Читать книгу Роксоляна - Осип Назарук - Страница 19

Настуня знайшлася у великій кімнаті, де було багато молодих невільниць. Вони зараз обскочили її й ріжними мовами почали питати, хто вона, з якого краю, коли і як попала в полон.

Були між ними і бранки з української землі. Настуня зараз присусідилась до них.

Побачивши своїх, повеселішала й оповідала майже радісно. Тут відчула близькість людей, уроджених на однім шматку землі, де сонце так само світить.

– Ти така весела! – сказала з подивом одна з її нових товаришок недолі.

– А чому не має бути весела? – відповіла друга. – Адже піде до школи, а за той час, може, родичі довідаються, де вона, й викуплять її.

– До якої школи? – запитала Настуня.

– То ти не знаєш? Ми тобі скажемо, – посипалося зі всіх боків. А одна з них, що мала на руці таку, як Настуня, червону шарфу, тільки вже старанно пришиту, почала так:

– Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть…

– Ой чому ні! – перервала друга. – Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак?

– Е-е, ту сподобав собі якийсь великий пан і дав більші гроші!

– Також і її може хтось сподобати собі.

– Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначені до школи, показують тільки дуже багатим купцям, і то рідко.

– Але скажіть уже раз, до якої школи піду, – просила Настуня.

– Властиво, то ми всі в школі, і то в якій школі! Треба слухати й учитись, бо б’ють. Ах, як б’ють! Онде лежить на своїй лежанці ляшка з-під Львова, побита за непослух так, що ні сісти, ні лежати не може.

Настуня глянула в той бік, де їй показали хору. На долівці лежала боком у кутку на лежанці молода дівчина й не рухалась. Настуня підійшла до неї зі спочуттям. Всі разом з нею звернулися в той бік і обступили хору.

Лежача болісно усміхнулась і сказала до Настуні:

– Тут б’ють дуже болючо, але нешкідливо – батогами по обвитім тілі.

Втім увійшла керовниця, а за нею внесли обід.

Почався рух. Всі сідали на своїх місцях. Тільки хорій подали харч. Настуні також призначено її місце.

По обіді, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи:

– Кожда з нас мусить іти до своєї роботи. Вечером оповімо тобі все. А ти поки що поговори собі з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи.

Коли всі опустили кімнату, Настуня присіла до хорої й запитала її лагідно, відколи вона в полоні.

– Я, – відповіла хора, – попала в татарський полон уже рік тому. Батько мій, Вєлєжинський, має село і, може, міг би викупити мене, якби знав, де я. Але ті генуенці укривають ліпших бранок…

– Чому укривають?

– Бо сподіваються або тим більшого окупу від родичів, чим довше вони тужитимуть, або великої ціни від чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба.

– А чого їм треба?

– Як від котрої. Вони ділять нас, бранок, на ріжні роди. Одних, простих і негарних, призначують до тяжких робіт і до праці вдома. Інших беруть до шкіл.

Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:

– До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися.

– А до якої школи мене призначили?

– Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати по-свому та, може, своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.

– Нащо ж їм сього?

– Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.

– А що ж служниця може зробити?

– Як де, як котра, як коли. Не одно вишпіонувати можна. Ті хитрі генуенці вже все обміркували.

– А до якої школи призначили тебе?

– Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх багатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?

– Бачила. Дуже багато.

– І я все мусіла з’їсти. Бо якби не з’їла, то знов дістала б кільканадцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.

– За що?

– За непослух, кажу. От мене висікли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотів вибрати собі між дівчатами нашого пана, – чи панів, бо вони спілку мають, – якусь гарну дівчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали мені виконати при нім усе, чого мене вчили в моїй школі.

– А чого ж тебе вчили в твоїй школі?

– Се не така школа, як ти думаєш. В тій школі, де я була, мало вчать, але основно. Вчать їсти, танцювати їх танці й інакше поводитися супроти старих, а інакше супроти молодих.

– Як же?

Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала:

– Як приїде молодий, що хоче купити дівчину, то вона має заховуватися дуже несміло, спускати очі вниз, закривати їх стидливо руками і так заінтересувати його.

– А старого як?

– Старого зовсім інакше. Йому має дивитись просто в очі, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирікати йому розкіш, аби купив.[40] Отож приїхав тут до нашого пана старий як світ баша з Трапезунта. Кількадесять найкращих дівчат уставив йому наш пан у ряди, а між ними й мене. Всім нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись на палиці, переліз попри нас і кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то мало не зімліла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А він якраз показав – на мене! Вивели мене з ряду ні живу ні мертву, й сам пан запровадив мене до окремої кімнати зі старим башою, де той при нім мав мене докладніше оглянути. Наш пан ще по дорозі давав мені очима знаки, як поводитися. Але я постановила собі поводитися якраз інакше, ніж мене вчили.

– І доконала свого?

– Так. Старий баша приступав до мене кілька разів, а я ні оком на нього не глянула, хоч мій пан аж кашляв з гніву. І баша сказав йому при мені: «Що ж! Вона гарна, але без життя. Не хочу!» Та й поїхав, не купивши нікого!..

– Я так само зробила б.

– А я вже ні, нехай діється, що хоче. Бо через тиждень били мене тричі на день так, що я від пам’яті відходила. Більше не хочу того. Коби тільки той сам баша не приїхав удруге.

Дрож потрясла нею.

Настуня потішала її.

– Адже він уже тебе не схоче.

– Ага! Ніби він пам’ятатиме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене зовсім інакше, волосся опустять на груди, не назад, – о, бачиш, яке гарне волосся виплекали в мене! Вони знають, як се робити!

Показала своє дійсно гарне і буйне волосся та й, відітхнувши, додала:

– Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене!

Почала плакати тяжко.

– А що ж він тобі зробить, як ти не любитимеш його, навіть коли вже тебе купить?

– Ех, як же ти нічого не знаєш про се, що вони виробляють з непокірними невольницями, які не піддаються всім їх забаганням! Поживеш, то почуєш. І тут між нами є такі, що були вже в гаремах у Царгороді, і Смирні, і Єгипті. Оповідають страшні річі.

Настуня задумалася.

Перед її очима стояв розірваний ланцух на Тринітарській церкві монахів як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозуміла, що значить невольниця, а що свобідна людина. Розірваний ланцух на Тринітарській церкві видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то відзискає свободу.

Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повірок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душі, хоч воювала з сим. «Може, сьогодня неділя?» – подумала. Бо в дорозі втратила рахубу днів. А боялася запитати товаришку недолі чи вона не знає, що сьогодня за день: хотіла якнайдовше дуритися, що сьогодня неділя і що зараз задзвонять на вечірню молитву в Тринітарській церкві. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобідна, на волі, вдома, в ріднім краю. Ті два поняття: рідний край і свобода – лучилися в її думках і мріях нерозривно.

«Не мав слушності батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини, – подумала. – Бо ще більше добро свобода».

Але не давала по собі пізнати того, що діялося в її душі. Інстинктом чула, що веселість і глибоке почуття радості з життя – одинока її оборона.

– Не журись, – сказала до ляшки. – Що має бути, те буде!

І затягнула таку веселу пісоньку, що й Ванда повеселішала. Так перебалакали аж до вечера, а – дзвін не задзвонив… Прийшли з робіт інші товаришки. Від тої, що мала червону шарфу, довідалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу і що там є вже двадцять дівчат, крім неї. Вона єврейка з Київщини, а є там ще дві грекині і інші з ріжних земель. Головних учителів мають двох: оден турок, оден італієць…

По вечері дівчата знов почали виходити.

– Куди ж ви знов ідете? – запитала Настуня.

– Знов до школи, але вже до лекшої, – відповіла їй ляшка.

– Там учать жінки, – доповіла друга.

– І ти туди завтра підеш, – докинула третя. – Мусиш піти, хоч, певно, трохи умієш робити те, чого там учать.

Настуня була дуже цікава побачити ту школу невольниць. Не спала тої ночі майже зовсім.