Читать книгу Вийти з кола - Остап Соколюк - Страница 3

По польовій дорозі в оточенні десятка вершників мчала карета. Візник оскаженіло шмагав коней і мав вигляд Сатани, якому раптом дозволили карати всіх грішників.

Сонце лише трохи встигло піднятись над горизонтом і здивовано розглядалось по боках, наче людина, що прийшла до тями після важкої травми. Сонце було рідкісним гостем на небі цього королівства.

Всередині карети з одного боку сиділи король Марек Закревський і охоронець Казимир. Навпроти – радник Єрко. Погляд Марека нахмурено вчепився у скупий краєвид, що виднівся через віконце карети. Обличчя Казимира було кам’яним і беземоційним. Єрко, невдоволено скривившись, блукав очима по всьому довкола. Врешті його язик не стерпів мовчанки:

– Даруйте Ваша Милосте, але заради якого щістя ми повинні так поспішати?

Марек не відповідав. 30-річний король бачив себе на власному розкішному ліжку. Поруч із ним біліло прекрасне оголене плече Кароліни. Він прокидається і водить поглядом по силуету коханої жінки, що огорнутий серпанком ранкового сонця. Нахиляється до неї і цілує у шию. Чує її поривчасте дихання.

– Моя найдорожча? Щось трапилось?

Кароліна схлипує.

– Каролінко, сонце моє, що таке?

Королева повертається до нього. Очі у неї заплакані, але голос стриманий і твердий.

– Вчора, під час балу, герцог Шандор де Руанський зізнався мені у коханні і запропонував зробити дитину. Заради блага королівства.

– Єсно. Все єсненько, – Єрко так і не отримує відповіді на своє запитання – Марек прикутий поглядом до пейзажу за вікном.

Карета мчала по дорозі, відчайдушно підстрибуючи, і візник, здавалося, давно забув, який «цінний вантаж» він перевозить. Загін вершників, що супроводжував короля, також не відставав. На чолі охорони був сам Геральд – найкращий рицар у королівстві.

Дорога вивела ескорт до величезної садиби герцога де Руанського. Карета різко повернула і попрямувала вздовж високої загорожі. Від повороту пасажири мало не обнялись. Єрко кинуло на Марека, і він трохи зніяковіло поспішив повернутись на своє місце.

– Пробачте Ваша Світлосте, але тут таке діється, що я просто не винен, – розвів радник руками.

Марек коротко кивнув Єрко. У цю ж мить Казимир висунувся у вікно і подав знак вершникам. Геральд осадив коня і підняв руку. Загін миттєво відреагував на команду ватажка і спинився. Охоронці провели поглядами карету, що уже наближалась до воріт маєтку герцога.

– Наш візит цілком анонімний? – хмикнув Єрко.

Він знову не дочекався відповіді, але для радника воно й не було потрібно. Єрко ще вранці все втямив, коли вони сідали в карету без королівського герба і брали іншого візника. Радник розумів, чого хоче Марек, але й знав помилку, якої він допустився.

Вартовий біля воріт помітив екіпаж, що стрімко наближався до володінь герцога. Якийсь час він напружено вдивлявся в карету. Зненацька воїн гукнув щось хлопчикові, котрий стояв поруч, і той рвонув з місця.

Марек помітив, як фігура хлопчика відірвалась від воріт і чимдуж побігла до будинку герцога. Наче посильний мав якусь страшну звістку.

– Вони вгадали, що це я?… – замислено пробурчав король.

– Якби хтось питав мене, то я би відповів, що нас видає українська вишивка на кареті, – промовив Єрко і нарешті заслужив уважний погляд Марека.

– Так, ми не взяли карету із королівським гербом, але де в королівстві ви ще знайдете карету із українським орнаментом? Окрім того, коні. Таких прекрасних коней, як при дворі… – Єрко розвів руками, завершуючи таким жестом свій інтелектуальний тріумф. – Ви самі розумієте.

– Ти правий, Єрко, – знітився Марек VII. – Надто багато емоцій…

– Без емоцій людина ніщо, але й емоції перетворюють людину в ніщо. Нічого не вдієш, – лукаво промовив радник.

Нарешті оскаженілий візник спинив карету біля воріт садиби. У ту ж мить пролунав його істеричний голос.

– Відчиняй, швидше! Його величність Марек Закревський!

Двоє вартових квапливо відкрили ворота.

– Ніякої анонімності, – прошепотів король. – Слава і влада – це клеймо.

Карета в’їхала на дорогу, що вела до самого маєтку і знову рушила вперед. Проте далеко попереду щосили біг хлопчик. Він загубив сандалі і тепер його ноги миготіли босими ступнями. Марек заплющив очі.

Маленький хлопчик сидів на березі моря і малював паличкою на піску будинок. Хвилі накочувались прохолодою на розпечене від сонця узбережжя і морський вітер куйовдив волосся юному художнику. Він якраз домальовував хвилясту лінію дороги до будинку, коли пролунав дитячий крик:

– Казя! Казя!

Хлопчик стрепенувся і підвів голову.

– Казя! Казя!

Він зірвався на ноги і побіг по піску. Його босі ноги миготіли під сонцем голими п’ятками. За хвилину хлопчик опинився біля невеличкого дерев’яного будиночку на узбережжі моря. Поруч із хатинкою були розвішані рибальські сітки та лежав перевернутий човник. На східцях будиночку стояв ще один хлопчик, приблизно такого самого віку.

– Казя, подивись, – промовив він і показав своєму товаришу три невеличких кинджали.

– Що це?

– Це мені Дід Вітер дав. Він сказав, що це Дамарт. Він сказав, що пояснить потім, що це значить, – захоплено розповів хлопчик. – Правда гарні?

– Гарні. Але що ви з ними будете робити? – недовірливо запитав Казя.

– Я ще не знаю.

Очі хлопчика із ножами в руках збуджено світились.

Марек розплющив очі. Королівська карета на повному ходу загальмувала біля сходів, що вели у великий красивий дім герцога де Руанського, і троє чоловіків всередині знову кинулись в обійми одне одного. Візник перелякано закусив губу і зиркнув на дверцята екіпажу.

– Перестарався, – бовкнув він собі під ніс.

Та за мить дверцята відчинились і назовні вистрибнув високий, красивий чоловік – Марек VII Закревський. Слідом за ним – найвірніший охоронець Казимир, тінь короля, із обличчям немов із каменю. Третім виліз перший радник Єрко із невдоволеним і цинічним виглядом.

Вся трійця рушила вверх сходами. Будинок височів над ними сірою, холодною спорудою, що, здавалось, ніколи не була рада гостям.

Блукаючи поглядом, Єрко встиг помітити фонтан, посеред якого на диво був не ангел чи якась інша стандартна фігура, а статуя блазня. Фонтан був сухий.

Рука короля вже майже досягла ручки величезних дверей, як в ту ж секунду вони почали відчинятися назустріч. Марек відступив крок назад, і на порозі з’явився дворецький. Бездоганно правильними рухами він розчинив навстіж двері і став збоку.

– Ваша Величносте, – шанобливо вклонився він. – Прошу вас.

Вся компанія ввійшла всередину і опинилась у невеликій залі із широкими сходами нагору. У приміщенні було досить темно і похмуро. Окрім трьох гостей та дворецького – ні душі.

– Ваша Милосте, ваш несподіваний візит – велика радість і честь для нас. Герцог просить вибачення за те, що не може вас негайно ж зустріти, оскільки щойно після дороги і ще приймає ванну. Якщо ваша ласка, то прошу йти за мною і зачекати трохи в покоях герцога.

Марек ледь помітно кивнув:

– Веди.

Вся непрохана високоповажна компанія піднялась мармуровими сходами на другий поверх і звернула вбік. Вони швидко рухались безкінечним коридором кімнат. Світло і тінь грались на обличчях людей у гру емоцій – ненависті у Марека, роздратованості у Єрко, прихованого занепокоєння у Казимира. Одна за одною скакали думки в голові короля, вовтузились і збивались до купи, ніби люди в кареті, що раптово спиняється.