Читать книгу Куліш у пеклі - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 2

Куліш завзятий був писака,

В шпаргалках, мов та миш, довбавсь.

Що коїв лях і гайдамака,

До всього пильно доглядавсь.

Ще ж завела його охота

Писати всячину й про чорта

Та й про богів оповідав.

«Боги, — рече, — пішли з героїв,

Преславних душогубством воїв,

Що й дідько б ради їм не дав».

Таки Панько писав-проводив

І всіх чортів письмом дрочив.

З писаками ніже не ладив

За їх героїв і богів,

Бо душогубство прославляли

І до богів за темні хмари

Драбину строїли собі,

Щоб старий бог, всіх благ податель,

Усіх дурниць законодатель,

Родив їм груші на вербі.

За се Куліша узились

Усі пекельні цензори,

Що від отця брехні родились

Людського мороку царі.

Ото ж, як дзизнула косою

Безока смерть, він головою

Поліг, мовляли, «дуба дав»,

І за письменницьку роботу,

Що завдавала всім турботу,

До пекла мовчки почвалав.

До пекла, певно не до раю:

Се знав і Київ, і Москва,

І Львів, що руського звичаю

Колись був третя голова,

А потім у ляхву пошився,

Від мови нашої відбився

І став з уніта палієм:

Бо предками зве гайдамацтво,

Те тотарене козацтво,

Що Русь спустошило вогнем, —

Що на підмогу хана звало,

Упавши попяну в біду,

І руським тілом годувало

Його ненаситну Орду.

Знайшлись і в Києві бурлаки,

Що з людоїдів-гайдабур

Зробили православних воїв,

Святої вольності героїв,

Всесвітньої культури мур.

Заскиглили, немов на вовка,

Всі гавкуни на Куліша,

І розійшлась кругом помовка,

Що, певно, дано відкоша

В раю завзятому писаці

За невгавущі злющі праці,

І в пеклі мучиться тепер:

Присуджено-бо люті муки,

Письменним людям для науки,

Йому тоді, як ще й не вмер.

І справді ж бо давно наслухавсь

Дурного лементу Куліш

І в голові собі начухавсь,

Та серце в грудях бгав, мов книш.

Як наші давні Андибери

Пили в кабашної гатери,

Аж покіль ходора все йшло,

Аж покіль груби гуркотали

І сажею світ затемняли,

Так і в письменників було.

Не мед-пяне-чоло кружляли,

Чорнильний опіум вони,

І лжею пійло заправляли,

Найкращим трунком сатани,

Аж покіль морок душі темні,

Мов сажа пустки ті корчемні,

Непроглядно заволікав.

Від галасу того пяного,

Від біснування навісного

Сердека в хутір утікав.

Там води Лети дзюркотали

Про молоду старовину

І з кволим серцем розмовляли

Про сльози, рози та весну.

І забувало серце кволе

Про те, мовляв, просторе море,

Що має гаду без числа, —

Про ту безодню, що пустилось

По ній плисти, та й опинилось

Без демена і без весла.

Було колись, як очортіє

У Січі пити горілки,

Козацтво наше густо вкриє

Саєтами зимовники.

І там уже гуляти годі:

Сидить отаман у городі,

Пильнує кримські кавуни,

Не татарву ганяє — свині,

Щоб не поїли жовті дині,

Як манна, кожному смачні.

Так і Куліш було забється

В глухі степи чи то в гаї…

Нехай хто хоче лобом бється

Один з одним, як бугаї,

За те, яким се дивним робом

Перевернувся хліборобом

Страшний паливода-козак,

Як занедбав свою криваву

Старовину і втратив славу

Там, де гуляв-буяв кабак.

Забється в мовчазну хатину,

Що стала рака в пустирі,

І, як чернець лиху годину

Осміює в монастирі,

Так він кепкує із недолі,

Самітникуючи на волі,

І годі вже старовину

Козацьку й панську ворушити,

Що не давала людям жити

Через безрозумну войну.

Там степові йому не снились

Кабашниці та шинкарки,

Що їх обачністю хвалились

Колись нетяги-козаки, —

Ні батько збреханий козацький,

Що юртовав наш люд простацький,

Присягами дурив ляхву,

З її сліпим вельможним панством,

І хана з хижим азіатством

І церкволюбницю Москву.

Ані його по духу кревні,

Печені хутко докторці,

Защитники катюги ревні,

Цвірінькуваті горобці, —

Ті, що до книжників лестились

І книгогризами зробились

Да й стали наших поучать,

Що наша шмальцьробна буда

І будники були з-між люда

Такі, що вміли будовать,

Се єсть будинки майструвати,

Церкви та замки, — люд буйний,

А не послід, що відметати

Його звик геть від себе свій, —

Що по полях ратаювати,

А по містах крамарювати

Не вмів, не здужав, не хотів,

А ждав козацької руїни

І з кочової України,

Як шершень в пасіку, летів.

Не снились там і книгогризи

Панькові посеред левад,

Що, повбиравшись в пишні ризи,

Сповняли брехунами ад…

Все, що чинили, що писали,

Про що кагалом розмовляли,

У його Лета пойняла

І всі книжки несамовиті,

Половою мішки набиті,

В запомин-море понесла.

Як же та Мors, мовляв, морснула

Його косою, мов на жарт,

Душа від тіла полинула,

Байдужна, хто їй кум чи сват,

Чи ворог клятий, чи друзяка,

Без сорома в очу собака,

Що, знай, крутив-махав хвостом,

Поки вхопив не по заслузі

Не псу належне, не котюзі

І втік з нетрудженим шматком.

Байдужен їй і Каменецький,

Природний єзуїт-земляк,

Підлиза-прасол кролевецький,

Душею ласий потурнак;

І тульський писар, що з ним гризся,

Покіль пройдисвітом зробився

І став з підбрехача панком,

Тоді мов браттє обнялися,

Мов чорт із бісом понялися

Або хан з Хмелем-козаком.

І вовк… ні, се була вовчиця,

А тільки прозвано вовчком…

І не вовчиця, а лисиця

З єхидним ницим язиком…

Тихесенько, як тінь, ступала,

Хвостом слід вовчий замітала

І кралася не до курей,

А до сердець прихильно-щирих,

До розумів святих-правдивих,

Губила між людьми людей.

І той, що за роботу брався,

Над прислівями працював,

А потім із дітей знущався,

Калюжею письменство звав,

Бо «грузнуть у літературі»,

Не підклоняються цензурі

І люблять правду над брехнею,

Той, що не бачить і не чує,

Як бідна дітвора бідує,

Зробив із себе сам свиню.

І «Каїн» — брат, що материзну

У вбогих сестер зажирав,

І, зневажаючи отчизну,

Із рідного гнізда їх гнав, —

Що, мов у байці обізяна,

Знай, колоддє важке качала,

Сидів та нидів над письмом

І мотлоху надбав без глузду,

Тим часом жінка без загнузду

Пообкрадала свекрів дом.

Байдужні й ті, що рідну мову

Занедбують, найкрашу з мов,

Народолюбності основу,

І пристають до ворогів, —

Ті, що язик від бога даний

І духом творчим осіяний,

Зробили змалку «мовчазним»,

Людей же, що свій край любили,

Немов стратенців осудили

Судом драконовим, чужим.

І ті, кому він в генерали

Драбину лізти підставляв, —

Кого цурались, мов не знали,

Як розум власний не сягав, —

В кого на панській високості,

Мов у якого Jego Morsi,

Крутилась вітром голова, —

Кому святих Камен родина,

І Древня Русь, і Україна —

Одні безрозумні слова…

Русь Древня — корінь і начало

Всього, чим дишем, живемо,

Що в нас величного постало,

На чім у вірі стоїмо;

А наша рідна Україна —

Під сонцем праведним єдина

Колиска мови, що ні грек,

Ні римлянин, ні римський кревний,

Поляк, слуга латини ревний,

Ні москалюга, що ізрек

Нам заповідь на всю вселенну —

Забути, кинути її,

Криничину живу, священну,

Укриту в серця глибині —

Ніхто з них не співав над нею,

Колискою життя сією,

Того чудовного котка,

Що вже й за Кия Киянина

Робив родину й сімянина

І з князя в нас, і з простака.

Відступники Землі Святої,

Що Святославів, Ігорів,

Владимерів на тім устої

Словянства чесного, Дніпрі,

Зродила нам і згодувала,

І слави світом осіяла,

Вхопились осліп за чини,

І так, як предки їх з ляхвою,

Вони з новою татарвою

Полізли гурмом у пани.

Куліш тим часом всю природу

До себе на підмогу звав

І «духа правого» свободу

Вселенським духом покріпляв,

А все друковане гультяйство,

Тарасовство да Костомарство,

В безчесні брехні повернув,

Князів, царів премудрих славив,

Русь над Козащину поставив,

Всіх до єдиності горнув…

Русь Древня! довго ти стояла

Архистратигом християн,

Аж поза Сурожжю ганяла

Козаків, Кобяків, поган…

Русь Древня… о! велике слово,

Свободи всіх словян осново!

Тебе не вкраде в нас Москва,

Так як украла нашу мову

Та й викроїла з неї нову,

Тим робом, що й Литва й Ляхва.

Була вона колись єдина,

Була «свята» єдинством Русь;

Та з неї стала Україна,

Як пан ляхом перевернувсь,

Козак же, пана в лики взявши

І татарві його продавши,