Читать книгу Ідеальний командний гравець. Як розпізнати і розвинути три основних якості - Патрік Ленсіоні - Страница 5

Міс очевидність

Джефф почав, перш ніж вони встигли присісти:

– Я переконаний, що ця робота в команді і є ключем до підбору кадрів та всього іншого.

Боббі зреагував першим:

– Згоден. Нам потрібно, щоб наші рекрутери відразу ж узялися за роботу, Клер.

– Зачекайте секунду. – Джефф сів, поклавши ноги на стіл. – Гадаю, що взяти на роботу вісімдесят чоловік буде важче, ніж ми думали. – Перш ніж Клер встигла підтвердити чи спростувати його думку, він продовжив: – Я маю на увазі, скільки ми найняли торік? Двадцять?

Клер виправила його.

– Майже тридцять.

– Правильно, – пояснив Джефф, – але через плинність кадрів з тридцятьох залишилося двадцять.

Клер кивнула.

Джефф поставив їй наступне запитання:

– Добре, а тепер нам доведеться найняти більш ніж удвічі більше за цю кількість. То як ви гадаєте, нам буде легше чи важче знайти хороших командних гравців?

Вона подумала про це якусь мить, перш ніж відповісти:

– Ну, якби нам і було легше, це не мало б жодного сенсу. Я маю на увазі, більша кількість, більше людей, більше терміновості. Як би мені не хотілося бути оптимістом, я думаю, що це буде складніше.

Боббі кивнув, розуміючи її логіку.

Джефф продовжував:

– А це означає, що нам, імовірно, доведеться найняти дев’яносто або сто людей, щоб із них залишилося шістдесят, так?

Вони не хотіли цього визнавати.

– Ну, народ. Це ж логічно.

Клер поступилася і зітхнула:

– Гадаю, це має сенс.

– Ну, можливо, нам слід трохи змінити стандарти, – запропонував Боббі. – Може, нам потрібно бути менш вимогливими. Ми, звісно, не можемо дозволити собі відкидати або позбуватися людей, які не дуже добре взаємодіють з іншими.

Клер похитала головою:

– У жодному разі. Якщо ми це зробимо, то вляпаємося у ще більшу халепу, ніж мали в Oak Ridge. І під час ремонту школи.

Джефф насупився:

– Що за ремонт школи?

Боббі зітхнув і пояснив:

– Позаторік ми розширювали та ремонтували середню школу у Калістозі[9]. Звучить як дрібниця, але насправді це була значна робота. У всякому разі на середині проекту ми втратили нашого найкращого інженера, тому що Боб не дозволив нам звільнити найгіршого.

– Зачекайте, – попросив Джефф. – Я пам’ятаю, ви казали, що Боб не терпів тих, хто погано працює в команді.

Клер подивилася на Боббі, ніби питаючи: «Чи слід нам йому це казати?»

– Ну, найчастіше так і було. Але іноді, коли справа стосувалася людей, яким він співчував і яких знав особисто, Боб поводився наче якийсь слабак. Він завжди говорив, що часом йому важко натискати на спусковий гачок.

– І як вирішилася ситуація у школі? – Джеффові хотілося знати.

Боббі роздратовано відповів:

– Хороший інженер звільнився і заснував свою невеличку фірму. І мені довелося гарувати, як на каторзі, щоб упоратися з інженерними недоліками, і це ще було півбіди, порівняно зі співпрацею з інженером-йолопом.

– І чого ми навчилися з цього? – запитав Джефф.

Боббі закотив очі.

– Та знаю, знаю.

– Ні, скажи це вголос, Боббі Брейді, – підштовхнула його Клер, злегка кепкуючи.

Співочим голоском, що більше нагадував голос семирічного хлопчика, ніж керівника всіх будівельних робіт фірми з капіталом у 30 мільйонів доларів, Боббі слухняно сказав:

– Тримати на роботі йолопів – це погана ідея.

Джефф зняв ноги зі столу і сів на складаний стілець.

– Знаєте, я й досі вважаю, що якби ми просто зрозуміли, як відсіяти більшість тупаків, ситуація тут змінилася б у геометричній прогресії.

– Але тоді нам довелося б найняти ще більше людей, щоб зайняти місця тупаків, яких ми звільнили б, – нагадала йому Клер.

Джефф похитав головою.

– Не думаю, Клер. Я готовий був би поставити на свою посаду, що ми могли б виконати більше роботи з меншою кількістю людей, якби мали справжніх командних гравців.

Джефф зробив паузу, і дав їм кілька секунд поміркувати:

– Подумайте про те, наскільки легше було б виконати всю ту командну роботу, про яку ми говорили минулого року. Довіра, конфлікт, зобов’язання та інше.

– Але як ми будемо це робити, коли тепер маємо вдвічі більше справ? – запротестував Боббі. – Збори з тимбілдингу – це не збори з будівництва готелю.

– Дурниці, – відповів Джефф, – ми говоримо не про те, щоб обіймати одне одного, триматися за руки чи ловити одне одного зі стільців, що падають. Ми говоримо про те, щоб змусити людей визнавати свої помилки під час роботи над проектом. І про те, щоб сперечатися, як правильно зробити справу, не турбуючись про те, що вони когось образять. І дотримуватися зобов’язань, бути відповідальними один перед одним. Нам потрібно навчити цьому всіх.

Джефф розхвилювався і продовжував далі:

– Годі, Боббі. Народ, коли я минулого року змусив вас робити проект у команді, ви що ж думали, що це просто купка пухкого лайна?

Боббі похитав головою:

– Ні. Я вважав, що цей проект має сенс.

– Тоді що сталося? – риторично спитала Клер.

– От саме це я й хочу у вас запитати, народ, – додав Джефф.

Клер і Боббі подивилися одне на одного.

Боббі запропонував пояснення:

– Я думаю, ми просто відволіклися через щоденне «гасіння пожежі».