Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирный - Страница 14

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою… Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» – думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі… Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні… Татарва мчиться, як скажена… «Ага! вражі татарюги!» – кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком… Шабля заблищала – голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом – голова луснула, як стиглий кавун… У Максима аж дух у грудях сперло… – Господи! коли б швидше!..

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на невідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли все своїм краєм, між своїм людом, вже їм аж обридло.

– Чи далеко ще та Московщина? – питали вони один одного…

– Та ще підтопчем ноги, – одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони в лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий… ліс та й ліс!

– Оце й Московщина починається, – сказав хтось.

– Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все ліси та бори, куди оком не скинь… тільки небо крізь верховину мріє…

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, – темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шістдесят лісом – ні хатинки, ні людинки!..

– Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?… – толкуються самі між собою.

– Та тут либонь один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, – одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся… З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок… Очі напрямились на його.

– Що то? кузні? – пита Максим.

– Село, – одказав йому старший москаль, що вів їх.

– То це кузні у царині?

– Не, то – избы.

– Що то за ізби?

– Хаты, по-твоему, хахол!

Максим зареготався.

Увійшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вікон хати – чорні, як комори, закурені димом… Де-де забовваніли й люди – в личаках, у довгополих балахонах, з бородами…

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті – не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка… Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прямо на хату, – бо хата без димаря, – давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору – в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті)…

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один… Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом… За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована… Засумували наші некрутики! А до того ще попідбивалися так, що молили Бога, коли б уже швидше доставитись на місце, – хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижні й два дні…

Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив’я – не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе – то там, то там… Підійшли ближче, побачили верховини церков – і з золотими банями, і з блакитними, а найчастіше – по зеленому полю золоті зірочки… Ще трохи – вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик… Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка – широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях – гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку…

Багатство міське некрутів здивувало. Там – ціла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці й закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От – базари з усякими наїдками, напитками. «От би це в Піски перенести!» – не втерпів Максим… А це – величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі… Вулиці широкі, рівні, каменем убиті.

«Бач, бісові кацапи! – подумав Максим, – які в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди…»

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед кам’яницею. А з неї повиходило панства-панства – і в палєтах і без палєтів… Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося…

– Ай да маладец какой! – промовив один до Максима.

– Собі такий удався! – одрубав Максим.

Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима – і пішов далі.

– В казармы! – хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці – сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

– Тут, видно, чорти жили, а не люди! – промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали… Усе їм здавалося, що це вони в тюрмі, в неволі… Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки… Були такі, що плакали, згадавши про домівку… Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім… і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися в старших москалів город подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день… «І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?… для чого?…» – думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати… Так, мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими – неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію – ранець, каску, притупею, – дали шинелю і ружжину. Як убрався Максим – москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний – на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх – геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала – і духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче – знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора…

Минають місяці, рік… Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! – думає Максим. – Хоч би вже повели куди-інде… або ворог де вирискався!.. А то – муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така і завтра, й позавтрому… Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціляйся разів сто на день… а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра… на ученні, й на смотру, й на параді під церквою… Уже так затвердив, – як свої п’ять пальців… Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти…»

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити… Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею… Ті гроші, що мати передала, давно пропив…

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту й не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованців. Товариші розняли руки.

Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів – тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованців, дає йому.

– На біса мені гроші? – крикнув Максим. – Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п’ять карбованців, попилися п’яні, як земля – насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двір, – аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони.

– Не сумуйте, братця! – утішає Максим. – Сім бід, один одвіт! Я вас визволю.

– Як же ти нас визволиш?

– А так: кажіть, що я напоїв.

– Ну то що?

– Ну, то й нічого. Там уже моє діло…

Коли це – кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!», «винуваті!».

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

– Я, – каже він, – усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною… Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз… засеку!»

Вийшли од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося…

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, – він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої…

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбіжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, – вони складалися по шагу там, чи по копійці – і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, – вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. «Ні, – думав він, – Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди – кожен сам собі… А тут – чого душа забажала – все є; а товариші – брати рідні: за ними, як у Бога за дверима: і поможуть, і виручать… з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це – життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той – чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста – до носа не приводь; каша – з рота верне…

– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: їсти нічого!

– Підожди! – одказують, – діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

– Куди на прокормлєніє? – пита Максим.

– Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, – прибігають товариші.

– Брат! а брат! – будять.

– Ну?

– Вставай, пайдем к ротному.

– Чого?

– Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.

– Ну, что фельдфебель? – пита один.

– Собака!

– Как?

– Да так… двадцать пять содрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, – не смей и рта разинуть!..

– Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, – виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.

– Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

– Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему – дай!

– Ну, и не зверь ли?… Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

– Ну, што, Федосеич? – пита ротний. – Все благополучно?

– Всё, ваше б-родие. Только адно худо…

– Што?

– Ребятам, ваше б-родие, худо…

– Чем?

– Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормление.

– Куда?… зачем? – скрикнув ротний. – Я им дам прокормление!

– Есть нечево, ваше б-родие, – одно йому фельдфебель. – Гаварят: памрём с голоду…

– Што ты врёшь, старый хрен?… Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?…

– Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!

Ротний замовк; крутнув уса.

– Кто идёт? – спитав, помовчавши трохи.

– Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! – гукнув він крізь двері в сіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку – як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):

– Што, брат Максим, – худа жить?

– Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..

– На прокормление хотите?

– Точно так, ваше б-родие, – забелькотали усі в один голос.

– Разве пазволить, Федосеич? – питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. – Пазволить легко… Ну, а как попадётесь?

– Никак нет, ваше б-родие, – знову забелькотали разом москалі.

Ротний подумав ще.

– Ну, позволяю… Только смотрите: попадётесь – засеку! Слышь?…

– Слушаем, ваше б-родие!

– Ну, с богом, братцы… марш!

– Благодарим покорно, ваше б-родие! – викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.

Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять – в одно місце, другі – в друге. Гудуть, мов бджоли в улику… А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

– Не худо бы, братцы, – каже хтось, – пойти по купцам с образками!

– А што?… Право, братцы, не худо! – промовили заробітчани.

Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується… Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні віддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, – той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати… Горілка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї… Кожен – своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять… Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто гвалтувало, – невгавучий крик та гомін доносився до них… Заробітчани все йшли та йшли… уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями… Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по-купецькому!

– Стой! – крикнув один з москалів – Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг поза спиною… «Що ж це воно буде?» – думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.

– Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?

– А ты – што? Што ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. – Та й устав з саней.

– Глаза имеешь, сам видишь! – одказав Євпраксєєв.

– Да вижу, что – салдат… Но чево тебе нужна?

– А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа…

– Ну-у?…

– Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево… у салдата, сам знаешь – и душа казенная… Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бытье!

– А ты откелева – такой?

– Да уж откелева – не тебе знать… Мы просим… Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо – проваливай!

– Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал… а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой…

– Да ведь тебя, барада, не астанави, – обізвався з-перед коня Іванов, – ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

– Дашь, спрашиваю? – приставав Євпраксєєв.

– Во-на! – одмовив купець, показуючи кулака.

– Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, – промовив до Іванова Євпраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:

– Э-эй, ты? слышь?… как тебя?…

– А што? – питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.

– Возвратись!

– Да чаво? поезжай себе!

– Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом вернулися.

– Вот вам, братцы, красненькая… вспомяните раба божия Парамонта, – промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.

– Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

– Парамонта, братцы! Парамонта!

– Ну, прощай. Счастливого пути!

– Пращайте, братцы. А далече идете?

– Да на села.

– На побывку?

– На побывку.

– Помоги вам Бог!

– Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. «Узяв би ти в нашій стороні! – думав він. – Мабуть би, чорта спік…»

– А добрий, братця, купець, – обернувся він з словом до товаришів.

– Что, брат!.. Купец, брат, – свой челаек. Он сам знает нужду солдатскую, – всегда пособит… Вот – барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби… ну, тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку».

Заробітчани ввійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали вряд на лаві.

– А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату… Ево косточки разагреть, – промовив Іванов до шинкаря.

– А пошто я дам?

– Как пошто?

– А по то: деньги есть?

– На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось – никаво в кабаке не было!..

– Ну, дак што?… были… спасиба, заходют добрые люди!

– А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, – обізвався Євпраксєєв.

– Как бы не так! Держи карман!

– Да уж верна!

– Да, верна… Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет.

– Ну, не ври!

– Как же? Стану те врать…

– Ну-ну! давай… полна те!

– Да што ты?… Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя – купленая.

– А мне-то что за дело, что купленая?… Ты с миру надерёшь… А солдату где взять? Ты знаешь: солдат – казённый челаек!..

– Филиппыч! а, Филиппыч! – кричить на шинкаря один з п’яних кацапів, – дай уж им… право-дело, дай! Люблю солдата… Солдат, брат, казенный челаек… Не ровен час, завтра все пайдём… Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает… Дай!

– А ты, что ли, мне заплатишь?

– Будет – заплачу… Дай!

– Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..

– Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! – крикнув Євпраксєєв і сунувся до бороди.

– Да ты барады не трожь! – одказав, одпихаючи його руку, шинкар. – Сам бы насил, да, небось – сбрили…

– Стал бы я твоим казлиным атродьем сваё благородное лицо марать?!

– Да ты-то што такое?

– Разве не видишь? мироед ты эдакой! Разве не видишь, кто я?

– Да видно, што солдат. Ну, а што?

– Как ну?… Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет… кровь сваю проливает… Вот што солдат!

Такі слова розжалобили всю п’яну беседу.

– Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит… У-ух! какую правду… Солдат – это, брат, – беда! Солдат… это, брат, казённый челаек, слуга царский… Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!

Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.

Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, – тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

– Да што, братцы, на ево сматреть? – крикнув Євпраксєєв до п’яниць. – Тащи, кали так, целое ведро! – Та й кинувся за перегородку до бочки.

– Толька тронь – убью! – заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся… П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

– Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! – закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятірню в шинкареву бороду…

Шинкар у крик.

– Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесаков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать да с солдатом абходиться! Вали!

Кацапи разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.

Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…

– А что, теперь дашь по касушке? – питає знову москаль.

– Бери… пусть те удавит! – крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу хату.

П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

– Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! – промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.

За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою – і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями… та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули в цьому.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, грабунком, а не чесним заробітком; оже при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю – стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому – шкода… Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу й свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він!

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.