Читать книгу Великі проводи - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 2

Ой чого, чого

В славнім Гадячі

В усі дзвони задзвонено?

Ой чого, чого

Усі могилки

Корогвами закрашено?

Попи співають,

Свічки палають,

Козаки шабельками лискають.

Ой кого, кого

Пишним поїздом

У почеті привезено,

Вороного коня,

В сріблі-золоті,

За труною приведено?

Пани й панята,

Дуки, княжата

З’їхались труну проводжати.

Ой хто ж бо то, хто

На сиру землю

Пав у чорнім оксамиті?

Тяжко старому

Зоставатися

Сиротою на світі!

Є кому меди

І вина пити,

Нікому очей веселити.

Годі тобі, годі,

Пане Рарожинський.

У сиру землю биться:

Ще ж бо ти на світі,

У похилих літах,

Не зовсім одиниця.

Не заливай, батьку,

Примерклого ока

Гіркими сльозами:

Єсть у тебе втіха —

Дочка ясноока

З чорними бровами.

Ой вона від жалю

Як степова квітка

Під росою, схилилась.

А на її красу,

На пишну уроду

Вся молодіж задивилась.

Схилилась над братом,

У чорних серпанках,

Як верба над водою;

Усім взяла очі,

Усім взяла серце

Молодою красою.

Під страшну негоду,

Через Жовту Воду

Не знайшли пани броду;

Помер молоденький

Панич Рарожинський,

Повернувши з походу.

Не низьким поклоном

Низове гультяйство

Паненя привітало:

Воно йому в груди

З довгої пищалі

Подарунок послало.

Чи то степи й балки,

Глибокі байраки

Красним маком процвітають:

Чи то хмельнищане,

Втікачі-панщане

Червону кров розливають?

Застукав Хмельницький

Гетьмана Калину

Із Потоцьким під Стебловим, —

Дякують панове

По костьолах богу,

Хто вернувся здоровим.

Ой уже ж Хмельницький

На всю Україну

Зичним голосом гукає:

«Гей, хто не хоче

Шляхті догоджати,

Хай до мене прибуває!»

Гудуть хлібороби,

Як весняні бджоли:

«Ой що маємо чинити?

Чи нам манівцями

За Дніпро втікати,

Чи ще шляхті послужити?

Уже ж ми служили,

Уже ж ми й робили,

Та що маєм за послугу?

Запродало панство

Наше тіло й душі

Орандарям у наругу!»

Ой у Лубнях крутоярих,

У високім замку,

Сидить пишний князь Ярема

На тисовім ганку.

Насупився князь Ярема

Все листи читає.

«Враже хлопство! Хамське кодло!» —

Раз по раз гукає.

«Наряджайте драгонію,

Лаштуйте гармати!

На всіх шляхах, перевозах

Поставити чати!

Усі стежки по яругах

Поперетинати.

А піймавши утікачів,

На палі вбивати!

На розпуттях шибениці

Славити по полю.

Щоб завчасу вгамувати

Ледачу сваволю!»

Кличе пишний князь Ярема

Поперед себе Голку, —

Молодого отамана

Панцерного полку.

«Пане Голко! ти вірністю

Своє ім’я вславив:

Тим я тебе серед шляхти

Високо поставив.

Хоч родився ти від козака,

Та шляхетну душу

В твоїх речах і учинках

Шанувати мушу;

Бо не дурно ти зо мною

З'їздив чужі краї:

Розумнішої людини

Над тебе не маю.

Вірний Голко! тепер тая

Година настала,

Щоб твоя душа шляхетна

Сонцем засіяла.

Занедужав Рарожинський,

Поховавши сина,

А тим часом закипає

Бунтом Україна.

Гадячане перші встануть:

Завзятії люде!

Як не впиним того хлопства,

То щось лихе буде!

Оце ж мушу сусідові

Допомогу дати

І тебе послать у Гадяч

Рейментарювати.

Честь велика! Уся шляхта

Завидує збоку.

А за вірність дамо тобі

Награду високу:

Дамо тобі крулевщизну

У Липовім Броді,

І будеш ти, з ласки сейму,

Шляхтич на загроді».

Уклонився пан отаман,

Засіяли очі:

«Я більшої, ясний князю,

Милості не хочу.

Аби мені панам своїм

Добре догодити

І від них ласкаве слово

Собі заслужити».

Чого ж се ти, Голко,

Чого ж се ти, друже,

Одійшов од князя

Та й зажуривсь дуже?

Чи ти зажурився,

Чи ти загадався, —

Хто ж би то по тобі

Дорозумовався?

Глибокий колодязь, —

Тільки дно блищиться:

Твоя думка глибше

У серці таїться.

Глибокий колодязь,

Води не достати:

Тебе не збагнув би

Ні батько, ні мати.

Глибокий колодязь,

Не сягне ключина:

Тебе не збагнула б

І вірна дружина.

З панами ти виріс,

Панам сподобався

І рідного батька

Змалку відцурався.

Панським тебе мати

Личком наділила,

Бо в панських будинках

Тобою ходила.

Уродлива мати,

Як намалювала,

Бо в панських будинках

Вона пробувала.

Чого ж тебе серцем

Козаки шанують?…

Козацьку натуру

Вони в тобі чують.

Як заграєш в полі

На воронім коні, —

З тобою, Голко,

Козаченьки роєм!

Як виїдеш збройно

Граничить границі, —

Вони за тобою —

Що вольнії птиці!

Вірно Голка, вірно

Свойому пану служить…

Чого ж його серце

Потай усіх тужить?

З веселої учти

Голка утікає,

І панська шаноба

Його не втішає.

Ой б’є-розбиває

Щука-риба ряску?

Не вважає Голка

На дівочу ласку.

Летить орел в небо,

Розпустивши крила:

З козаками Голці

Розмова не мила.

По синьому морю

Лебідь виринає:

Не простацьку Голка

Думку собі має…

Пішла-повилася

З Лубень крутоярих

Дорога розлога…

Обняла козацьку

Безоднюю душу

Велика тривога.

«Де ти живеш, славо,

Праведне лицарство,

Де тебе шукати?

Ой ще ж тебе, славо,

На вік не явили

Високі палати.

Ой чи то ж то слава

Велика заслуга,

Щоб свій рід підняти?

Чи то слава славная

На божому суді,

Щоб люд рятувати?

Ой із’їздив-звідав

Я чужії землі,

Розуму набрався;

Ой бачив я славу

Понад синім морем —

Я в їй закохався.

Ой шумлять байраки,

Луги Низовії

Буйними вітрами:

Ой настало врем’я,

Настала година

Розмовлять з панами.

Ой буде розмова

У чистому полі

Довгими списами:

Гей, пишнеє панство,

Шляхетне лицарство!

Розквитайтесь з нами!

Ой буде розмова,

Гарматная рада

Огнем, порохами;

Напишемо листи,

Вічні договори

Гострими шаблями!»

Їде Голка чистим полем

На воронім коні;

За ним повчок панцерників

У ясненькій зброї;

За ним слуги молодії,

Вози скарбованії;

Під білими попонами

Коні дорогії.

Блищить шабля козацькая

Від срібла та злата;

Зрядив його пан ласкавий

Як рідного брата.

Горять в полі, против сонця,

Сукні-єдамашки:

«Не забувай, вірний слуго,

Княжецької ласки».

«Не забуду, не забуду!

Хіба жив не буду!

Ой я вам, вельможне панство,

За все вдячен буду:

І за те, що панські очі

Й панські брови маю;

І за те, що свого батька

Змалку відбігаю;

І за те, що моя мати

Пішла за водою,

Породивши паненятко

В лузі над Сулою;

І за те, що ви достатком

Мене наділили,

Награбивши, наздиравши

З рідної Вкраїни.

Ой Яремо, пишний князю!

Не дивись звисока:

Не засліпиш сріблом-злотом

Козацького ока!

Було мене в чужі землі

З собою не брати,

Коли хотів з мене слугу,

Дворянина мати.

Було мене не пускати

На тайні розмови

До тих людей, що по світу

Ширять розум новий.

Ой ти, князю, в єзуїтів

Учивсь панувати.

А я учивсь у тих людей

Братів рятувати.

Заковані брати мої

В шляхетські статути…

Пора, пора поскидати

Невольникам пути!»