Читать книгу Роксоляна - Осип Назарук - Страница 1

Сьогодні ми є свідками великого захоплення іменем Роксолани, яким називають не тільки сорти горілки і груш, ансамблі і тріо, а й крейсерську яхту та зовнішньоторговельне виробниче об’єднання; вона фігурує в сучасній естрадній музиці, в образотворчому мистецтві України. Про неї створюється опера (О. Костін) і мюзикл (автори С. Галябарда і А. Святогоров). ЇЇ ім’я стало символом чогось екзотичного з присмаком патріотизму, що, напевно, пов’язано з образом мистецьких і літературних творів, за якими стоїть прототип – реальна жінка незвичайної долі.

Це явище можна пояснити імпульсом до зацікавлення історією України після проголошення незалежності та появою низки творів – наукових, науково-популярних і художніх, присвячених життєвому шляху славетної дружини султана Сулеймана Законодавця або пов’язаних так чи так із нею. Широкий загал прихильно зустрів й серіал «Роксолана» – зразок українського орієнталізму.[1]

Та такого пояснення було б мало. Її доля звичайна і виняткова одночасно. Звичайна вона для того часу: молоденька гарна дівчина потрапляє в полон, потім на невільничому ринку її купують для султанського гарему, що можна пояснити її зовнішніми даними і вмінням їх показати. Таких було тисячі, десятки тисяч по всьому Сході. В історії, і не тільки Османської імперії, залишилася одна – Роксолана. Таке ім’я за національною належністю їй дали чи то купці з Кафи, чи то вже в султанському гаремі, де вона посіла скромне місце рукодільниці.

Дані про її походження скупі, але якщо її ім’я і свідчення дипломатів італійських торгових міст-держав вказують, що вона Rossa, тобто русинка,[2] то польські автори[3] внесли уточнення, що вона родом з Рогатина чи з-під Рогатина, має ім’я Олександра і є донькою священика Лісовського. Незважаючи на чіткі вказівки італійських дипломатів-сучасників, і досі висуваються різні версії щодо того, звідки вона – то вона дочка польського аристократа, то кримського хана, то німкеня, італійка чи француженка. Дійшло до того, що один із французьких авторів назвав її «московською дівчиною», італійська авторка – білорускою,[4] виходячи з плутанини у мовах Заходу, де не розрізняють слів «Росія» і «Русь», хоч для останньої здавна існувало латинське слово «Рутенія».

Винятковість долі Роксолани полягає в тому, ким вона стала, у її ролі в історії. Її постать посідає тверде місце в історії Туреччини, її не можна викреслити чи якось обійти, незалежно від того, як, негативно або позитивно, оцінювати її вплив на діяльність одного з найвидатніших султанів Османської держави – Сулеймана Пишного, Сулеймана Законодавця, за якого турецька держава досягла апогею. Слід мати на увазі, що все відбувалося на Сході, де в суспільстві для жінки було відведено чітко визначену роль, що виключала втручання в державні справи.

Роксолана привернула увагу європейських політиків і літераторів ще за свого життя. Перші свідчення про неї надійшли від венеційських, генуезьких, дубровницьких та австрійських дипломатів у Стамбулі,[5] потім про неї дізналися у Франції, про неї знали й у Польщі (М. Литвин, С. Твардовський). Вона навіть листувалася з польським королем, який, як відомо, був у ті часи королем і українських земель.

Від самого початку оцінки її впливу на політику Османської імперії були неоднозначними. Критичні, а то й просто негативні оцінки її особистості західними дипломатами були зумовлені тим, що Роксолана, як вважають, підтримувала завойовницькі спрямування свого чоловіка, султана, саме в напрямку Західної Європи. Слід враховувати, що всі звинувачення Роксолани в підступних замислах і діях базуються не на доведених фактах, зафіксованих у документах, а на чутках, плітках, домислах. Фактом є те, що експансія османів в роки правління Сулеймана Пишного була спрямована на Захід, вони намагалися, захопивши Відень, утвердитися в Центральній Європі, а також підпорядкувати середземноморську торгівлю своїм інтересам. Закономірно, що дипломати, яким доводилося досить сутужно, створювали з Роксолани образ холодної інтриганки, руйнівної сили і навіть чаклунки, яка «опоїла», «зачарувала» султана. До речі, як свідчать історичні документи, таким самим чином у Московській державі сприйняли візантійську принцесу Зою (Софію), дружину Івана ІІІ, яку теж вважали інтриганкою і чаклункою.[6]

Швидке піднесення Роксолани при дворі і очевидний вплив на державні справи імперії і на поведінку султана викликали заздрість і невдоволення в певної частини стамбульського «істеблішменту». І досі дослідники остаточно не визначилися, в основному через брак матеріалів, щодо характеру Роксолани та її ролі в історії Османської імперії.

Незвичайність долі бранки, яка незрозумілим для оточення чином стала, кажучи сучасною мовою, «першою леді», бо Сулейман всупереч османській традиції офіційно одружився з нею згідно з приписами ісламу, викликала значний інтерес у Західній Європі, де у зв’язку з османською експансією став виявлятися пригаслий після невдалих Хрестових походів інтерес до Сходу. Cхідні персонажі почали з’являтися у творах насамперед французьких письменників, що пов’язано з активізацією французької зовнішньої політики на Сході за панування короля Франсуа І. Драматичні, а то й трагічні події в Туреччині, пов’язані так чи так із Роксоланою, особливо у ХVІ ст., дали письменникам благодатний матеріал. Ще у ХV ст., 1561 року, з’явилися перша трагедія з османської історії, одна з перших у французькій літературі повноцінних трагедій (1977 року перевидана в Англії)[7] – «Султанша» Габріеля Бунена (1535–1604), та новела Жака Івера (1548–1571/2), які прокладали шлях наступним «орієнтальним» творам. Велике значення і вплив на подальший розвиток теми Роксолани в літературі мала публікація Ж.-Ж. Буассара латиною «Життя й портрети турецьких султанів, перських князів та інших славних героїв і героїнь, від Османа до Мухаммеда ІІ» (1596), де Роксолана отримала вкрай негативну оцінку. Про вплив Роксолани на султана писав також італієць Бассано ді Зара ще 1545 року. Не менше значення для входження образу Роксолани в західноєвропейську літературу мала поява в Італії, 1619-го – у Венеції, а наступного року у Флоренції трагедії «Сулейман», яку створив відомий письменник Просперо Бонареллі делла Ровере (1582–1659). Незважаючи на недоліки стилю, трагедія була дуже популярною і швидко стала відомою в інших країнах Заходу. Цей твір негайно було перекладено французькою мовою (1637) відомим перекладачем Шарлем Віоном д’Алібре (1600–1652), і він справив великий вплив на подальшу долю образу нашої героїні у Франції.[8] Один по одному письменники створюють п’єси й романи, у яких тією чи іншою мірою присутня Роксолана (часто під іменем Роксана), вона затіває інтриги і змови, котрі закінчуються трагічно. Жан Мере (1604–1686) створює п’єсу «Великий і Останній Сулейман, або Смерть Мустафи» (видано 1639 року), Жан де Сан Сорлен Демаретц (1595–1676) пише трагікомедію «Роксана» (1639) і публікує першу частину роману під тією ж назвою (1639–1640). Попрацювали на ниві орієнтальній і відомі літератори Жорж (1601–1667) і його сестра Мадлен де Скюдері (1607–1701). Їхнім героєм був великий візир Ібрагім-паша, який багато зробив для зближення Франції з Туреччиною і, за поширеними чутками, став жертвою жорстоких інтриг Роксолани. Певний успіх мав написаний ними у співавторстві роман «Знаменитий паша, або Ібрагім» (1641), на матеріалі якого брат написав (1643) трагікомедію. Персонаж знаменитої і досі популярної трагедії Расіна «Баязет» (1672) носить ім’я Роксана і теж має багато від створеного іншими авторами образу Роксолани.[9]

Наприкінці ХVІІ ст. з’являється трагедія, автором якої вважають актора Ля Тюїльрі, «Сулейман» (1680). Написати твір допоміг йому чи й сам написав драматург Гаспар Абей (1648–1718). «Сулейман, або Великодушна рабиня» – так названа трагедія Жаклена, що з’явилася 1653 року, а Н. Дефонтен 1644 року опублікував п’єсу «Персида, або Продовження Ібрагіма-паші».

У ХVІІІ ст. інтерес до епохи Сулеймана та Роксолани не вщухає, про що свідчить поява двох трагедій, присвячених долі синів великого султана «Мустафа і Зеангір» (так французи передали ім’я останнього сина Роксолани Джехангіра – Ю. К.). Одна, що належить Франсуа Белену, побачила світ 1705 року, а автором другої є відомий своїми «максимами» Ніколя де Шамфор (1740–1794). З’явилася вона 1776 року. Про неї також написав твір Ж.-Ф. Мармонтель (1723–1799).

Можна сказати, що протягом усього ХVІІІ ст. ім’я Роксолани не сходило з театральних афіш Парижа.

Її ім’я у скороченому варіанті «Роксана» набуло певної популярності у французьких авторів: крім Расіна, його використовують Ш. де Монтескьє в «Перських листах» (1721) і Е. Ростан у «Сірано де Бержераці» (1897). До того ж у ХІХ ст. такі відомі французькі письменники, як А. де Ламартін і Ж. де Нерваль, у своїх подорожах по країнах Сходу не забували записати або повторити легенди, домисли про славетну султаншу. 1930 року в Парижі вийшла відома книга «Сулейман, султан Туреччини» Ферфакса Дауні, де значне місце відведено Роксолані.

Мотиви біографії Роксолани проходять через романи сучасних авторів «Ніч сералю» Мішеля де Грес (1982) і «Мамлюка» Р. Соле (1996). Навіть у наші дні, публікуючи твір сучасної американської письменниці Джіни Б. Нагаї, ясна річ, на «орієнтальну» тему, перекладач (чи видавець?) змінив дещо абстрактну англійську назву «Місячне світло на шляху віри»[10] на більш, на їхню думку, популярну і зрозумілу французькому читачеві – «Роксана, або Стрибок Ангела».[11]

Французька, яка швидко набирала сили як загальноєвропейська мова натомість латини, давала можливість образові Роксолани знаходити шлях в освічені кола інших країн. Цікаво зазначити, що образ Роксолани уплинув навіть на французьку мову. В одному зі старих словників зафіксовано вираз: Nez à la Roxelane, що означає: un peu retroussé, тобто «трохи кирпатенький».

В Англії, особливо після появи «Історії турків» (1603) згодом улюбленого автора Байрона історика Річарда Ноллеса (1550–1610), епоха й ім’я Роксолани теж знайшли своє відбиття в літературі. Із ранніх творів можна згадати про трагедію «Королеви-суперниці» (1677) Н. Лі (1649–1692), де йдеться, щоправда, про Роксану часів Олександра Македонського, а також оперу (одну з найдавніших в Англії) «Облога Родоса» сера Вільяма Д’Ейвенанта (1606–1668), поставлену 1656 року, про Сулейманову перемогу над лицарями. Та чи не найбільшої слави зажила римована трагедія «Мустафа» (1665), яку на основі «Ібрагіма-паші» де Скюдері написав Роджер Бойл, граф Оррері (1621–1679), де Роксолана виступає як підступна, демонічна жінка, що спричинила смерть принца Мустафи. Очевидно, ще 1735 року вона або якась її переробка з успіхом ішла в лондонському театрі «Друрі Лейн».[12] Ім’я «Роксана» для амбітної і авантурної героїні свого роману «Щаслива куртизанка, або Роксана» (1724) взяв автор «Робінзона» Даніель Дефо. Вона одягається по-турецьки, танцює орієнтальні танці й без промаху зачаровує британських джентельменів.[13] І до наших днів її не минають увагою англійські історики, про що свідчить ціла низка їхніх праць про Туреччину.

У польській літературі теж знайшлося місце для Роксолани. Саме з поеми «Надзвичайне посольство» (1633) Самуеля Твардовського (1595/1600—1661), який 1621 року побував у Стамбулі, стало відомо, що вона донька священика з Рогатина. У ХІХ ст. про неї багато писали польські історики Ю. Нємцевич, Ж. Паулі, а також публікувалися її листи до короля Сігізмунда ІІ Августа та різні коментарі.[14] Маурици Гославський (1802–1834) пише про неї у своїй поемі «Поділля» (1827), але вказує, ніби вона родом із села Чемерівці на Поділлі.[15] Були й інші спроби писати про неї.

Уже у ХХ ст. з’явилася «загарбницька» стаття в краківському «Ilustrowany Kurier Codzienny» (1937) Тадеуша Білінського під заголовком «Хассекі, полька на троні султанів»,[16] якій відразу ж дала відсіч українська преса у Львові. Це повторилося, коли подібну статтю надрукувала 1951 року еміграційна газета «Narodowiec». Зі спростуваннями на цей раз виступила преса діаспори.[17]

У російській літературі Роксолану зобразив невтомний Нестор Кукольник у п’ятиактній драмі у віршах (написана 1834 року, видана 1835 року в Санкт-Петербурзі) «Роксолана». Автор абсолютно не зважає на відомі історичні факти і створює образ головної героїні в дусі відомих французьких зразків, тобто інтриганкою. Хоча заради справедливості слід сказати, що автор підкреслив її материнські почуття, які часто були рушієм її вчинків.

Німецька література віддала данину Роксолані однойменним романом відомого письменника Йоханнеса Тралов (писав під псевдонімом Ханнс Лов) (1882–1963). Автор вважався в Німеччині не зовсім благонадійним, тож уперше книга вийшла в Швейцарії в Цюріху (1942), а потім у Німеччині (1944).

Відомий австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (1836–1895) у своїх «Жіночих образках з Галичини» теж не міг оминути Роксолану. Він пише: «Була то донька одного галицького священика, ота Роксолана, яку Расін прославляє у «Баязеті» (тут неточність – Ю. К.), та слов’янка, що зробила своїм рабом Сулеймана Пишного і була піднесена до його дружини».[18]

Найменше писали про неї, мабуть, у Туреччині – звістки у придворних хроніках дуже короткі. Сучасні ж турки, як свідчать контакти автора, знають теж не дуже багато, хоча її ім’я фігурує в «Турецькій енциклопедії», «Енциклопедії Ісламу» і відомих курсах турецької історії. 1959 року журнал турецьких істориків «Бюлетень Турецького історичного товариства» помістив розвідку М. Сокольницького (французькою мовою) «Рутенська султанша», де стверджується її українське походження,[19] пізніше статтю про неї Учтюма Неджата.[20] Загальновідомо, що вона мала великий вплив на Сулеймана, із неї почалася епоха «впливу гарему» на державну політику, яка закінчилася поступовим занепадом імперії. 1979 року турецька письменниця Зейнаб Дурукан випустила розвідку «Гарем Топкапи-сараю», де Роксолана змальована в дусі старих стереотипів як підступна і жорстока жінка. У такому ж дусі написав Орхан Асен п’єсу «Хюррем Султан», яку поставив наприкінці 1998 року Стамбульський міський театр.[21] А до того у Стамбулі вийшла книга Чагатай Ульчай «Любовні листи турецьких султанів» (1950), у якій значне місце відведено листам Роксолани Сулейманові, що свідчать про її освіченість і безперечний хист.[22] Інший бік її особистості показує Гюльчю Алі Іхсан у статті «Дві султанші-благодійниці. Дружина та дочка Кануні».[23]

Цілком логічно, що образ Роксолани знайшов найбільше висвітлення в українській літературі. Є ціла низка творів, написаних у ХІХ і на початку ХХ століття, що в романтичному дусі розповідають про незвичайну долю цієї дівчини, яку стали називати Настя, Анастасія Лісовська. Серед перших слід назвати драму Г. Якимовича «Роксолана» (1869), мелодраму Івана Лаврівського (60-ті рр.), історичну повість «Роксолана, или Анастасия Лисовская» О. М.Орловського, що публікувалася у 1880-ті роки в «Подольских Епархиальных ведомостях». Були й інші спроби відтворити образ славетної султанші в художніх творах, зокрема, слід згадати поему Л. Старицької-Черняхівської. Початок ХХ ст. ознаменувався появою опери Д. Січинського «Роксоляна» (1908–1909) (лібрето І. Луцика), 1936 року вийшло друком історичне оповідання А. Лотоцького «Роксоляна». Але особливої слави зажила історична повість, надрукована 1930 року, автором якої був Осип Назарук (1883–1940). Вона, до речі, служила основою для 26-фільмового серіалу. Значне місце Роксолані присвятив академік А. Кримський в своїй «Історії Туреччини» (1924), за що був нещадно критикований в газеті «Комуніст».[24] Усі згадані автори були під впливом випущеної у 1827–1835 рр. багатотомної «Історії Оттоманської імперії» австрійського сходознавця Й. фон Гаммер-Пургшталля, який дуже негативно оцінював Роксолану.

Черговий поштовх популярності Роксолани в літературі України дала книга Ю. Колісниченка і С. Плачинди «Неопалима купина» (1968), у якій містився й розділ про Роксолану. (Йому передував виступ Ю. Колісниченка в журналі «Вітчизна» (1966, № 5) із матеріалом «Султанша з Рогатина»). І ось тут ми зупиняємося перед фактом: саме 1965 року в Мюнхені у видавництві «Дніпрова хвиля» з’явилася «Степова квітка» – роман про Роксолану Миколи Лазорського.[25] Чи не це викликало інтерес до образу «попівни з Рогатина» в Україні?

Любов Забашта створила велику драматичну поему «Роксоляна. Дівчина з Рогатина» (1971), а на еміграції вийшли велика літературно-історична розвідка «Імператорська карієра Анастазії Лісовської» Ірени Книш у її книзі «Відгуки часу» (Вінніпег, 1972) та популярна стаття Є. Крамара «Славетна українка в султанському дворі».[26] Найбільшим звершенням у «Роксоланіані», на нашу думку, став роман «Роксолана» (1980) Павла Загребельного, якого Л. Тарнашинська назвала «першим феміністом в українській літературі другої половини нашого століття…».[27] Це – фундаментальний, добре сконструйований твір, написаний вправною рукою прозаїка-професіонала, тож не дивно, що він здобув велику популярність у читачів. Глибоке, а не поверхове, як це часто буває, опрацювання історичного матеріалу, проникнення в суть тієї епохи, пануючої в ній ідеології дали змогу авторові уникнути прикрих помилок і похибок, якими рясніють твори на «орієнтальні» теми у письменників європейських країн, у тому числі й українських. Твір і нині перевидається українською і російською мовами.

Образ Роксолани знайшов популярність і в сучасній українській поезії, причому як в історично-наративних віршах, так і в ліричних і філософських. Згадаємо тут для прикладу тільки кількох поетів: О. Пахльовська, В. Вовк, О. Ірванець, В. Нечитайло, С. Шевченко, Ю. Бедрик, М. Орлич та ін.

При аналізі віршів складається враження, що вони створювалися під тим чи іншим упливом «Думи про Марусю Богуславку». Справді, обидва персонажі мають багато спільного, особливо в початковому періоді життя, звичайно, з урахуванням масштабу. Але є і велика відмінність, про що буде далі.

В оцінці Роксолани і її місця в історії українські автори розділилися, як це й має бути, на два протилежні табори. Одні – О. Назарук, М. Лазорський, Л. Забашта, деякі поети робили з неї стовідсоткову, полум’яну патріотку (іноді з присмаком валленродизму), яка тільки й думала про український народ, православну віру та ненавиділа турків. Інші ж – такі як Ю. Винничук із його містифікаційними «Записками Роксоляни» в газеті «Поступ» за 1991 рік, а потім і цілою пародійно-порнографічною книжечкою «Житіє гаремноє» (1996), а також П. Романюк в «Галицькому меморандумі» (1999) та ін. – нещадно паплюжать Роксолану, звинувачують у національній зраді, називають «Леді Макбет», намагаючись велику султаншу, яку поважали і якої боялися, показати як одну з нещасних «наташ», котрі наповнюють борделі Близького Сходу і Європи, навіть її уславленого імені не шкодують, залюбки прозиваючи повій «роксолянами». Невдалий і термін «роксоланство», про який пише П. Загребельний.[28] Його ж уживає В. Базів.[29] Він нагадує питання з особистої облікової картки недавніх часів «Были ли вы на оккупированной территории?». Кинули напризволяще, не захистили ті, кому було слід, а потім ще й робили винним. Курйозно звучать звинувачення, що вона не допомогла славетному Байді. Але ж, коли його «чіпляли на гак», Роксолани вже давно не було серед живих.

Одне можна сказати: хулителі у своєму нібито «іконоборстві» неоригінальні. Ще Є. Маланюк 1926 року в гніві казав про неї:

Але, як не дивно, цей бруд до неї не пристає. І для цього є причина.

Сьогоднішню популярність Роксолани в Україні й таке розмаїття думок про неї можна вважати цілком природними – почала прокидатися національна свідомість, йдеться про «нашу».

Викликає інтерес те, що до образу Роксолани й у наш час продовжують звертатися також зарубіжні автори, не тільки історики, а й письменники. Така живучість образу в літературі (зі знаком плюс чи мінус) не може бути випадковою. Якби йшлося про якусь палацово-дипломатичну інтригу, то вистачило б однієї книжки в глянцевій обкладинці, щоб задовольнити жагу цікавості читачів такого роду творів. Джерела про Роксолану скупі, вичерпані, та автори все вдивляються і вдивляються в її образ. Подивімося на бібліографію недавніх творів про Роксолану або тих, де вона фігурує як важливий персонаж: антиісторичний роман «Султанша» написала французька вчена-літературознавець Катрін Клеман (1981), фінський письменник Міка Валтарі написав роман «Мікаель ель-Хакім» (Хельсінкі, 1979), французький переклад «Слуга Пророка» (1987), югославський вчений Р. Самарджич – великий історичний твір «Сулейман і Роксолана» (Белград, 1987), румунський тандем М. Бурада і В. Корбул – роман «Роксолана і Сулейман» (Париж, 1987), англійський автор Колін Фалконер – «Гарем» (Лондон, 1992), французький переклад під назвою «Ночі Топкапи» (1994); роман французького автора Алена Паріса «Останній сон Сулеймана» (Париж, 1999).

Аналіз цих творів показує, що згадані різномовні автори, які в наш час, при нинішньому високому рівні науки, припускаються неприпустимих фактологічних помилок й анахронізмів, усе ж не можуть показати Роксолану як просту інтриганку або безпринципну опортуністку: вона виступає як набагато складніший образ, як узагальнення, що досягає рівня «універсального образу», навіть більше – стає свого роду символом. Ні, не українського патріотизму – такою є Маруся Богуславка. Будь вона ще однією Марусею, то не набула б тоді такого міжнародного звучання. Вона стоїть в ряду жіночих образів з Біблії. Це – Дебора, Естер. Пізніше такими були Клеопатра, Жанна д’Арк, різниця тільки в тому, що всі ці героїні досить однобокі або діють за планом, складеним кимось іншим або Провидінням (як Орлеанська Діва), а Настя чи Олександра Лісовська стояла перед екзистенційним вибором сама й зуміла подолати долю (fatum), взяла гору над нею за нелюдських несприятливих умов. Саме через це, на нашу думку, образ Роксолани набуває універсальності, і завдяки цьому вона знову і знову привертає до себе авторів не тільки в рідній країні, а й за її межами.

Можливо, Роксолана заслуговує на осуд за деякі приписувані їй вчинки, такі як інтрига проти Ібрагіма-паші, інших високих сановників, особливо за її участь у змові проти спадкоємця трону Мустафи, яку не доведено, бо невідомо, чи була якась змова взагалі. До речі, султан не був тюхтієм, усі підкреслюють його силу волі й рішучість, він міг мати свої джерела інформації та мав свій спосіб обмірковування й вирішення проблем, які ні в чому не відрізнялися від тодішніх європейських, досить пригадати історію англійської королеви Єлизавети І та Марії Стюарт. Виходячи з принципу історизму, ми мусимо брати до уваги, що вона жила весь час під величезним тиском. У разі смерті її чоловіка вона і її діти, безперечно, загинули б. Тому вона тримала все під контролем і за найменшої небезпеки ефективно діяла. Це досить ясно показано у згаданих творах західних авторів. Усі вони відзначають її розум, силу волі, ерудицію і політичний хист, який вона, на їхню думку (бо вони йдуть за успадкованими з минулого стереотипами), використовувала для інтриг. Загалом виходить негативний образ, і тут виникає парадокс: незважаючи на всі приписувані їй вчинки і гріхи, вона залишається головною героїнею романів, поряд із самим султаном. Тонкий знавець епохи, французький вчений А. Кло взагалі не поділяє багатьох звинувачень на адресу султанші.[31] Вона ніби символізує нескореність вільної духом людини, її спроможність стати на бій проти долі і перемогти. Причому без містики і чудес. Кожний із авторів, котрий писав про Роксолану, не міг не відзначити силу її характеру та інтелекту, рішучість, розуміння людської природи та механізму політики і влади. Свідомо чи ні, такі автори показують, що ця жінка – феномен, незвичайна постать великого масштабу, яка сама зуміла утвердити себе в історії.

Немає на сьогодні відомих підстав і необхідності створювати з неї символ українського патріотизму. Але й соромитися такої землячки немає чого. І добре, що на згадку про неї поставили монумент в Рогатині, хоча й був «ідеологічний» спротив. Вона не може бути постаттю національної історії, вона належить до історії Османської імперії, а для нас вона – символ непереможності духу і приклад, як треба не опускати рук, боротися, виживати й вірити у краще майбутнє.

Ю. Кочубей