мене – китайська. З китайськими рушницями відбувається те ж, що з багатьма китайськими речами – середній рівень нижчій, аніж у Європі.

Проте кращі китайські майстри вміють робити таке… А оскільки Китай великий, то кращих чимало. Ось і ця рушниця, яка називається «няочун» – тобто «рушниця для полювання на птахів». Тобто з неї можна кулею влучити у птаха, який сидить на гілці дерева. Не вражає? Усього-на-всього нерухомий птах, а не підкинута монета?

Тоді почитайте «Три мушкетери» – те місце, де д’Артаньян дивується влучності пострілу, що збив з нього капелюха (зважте – не в нього влучив, а капелюха збив, хоча хотіли вбити!) й приходить до висновку, що з мушкету таке неможливо. Справа в тому, що майже в усіх європейських рушницяї приклади прямі, і цілитися, притиснувши приклад до плеча – майже що неможливо. У няочун – приклад вигнутий, щоправда, не так, як у сучасних рушниць, але, коли я поклав ствол на перехрестя шпаги, опустився на одне коліно, то мушка опинилася на одній лінії з оком. (Взагалі китайці обходяться без мушок, однак Клаус відніс куплену для мене рушницю до голландського майстра, і той мушку приладив).

Поки що, однак, я не бачив, куди цілитися – річкою, яка відкрився перед нами, ніхто не рухався. І перекинутим через неї мостом – також. Але Ден, який, замість підставки під свій мушкет використав гілку, вперто цілився у чагарники при самій дорозі. Чагарник, в якому сховатися можна було лише лежачи. Несподівано з-за повороту дороги показалися люди.

Перша група – п’ять чоловік… Іспанці. Серед них одна жінка. Кожен закутий у кангу. Канга – це дві дошки, в кожній з яких по три половинки отворів. У них вкладають шию та руки та замикають на замок. Не заздрю іспанцям, особливо – жінці, який чоловіки не можуть навіть допомогти. За ними – охорона, чи то воїни, чи то якась поліція, більшість озброєна списами, а двоє з шести крім списів, несуть луки. Так що не втечете, стріла дожене.

Раптом, коли ув’язнені вже вийшли на міст, щось ляснуло, свиснуло – і одного з лучників наскрізь прошила стріла. Арбалетна. Охоронці, віддамо їм належне, реагували правильно – прикрившись щитами та виставивши списи, кинулися туди, звідкіля прилетіла стріла. Це був єдиний шанс, бо арбалет не можна швидко перезарядити, а, якщо там є лучники, то менше, аніж на двадцять метрів, з луку ніхто не стріляє. З кущів піднялися четверо – троє йетті та китаєць з шаблею. Я вистрелив у китайця і не промахнувся. Але якраз тієї секунди троє волохатихтих велетів зчепилися з охороною. Важкі палиці ламали бамбукові списи…

Ден, побоюючись стріляти (з мушкету він ризикував попасти в своїх) кинувся на допомогу, я, було, за ним, і так би й загинув, якби мені дійсно було б шістнадцять. Але, оскільки мені значно більше, я схаменувся, поставив рушницю вертикально, затис приклад ногами, вихопив з поясу-патронташу паперовий набій, рвонув його зубами, висипав порох у дуло, водночас другою рукою достаючи кулю, загорнуту у пластир – тобто шматок натертої салом ганчірки, і прийнявся заштовхувати його шомполом у ствол. Тут важливо було, з одного боку, його втиснути якомога сильніше, так, аби порох аж спресувався, з іншого – як надавиш сильніше, буде на кулі вм’ятина – з трьох кроків у слона не влучиш. Потім я скинув рушницю на місце.

На відміну від пістолету, мені не треба було сипати дрібного пороху на полицю, бо гніт входив просто в запальний отвір рушниці… За ті приблизно пів хвилини, які я це робив, ситуація значно змінилася.

Чотири китайці загинули, причому загинули, не заплативши смертю за смерть. Вони те змогли підняти свої щити над головами, а йетті по головах-то і били. Тепер вони поділилися. Один кинувся назустріч Дену (вони, здається, вирішили, що це він стріляв), другий – тіснив останнього китайця, який успішніше за інших діяв щитом та шаблею, третій якраз нагнав нещасних іспанців, і двома ударами своєї палиці відправив двох з них до праотців. Я вистрелив в нього, знову не промахнувся, але й не вбив насмерть – йетті зупинився, озирнувся, побачив дим, явно зрозумів, що це таке, і кинувся до мене.

Я вихопив пращу, крутнув над головою і спробував щось типу як Давид Голіафа, проте промазав.

Цієї ж хвилини пролунав постріл – Ден вистрелив з кількох кроків, але його противник, хоча й пробитий кулею наскрізь, замахнувся палицею, Ден відбив удар мушкетом, який перехопив за ствол. А далі дивитися було ніколи, бо до мене наближався мій супротивник. Я рвонув свою сокирку-пістоль, матюкаючи сам себе за те, що він заряджений картеччю, а не кулею, правицею витяг з-землі шпагу – на відміну від шаблі, вона довша за його палицю… Палицю? Та це найсправжнісінька булава, довжиною близько метра! З металевою головою. А руків’я таке товсте, що й сокирою не перерубаєш… Я підпустив його метрів на п’ять і вистрелив туди, куди в боксі бити заборонено. Ті, хто не був у смертному бою – не зрозуміють, як я боявся осічки, натискаючи на гачок. Ревіння, мабуть, почули в Пекіні, але я не став чекати й увігнав шпагу йому в серце. Ніколи я не втикав шпаги у живе тіло, і вона йшла важко…Але я хотів жити.

Погляд на поле бою.

Ден переміг першого противника – точніше, протримався, поки той спливе кров’ю, і тепер тікав до мене, а за ним гнався останній – і головний, який тримав у левиці цянь. Мені дуже не сподобалося, як він його тримав. Таке враження, що не вперше він з ним в бою. Перезаряджати вогнепальну зброю не було часу, рубатися – ой… Я знову схопився за пращу і на цей раз влучив. Проте клята тварюка лише зупинилася секунд на десять-п’ятнадцять, які мені здалися вічністю. Ден підбіг, схопив списа, який лежав на землі, і показав мені вправо, а сам рушив зліва. Ми спробували узяти його в лещата, проте він крутився так, що весь час зустрічав нас обличчям. Іспанка кидала в нього каміння, але користі з того було мало.

– Готуйся!! – раптом заволав Ден, і метнув у велета спис.

Той, встигнувши побачити, що китаєць готується метнути, відбив спис мечем, проте Ден опинився поряд, і спробував дістати його шаблею. Велет знову відбив удар мечем, і вдарив Дена ногою, але через те затримався на пару секунд, яких якраз і вистачило мені, аби увігнати шпагу…

Знаєте, чому мало хто носить клинки за спиною? Бо падати боляче. Я, здається, казав, що не бачив у-шу? Удар ліктя, що збив мене на землю, дуже схожий на тайський бокс. Власне кажучи, мене порятував мій колет. В ньому, між зовнішньою шкірою оленя та підкладкою вставлено пластини з провареної в олії та пресованої буйволячої шкіри. Клаус вважав, що такі колети інколи й кулю тримають, не знаю – але удар він зм’якшив, а шпага залишилася в тілі противника, який несподівано зупинився, бо Ден якимось дивом підхопив спис та встромив його. Я, ще не вірячи в порятунок, витяг з-за спини шаблю. Вона вже не знадобилася. Я навіть не зразу втямив, якої деталі не вистачає в пейзажі, поки Ден не повідомив:

А франки втекли. Загинуть. Кінь зрадника он там прив’язаний – його палець вказав, де саме.

– Дожени, зустрінемося там, де була засада. Стій! Спочатку заряди зброю та, – він посміхнувся, – запали свою люльку.

* * *

Кінь виявився смирним – мабуть, і правда зрадник був піхотинцем. Я переїхав міст, та дуже швидко знайшов місце, де трійця іспанців завернула до лісу та погукав португальською. Відверто кажучи, моє володіння португальською на рівні «моя твоя питай, як пройти Лісабон?» Але я сподівався, що іспанці хоч щось зрозуміють, проте, про всяк випадок, повторив латиною (причому машинально назвав їх іберами, як воно в римські часи), потім згадав, що я ж французькою володію, хоча й підзабув трохи, але покликати мовою Мольєра та Вольтера не встиг, бо вони відгукнулися, а потім…

– Дон Крістобаль-Себастиан-Мігель-Ізабель, барон де Като, щиро вдячний за порятунок! – останні слова він вимовив латиною.

Років сорок, вандейківська борідка, чорні очі…

– Ми ще не порятувалися!

Я почав ламати колодку своєю сокиркою.

– Першу даму!

– А дама зможе битися? Тримайте, поки що, рушницю.

Другий, років сімнадцять-вісімнадцять, виявився Альфонсом… Ну далі я й запам’ятовувати не став, молодшим бароном… Тобто не дуже-то вони знатні, якщо в батька лише один титул, а не так, як, наприклад, син герцога Йоркського – граф де Марч. Дама трохи, але таки старша за Філіпу. Анхеліка-Ізабель-Флора-Бьянка, віконтеса Арло. І що в іспанців за потяг до чотирьох імен? Обов’язково до чотирьох? Хоча ніхто не принизився до питання «З ким маємо честь?», звільнівши даму, я представився:

– Мартин…

Щось мене смикнуло – не називай, мовляв, свого прізвища, точніше – титулу, і раніше, аніж я встиг усвідомити, в мене вирвалося:

– Мартин ван Ван Гелсинґ.

І я мало не скрикнув від несподіванки – у татуювання на моєму плечі неначе хтось увіткнув багато голок впритул одна до одної, але лише по фігурі дракону, а не по зображенню геральдичного щита. І це продовжувалося добрих секунд тридцять. І що б це значило?

Я простяг дамі руку.

– Сідайте.

– На чоловіче сідло? – дуже приємним голосом поцікавилася вона.

Але сіла. Ден вже відтягнув подалі від шляху трупи, та зібрав докупи усю трофейну зброю. Він озброївся арбалетом (приклад його мушкету був розбитий), за пояс – одну з булав, та замінив голландську абордажну шаблю на цянь.

– Це таки дійсно зрадник, – він вказав на того, хто супроводжував троглодитів. – У прапорних військах підкладка – він вжив незнайоме мені слово, але я здогадався: «підкладка обладунка» – того ж кольору, що й прапор. Вони, мабуть, думали, що ніхто не побачить.

Він показав мені шолом. До нього була приклепана жовта тканина, до тканини ззовні – металеві пластинки, які захищали шию. Так, що жовтого й не видно.

– А може, співпадіння?

– Ти не розумієш! Право носити хоч щось жовте може пожалувати лише Син Неба! У них жовтий прапор – найкращій з кращих!

Я підняв з землі й простяг іспанцям шаблі – абордажну, яку прихопив Ден з каравели, та китайську, якою був озброєний один з китайців. Клинки майже прямі, тобто, якщо навіть вони билися раніше лише шпагами, то впораються.

– Накажіть вашому дикуну віддати мені меч.

– Дикуну?! А ви хоч одне китайське місто бачили, що таке кажете?

– Зразу видно – єретик! Захищає язичників, бо сам такий, – вліз молодший барон, який, схоже приревнував мене до Анхеліки – І як вона, – кивок на галісійку, – тут опинилася? Магія! Я знизав плечима, бо дійсно не знав, що можна сказати у відповідь на таке. Несподівано мені майже що в черево увіткнувся дуло власної рушниці.

– Віддавай набої та шпагу!

Я, навіть не дуже-то й поспішаючи, витяг з-за поясу сокирку-пістоль і клацнув запобіжником. Замок колісний, відповідно, є запобіжник. Водночас ляснув запобіжник арбалету. Трофейний арбалет був схожим на європейські, мав стремено, в яке вставляють ногу при натягуванні – і він точно не дасть осічки.

Дорослий барон не втручався – хоча він не міг не побачити, що шмаркач, який звик мати справу з кременівками, не запалив ґніт. Невже припускав, що я дам узяти себе на такий дешевий понт?

– Віддай рушницю.

Я ще не знав, що робитиму далі, проте няочун повинен був повернутися до господаря.

– А на чесний двобій тебе… – далі я не зрозумів, бо шмаркач замінив латину іспанською. Втім, здогадатися неважко.

– Пане бароне…

Дорослий стрепенувся.

– Пояснить мені, як нам після цього брати вас з собою.

– Обійдемось без вас! – це знову молодий.

І знову дорослий промовчав.

Так я в перше зіткнувся з ситуацією, яка… не знаю навіть, як і сказати. В тих книгах, які я читав, персонажі діяли більш-менш логічно. Зараз з боку барона було б логічним поставити синка на місце – і він міг би це зробити, навіть якби забув про авторитет батька, він був явно сильнішим. Але сліпа любов до сина, презирство іспанського аристократа до тих, кого він вважав нижчими себе, презирство до єретиків та язичників – все це гальмувало його.

Шмаркач повернувся й пішов собі.

– Донна Анхеліка… – почав старий.

Донна вагалася. Тих вона знала, а нас ні.

– Жінка залишиться з нами, бо я не хочу, аби вона загинула!

Я з деяким подивом почув свій голос.

– Шляхетні пані, сідайте вдвох на одного коня, не такі ви вже й важкі.

– Почепи на коня ще й лук з колчаном.

Що ж, все логічно. Ден спочатку взяв арбалет на випадок дракона, тигра чи сильно броньованого противника, але він вміє стріляти з лука, то краще й лук взяти. То китаєць пішов уперед, іспанки їхали кроком, я йшов поряд, та вислухував розповідь, перепитуючи на кожному третьому слові.

Пожежу на кораблі не вдалося затушити, тому рятувалися на шлюпках. Матроси почали будувати пліт (бо шлюпки були перевантажені), але тут з’явилися китайці. Ну ще б пак… Така канонада. Чому і як – Анхеліка не розуміла, проте знатний дон капітан наказав стріляти. Китайці втекли, з чого дон дуже пишався, але за пару годин повернулися в значно більшій кількості. Капітан надумав відстрілюватися з мушкетів, і, коли після залпу рушниці були розряджені, китайці кинулися в атаку зі списами в руках. Моряки встигли перезарядити і навіть декого вбили, але на цей раз китайці не зупинилися. Тепер ясно, чому живцем взяли лише п’ятьох – при тутешньому стані медицини колоті рани в корпус чи шию у 99 % випадків смертельні.

– В мене досі болить все тіло! Варвари!

– Ви гадаєте, європейці з полоненими поводяться краще?

Мабуть, дама дещо чула про поводження європейських солдат, особливо, найманців, з полоненими жінками, бо зітхнула.

– До речі, діамантові сережки в її вухах європейці би з м’ясом вирвали.

Несподівано Ден зупинився і завмер, як статуя.

– Мовчіть! – прошепотів я жінкам, про всяк випадок стискуючи руками кінську морду.

Мені було не просто страшно, а дуже страшно, головним чином тому, що я не зрозумів, що налякало китайця. Нарешті, він поманив мене пальцем.

Коли я підійшов ближче, раптом попереду відкрився невеликий храм, якого раніше не було видно. Машинально я зробив крок назад. Храм щез, хоча я добре бачив те місце, де він начебто стояв. Крок назад – і знову попереду, метрах в двохстах, храм, перед ним, на кам’яній тумбі, кам’яний лев. Ден обережно взяв мене за плече і змусив зробити ще один крок.

На місці храму – купка руїн, на постаменті – не кам’яний лев, а живий. Машинально я подався назад. Храм у нормальному стані, але людей немає, і… враження, що храм покинутий. Ще крок назад – нічого немає. Крок уперед – храм і кам’яний лев. Ще уперед – живий лев перед руїнами. Так, а він трохи не схожий на африканських левів. Грива зовсім інша, коротка і… чимось схожа на голки їжака. А морда більш видається вперед, більш витягнута…

Науковий редактор. Вважається, що на Півдні Китаю леви (печерні леви, можливо, самостійний підвид) вимерли ще до появи людей сучасного типу. Проте… лев був у Китаї, а також у деяких народів Індокитаю (тих, що мігрували з китайського півдня) свяченою твариною – культ тварин мав місце у всіх народів Землі, але це завжди культ добре відомої тварини. Середньовічні китайські джерела виділяють два різновиди лева – «шіцзи» – класичний лев (їх привозили з Ірану), та «суаньї» – зображення якого дуже схожі на палеолітичні зображення печерного лева. Мартин описує суаньї досить точно.

Лев відкрив пащеку – стій! Він явно гарчить, але я не чую! – зістрибнув з постаменту – я відсахнувся, кілька секунд не міг опанувати себе, а потім – скільки не переступав, нічого не бачив, окрім звичайного китайського пейзажу.

– Що ви там бачили? – запитала мене Філіпа.

Я зам’явся та сказав напівправду:

– Мені бракує слів.

Їх і дійсно не вистачало, але мені й не хотілося їй пояснювати.

* * *

Реконструкція. Десь в Німеччині.

Знайомий вже нам дворянин зупинився в готелі. Він просто змушений був перечекати в місті, бо один з полководців розпустив більшу частину свого війська на грабунок. Місто ж було мародерам не по зубах. З цієї ж причини дворянин зміг зняти лише комірчину під самим дахом. Несподівано він прокинувся… Якби він знав, що таке електрика, то сказав би, що його тіло неначе пронизав електричний струм. Сумнівів не могло бути. Десь було активізоване закляття Старого. Закляття, при нанесенні якого він був присутній. Активацію закляття відчувають не тоді, коли вона відбувається близько, а коли ти був близько в той момент, коли воно накладалося. Всі закляття Старого, про які він знав, були активовані давно. Всі, крім одного. Того закляття, яке Старий наклав на малюка, наносячи на його плече татуювання у вигляді свого герба – звідкіля і пішла поголоска, начебто малюк є його сином. Він – як і тоді – не міг зрозуміти сенс такого закляття, але тепер чітко відчув, що воно наділило хлопця якостями, небезпечними для нього самого. Він дістав кинджал:

– Мюллер, вбий Мартина!