Читать книгу Маруся Богуславка - Пантелеймон Куліш - Страница 7

І весела, і щаслива

Мріями коханка,

І ясніша уродлива

Весняного ранка.

Як на світі любо жити,

Милого любити,

З його мислями навіки

Душу й серце злити!

«Чи ти чуєш, паньматусю,

Що Левко говорить?

До твоєї він Марусі

Мов у дзвона дзвонить.

Каже милий, є десь море,

Гонище безкрає,

Що, мов житом добре поле,

Золотом сіяє.

Каже милий, що здобуде

Здобич нам велику;

Златоглав носити буде,

Покіль його й віку.

Каже милий, що ми будем

Жити-панувати,

І величні з нами дуки

Знай бенкетувати». —

«Моє щастє, моя доня,

Радуюсь від серця,

Що мені на старість доля

Молода всміхнеться.

Буде мати в вас сидіти

Хоч коло порогу

Та на вас обох гледіти,

Дякуючи Богу.

Буде хоч щодня помости

Шарувати-мити,

Аби в панській високості

З вами й їй пожити». —

«Ні, до тебе ще й над нього,

Мамо, прихилюся,

Що з козаченьком ззирнуся,

До тебе всміхнуся.

Будеш павою, матусю,

В парчах походжати

І в шовки свою Марусю,

В жемчуги вбирати».