Читать книгу Володимир Івасюк - Парасковія Нечаєва - Страница 3

60-і роки в історії української музики займають особливе місце: хрущовська «відлига» дає молодим композиторам могутній поштовх до творчих пошуків, до розвитку новітніх музичних тенденцій. Зразком стає творчість британської групи «Beatles», спів якої можна почути тільки вночі через «ворожі» радіостанції типу «Голосу Америки», радіо «Свобода» тощо. Розповсюджуються записи напівпідпільно, на майданчику перед магазином «Політична книга», на самому початку вулиці Кобилянської.

Українська молодь шаліє від пісень Мирослава Скорика, які є в репертуарі мало не кожного ансамблю, – «Намалюй мені ніч», «Не топчіть конвалій» тощо. Пісні Мирослава Скорика, Ігоря Поклада є і в репертуарі ансамблю «Карпати», але їх не вистачає, отож молодий поет Микола Бучко пише українські тексти на популярні зарубіжні мелодії.

Володимир Івасюк – одноліток Громцева, він також навчається в Чернівецькому музичному училищі, але заочно. Нещодавно вся родина переїхала з Кіцманя до обласного центру, де батько ось уже кілька років поспіль працював у Чернівецькому державному університеті.

Для Володі Чернівці – то мистецька Мекка: з раннього дитинства батьки їздили в обласний центр на концерти й театральні вистави і брали його з собою. Коли родина ще була в Кіцмані, а батько вже працював викладачем університету, юнак знаходив нагоду їздити туди мало не щодня. Відвідував з батьком театр, ходив у кіно, але найкращим відпочинком для нього були прогулянки по вулицях міста.

«Нам особливо подобався район університету, де гарні будинки, дерева й дівчата, що видзвонюють сміхом, надаючи вузьким, але чистим вулицям романтичної святковості, – читаємо в повісті М. Івасюка «Монолог перед обличчям сина». – Зливаючись з юрмою молоді, ведемо свою розмову. Найбільше нас цікавить література і музика. Це – улюблені теми Володі, вони хвилюють його своїми найрізноманітнішими аспектами і проблемами, викликають подеколи глибокі і болісні роздуми. У такі хвилини в нього виникала потреба бути відвертим і щирим зі мною. Він добре знає, що я його завжди правильно зрозумію».

1966-й – рік переїзду в Чернівці, був для Володимира дуже складним. Через історію з пам’ятником вождю в Кіцмані його в перший же день навчання виключають з медичного інституту. Всі думки зосереджені навколо того, що сталося. Неприємно, принизливо… І тут Володимирові всміхнулася доля: комсомольський лідер міста Аркадій Казімірський бере над ним своєрідне шефство (досить модне в ті часи!) і допомагає знайти роботу. Між іншим, це було не так просто, адже Володимир неповнолітній, не має жодної спеціальності, а надворі вересень, всі навчальні заклади, навіть профтехучилища, завершили прийом.

Отже, його направляють на завод «Легмаш», щоб він учився на… слюсаря. Навіть звичайній людині важко довго перебувати в заводському приміщенні, особливо в ковальському цеху. А тут – музикант, скрипаль… За півтора місяця Володимир відчув, що може постраждати слух. Але й на «Легмаші» були люди, які любили музику. Зокрема, Леонід Степанович Мельник, тодішній комсомольський заводський лідер. Дізнавшись, що Івасюк – музикант, він переконує керівництво доручити юнакові диригувати заводським хором.

Незважаючи на юний вік свого диригента, ще молодший вік концертмейстера (цю роботу на громадських засадах виконувала молодша сестра Володимира Галина), ковалі, токарі, слюсарі, фрезерувальники, всі учасники хору, більшість із яких були набагато старші за Володимира, беззаперечно слухалися свого керівника, довіряли йому. Вони ставилися до юнака з великою повагою, особливо коли дізналися, що їх диригент сам пише пісні, кілька з яких і вони співають.

Вочевидь, це були талановиті люди, бо вже через півроку на обласному конкурсі хор заводу «Легмаш», керований Володимиром Івасюком, став лауреатом. А невдовзі заводчани написали Володі чудову характеристику для вступу в медичний інститут.

І нині на вулиці Богомольця на одному з корпусів Буковинської медичної академії в Чернівцях є вивіска народного самодіяльного ансамблю пісні й танцю «Трембіта». Його учасником став Володимир Івасюк, тільки-но переступив поріг медичного інституту. Він грав у ансамблі на скрипці, а водночас працював над створенням камерного оркестру інституту. І камерний таки створили! Часто репетиції проводилися вдома в Івасюків, на вулиці Богдана Хмельницького, 58. В ті далекі вже часи серед медиків, зокрема, хірургів, було чимало людей, що вважали обов’язковим володіти грою на тому чи іншому інструменті[2]. Тож створити камерний оркестр було не так складно. І в складі ансамблю «Трембіта», і в камерному грала на скрипці симпатична білявка Марійка Соколовська – це їй першій Володимир показав ще в грудні 1968 року вірш, який згодом став піснею «Червона рута», а потім подарував автограф з підписом «Мусі від Володі». Вона була його ангелом-хоронителем[3].

У грудні того ж 1967 сталася ще одна подія, яка вплинула на все подальше життя Івасюка.

З жовтня 1961року в Чернівцях почала працювати обласна телестудія. Спочатку вона знаходилась на Цецинській горі, а згодом отримала нове приміщення на вулиці Комунарів, 3 (тепер Братів Руснаків). У 1966-му на студію прийшов працювати звукорежисером Василь Стріхович. Він переїхав зі Львова, де також працював на телебаченні. Невдовзі Стріхович став постановником найбільш цікавих музичних телепрограм. От що він згадує.

«Ми на студії готували новорічну програму і записали ансамбль “Смерічка” з піснею Л. Дутковського “Сніжинки падають”. Співав тоді В. Зінкевич. Писали ми дублів з десять. Коли потім прослухали записане, відчули: Зінкевич не зовсім справляв враження того виконання, яке хотілося чути в цій пісні. Левко каже: “Давай попросимо Івасюка Володю”. Я тоді вже знав про нього. Левко віддав йому ноти. Івасюк десь 2–3 години попрацював у нас в кінозалі, за фортепіано, і ми почали записувати її. Виконав він її, звичайно, набагато вище Зінкевича. Я маю на увазі у вокальному відношенні і в чистоті інтонації. Ми залишились задоволені. Але хоч у Зінкевича інтонації тої не було, вокальних даних, проте було внутрішнє відчуття цієї пісні. І ми у програму пустили все ж таки Зінкевича. А після я про нього весь час пам’ятав. І коли ми запросили до участі у програмі ансамбль медінституту, ми почали писати і його пісні, й інші пісні. І це був на той момент один із більш таких професіональних ансамблів по оркестровці, по аранжуванню і подачі музичного матеріалу. Подібного на той час у нашому місті не було. І так із цього моменту все почалося».

Цитата, можливо, задовга, але Василь Стріхович став для Володимира Івасюком другом на все життя. І «Червона рута» народжувалася не лише генієм Володимира Івасюка, але й талантом Василя Стріховича. Коли в травні 1971 року журнал «Україна» надрукував пісню «Червона рута», Володимир подарував Василеві примірник журналу, в якому там, де надруковано текст «Слова й музика В. Івасюка», ручкою дописав «і В. Стріховича». На зауваження Василя: «Володя, це занадто!», композитор відповів: «Ні, ми вклали в неї, на мій погляд, однакову працю».

Володимир довго працював над цією піснею. Спочатку з’явився образ чарівної квітки, згодом він почав шукати підтвердження існування червоної рути в природі. Музика вже жила, але вірша ще не було. Зберігся запис на плівці – Івасюк сам співає «Червону руту», акомпануючи собі на гітарі. Але це ще не остаточний варіант. Взагалі, як стверджував батько Володимира, це мала бути балада. Остаточний варіант з’явився влітку 1970 року після зйомок фільму «Білий птах з чорною ознакою», в якому Володимир брав участь як танцюрист ансамблю «Вітерець». У селі Розтоки Путильського району він таки почув легенду про червону руту, яка може принести щастя, якщо її знайти. І тоді написав текст.

У «Червоній руті» дивовижна не лише музика – тут кожне слово особливе. І не дивно, що окремі слова й вирази ввійшли у лексикон українців.

Володимир Івасюк і ансамбль «Карпати» під керівництвом Василя Стріховича працювали над фонограмою пісні, яка мала звучати у передачі «Камертон доброго настрою», два тижні. Відкидали дубль за дублем, шукаючи єдино правильне рішення. Писали вночі, коли замовкав вуличний рух і коли на телестудії вже нікого не було, – щоб не цікавились і не заважали. Нарешті, випробувавши скрипку, флейту, віолончель, прийшли до висновку, що в пісні має звучати жіночий вокаліз. Згадали про співачку Олену Кузнецову, яка мала чудове сопрано, була популярною у Чернівцях, але не захотіла творчої кар’єри, а працювала викладачем педагогічного училища. Володимир сам приніс їй ноти, сам сказав, що він хотів би почути від неї. Ляля (так називають її і сьогодні ті, хто любить цю чарівну жінку) блискуче справилася з завданням.

13 вересня 1970 року з Чернівців, з Театральної площі «Червона рута» вперше прозвучала для багатомільйонної аудиторії телеглядачів усієї України в розважальній передачі «Камертон доброго настрою. Учасниками цієї музичної передачі були в той знаменний день ансамбль «Смерічка» з Вижниці, переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії, на якому вона завоювала велику золоту медаль, тоді ще теж самодіяльна співачка – Софія Ротару. Судячи зі сценарію передачі (він зберігається в обласному архіві, а копія – в меморіальному музеї Володимира Івасюка, ба навіть там є друкарська машинка, на якій цей сценарій був надрукований!), назви пісень не оголошувалися, але в сотнях телеграм та дзвінків, які отримало протягом недільного вечора Українське телебачення, було чітко зазначено: «Ще раз виконайте пісню «Червона рута».

Доля іноді любить пожартувати над тими, до кого прихильна. От і з’ясувалося наступного ранку на студійній літучці, що «Червона рута» – це, так би мовити, контрабандний твір, залучений до програми без дозволу художньої ради й навіть самого обласного об’єднання самодіяльних композиторів! «А це не дозволено – без погодження», – сказали в обкомі партії. І «головному контрабандисту» режисеру передачі Стріховичу негайно оголосили догану.

Наразі невідомо, чи голові Чернівецького облтелерадіокомітету Андрієві Федоровичу Москаленку пісня не сподобалась, бо як керівник він мусив її чути – зобов’язаний був дивитися всі передачі, які виходили на Українське телебачення.

Дати послухати фонограму пісні на засіданні художньої ради телебачення ніхто й не планував: до цього органу входили всі «найсвідоміші» працівники телестудії, у яких було «власне» бачення, якої саме пісні треба телеглядачам, і воно часто не збігалося з баченням творчої групи. Плюс, зрозуміло, ідеологічний контроль. Власне, керівництво студії (її тоді очолював Петро Романюк) могло й наполягти, щоб прослухати всі пісні, але була причина, яка створювала своєрідний карт-бланш творчій групі: «Камертон доброго настрою» мав вийти в ефір 13 вересня за участю самодіяльних творчих колективів. А хто були самодіяльні співачки й музиканти? Здебільшого студенти! Вони ж тільки нещодавно повернулися з канікул й приступили до навчання. Отож часу на підготовку було обмаль, як, до речі, і для контролю над підготовкою. Крім того, «Смерічку» й «Карпати», а тим більше Ротару, добре знали. Та й Володимир Івасюк уже брав участь у програмі «Камертон доброго настрою» з піснею «Мила моя», за що отримав лист-подяку від телебачення. Отже, особливих хвилювань не мало бути.

То чого ж тоді так сполошилися члени обласного об’єднання самодіяльних композиторів? Чому обурилися? Адже й Івасюк був для них не сторонній – його знали як лауреата обласного композиторського конкурсу, на якому він отримав першу премію за пісню «Відлітали журавлі»?

Напевно ж, на них, як і на всіх, магічне враження справила пісня «Червона рута», й вони відчули своєрідну загрозу власній творчості: якщо цей юнак піде далі такими швидкими темпами, то це може позначитися на їх впливові й статусі. Отож і звернулися в обком, щоб той дав наказ «не пускати!».

Отримати догану за передачу наприкінці кварталу означало позбутися премії, а це – солідна добавка до невеликої зарплати режисера П категорії. Коли режисер майже змирився з таким рішенням керівництва, яке жваво обговорював увесь колектив, з Києва прийшов телекс, що на загальнокомітетській літучці передача Чернівецької студії телебачення «Камертон доброго настрою» визнана кращою передачею тижня й занесена на Червону дошку. І є прохання від глядачів пісню «Червона рута» повторити в одній із наступних програм, яка вийде на УТ.

Андрій Федорович Москаленко був чоловік гарячий, крутий, але справедливий. І те, що передача в Києві занесена на Червону дошку, його дуже втішило й переконало, що творці «Камертона…» заслуговують наподяку, а не на догану. Отож він так само швидко відмінив наказ про догану й видав інший – про нагородження режиссера Стріховича Похвальною грамотою. У 1999 році Василь Іванович передав Грамоту в музей Івасюка.

А вже наступного тижня в програмі «Студентський меридіан» знову звучала «Червона рута», але вже підкріплена знятим ще у серпні у місті Косові «роликом», в якому брала участь приятелька Володимира Івасюка, студентка театрального інституту Віра Хомюк. Віра Михайлівна нещодавно згадувала[4] той прекрасний період свого життя, коли була на зйомках.

Та повернемось у 1970-й.

31 жовтня у Чернівецькій обласній філармонії звітують самодіяльні народні колективи області, щоб підтвердити своє звання. Тоді це був дуже складний іспит для аматорів художньої самодіяльності. В «екзаменаційній» комісії – представники Міністерства культури України, очолює журі композитор, автор шляґера 60-х років «На долині туман» Борис Буєвський.

По закінченні виступу кожного колективу журі аналізує рівень майстерності, дає поради. Ансамбль «Смерічка» з Вижниці, керований Левком Дутківським, в числі тих пісень, які можна показати такому шанованому журі, виконав «Червону руту». Як же всі були шоковані, коли Буєвський оцінив цю пісню, як «мильні бульбашки на новорічній ялинці»! Учасники ансамблю, які, до речі, були запрошені з гастролями до сусідньої Румунії, після такої різкої критики навіть побоялися, що їх не пустять за кордон. Як згадував Левко Тарасович, Володимир Івасюк заспокоював їх: він був переконаний у тому, що його пісня хороша. Бо за півтора місяця, що минули після прем’єри, отримав стільки схвальних листів, що їх би вистачило Буєвському на всі написані ним пісні.

Але до тріумфу було далеко. Володя навчався в медичному інституті на 4 курсі, а про нього заговорила преса: спочатку пером молодої журналістки Галини Тарасюк, яка опублікувала в молодіжній газеті статтю «Знайти сонця руту», в якій висловила захоплення талантом юного автора й прорекла йому велике майбутнє. А в травні 1971 вірш і ноти «Червоної рути» разом з невеликою розповіддю про ансамбль «Смерічка» друкує популярний в Україні журнал «Україна». Володимир купує цей часопис по дорозі в село Русів Снятинського району, де відбувалося всесоюзне свято з нагоди 100-річчя з дня народження Василя Стефаника. На цьому святі були присутні зірки першої величини, зокрема, й сам Іван Семенович Козловський. Цей видатний співак був кумиром родини Івасюків. Донині в музеї зберігається платівка з записом у виконанні Козловського пісні «Чорнії брови, карії очі» видання 1957 року, коли ще техніка запису в СССР була в зародковому стані, бо ж пісня записана на платівці з обох боків – на одному не помістилася! Володимир набрався сміливості з підійшов до свого кумира, щоб узяти автограф. Виявилося, що Іван Семенович уже чув про юнака, чув і саму пісню, він привітав його і залишив свій автограф для Володимира.

А невдовзі Всесоюзне радіо «Маяк» почало активно «крутити» надіслану з «Червону руту» в своєму ефірі.

…На початку серпня у місті Яремча, в самому серці Карпат, розпочинаються зйомки першого українського музичного фільму «Червона рута». До участі запрошено самодіяльні колективи – ансамблі «Смерічка», «Росинка», «Карпати», «Опришки», а наролі головних героїв – шахтаря Романа й гуцулки Оксани, – Софія Ротару та Василь Зінкевич. Він і виконував пісню «Червона рута».

Не спадає на думку жодної назви іншого музичного фільму, знятого в ті роки. Зрозуміло, вони були. Але такого приголомшливого успіху, який мав фільм Романа Олексіва (режисер фільму), мабуть, не випало тоді на долю жодного іншого. Його дивилися громадяни всього неозорого СРСР від Карпат до Камчатки. Ось як розповідає про своє враження від фільму відомий поет Степан Пушик: «Я вперше побачив його на Виставці досягнень народного господарства, у павільйоні Української РСР. Тоді відбувалися в столиці СРСР Дні України з нагоди якогось ювілею чи чогось такого. Я ходив з павільйону в павільйон, та коли прочитав, що через годину на екрані покажуть «Червону руту», то, звичайно, залишився подивитися. Зібралося багато глядачів. Я був приємно схвильований, що фільм переніс мене з Москви в Яремче, що прозвучали Івасюкові пісні, Мирослава Скорика, Левка Дутковського і на мої слова. Показали Володю, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару. Якийсь міліціонер не витримав хвилювання й вигукнув: «Зємлячкі!». Я запитав молодого міліціянта, звідки він родом. Виявилося, що служив, як і я, солдатом у Підмосков’ї, на третьому році служби його завербували в московську міліцію, після «дембеля» солдатські погони поміняв на міліцейські, але серце не опогониш, хіба що опоганиш. Батьківщина піснями розморозила серце подолянина, він захотів додому».

Зрозуміло, що історія кохання шахтаря й гуцулки (яка данина соцреалізму й ідеології!), покладена в основу сюжету, не була оригінальна. Важко було працювати в чорно-білому варіанті, щоб показати красу Карпат. Самі учасники фільму – самодіяльні (навіть Ротару) виконавці теж не надто могли розраховувати на якийсь особливий успіх у глядачів. Можливо, саме за такими критеріями й дозволили зйомки та дали кошти? Бо якщо в Україні вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» непогано знали, то «Опришки» й «Карпати» були звичайні самодіяльні колективи. Не варто забувати й про те, що в країні готувалися до 60-річчя створення СРСР і фільм міг спрацювати на ідею рівноправ’я народів радянської імперії, особливо це стосувалося б України, зокрема, на фоні забороненої та виданої в багатьох інших (навіть у Китаї) державах книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». А проте учасники творчої групи фільму, здається, так глибоко не заглядали в ідеологічні процеси того часу: вони були щасливі від того, що весь фільм буде присвячений українській пісні, новітній пісні. І навіть те, що треба було обов’язково включити в репертуар пісню російською мовою, їх не бентежило. Бо була пісня, яка вже стала центром тяжіння фільму, була «Червона рута», яка й дала назву всьому фільму.

Під час зйомок фільму Софія Ротару відсвяткувала свій день народження, а Володимир закохався в Наталку Михайлову, студентку з Івано-Франківська, яка брала участь у фільмі як танцюристка ансамблю «Ритм».

Наступні після прем’єри місяці підтвердили, що вибір авторів фільму був як ніколи точний! Якщо висловитися в руслі соціалістичного реалізму, то «Червона рута» пройшла переможною ходою по екранах кінотеатрів від Карпат до Камчатки. Рейтингів тоді в Радянському Союзі не складали, але, без сумніву, це був найбільш рейтинговий фільм року! Варто тут зазначити й таке: саме у 1971-му на V Московському міжнародному кінофестивалі інший фільм – «Білий птах з чорною ознакою» за участю Івана Миколайчука, під час зйомок якого[5] Володимир нарешті створив остаточний варіант вірша «Червоної рути» і в зйомках якого брав участь у складі танцювального ансамблю «вітерець», отримав Гран-прі фестивалю. Така подвійна перемога двох українських фільмів вражала.

Цікаво, що саме в 1971-му на Центральному телебаченні започаткували фестиваль «Пісня року»: визначали кращі пісні за листами глядачів і слухачів. І в це коло 20 обраних, серед яких – гранди радянської пісні композитори Островський, Колмановський, Бабаджанян, Фельцман, вривається юнак із Чернівців! Коли він дізнається про перемогу, схвильовано пише Назарію про те, що пісня виконуватиметься в супроводі естрадно-симфонічного оркестру Юрія Силантьєва. Коли ж видатний диригент і улюбленець сотень тисяч телеглядачів країни Силантьєв знайомиться з Володимиром Івасюком, він у захопленні від талановитого автора й приймає рішення про те, що юного маестро треба представити багатомільйонній аудиторії, отож на сцені «Останкіна» «Червону руту» вони виконували втрьох – Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк. Як скромно і з гідністю він тримався на сцені, з якою пошаною сприймав оплески аудиторії, здається, він навіть соромився тієї слави, що впала на нього.

Його пропустили на «Пісню року» ще з «Водограєм» у 1972-му, а потім немовби зімкнули завісу, хоч пісні Івасюка співала вся країна, вони були в репертуарі навіть Едіти П’єхи, не кажучи вже про Кобзона, Ухнальова чи ансамблів «Песняри», «Орера» «2+1» тощо. В 1979 році разом з Назарієм Яремчуком він готував для «Песни года» написану спільно зі Степаном Пушиком річ «Я ще не все тобі сказав». Пушик згадував, як він дзвонив йому й просив замінити слово в рядку «У небі вітер та й нарвав дощу», бо для тих, хто не знає української мови, слово «нарвав» асоціюватиметься зовсім з іншою дією. Пушик запропонував таке: «У небі вітер накосив дощу». Однак трагічна загибель композитора зірвала виступ Яремчука у відбірковому турі, а вперше ця пісня прозвучала лише в 1989 році на першому обласному конкурсі «Червона рута». Співав Яремчук.

Камертоном на все життя стала «Червона рута» як для самого Івасюка та виконавців цієї чудової пісні, так і для покоління 70-х. Навіть попри негласну заборону виконання пісень Івасюка вона залишалася в назві вокально-інструментального ансамблю із солісткою Софією Ротару, перед воїнами в трагічні роки радянсько-афганської війни її співав для воїнів Назарій Яремчук. Навіть у далекій Монголії його просили заспівати «Червону руту»!

А що стосується новітнього часу, то відкривши YuTub, знайдеш пісню у виконанні Хору Турецького, Тото Кутуньо, джазової піаністки з Японії Кейко Матсуї… Всіх не назвеш…

В інтерв’ю всесоюзному радіо «Маяк» у 1979 році на запитання, як народилась «Червона рута», Володимир відповів:

– Песенный (жанр. – П. Н.)интересовал меня особенно, потому что я видел в нем большие возможности использования фольклора. И эту песню я, откровенно говоря, писал, совсем не рассчитывая на какую-либо популярность ее в будущем. Когда я предложил песню исполнителям, она им понравилась, и много труда и чувств вложили в нее София Ротару и ансамбль «Смеричка». Позже я слышал очень много интерпретаций этой песни нашими советскими и зарубежными исполнителями, но мне как автору близок именно первый вариант, оригинал этой песни.

Нам також саме той, перший варіант, найбільш близький, бо в ньому – і чар пісні, і чар молодих голосів, і відчуття незнищенності. І наш музичний камертон на все життя.