Читать книгу Чорна рада (збірник) - Пантелеймон Куліш - Страница 6

Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змалював той монастир Печерський?[77] Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Се ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Печерський. Далось і йому взнаки батиївське лихоліттє. Велика церква, що прописана в літописях «небесі подобою», зруйнована була по вікна. Хоть же князь Олелькович Симеон[78] підняв її знов із руїн,[79] тілько далеко їй було до стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько.

Е, да були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх узріти! А внизу, поуз стін, скрізь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. І того нічого вже немає!..

Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там – буцім озивавсь до його з того світу пишний князь золотими словами: «Многою сіяв я, – каже, – знатностію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим старцем зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся, – каже, – тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось, а рівними вмираємо!» А там іще який-небудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буди душі раба твоєго». Хто б і не письменний був, так, дивлячись тілько на ті шаблі, на ті панцирі, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками, з Адамовими главами,[80] що повироблювано горорізьбою з міді да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був і неписьменний, так і той би догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава – усе воно суєта суєт: і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.

Отже й Шрам, розглядаючи ту горорізьбу да читаючи епітафії,[81] засмутився душею да й каже:

– Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі і всі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.

Да погадавши так, вийняв із-за пазухи щирозлотий обушок,[82] що од бив колись на войні у лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в Богоматері.

Із Великої церкви повернули наші прочане до печер, коли ж дивляться – іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом;[83] зверху кирея,[84] підбита соболем; підпиравсь срібною булавою. А за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали. Шрам аж затремтів, як глянув.

– Боже мій! – каже. – Да се ж Сомко!

А той собі зрадів, побачивши Шрама.

Обнялись, поціловались і довгенько держали один одного, обнявшись.

Далі привітавсь гетьман і з Череванем.

Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промовив тілько:

– А, бгатіку мій любезний!

Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини.

– А ось і моя наречена! – сказав Сомко, обернувшись до Лесі. – Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!

І взяв її за руку і поціловав як дитину.

– Давно ми, – каже, – не бачились за військовими чварами, да ось немов Господь нас ізведе навіки докупи.

Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.

Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У їх, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.

Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоть він був і значний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не проти Сомка. «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові!

Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усіма на козацьке подвір'є. А козацьке подвір'є було не вкупі з монастирем; бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком або загомоніти буйними речами; так щоб не вводили братії в іскушеніє, стояв на одшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей.

Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.

Шрам іще раз обняв Сомка.

– Сокіл мій, – каже, – ясний!

– Батьку мій рідний! – каже Сомко. – Я здавна привик звати тебе батьком!

Тоді Шрам сів конець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.

Усі засмутились. Здивовався гетьман. Знав він Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.

– Батьку мій! – каже гетьман, приступивши до Шрама. – Що за біда тобі склалась?

– Мені! – каже, піднявши голову, Шрам. – Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

– Та чого ж, Бога ради?

– А хіба ж нічого?… У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже!

– Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!

– А Іванець? А Васюта?

– Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!

– Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні!

– Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати.

– Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?

– Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.[85]

– Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?

– І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.

– Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?

– Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!

Подумав Шрам да й каже:

– Од твоїх річей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.

– Знаю й се, – каже Сомко, – і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло – тілько по шинках вікна да пляшки бити». Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила.

Шрам за сі слова обняв і поціловав гетьмана.

– Дай же, – каже, – Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні!

– І дай, Боже, – додав Сомко, – щоб обидва береги дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!

Шрам аж помолодшав од такої речі.

– Боже великий! Боже милосердний! – каже, простягти руки до образа. – Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

– Годі ж уже про великі діла, – каже Сомко, – давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, панотче, і ти, паніматко!

Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.

– Боже вас благослови, дітки мої! – каже Череваниха. А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тілько – «бгатіку!» да й замовкне.

Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.

– Що ж ти нас не благословляєш, панотче? – каже Сомко Череваневі.

– Бгатіку, – каже Черевань, – велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.

– Як же се так сталось, паніматко? – обернувсь тоді Сомко до Череванихи.

Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:

– Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас Бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.

– Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.

Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.

Як ось під вікном хтось:

– Пугу-пугу!

Сомко усміхнувсь:

– Се, – каже, – наш юродивий Кирило Тур.

І звелів одвітовати по-запорозьки: «Козак з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.

– Не знаю, синку, – каже Шрам, – що за неволя тобі водиться з сими пугачами. Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.

– Правда твоя, батьку, – каже Сомко, – низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоціннії. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.

– Щоб їх лихий злизав із їх юродством! – каже Шрам. – Їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.

– А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.

– Гріх мені се сказати! – одвітує Шрам. – Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх якраз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тільки четверо; уже під о мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком[86] і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці: «Пугу-пугу!» Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.

– О, між ними єсть добрі лицарі! – каже Сомко.

– Скажи лучче, синку, були, да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.

– Овва! – гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.

Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.

Шрам так і загорівсь.

– Що то за «овва»? – каже, підступивши до запорожця. А той ізнов:

– Овва, панотче! – да й заложив за вухо лівого уса (себто – знай, не боюсь тебе). – Перевелись? – каже. – Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: «Течуть річки з всього світу до Чорного моря»?

Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ-сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мій побратим… та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табора, не маючи коня?

– Іроде! – сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови. – Коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись!

– Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кириле, поміряємось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!

Знав-бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь.

– Чого ж ти, – каже, – осо, од мене хочеш?

– Нічого більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору.

– Пху! Сатано! – каже тоді Шрам, усміхнувшись. – Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались ік нечистій матері ляхи, а ватажок тоді: «Е, батьку! Да се в тебе коня нема?… Братчики, добудемо йому коня!» – да й припустив за ляхами.

– Що ж, добули?

– Добули, вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на поводі?

– Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом орудує.

Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.

– Да і в мене самого, – каже Шрам, – така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: – «Як ви доскочили такого огира?» – «Нам теє знати, батьку. Сідай да їдь собі з Богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля».

– Ага! У нас так! – каже Кирило Тур. – Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчка. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня… Чи то пак отаман за коня!..

– Що за вража мати! – каже тоді Шрам, протираючи очі. – Да се ж ти, бачу, сам і отаман!

Запорожець тоді в регіт.

– Ага, – каже, – пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів?

– Ну, вибачай, братику, – каже Шрам, обнявши його. – Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!

– А що ж отеє ми так заговорились? – озвавсь Сомко. – Давно пора по чарці да й за стіл.

– От, бгатці, розумна річ, так-так! – каже Черевань. – Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю.

Випив Кирило Тур горілки да й каже:

– Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.

– Не оставим, – каже Сомко. – Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.

– Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори[87] – десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько «б р є» та «м о р є»! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!