Читать книгу Байда, князь Вишневецький - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 3

У мене в грудях серце б’ється рівно...

Султане, цісарю, королю, царю!

Ваш гнів мене довіку не злякає

І ваші милості мене не куплять.

Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пекло люте,

Про все байдуже Байді Запорожцю.

Обійме смерть він, жарко поцілує,

Коралями кістяк її закрасить

І заквітчає голомозу пишно.

А жизнь — мов оковитої горілки

Коряк жемчужно-бульбашної вип’є...

Чого ж хоробре, рівноваге серце

Злякалося хмурних очей дівочих,

Їх погляду сумного та гнівного?

Великого коліна ти панятко,

Княжа Острозьке, Із’яславська вітка...

Я — Руський князь з Олега й Святослава,

Що Цариградом пишним колотили.

Твої маєтності... Я маю ширші.

Мій Вишневець повеліває світом:

Велить султанові благати Байду,

Цареві — звати в гості гайдабуру.

Та мати сина з дому проганяє

І Турчином, і москалем лякає...

Гей, заспіваймо, чуро, про козацтво,

Про наше вольне, як наш дух, лицарство!

Гомін, гомін по дуброві...

Туман поле покриває...

Мати сина проганяє:

“А йди, синку, пріч від мене,

Нехай тебе Турчин візьме”.—

“Мене, нене, Турчин знає,

Сріблом-злотом наділяє”.

Гомін, гомін по дуброві...

Туман поле покриває...

Мати сина проганяє...

“А йди, синку, пріч від мене,

Нехай тебе Москаль візьме”.—

“Мене, нене, Москаль знає,

Давно в гості закликає.

А в москаля добре жити:

Ласо їсти, гірко пити,

Бусурмена в полі бити...”

Мій князю й батьку! На твоїй досаді

Будує чура твій свою надію.

Заручено тебе ще малолітком,

І дух козацький не злюбив неволі.

Тобі здається, наче рідна мати

Тебе примусом з дому проганяє,

І молодецьке серце вольне, горде

До іншої, до кращої палає.

Для мене ж над Катрусину уроду

Нема краси, ні любого звичаю:

Мені Катруся — мов зоря в погоду,

Мов чиста благовісна квітка з раю.

Летить орел против сонця,

Згорда позирає:

Хто не знає закохання,

Той щастя не знає.

Пливе козак через море,

В морі потопає:

Хто не знає закохання,

Той журби не знає.

Ні, струни сі ослабли, заніміли

В моїм буянні кримськими степами,

В гонитвах за прудкою татарвою,

За дикими бахматами-вітрами.

Одна струна дзвінить потужно в мене,

Мов те піро орлине против бурі;

Мов Чорне море грає-заглушає

Всі інші співи на моїй бандурі.

Гомін, гомін по дуброві...

Туман поле покриває...

Мати сина проганяє...

Мій орле сину! Де твій розум дівся?

Щоб я тебе та з дому проганяла!

Жене тебе не мати з дому, синку,

А вольна воля, самохіть козацька,

Що на Низу, мов болесті, набрався,

Проявою в Литві й на Русі стався.

Моєї болесті, голубко-нене,

Козацтво низове не знає звіку.

Воно коралі, жемчуги турецькі

Дарує з жарту степовій шинкарці.

А ти ж хіба не з жарту, синку, співом

Про любощі сумні — гаї сповняєш?

Невже ти справді сумом тим сумуєш,

Що ним луна пісень твоїх лунає?

Ще, як змуровано замкові мури,

Вони пісень таких сумних не чули...

Чого тобі, мій синку, сумовати

І серцю неньки туги завдавати?

Не сум, а жаль бере мене великий

На той гнівливий та понурий погляд.

Ніхто не смів на мене так дивитись,

Ні пишний москвитин, ні Турчин бучний,

І я ні перед ким очей не знизив,

А тут почув немовби страх у серці.

Я зроду ще нікого не лякався,

А тут чогось мій дух заколихався.

О синочку! То се тобі в Острозі

Княгиня Ілліна дала розмаю?

Чи, може, тирличем тебе поїла

І до дочки твій дух приворожила?

Я ж думала, що ти шуткуєш з нами,

А ти до Гальшки любощами дишеш,

До католички серденьком палаєш,

Заручену свою забувши дома!

Хіба ж на те Катрусю я пестила,

Щоб ворог мій із неї насміявся?

Хто ворог твій, матусю?

Та Костецька,

Та ляхівка невірна, що відбила

Острозького Іллю в сестри моєї,

У бідної черниці. Не гріхом би,

Ладом хорошим і звичаєм добрим

Вона б на світ Катрусю появила.

Зав’яла квітка, вмерла бідолашна,

В чернецтві сором свій дівоцький скривши.

Я патріархові за розрішеннє

Та за заручини дала сто гривень,

І ти покинути Катрусю хочеш

Задля тієї Гальшки?

Паньматусю!

Моя княгине, сонечко сирітське!

Не жур його і не вгрущай за мене.

Я мушу гріх тяжкий спокутовати,

Волосяним рубком чоло зв’язати.

Ти? В монастир іти? Ти, пишна вродо,