Читать книгу Магомет і Хадиза - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 3

Аравія… Се тут єгипетські божища,

Онуфіси та Мневіси забулись;

Се тут, скитаючись без хатнього жилища,

Жиди до господа свого вернулись.

Тут, на горі, гримів крізь тучі голос бога,

Єдиного предвічного владики;

Тут поломєм вночі значилася дорога;

Тут сяєвом сіяв пророк великий,

І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився,

Що бога звав на суд за горе жизні

І перед ним умом і серцем покорився,

Як полились величні укоризни.

Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,

Все твориво в душі одмалювалось,

І богу вишньому, єдиному святому,

Безсмертна в серці піснь озвалась,

Народам і вікам насліддєм вічним сталась.

Аравіє! ти мов той ум фундаментальний,

На камені твердому оснувалась.

Ти маєш строгий вид, задумливо-печальний,

І каменистою в сусід назвалась.

За те ж тебе лихі сусіде оббігали,

Не товпились в суху твою пустиню.

Твої джигітарі тиранії не знали,

Хранили волю й правду, як святиню,

Творили сильним суд, а вбогим милостиню.

Аравіє! ти, мов той бедуїн ревнивий,

Каміннєм та піском обгородилась,

Сховалась од чужих у затишок щасливий,

Над морем, як над дзеркалом, схилилась.

Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,

Про твій оазис мореходи знали,

До тебе паруси носили їх, мов крила;

Щасливою вони тебе прозвали

І про тебе казки дивовижні казали.

З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,

Як з древньої Юдеї й Самарії,

Повинен в мир прийти новий творець закона,

Возвишений, як оний Син Марії…

Вже він прийшов, пророк, пустині просвітлитель,

І шествує, не знаний ще нікому,

Ні родичам близьким, од них далекий житель,

Ні рідній неньці, ні собі самому,

Спасенних задумів поету мовчазному.

Не ключа журавлів понад степом неслася,

Не з вирію летіли сірі гуси,

Не низка байдаків по морю простяглася:

То степові човни плили по суші.

Безпарусні човни, безвесельні галери,

Гуськом плили і пливучи хитались:

Двугорбі вючаки, цибаті дромадери

В піску глибокому немов купались,

І порохи стовпом за ними підіймались.

Се з Меки караван до Сірії прямує

Із здобиччю морських пучин глибоких,

Щоб накупить всього, що женщину чарує

І нарядить арабок світлооких.

Коралі дорогі та жемчуги цейлонські,

З бальзамами, алоем, камфорою,

Навючать карван блаватусом сидонським,

Кармазином, серпанками, тафтою

І білою, як на Лівані сніг, габою.

Та Магомет не мав у всьому каравані

Ні зернятка. Се все було Хадизи,

Багатої вдови, між паніями пані,

Що торг вела від Інда до Тавризи.

Він — хлопець молодий, її підпарубочий,

Вдовиченко убогий, та вродливий,

Псував, не знаючи, солодкий сон дівочий…

Високий був, румяний, чорнобровий;

Мов та Полярниця, ясні блищали очі.

А голос — водопад, гучний, дзвінкий, гримучий,

В саду з Хадизи, у раю земному,

Що рине кришталем з нахиленої кручі

І по піску шумує золотому.

Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,

Що в табуні залигано арканом,

На вихрі степовім, блискавконогій птиці,

Не мчавсь таким орланом-гурриканом: