Читать книгу Портрет Дориана Грея - Оскар Уайльд - Страница 3

Увійшовши до майстерні вони побачили Доріана Грея. Він сидів за піаніно спиною до них і гортав сторінки «Лісових пейзажів» Шумана.

– Ти мусиш позичити мені їх, Безіле, – не стримався він. – Я хочу їх вивчити. Вони просто неймовірно чарівні.

– Це цілком залежить від того, як ти сьогодні позуватимеш, Доріане.

– Мені вже набридло позувати, я не хочу мати власний портрет, на написання якого піде ціле життя, – відповів юнак, норовливо повернувшись на стільці. Помітивши лорда Генрі, він на якусь мить зашарівся і різко підвівся. – Перепрошую, Безіле, я ж не знав, що ти не один.

– Доріане, це лорд Генрі Уоттон, мій старий оксфордський приятель. Я якраз розповідав йому, який чудовий з тебе натурщик, а ти все зіпсував.

– Проте, це аж ніяк не зменшило моєї радості від зустрічі з Вами, містере Грею, – запевнив лорд Генрі, зробивши крок вперед і протягнувши руку. – Моя тітонька часто розповідає мені про Вас. Ви один з її улюбленців і, боюся, жертв водночас.

– Нині я в опалі у леді Агати, – відповів Доріан, набувши при цьому кумедно стурбованого вигляду. – Я пообіцяв відвідати клуб у Вайтчепелі разом з нею минулого вівторка, а потім мені це просто випало з голови. Ми повинні були зіграти дует, навіть три дуети. Навіть не знаю, що вона тепер мені скаже. Я страшенно боюся потрапити їй на очі.

– О, то я це владнаю. Вона занадто захоплюється Вами, щоб дуже сердитись. Крім того, я не думаю, що Ваша відсутність справді далася взнаки. Публіка, скоріше за все, вирішила, що це і був дует. Коли тітонька Агата сідає за піаніно, вона здатна наробити шуму за двох.

– Це жахливо по відношенню до неї, і не надто приємно по відношенню до мене, – крізь сміх відповів Доріан.

Лорд Генрі поглянув на нього. Дійсно, його правильної форми насичено червоні губи, сині, ніби небо, очі та золоте кучеряве волосся робили з нього просто неймовірного красеня. Було в його обличчі щось таке, що викликало довіру з першого ж погляду. На ньому відобразилась уся бездоганність та непорочна пристрасть молодості. Здавалося, він не дозволяв світові зіпсувати себе. Не дивно, що Безіл Голуорд обожнював його.

– Ви занадто гарний, щоб займатись благодійністю, містере Грею, занадто гарний. – з цими словами лорд Генрі влаштувався на дивані й відкрив свій портсигар.

В цей момент художник змішував фарби та готував усе необхідне. У нього був збентежений вигляд, а коли він почув останню фразу лорда Генрі, то поглянув на нього, і після коротких роздумів сказав:

– Гаррі, я хотів би закінчити роботу над цією картиною сьогодні. Ти ж не образишся, якщо я попрошу тебе піти?

Лорд Генрі посміхнувся та поглянув на Доріана Грея.

– Мені піти, містере Грею – запитав він.

– Не треба, лорд Генрі, будь ласка. Я бачу, Безіл в поганому настрої, а я не можу знаходтится поруч з ним у такі моменти. Крім того, я хочу, щоб Ви пояснили, чому мені не варто займатися благодійністю.

– Навіть не знаю, чи варто мені розповідати Вам про це, містере Грей. Це настільки нудна тема, що її доводиться обговорювати серйозно. Проте я точно не піду після того, як Ви попросили мене залишитися. Ти ж насправді не проти, Безіле, чи не так? Ти ж часто говорив, що тобі подобається, коли твій натурщик має з ким побазікати.

Голуорд закусив губу.

– Якщо Доріан так хоче, то, звісна річ, ти мусиш лишитися. Забаганки Доріана – закон для всіх, окрім нього самого.

Лорд Генрі взяв свого капелюха та рукавиці.

– Як би ти не наполягав, Безіле, боюся, я мушу піти. У мене зустріч в Орлеанському клубі. На все добре, містере Грей. Запрошую Вас відвідати мене на Карзон Стріт якось ввечері. Я майже завжди вдома о п’ятій годині. Напишіть мені, коли вирішите прийти. Мені буде шкода не зустрітися з Вами.

– Безіле, – закричав Доріан Грей, – якщо лорд Генрі піде, то я також піду. Від тебе не почути ні слова, доки ти працюєш, а це ж страшенно нудно – стояти на платформі та ще й гарно при цьому виглядати. Попроси його залишитись. Я наполягаю.

– Залишся, Гаррі, Доріан та я будемо твоїми боржниками, – сказав Голуорд, пильно дивлячись на свою картину. – Я дійсно ніколи не розмовляю, та й не слухаю, доки пишу картини, і це, мабуть не стерпно втомлює моїх нещасних натурщиків. Благаю, залишся.

– А як же моя зустріч в Орлеанському клубі?

Художник засміявся.

– Не думаю, що в тебе через це виникнуть складнощі. Сідай, Гаррі. А тепер, Доріане, ставай на платформу. Постарайся не рухатись і не звертати уваги на те, що говорить лорд Генрі. Він дуже погано впливає на всіх своїх друзів окрім, хіба що, мене.

Доріан Грей ступив на платформу з виглядом юного грецького мученика і розчаровано поглянув на лорда Генрі, котрий йому досить сподобався. Він був такий несхожий на Безіла. Вони створювали приємний контраст. І в нього був такий чарівний голос. Через кілька хвилин він звернувся до нього

– Ви справді дуже погано впливаєте на людей, лорде Генрі? Безіл має рацію?

– Не існує такої речі, як поганий вплив. Будь-який вплив – це аморально. Аморально з наукової точки зору.

– Чому ж це?

– Тому що впливати на людину означає віддавати їй власну душу. Ця людина більше не має власних думок і пристрастей. Її чесноти більше не справжні. Її гріхи, якщо все ж таки існує така річ як гріхи, позичені. Вона стає відлунням чужої музики, актором, котрий грає роль, написану не для нього. Сенс життя полягає у самовдосконаленні. Кожен з нас тут для того, щоб повністю зрозуміти власну природу. У наш час, люди бояться самих себе. Вони забули про найголовніший з обов’язків – обов’язок перед самим собою. Звісно, вони милосердні. Вони годують голодних та допомагають нужденним. В той же час, їхні власні душі голодні та безпомічні. Наша раса втратила сміливість. А можливо, її в нас ніколи і не було. Страх перед суспільством, на якому базується мораль і страх перед Богом, який є основою для релігії, – ось дві речі, які керують нами. Проте …

– Поверни голову трішечки праворуч, Доріане, будь хорошим хлопчиком, – сказав художник. Він був заглиблений у свою працю і звернув увагу лише на те, що він раніше ніколи не бачив такого виразу на обличчі юнака.

– Проте, – продовжив лорд Генрі супроводжуючи свій низький голос, що звучав ніби музика, характерним помахом рук, котрий вирізняв його з-поміж інших ще з часів навчання в Ітоні, – я вважаю, що якби хоч одна людина змогла прожити своє життя цілком і повністю, змогла відчути кожне почуття, виразити кожну думку і здійснити кожну мрію, то світ отримав би такий величезний заряд радості, що ми змогли б забути про чуму середньовіччя і повернутися до елліністичного ідеалу, або, можливо, навіть до чогось кращого й багатшого, аніж елліністичний ідеал. Та найсміливіші з нас бояться самих себе. Те, що залишилося в нас від дикунів, відчайдушно намагається вижити попри відмови самим собі, котрі руйнують наші життя. Кожен порив, який ми стримуємо, бродить в нашій голові, отруюючи наш розум. Тіло грішить, і на цьому гріх закінчується, адже дія – це спосіб очищення. Нічого не лишається на потім, окрім згадки про задоволення чи розкоші відчути докори сумління. Єдиний спосіб позбутися спокуси – піддатися їй. Якщо ж опиратися їм, то душу будуть руйнувати бажання того, що вона сама собі заборонила, жага до того що вона за допомогою власних потворних правил оголосила потворним і неправильним. Кажуть, що найвизначніші події трапляються в голові. Так само і гріхи існують в голові, і лише в голові. Та і Ви, містере Грею, у вашій квітучій ніби троянда юності вже відчували пристрасті, які Вас лякали, до Вас приходили думки, що викликали у Вас жах, ви бачили сни, одна лише згадка про котрі змушує Вас червоніти.

– Заждіть! – вигукнув Доріан Грей, – заждіть! Ви заплутали мене. Я не знаю, що сказати. Я маю щось Вам відповісти, проте не можу знайти слова. Не кажіть нічого. Дайте мені подумати. Точніше, дайте мені спробувати не думати. Він стояв так, з відкритими вустами і вогнем в очах, близько десяти хвилин. Ніби крізь туман, він бачив, що піддається впливу чогось абсолютно нового, проте він відчував, ніби джерело цього впливу знаходилось у нього всередині. Ті кілька слів, які сказав йому друг Безіла, слова, сказані, без сумніву, випадково, і в які лорд Генрі навмисно вклав парадокс, зачепили таємну, не стривожену до того, струну. Проте зараз він відчував, як ця струна вібрує і пробуджує в ньому щось нове.

Подібним чином його бентежила музика. Музика часто його бентежила. Проте музика була незрозуміла. Вона створювала всередині не новий світ, а, скоріше, новий хаос. Слова! Всього на всього слова! Які ж вони були жахливі! Які зрозумілі, живі та жорстокі! Від них не було порятунку. І в той же час у них була якась ледь відчутна магія! Здавалося, вони могли надати форми безформним тілам і несли в собі музику, не менш прекрасну, ніж звук скрипки чи флейти. Просто слова! Чи існувало щось більш реальне, аніж слова?

Так. В його юності були речі, котрих він не розумів. Він зрозумів їх тепер. Раптом, його життя ніби охопило полум’я. Здавалося, він йшов цим полум’ям. Чому ж він не знав цього раніше?

Лорд Генрі дивився на нього з легкою посмішкою. Він точно знав, коли психологія вимагала мовчати. Йому було дуже цікаво. Його вразив раптовий ефект, який справили його слова. Він пригадував книгу, яку прочитав, коли йому було шістнадцять, і яка відкрила йому очі на багато речей, котрих він не знав до того, і йому було цікаво, чи переживав Доріан Грей щось подібне в той момент. Він випустив стрілу наосліп. Невже вона влучила в ціль? Як же захопливо було спостерігати за хлопчиною!

Голуорд, тим часом, малював у своїй сміливій манері, яка надавали картині свіжості і ніжності і яка в будь-якому мистецтві могла з’явитися лише завдяки силі. Він не звертав уваги на тишу.

– Безіле, я втомився стояти, – раптом поскаржився Доріан Грей. – Мені треба піти на вулицю і посидіти в саду. Тут занадто душно.

– Мій любий друже, пробач мене. Коли я малюю, то не можу думати більше ні про що. Але ж ти позував чудово як ніколи. Ти був абсолютно незворушний. І я упіймав бажаний ефект – напіврозтулені вуста й вогонь в очах. Не знаю, що там тобі наговорив Гаррі, але він викликав найчарівніший вираз на твоєму обличчі. Мабуть, він робив тобі компліменти. Тобі не слід вірити жодному його слову.

– Те що він сказав – точно не компліменти. Мабуть, саме тому я йому й не вірю.

– Ви знаєте, що у все це вірите, сказав лорд Генрі, спрямувавши свій ліниво-замріяний погляд на нього. – Я піду з Вами в сад. В майстерні неймовірно спекотно. Безіле, дай нам чогось попити, чогось з льодом і полуницею.

– Звісно, Гаррі. Подзвони в дзвіночок і коли прийде Паркер, я скажу, що вам потрібно. Мені треба попрацювати над фоном, тож я приєднаюся до вас пізніше. Не затримуй Доріана надовго. Я ще ніколи не був у такій чудовій формі, як сьогодні. Це буде мій шедевр. Це вже шедевр.

Лорд Генрі вийшов у садок і знайшов там Доріана Грея, котрий поринув обличчям у квіти бузку і спрагло впивався їхнім ароматом, ніби вином. Він підійшов ближче і поклав руку йому на плече.

– Ви все робите правильно, – сказав він. – Лише відчуття можуть зцілити душу, і лише душа може зцілити відчуття.

Юнак випрямився і відступив на кілька кроків. На ньому не було капелюха, тому листя стривожило його бунтівні кучері і заплутало їхні позолочені кінчики. В його очах читався страх, який відчуває людина, якщо її раптом розбудити. Його ніби висічені з мармуру ніздрі розширились, а прихована напруга вкрала червоний колір його губ і залишила їх тремтіти.

– Саме так, – продовжив лорд Генрі, – у цьому полягає один з найбільших секретів життя – зцілювати душу за допомогою відчуттів і зцілювати відчуття силою душі. Ви дивовижний. Ви знаєте більше, ніж Ви думаєте, але менше, аніж Вам хотілося б.

Доріан Грей насупився і відвернувся. Йому подобався високий, граційний молодий чоловік, котрий стояв перед ним, і він нічого не міг з цим вдіяти. Його романтичне обличчя оливкового кольору з дещо втомленим виразом викликало у Доріана Грея цікавість. У його низькому байдужому голосі було щось захоплююче. Навіть його холодні білі руки несли в собі чарівність. Доки він говорив, вони рухались ніби музика, ніби говорили своєю власною мовою. Але він все більше боявся його і відчував сором за свій страх. Чому незнайомець мав відкрити йому очі на самого себе? Він знав Безіла Голуорда вже кілька місяців, проте дружба з ним не змінювала його. Раптом у його житті з’явився хтось, хто, здається, розкрив перед ним таємницю життя. І все ж, чого ж тут боятися? Він був уже не школяр. Лякатися було безглуздо.

– Давайте підемо сядемо десь у затінку, – сказав лорд Генрі. – Паркер вже приніс напої, якщо ми ще трохи постоїмо під сонцем, то це Вас зіпсує, і Безіл більше ніколи Вас не малюватиме. Вам справді слід уникати сонячних опіків. Це було б неприпустимо.

– Яке це має значення? – зі сміхом вигукнув Доріан Грей, присідаючи на лаву на краю саду.

– Це повинно мати Величезне значення для Вас, містере Грей.

– Чому ж?

– Тому що ви маєте найчарівнішу молодість, а молодість, це єдина річ, варта того, щоб її мати.

– Я не відчуваю цього, лорд Генрі.

– Звісно ні, зараз Ви цього не відчуваєте. Та одного дня, коли Ви вже будете старий, зморщений і потворний, коли думки залишать смуги на Вашому чолі, а пристрасть обпалить Ваші вуста своїм згубним вогнем, Ви це відчуєте, ви це нестерпно відчуєте. Зараз, куди б Ви не пішли, Ви зачаровуєте весь світ собою. Чи так буде завжди?… У вас надивовижу гарне обличчя, містере Грей. Не хмуртеся, це правда. А краса – це форма геніальності, насправді, вона навіть вища за геніальність, адже її непотрібно пояснювати. Це одне з величних явищ природи, таких як сонячне сяйво, весна, чи відображення сріблястого місяця у темних водах. Її неможливо піддати сумніву. Вона дивовижна в своїй незалежності. Вона перетворює тих, хто нею володіє, на принців. Ви смієтеся? Що ж, коли Ви її втратите, Вам буде не до сміху… Іноді люди кажуть, що краса поверхова. Може й так, але вона не настільки поверхова, як про неї думають. Люди, які не судять за зовнішнім виглядом, не здатні, на глибокі судження. Справжня таємниця світу полягає скоріше у видимих речах, аніж невидимих… Так, містере Грею, боги зробили Вам щедрий подарунок. Але боги швидко забирають свої подарунки. У Вас є лише кілька років, щоб жити справжнім, досконалим і повним життям. Коли Ваша молодість мине, Ваша краса мине разом з нею, і потім ви раптом зрозумієте, що для вас більше не лишилось перемог, або ж Вам доведеться задовольнятися підлими перемогами, котрі спогади про Ваше славне минуле зроблять навіть гіркішими за поразки. Кожен місяць, що минає, на крок наближає Вас то жахіття. Час Вам заздрить і йде війною на цвіт Вашої юності. Ви станете блідим, з запалими щоками і пустими очима. Ви будете невимовно страждати… Ех! пізнайте власну молодість, доки не пізно. Не марнуйте багатство Ваших днів прислуховуючись до нудних людей, намагаючись виправити безнадійні помилки, чи віддаючи своє життя невдячним, простим і вульгарним людям. Це хворобливі цілі, фальшиві ідеали нашого часу. Живіть! Живіть власним прекрасним життям! Не пропускайте нічого в ньому. Завжди шукайте для себе нові відчуття. І нічого не бійтеся. … Новий Гедонізм – ось що потрібно людям нашого століття. Ви можете стати його живим символом. З такою особистістю, як у Вас, немає нічого неможливого. На даний момент, світ належить Вам. Тієї ж миті, коли я Вас побачив, я зрозумів, що ви не знаєте, хто Ви такий насправді, чи ким можете стати. Ви так захопили мене, що я відчув необхідність розповісти Вам дещо про Вас. Я подумав про те, якою трагедією це стало б, якби Ви змарнували себе. Адже Ваша молодість триватиме так недовго, так недовго. Звичайні квіти в’януть, але цвітуть знову. Наступного червня так само зажовтіють ці чарівні квіти. Через місяць зацвіте ломиніс, і його зелене листя буде підтримувати пурпурові зірочки рік за роком. А от наша молодість ніколи не повернеться до нас. Радість, що пульсує, коли нам двадцять, поступово слабшає. У нас відмовляють кінцівки, наші відчуття притуплюються. Ми перетворюємося на незграбні ляльки, котрих переслідують спогади про пристрасті, яких ми боялись, і спокуси, щоб піддатися яким нам бракувало сміливості. Молодість! Молодість! Немає в світі нічого кращого за молодість!