Читать книгу Диявол і панна Прім - Пауло Коэльо - Страница 3

Перша історія про поділ походить зі стародавньої Персії: бог часу, створивши всесвіт, усвідомлює довколишню гармонію, але відчуває брак чогось важливого – когось, із ким разом можна було б намилуватися всією цією красою.

Упродовж тисячі років він молиться, щоб йому було подаровано можливість мати сина. Історія не каже, до кого він звертає благання, адже він усемогутній, єдиний і найвищий пан над усім; та все ж він молиться й насамкінець завагітнює.

Зрозумівши, що бажане вдалося, бог часу жалкує про це, бо усвідомлює всю крихкість світової рівноваги. Та стається це запізно: син уже ось-ось прийде на світ. Плачем він спромагається досягти тільки одного: син, ношений у його лоні, поділяється надвоє.

Згідно з легендою, з молитви бога часу народжується Добро (Ормуз), а з розкаяння Зло (Аріман) – брати-близнюки.

Розтривожений, він піклується про те, щоб першим із його лона вийшов назовні Ормуз для нагляду за своїм братом і запобігання халепам, які Аріман може завдати всесвітові. Однак Зло, хитре й промітне, під час пологів спромагається відштовхнути Ормуза й першим уздріває світло зірок.

У розпачі бог часу постановляє створити для Ормуза спільників і дає народитися людському родові, що боротиметься обік із ним, аби стримати Арімана й не дозволити йому запанувати неподільно.

У перській легенді людський рід виникає як спільник Добра й має, за переказом, насамкінець перемогти. А втім, по спливі багатьох століть з’являється інша історія про поділ, цим разом обернена навспак супроти попередньої: людина постає в ній знаряддям Зла.

Більшості, гадаю, відомо, про що йдеться: чоловік і жінка перебувають у райському саду, розкошуючи всіма насолодами, які лишень можна уявити. Заборона є одним-одна: подружжю не вільно спізнати добро та зло. Каже Господь Усемогутній (Буття 2:17): «З дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш».

Аж ось одного прекрасного дня з’являється змій, запевняючи, що це пізнання варте більшого за самий рай і його годилося б здобути. Жінка відмовляється, кажучи, що Бог за це погрожував наслати смерть, але змій переконує, мовляв, у той день, коли їм відкриється Добро та Зло, вони зрівняються з Богом.

Піддавшись, Єва куштує заборонений плід і частину його віддає Адамові. Відтоді первісну рівновагу раю порушено, а їх обох звідти вигнано й проклято. Та залишається загадкове речення, промовлене Богом, який признає правду змієві: «Оце чоловік став, як один з нас, знаючи добро і зло» (Буття 3:22).

І в цьому випадку (подібно до бога часу, який молиться, бажаючи чогось, дарма що є необмеженим володарем), Біблія не пояснює, до кого ж звертається Бог єдиний і чому, якщо він справді єдиний, з його вуст лунають такі слова, як «один з нас».

Хай там як, а рід людський від самого початку приречений мати справу з вічним Поділом між двома супротилежностями. І ми так само поділяємо з нашими предками їхні сумніви; ця книжка має на меті заходитися коло цієї теми, покликаючись у деяких сюжетних поворотах на відповідні легенди походженням з усіх чотирьох сторін світу.

Книжкою «Диявол і панна Прім» я закінчую трилогію «І на сьомий день…», до якої ще належать «Над річкою П’єдрою, там я сиділа та й плакала» (1994) і «Вероніка вирішує померти» (1998). Кожен із цих трьох творів розповідає про один тиждень у житті звичайних людей, які раптово опиняються лицем до лиця з коханням, смертю та владою. Мені завжди вірилося, що глибокі перетворення – чи вже в людській істоті, чи в суспільстві – здійснюються за короткий проміжок часу. Коли ми найменше того очікуємо, життя кидає нам виклик, випробовуючи нашу силу духу й нашу волю до змін; у цю мить дарма буде вдавати, що нічого не відбувається, або виправдовуватися тим, що ми ще не готові.

Виклик не чекає. Життя не озирається назад. Одного тижня цілком вистачає, щоб ми наважилися прийняти чи не прийняти власну долю.

Пауло Коельйо

Буенос-Айрес, серпень 2000 р.

* * *

Ось уже майже п’ятнадцять років баба Берта щодня виходить сидіти перед дверима своєї хати. Мешканцям Віско́са відомо, що в стареньких є така заведенція: вони тужать за минулим і за молодими літами, спостерігають за світом, до якого вже не належать, шукають, про що б побалакати з сусідами.

Але в Берти на те була своя причина. І її чекання закінчилося того ранку, коли вона побачила, як чужинець виходить нагору вузьким укосом і поволі суне в напрямку єдиного на все село готелика. Він був не такий, як вона його стільки разів уявляла; одежу мав приношену, волосся довше, ніж зазвичай буває, і обличчя неголене.

Але мав він при собі товариство – гаспида.

«Правду каже мій чоловік, – промовила вона до себе самої. – Якби мене тут не було, ніхто б нічого не помітив».

Угадувати чужий вік вона не вміла, тож оцінила його десь між сорока та п’ятдесятьма роками. «Молодий», – подумалося їй формулою, зміст якої доходить тільки до старих. Вона замислилася, на як довго він залишиться, але до жодного висновку не прийшла; мабуть, ненадовго, бо при собі він мав тільки маленького наплічника. Найімовірніше, він тільки переночує й рушить собі далі, куди – вона не знала й її це не обходило.

Та всі ті роки, що вона їх просиділа перед дверима своєї хати, чекаючи на його прихід, не минули марно, бо вона навчилася цінувати красу гір, якої раніше не помічала просто з тієї причини, що тут народилася й до краєвиду була звикла.

Як можна було передбачити, він зайшов до готелика. Берта поміркувала, чи не варто піти погомоніти з панотцем з приводу цієї небажаної присутности, – але ж він не схоче її слухати й назве це все старечими витребеньками.

Що ж, лишалося побачити подальший хід подій. Дияволові не треба часу, щоб нашкодити, – як і буревіям, смерчам чи сніговинам, що одним махом знищують двохсотрічні дерева. Раптом їй стало ясно, що просте знання про прихід Зла до села Віскос, оце тільки-но доконаний, нічого не міняє посутньо; адже гаспидське плем’я повсякчас з’являється та йде собі геть, і його присутність не конче мусить на щось впливати. Воно повсякчас мандрує світом, іноді тільки для того, аби знати, що ж у ньому діється, а іноді воно випробовує чиюсь душу, але воно нестатечне й перескакує з одного на інше геть безпричинно, просто заради втіхи від добрячої борні. На Бертину думку, Віскос не мав нічого цікавого чи особливого, здатного привернути до себе чиюсь увагу довше, ніж на один день, – а що вже казати про таке велике й обтяжене справами цабе, як посланець пітьми.

Вона спробувала була зосередитися на чомусь іншому, але образ чужинця не виходив їй із голови. На небо, перед тим осонцене, почали набігати хмари.

«Це річ звичайна в цю пору року», – подумалося їй. Жодного зв’язку з приходом чужинця, чистий збіг обставин.

Тоді вдалині почувся грім, і не один раз, а чотири поспіль. З одного боку, це означало наближення дощу; з другого боку, якщо дати віру сільським переказам, цей гуркіт можна було витлумачити як голос Бога, розгніваного на місцеву людність, збайдужілу до Його присутности.

«Можливо, мені треба щось зробити. Адже те, на що я чекала, оце щойно прийшло».

Кілька хвилин вона придивлялася й прислухалася до всього, що відбувалося навколо; хмари насували й насували на село, але гуркоту більше не було чути. Як колишня добра католичка, вона не вірила в перекази та забобони, передусім у місцеві, віскоські, закорінені у світогляді давньої кельтської людности, яка тут жила в бозна-колишню давнину.

«Грім – це просто природне явище. Якби Бог хотів звернутися до людей, він би не вдавався до таких повідомлень наздогад».

Вона задумалася над цим і знову почула громовий гуркіт, цього разу набагато ближчий. Берта підвелася й занесла стільця всередину, поки дощ іще не вперіщив, – але серце їй тепер стислося від переляку, якого вона не могла зрозуміти.

«Що ж його робити?»

Їй ізнову захотілося, щоб чужинець зразу ж і рушив далі; вона була застара, аби допомогти собі самій, своєму селу чи – й це головне – Господові Всемогутньому, бо той, якби потребував допомоги, напевно вибрав би когось молодшого. Усе це насправді була чиста маячня; просто її чоловік ізнічев’я вигадував усяку всячину для розваги, щоб швидше минав час.

Але в тому, що її очі бачили гаспида, вона не сумнівалася анітрішечки.

Плоти й крови набравшись, він пройшов одягнений по-дорожньому.

* * *

Готелик правив заразом за крамничку місцевої консервації, ресторан із народною кухнею та генделик, де мешканці Віскоса мали звичай збиратися, щоб поговорити про повсякденні речі, як-от про погоду чи про відплив молоді з села. «Дев’ять місяців зими, три місяці пекла», – повторювали вони раз у раз, маючи на думці потребу за якихось дев’яносто днів виконати всі сільські роботи: оранку, угноєння, сівбу, чекання, жнива, сінозаготівлю, стриження вовни.

Усі місцеві мешканці знали, що вони чіпляються за світ, який себе вже пережив; та все ж їм нелегко було визнати, що їхнє покоління – останнє в доти нескінченному ряду рільників і чабанів, правічних насельців цієї верховини. Раніше чи пізніше сюди прийдуть машини, худобу розводитимуть десь далеко й вигодовуватимуть штучно, а сільце буде нагода викупити великому підприємству з осідком десь за кордоном, яке перетворить його на гірськолижний курорт.

Через це вже пройшли інші навколишні поселення, але Віскос і надалі тримався, виконуючи свій обов’язок перед минувшиною, перед предками, що колись тут жили, заклали міцний духовний підмурок і свідомість того, як важливо не здаватися до самісінького кінця.

Чужинець уважно прочитав готельний формуляр, міркуючи, як його заповнити. З акценту мають розпізнати, що він походить із котроїсь південноамериканської країни, й він вирішив, що то буде Аргентина, бо йому дуже подобалася тамтешня футбольна збірна. У формулярі було питання про адресу, й він написав «вулиця Колумбійська», позаяк південноамериканці мають звичай шанувати одні одних, іменуючи важливі місцини назвами сусідніх країн. Сам же він назвався ім’ям одного широкославного терориста минулого століття.

Не минуло й двох годин, а всі мешканці Віскоса, що було їх двісті вісімдесят одна душа, уже знали, що в їхньому сільці оце якраз зупинився чужинець на ім’я Карлос родом з Аргентини, з постійним місцем проживання в Буенос-Айресі, на затишній Колумбійській вулиці. Таку вже перевагу мають малесенькі виселки: тут не треба докладати жодних зусиль, щоб відомості про твоє особисте життя стали загальним набутком.

А саме того, зрештою, новоприбулець і прагнув.

Вийшовши нагору, він у своєму номері вивернув увесь вміст наплічника: скількись там одягу, бритву, запасну пару взуття, протизастудні вітаміни, грубий зошит, у якому робив свої нотатки, й одинадцять золотих зливків вагою кожен по два кілограми. Попередня напруга, піша дорога вгору та несений тягар вичерпали його сили, й він майже вмить заснув, хіба що перед тим приставивши стілець до дверей, хоча й знав, що кожному з віскосян, загальним числом двісті вісімдесят один, можна довіряти.

Наступного дня він випив ранкову каву, залишив речі для прання на стійці реєстрації, знову поскладав золоті зливки до наплічника й вирушив у бік гори, що здіймається на схід від села. По дорозі йому на очі навернулася лише одна місцева мешканка, стара баба на стільці перед своєю хатою, яка з цікавістю за ним стежила.

Зникнувши в лісі, він зачекав, поки вуха звикнуть до сюрчання комах, цвірінькання птахів та завивання вітру в безлистому гілляччі; він знав, що в такій місцині за ним могли непомітно для нього спостерігати, й майже цілу годину нічого не робив.

Набувши певности, що спостерігач, якби такий був, уже стомився б і пішов собі геть без пліток для поширення, чужинець викопав ямку біля скельної брили, роздвоєної з одного кінця, наче літера ігрек, і заховав у ній один зливок. Потім вийшов іще трохи вище, перебув там іще одну годинку, нібито спозираючи природу в глибокій задумі, нагледів іще одну скельну брилу, цього разу схожу на орла, викопав нову яму й поклав до неї решту десять золотих зливків.

На зворотній дорозі до села його першою побачила дівчина, що сиділа над одним із багатьох місцевих тимчасових потічків, початок яким давало танення льодовиків. Вона відірвала погляд від своєї читанки, помітила його присутність і відтак знову втупила очі в книжку; можна не сумніватися, що матінка навчила її ніколи не заговорювати до чужих людей.

Однак чужі люди, потрапляючи до нової місцини, мають право на нові знайомства, і чоловік підійшов до неї.

– Привіт, – сказав він. – Щось воно дуже тепло, як на цю пору року.

Вона кивнула.

Чужинець продовжив:

– Я хотів би вам щось показати, ходімо зі мною.

Вона чемно відклала книжку вбік і простягнула йому руку для знайомства:

– Мене звати Шанталь. Увечері я працюю в готелику, де ви зупинилися, і мені було дивно, що ви не прийшли на вечерю, адже готель заробляє не лише на винайманні номерів, а на всьому тому, що гості споживають. Ви Карлос, аргентинець, мешкаєте на вулиці Колумбійській; це вже всім у селі відомо, бо всякий приїжджий до нас не в мисливський сезон неодмінно привертає до себе загальну цікавість. Років нашому гостеві десь із п’ятдесят, волосся в нього шпакувате, а погляд – досвідченої людини. За бажання щось мені показати я вам дякую, але віскоські краєвиди я знаю з усіх сторін і під усіма можливими й неможливими кутами зору; може, краще було б, якби певні місця, що ви таких ніколи не бачили, вам показала я, але мені чомусь здається, що вам буде ніколи.

– Років мені п’ятдесят два, і звати мене не Карлосом, усі відомості у формулярі – вигадка.

Шанталь не здобулася на жодне слово у відповідь. Тим часом чужинець вів далі:

– І показати я вам хочу не Віскос, а щось таке, чого ви ніколи не бачили.

Вона вже начиталася була історій про дівчат, які йдуть із чужим чоловіком в лісові хащі й потім безслідно зникають. На якусь хвильку їй зробилося лячно, але на зміну лякові невдовзі прийшов потяг до пригоди – адже, урешті-решт, цей чоловік не наважиться їй нічого зробити, було ж бо сказано, що все село знає про його присутність тут, хоч би навіть відомості у формулярі не відповідали дійсності.

– Хто ви такий? – запитала вона. – Якщо оце тепер ви мені кажете правду, то вам же ясно, що я можу виказати вас поліції за надання фальшивих даних про себе?

– Я обіцяю, що відповім на всі ваші запитання, але перед тим ви маєте піти зі мною, бо я хочу вам щось показати. Іти туди – якихось п’ять хвилин.

Шанталь згорнула книжку, глибоко вдихнула й видихнула повітря та мовчки проказала молитву; у її душі збудження поєднувалося з острахом. Потім вона підвелася й пішла за чужинцем, певна того, що на неї чекає вже не перший і не другий у її житті крах сподівань, бо починалося воно завжди як багатонадійна зустріч, та одразу ж оберталося маревом недосяжного кохання.

Дійшовши до роздвоєної на кінці кам’яної брили, чоловік указав пальцем на свіжоперекопану землю й попросив перевірити, що там зарито.

– Я собі руки забрудню, – не погоджувалася вона. – Та й одежу повимазую в землю.

Чоловік відламав гілляку й подав її дівчині, щоб та мала чим копати. Хоча така його поведінка здалася їй чудною, дівчина погодилася зробити загадане.

За якихось п’ять хвилин перед її очима лежав забруднений жовтий зливок.

– Це схоже на золото, – сказала вона.

– То й є золото, причому моє. Будь ласка, засипте його знову землею.

Вона вчинила як сказано. Чоловік повів її до другої схованки. Вона знову взялася рити, й цього разу її здивувала кількість золота, що відкрилася її очам.

– Це теж золото. Воно так само моє, – пояснив чужинець.

Шанталь уже лагодилася знову засипати яму землею, однак він попросив її залишити все, як є. Він сів на одну з навколишніх каменюк, закурив цигарку й задивився на крайнебо.

– Навіщо ви мені це показали?

Він не озвався.

– І хто ж ви, врешті, такий? Що робите тут? І чому ви мені це показали, адже я можу всім розповісти про ваші схованки на цій горі?

– Забагато питань водночас, – відповів чужинець, не відриваючи погляду від гір, ніби дівчини не було поряд. – А от розповісти іншим – це саме те, чого я від вас чекаю.

– Ви мені обіцяли були відповісти на всі мої запитання, якщо я піду з вами.

– Перш за все, не вірте обіцянкам. У світі їх повно: багатство, вічне спасіння, кохання до скону. Деяким людям здається, що вони можуть обіцяти що завгодно, інші вірять у що завгодно, аби тільки воно їм заповідало краще майбуття, до цих других, слід гадати, належите й ви. Роздавачі обіцянок-цяцянок заганяють себе в безсилля та розпач; і те саме стається з тими, хто хапається за розсипані перед ними обіцянки.

Він занадто все ускладнював; говорив про власне життя, про ту ніч, яка змінила його долю, про брехні, яким треба було вірити, адже прийняти дійсність не було жодної змоги. Він мав би натомість говорити мовою, зрозумілою для цієї дівчини.

А втім, Шанталь розуміла майже все. Як усякому старшому чоловікові, думки йому крутилися лише навколо того, як би покохатися з котроюсь молодухою. Як усякій людині, йому здавалося, що за гроші можна купити що завгодно. Як усі приїжджі, він був певен, що дівчата з забитого села аж настільки простакуваті, що ладні пристати на кожен шанс, чи вже реальний, чи уявний, аби тільки для них вимальовувалася хоч якась можливість видістатися у світ широкий.

То була не перша і – на жаль – не остання в її житті спроба зваблення в такому незграбному виконанні. Бентежила її лише кількість пропонованого золота; вона ніколи б не подумала, що варта аж стільки, й це їй подобалося, хоча водночас наганяло страх.

– Я не вчорашня, щоб вірити всяким обіцянкам, – відповіла вона, намагаючись виграти час.

– Але завжди вірили й надалі вірите.

– А от і неправда ваша; я знаю, що живу в раю, я читала Біблію й не повторю Євиної помилки – не вдовольнятися тим, що маєш.

Звісна річ, вона лукавила, і насправді її вже починала непокоїти можливість, що чужинець знеохотиться й піде собі геть. Адже то вона сама й розставила була тенета, влаштувавши зустріч у лісі; місце, де сісти з книжкою, було обране зі стратегічним розрахунком, так, щоб він проходив повз нього дорогою назад і мав з ким заговорити, ану ж як буде нагода почути ще одну обіцянку, кілька днів помріяти про можливе нове кохання та про подорож в один кінець, ген далеко від цієї долини, де їй судилося народитися. Її серце вже не раз зазнало було ран, але вона все ще сподівалася зустріти свого справжнього судженого. Спершу вона марнувала була нагоду за нагодою, бо думала, що кращий залицяльник ще чекає на неї попереду, але тепер почала гостро відчувати неочікувану швидкоплинність часу й була ладна полишити Віскос із першим-ліпшим, хто забрав би її з собою, навіть геть їй немилим. Поза всяким сумнівом, вона навчилася б його кохати, адже й кохання – то тільки справа часу.

– Ось саме це я й хочу знати, чи ми живемо в раю, чи в пеклі, – перервав чоловік плин її думок.

Що ж, її хитрощі спрацьовували.

– У раю. Але хто довго живе в досконалому місці, тому насамкінець робиться нудно.

Першу приманку кинуто. Іншими словами це означало: «Ось я тут, нічия, мене можна взяти». Його наступне запитання мало б бути: «Як оце вам?»

– Як оце вам? – поцікавився чужинець.

Тепер годилося вважати на себе, нахрапом лізти не варт, щоб його, бува, не відлякати.

– Сама не знаю. Іноді мені здається, що так, а іноді я відчуваю, що жити мені судилося тут і десь далеко від Віскоса я пропаду.

Наступний крок: продемонструвати байдужість.

– Що ж, коли ви нічого не хочете мені розповісти про золото, яке показали, то я дякую вам за прогулянку й піду сяду над потічком далі читати. Спасибі.

– Хвилиночку!

Чоловік заковтнув наживку.

– Звичайно ж, я вам поясню історію з золотом – бо для чого б інакше я вас сюди приводив?

Секс, гроші, влада, обіцянки. Але Шанталь зобразила на обличчі очікування якогось нечуваного одкровення; диваки з цих чоловіків, їм так подобається відчувати власну вищість, вони навіть гадки не припускають, що в більшості випадків їхню поведінку дуже легко передбачити.

– Ви маєте вигляд чоловіка з великим життєвим досвідом, від вас я можу почути багато корисного.

Саме так. Злегка попустити волосінь, кілька слів похвали, щоб не злякати здобич, – правило першорядної ваги.

– Однак ви маєте препогану звичку не відповідати на пряме запитання, а замість того читати довгі проповіді про обіцянки чи про те, як слід поводитися в житті. Послухала б я вас залюбки, от тільки спершу хочу почути відповіді на ті питання, що від початку поставила: хто ви такий? І що ви тут робите?

Чужинець відірвав погляд від гір і спрямував його на дівчину, що стояла перед ним. Він уже багато років працював з людськими істотами всякого штибу й знав – майже напевно – які думки мають крутитися в її голові. Ясна річ, вона вважає, що він показав їй золото, прагнучи вразити своїм багатством, подібно до того, як вона сама тепер намагалася його вразити своєю молодістю та байдужістю.

– Хто я такий? Скажімо так: я чоловік у пошуках певного типу істини, й то вже довгенько; у теорії мені вдалося її знайти, але на практиці я ще ніколи цього не випробовував.

– Істини якого саме типу?

– Про людське єство. Мені відкрилося, що, маючи нагоду піддатися спокусі, ми рано чи пізно їй неминуче піддамося. Нехай по-різному, за різних обставин, але всі люди на землі хиляться до Зла.

– Я гадаю…

– Що ви гадаєте, не має значення, і що я гадаю або в що ми хочемо вірити – так само; просто треба з’ясувати, чи моя теорія слушна. Ви хочете знати, що я за один? Я дуже багатий і дуже відомий підприємець, керував тисячами працівників, був жорстоким у разі потреби й добрим, коли мені здавалося, що так буде краще. У житті я зазнав такого, що іншим і вві сні не могло б наверзтися, я не знав меж у пошуках насолоди та в пошуках пізнання. Я спізнав рай, коли начебто безнадійно зав’яз у пеклі буднів і родинного життя; я спізнав пекло, коли отримав змогу насолоджуватися раєм і цілковитою свободою. Ось що я за один – чоловік, який усе своє життя був і добрим, і злим, чи не найкраща кандидатура, щоб дати відповідь на моє питання про людське єство, – й саме тому я тепер тут. І я знаю, яке буде ваше наступне запитання до мене.

Шанталь відчула, що поступається в словесному змаганні; треба було швидко змінити його хід.

– Ви гадаєте, що я запитаю: навіщо ви мені показали золото? А чого я хочу насправді, то це довідатися, з якої речі багатий і відомий підприємець саме у Віскосі надумав шукати відповідь, яку може знайти в книжках, університетах або просто найнявши собі якого-небудь видатного філософа.

Чужинцеві припала до смаку проникливість дівчини. Ось і добре, вибір зроблено слушний – як завжди.

– До Віскоса мене привів один план, який я сам же й розробив. Колись давно я бачив у театрі виставу за п’єсою такого собі Дюрренматта, ви ж, мабуть, знаєте цього автора…

Коментар був суто провокативний; ця дівчина, ясна річ, ніколи у своєму житті й чути не могла про Дюрренматта, але тепер не викаже жодної цікавости, ніби це ім’я для неї ніяка не новина.

– Кажіть далі, – промовила Шанталь незацікавленим тоном.

– Мене тішить, що ви його знаєте, але дозвольте нагадати вам, про яку саме з його п’єс я говорю. – Він зважував кожне своє слово, так, щоб не надавати промовленому занадто презирливого звучання, але водночас і дати знати, що її брехливість не лишилася непоміченою. – Одна жінка, зробившись багатою, вертається до рідного містечка тільки для того, щоб принизити чоловіка, який іще замолоду нею знехтував. За всім її життям, її шлюбом, її збагаченням стояв лише один мотив: помститися своєму першому коханому. Тоді я придумав власну гру: запроторитися в якусь позасвітню місцину, де кожен дивиться на життя з радістю, спокоєм, співчуттям, і з’ясувати, чи вдасться мені досягти того, щоб тут було переступлено деякі основні заповіді.

Шанталь відвела від нього погляд і затопила його в гори. Їй було ясно: чужинець здогадався, що того письменника вона не знає. І тепер вона боялася, що він її запитає про основні заповіді, – адже боговірною вона зовсім не була й не мала про них зеленого уявлення.

– У цьому селі всі без винятку люди чесні, як-от хоч би й ви, – повів далі чужинець. – Я показав вам золотий зливок, який дав би вам потрібну незалежність, щоб виїхати звідси, побачити світ, здійснити віковічні мрії всіх дівчат із глибинки. Цей зливок залишиться лежати тут; ви знатимете, що це моя власність, але за бажання матимете змогу його вкрасти. І тоді ви переступите через одну з основних заповідей: «Не крастимеш».

Дівчина витріщила очі на чужинця.

– А решти десяти зливків вистачить, щоб усі місцеві селяни більше ніколи не потребували працювати аж до кінця своїх днів, – продовжив він своє пояснення. – Я не сказав вам їх знову закопати, тому що переховаю їх до іншого місця, тільки мені одному відомого. Я хочу, щоб ви, повернувшись до села, розповіли про те, що їх бачили, й про те, що я ладен віддати їх віскосянам, якщо тільки вони зроблять те, чого їм самим ніколи б не спало на думку зробити.

– Наприклад що?

– Мова не про приклад, а про цілком чітку дію: я хочу, щоб вони переступили через заповідь «Не вбиватимеш».

– Що?!

Запитання зійшло на крик.

– Саме те, що ви тільки-но почули. Я хочу, щоб вони вчинили злочин.

Чужинець помітив, що тіло дівчини напружилося: вона була готова щомиті датися навтьоки, не дослухавши його розповідь до кінця. Треба було швидко сказати все намічене.

– Часу я даю один тиждень. Якщо впродовж семи днів у селі станеться вбивство – це може бути хтось старий і вже непрацездатний, або який-небудь невиліковний хворий, або якась людина несповна розуму, мені байдуже, хто саме, – тоді гроші перейдуть у власність мешканців, мій висновок буде, що ми всі лихі. Якщо ви вкрадете золотий зливок, а село встоїть перед спокусою, або навпаки, мій висновок буде, що люди бувають і добрі, і лихі, а це становить неабияку проблему, бо означає боротьбу на духовій площині, у якій переможницею може вийти кожна зі сторін. Ви вірите в Бога, у духові площини, у боротьбу між янголами і демонами?

Дівчина не промовила ні слова, і цього разу він відчув, що питання пролунало невчасно, бо був ризик, що вона просто дремене від нього геть, не давши договорити. Замість непотрібного кепкування краще було зразу перейти до суті справи:

– Якщо ж, нарешті, я повернуся звідси зі своїми одинадцятьма золотими зливками, тоді все те, у що я повірив був, виявиться оманою. У такому разі я зустріну свою смерть із відповіддю, яка мені не до вподоби, адже з життям легше було б примиритися, якби я, вважаючи світ злим, мав рацію. Хоча моє страждання залишиться незмінним, власний біль легше стерпіти, коли страждають усі. А от якщо великі біди судилися тільки декому з людей, тоді у Твориві закладено щось докорінно хибне.

В очах Шанталі було повно сліз. Та все ж вона ще мала сили тримати себе в руках:

– Навіщо ви це робите? І чому саме з моїм селом?

– Мені немає діла ні до вас, ні до вашого села. Думаю я тільки про себе: історія однієї людини – це історія всіх людей. Я хочу знати, чи ми добрі, чи лихі. Якщо ми добрі, то Бог справедливий; Він пробачить мене за все, що я зробив, за зло, якого я бажав своїм смертельним ворогам, за хибні рішення в найважливіші моменти життя, за ту пропозицію, яку ви оце тепер від мене чуєте, – бо то Він штовхав мене на сторону пітьми. А якщо ми лихі, тоді дозволено все, тоді в мене не було хибних рішень, тоді ми всі від початку приречені й майже не має значення, що ми робимо в цьому житті, бо спасіння перебуває поза засягом думок і вчинків людської істоти.

Перед тим як відпустити Шанталь, він додав:

– Ви можете не приставати на співпрацю зі мною. У такому разі я сам поширю вістку, що давав вам нагоду всім допомогти, але ви відмовилися, а моя пропозиція пролунає тоді від мене самого. І якщо вони надумають-таки когось занапастити, жертвою цілком імовірно станете ви.

* * *

У Віскосі людність швидко звикла до того, що поробляв чужинець: прокидався він рано, сніданок запивав кавою, на прогулянку йшов у гори, не звертаючи уваги на дощ, який почався був на другий день після його приїзду до села й усе ніяк не вщухав, а навпаки – незабаром перейшов у сніговицю, з рідкісними перервами без опадів. Обідати цей чоловік ніколи не обідав, а повернувшись назад десь посеред дня, замикався у своєму номері, як усі гадали – щоб поспати.

Зі смерком він знову виходив на прогулянку, тепер уже по сільських околицях. До ресторану завжди заходив першим, страви умів замовляти найвишуканіші, не збиваний з пантелику цінами, вино вибирав завжди найкраще – хоч не конче йшлося про найдорожче, – викурював цигарку й переходив до генделика, де вже потоваришував із частиною завсідників і завсідниць.

Залюбки слухав різні історії з місцевого життя про попередні покоління віскосян (за переказами, у давнину то було значно більше поселення, ніж сьогодні, як про те свідчили руїни будинків по краях його теперішніх трьох вулиць), про звичаї та забобони, невіддільні від селянського життя, про різні нововведення в рільництві та випасі тварин.

Коли ж розмова переходила на його власну особу, він суперечив у розповідях сам собі: іноді говорив, що колись працював моряком, а іноді згадував великі підприємства з виробництва зброї, якими начебто керував, або ж іще час, коли він усе на світі покинув і пішов богошукачем до монастиря.

Виходячи з генделика, відвідувачі сперечалися, чи він правду каже, чи бреше. Війт тримався думки, що людина в житті може бути багато ким, хоча віскосяни завжди знали свою майбутню долю від самого дитинства; парох із ним не погоджувався й убачав у новоприбульцеві людину розгублену, спантеличену, яка намагається знайти себе.

Тільки одного були певні всі без винятку, а саме – що він пробуде в селі всього сім днів; власниця готелика розповіла, як застала його, коли він телефонував до столичного летовища, підтверджуючи свій виліт – хоч як це дивно – до Африки, а не до Південної Америки. Одразу по цій розмові він витяг із кишені паку грошей, щоб розплатитися за номер і за харчування, не тільки вже спожите, а й майбутнє, хоча вона запевняла, що має до нього довіру. У відповідь на наполягання чужинця жінка запропонувала йому скористатися кредитною карткою, як це зазвичай робили гості; у такому разі він мав би готівку на випадок якихось непередбачених обставин, що могли б виникнути в подальшій його подорожі. Вона хотіла докинути: «Може, в Африці не приймають кредитних карток», – але було б нечемно показати, що вона підслухала його розмову, або ствердити, що одні континенти розвинутіші за інші.

За турботу чужинець подякував, але ввічливо відмовився.

Три наступні вечори поспіль він фундував – знову ж готівкою – по чарці, келиху чи кухлю для всіх присутніх. Такого в Віскосі ще ніколи не траплялося, тож усі суперечності в його розповідях були забуті й він постав в очах загалу щедрим і неупередженим другом, ладним ставитися до селян так, наче вони рівня мешканцям і мешканкам великих міст.

Тема обговорень тепер змінилася: із закриттям генделика частина з-поміж пізніх відвідувачів приставала на думку війта, твердячи, що новоприбулець – то битий жак, який уміє цінувати вартість щирої дружби; інші ж запевняли, що правду каже парох, бо він краще розуміється на людських душах, а тому село має справу з чоловіком неприкаяним, який прагне знайти нових друзів і новий погляд на життя. Хай там як, та був із нього свій хлоп, і віскосяни були певні, що тужитимуть за ним, коли прийде час прощатися, тобто наступного понеділка.

Окрім усього іншого, його вирізняла ще й скромність, яку всі помітили на підставі однієї важливої деталі: подорожні, головно самотні, завжди намагалися заходити в довгі бесіди з Шанталлю Прім, буфетницею в генделику, – чи вже в надії на швидкоплинний зв’язок, чи на що там іще. Однак цей чоловік звертався до неї лише тоді, коли замовляв напої, й ніколи не пас її звабницьким або розпусним поглядом.

* * *

Три ночі поспіль після зустрічі над потічком Шанталь майже не могла стулити очей. Вітровій – то слабший, то дужчий – стрясав металеві жалюзі зі страхітливим грюкотом. Вона раз у раз прокидалася мокра від поту, дарма що опалення вночі не вмикала – через дорожнечу електрики.

Першої ночі вона зіткнулася з присутністю Добра. Одна страшна мара зміняла іншу – й жодна не залишалася в пам’яті, – а в перервах вона молилася, благаючи Господа про допомогу. Ані на мить у її голові не зблиснула думка розповісти про почуте, стати вісницею гріха та смерти.

У певний момент їй спало на гадку, що до Господа дуже далеко й він її не почує, тож вона почала молитися своїй бабусі, уже давненько померлій, яка її й виростила була, бо мати не пережила пологів. Вона щосили чіплялася за переконання, що Зло тут уже пройшло раніше й забралося геть назавжди.

Попри всі свої особисті клопоти, Шанталь знала, що живе серед чесних односельців і односельчанок, які сумлінно виконували свої обов’язки й простували життям із гордо піднесеною головою, за що мали пошану в усій околиці. Але так було не завжди: упродовж понад двох століть у Віскосі мешкала всяка людська покидь, чого ніхто не соромився визнавати, пояснюючи, що то був наслідок прокляття, насланого кельтами після поразки від римлян.

Аж нарешті мовчання та сила духу одного-єдиного чоловіка – він-бо не вірив у прокляття, а тільки в благословення – стали порятунком для його народу. Шанталь, слухаючи грюкіт металевих жалюзі, пригадувала собі бабусин голос, коли та розповідала їй про те, що сталося.

«Багато років тому один відлюдник – пізніше він уславиться як святий Савен – жив в одній із навколишніх печер. Під ту пору Віскос був тільки прикордонним висілком, де таборилися розбишаки-утікачі, контрабандисти, повії, пройдисвіти в пошуках спільників, зарізяки в перервах між душогубствами. Найгірший із-посеред них був один араб на ймення Агаб, що тримав у кулаку виселок і навколишні землі та дер останню шкуру з рільників, які ще й далі пробували жити по-чесному.

Одного дня Савен виліз зі своєї печери, спустився з гори, прийшов до Агаба додому й попросився переночувати. Того аж сміх узяв: “Хіба ти не знаєш, що я зарізяка, що я вже стільком на своїй землі голови повідтинав, а твоє життя для мене пса варте?”

“Знаю, – відповів Савен. – Але я маю досить животіння в отій своїй печері. Мені б бодай один разочок заночувати тут”.

Агабові була відома слава, що її мав святий, не менша від його власної, – і йому це муляло, бо він в усьому хотів бути неподільним володарем, а тут випадало рівнятися з таким миршавцем. Тож він поклав собі тієї ж таки ночі вбити свого гостя, щоб усім показати, хто є єдиним і справжнім паном над цією місциною.

Вони трохи поговорили. Слова святого зачепили Агаба, але чоловік він був сторожкий і в Добро більше не вірив. Він показав Савенові місце, де лягти, й заходився застрашливо гострити свого ножа. Савен на якусь часинку спинив на ньому погляд, а тоді заплющив очі й заснув.

Ножа Агаб гострив цілу ніч. Уранці ж, коли Савен прокинувся, то побачив його побіля себе в сльозах.

“Ти не мав страху переді мною й не став мене судити. Уперше в моєму житті хтось провів ніч коло мене в добрій вірі, що я можу бути чесним чоловіком, можу дати притулок нужденним. Коли ти повірив, що я можу чинити праведно, я так і вчинив”.

Після цього Агаб поклав край своєму розбишацькому життю й заходився дбати про околицю. Саме тоді Віскос перестав бути прикордонним висілком, утечищем для всілякої потолочі, й розрісся в неабияке торгове містечко на кордоні двох країн.

Отак воно було».

Шанталь розридалася, дякуючи бабусі за пригадку про цю історію. Навколо неї добрий люд, якому можна довіряти. Поки вона намагалася знову заснути, у її голові зблиснула думка, а чи не розголосити почуту від чужинця пропозицію, просто щоб побачити спантеличення на його обличчі, коли віскосяни виганятимуть його зі свого села.

Наступного дня її здивувало, що він вийшов з ресторану, скориставшись заднім виходом готелю, подався до генделика (що правив водночас за стійку реєстрації та крамничку місцевої консервації) і почав заводити розмови з присутніми там відвідувачами, наче перший-ліпший турист, удаючи зацікавлення геть безглуздими темами, як-от способами стриження овець чи рецептом приготування вудженини. Віскосянам подобалося думати, що всякого приїжджого приємно вражає їхній здоровий і природний триб життя, тож вони все товкли й товкли – безперестанку й дедалі багатослівніше – свої незмінні теревені про те, як добре живеться у відриві від сучасної цивілізації, хоча кожен із них у глибині серця прагнув бути десь далеко-далеко звідси, поміж автівок, що забруднюють повітря, та у кварталах, де небезпечно ходити, просто через те, що в очах селюків великі міста мають невідпорну притягальну силу.

Однак щоразу, коли з’являвся новий приїжджий, вони на словах – і тільки на словах – вихвалялися своїм життям у втраченому раю, переконуючи себе самих, яке це чудо – народитися тут, і геть-чисто забуваючи про те, що дотепер жоден із готельних пожильців не виявив бажання все покинути й переселитися до Віскоса.

Вечір минав у жвавій бесіді, за винятком того моменту, коли чужинець зробив одну геть недоречну заввагу:

– Як добре ви тут умієте виховувати дітей. На відміну від інших місць, де я бував, уранці ніколи не чути їхнього крику.

На секунду запала ніякова мовчанка – адже дітей у Віскосі не було, – аж хтось додумався запитати, як йому сподобалася щойно спожита страва місцевої кухні, й розмова поточилася далі нормальним трибом, раз у раз повертаючись до теми принад сільського життя та вад великого міста.

Із бігом часу Шанталь робилася дедалі неспокійнішою, боячись, що він попросить розповісти про їхню зустріч у лісі. Та чужинець в її бік навіть і не позирав, а слово до неї промовив тільки раз, коли замовив – і оплатив готівкою – по напою для всіх присутніх.

Після того як відвідувачі розійшлися, а чужинець повернувся до свого номера, вона закурила цигарку, витягнуту з кимось забутої на столі пачки, й сказала власниці готелика, що поприбирає аж уранці, бо почувається геть замореною по майже безсонній ночі. Власниця погодилася, Шанталь прихопила свою куртку й вийшла на холодне нічне повітря.

До її помешкання було заледве дві хвилини ходу; на дощ, що мочив їй обличчя, вона не звертала уваги, а подумки намагалася переконати себе, що все це просто божевільна вигадка, шибеницький гумор, за допомогою якого цей чужинець сподівався привернути її увагу до власної особи.

Тоді вона згадала про золото, яке бачила на власні очі.

А може, то й не золото. Однак вона була занадто стомлена, щоб міркувати, й, зайшовши до своєї кімнати, одразу ж скинула з себе одяг і пірнула під теплі укривала.

На другу ніч Шанталь зіткнулася з рівночасною присутністю Добра та Зла. Вона занурилася була в глибокий сон без якихось мар, але прокинулася, коли навіть година ще не минула. Надворі стояла цілковита тиша, ані вітер не колихав металевих жалюзі, ані нічні тварини не видавали жодних звуків – нічого-нічогісінько не служило знаком того, що вона й надалі перебуває у світі живих.

Вона підійшла до вікна й визирнула на безлюдну вулицю: там мжичило й тільки кволе світло готельної вивіски ледь-ледь осявало мряку, через що село мало ще понуріший вигляд, ніж зазвичай. Вона добре знала цю тишу забитого села, яка зовсім не пов’язана зі спокоєм і тихомир’ям, а просто означає, що говорити нема про що.

Її погляд поблукав у бік гір; їх не було видно, бо хмари стояли дуже низько, але вона пам’ятала, що десь там лежить закопаний у землю золотий зливок. Чи радше жовтий предмет, схожий формою на цеглинку, що його там залишив один чужинець. Він показав був їй це місце точнісінько, мало не благаючи, щоб вона викопала цей метал і забрала його собі.

Вона повернулася в ліжко, почала перевертатися з боку на бік, ще раз встала й пішла до лазнички, оглянула в дзеркалі своє голе тіло й занепокоїлася, що воно невдовзі втратить привабливість, знову лягла. Пожалкувала, що не прихопила з собою пачку цигарок, забуту на столі, – але її власник напевно по неї ще прийде, а давати приводи для недовіри вона не хотіла. Такі вже у Віскосі заведенції: напівпорожня пачка цигарок комусь належить, відірваний ґудзик від куртки слід зберігати, поки хтось не прийде й не запитає про нього, решту треба видавати до останнього грошика, а рахунок заокруглювати не вільно. Проклятуща місцина, де все є передбачуваним, усталеним, певним.

Відчувши, що заснути не вдасться, вона спробувала знову помолитися й подумати про свою бабусю, але думкою прикипіла до образочка в пам’яті: розрита ямка, брудний від землі метал, обламана гілляка в її руці, наче костур прочанки, готової рушити в дорогу. Кілька разів вона була задрімала, але щоразу прокидалася, й усе той самий образочок ніяк не виходив їй із голови.

Тільки-но за вікном з’явилися перші ознаки досвітку, вона одяглася й вийшла.

Хоча в селі, де вона жила, люди мають звичку вставати разом зі світанком, час на те ще не прийшов. Вона рушила порожньою вулицею, раз у раз оглядаючись, аби впевнитися, що чужинець за нею не стежить, але в імлі можна було щось побачити хіба на відстані лічених метрів. Коли-не-коли вона зупинялася, прислухаючись до можливих кроків позаду, – та чула тільки, як б’ється, неначе молот, її власне серце.

Вона запроторилася в лісові зарості, дійшла до роздвоєної кам’яної брили, – яка її завжди бентежила, бо здавалося, що тільки й чекай з миті на мить, коли вона завалиться, – підібрала той самий дрючок, який кинула там напередодні, узялася рити в тому самому місці, на яке вказав був чужинець, полізла рукою в ямку й витягла звідти зливок, формою схожий на цеглинку. Її увагу привернула до себе тривала мертва тиша посеред лісу, наче стороння присутність наганяла острах на звірів і не давала шелестіти листю.

Її здивувало, що метал у її руках важить аж стільки. Вона обтерла його, помітила кілька вибитих у ньому клейм, два штампи й разочок цифр, спробувала їх розібрати, але не подужала.

Скільки це могло бути в грошах? Напевно це визначити було важко, але – як сказав був чужинець – цього мало б вистачити, щоб не перейматися питаннями заробітку до кінця її днів. Вона тримала в руках свою мрію, те, чого завжди жадала, а тепер – дивом дивним – мала перед собою. То була нагода звільнитися від незмінної одноманітности віскоських днів і ночей, від нескінченних походів до готелика, де вона працювала від самісінького свого повноліття, від щорічних приїздів друзів і подруг із далеких країв, куди їхні родини їх вислали на навчання та заради кар’єри, від уже звичних відсутностей без числа й ліку, від приїжджих чоловіків-обіцяльників, що забиралися геть наступного дня, навіть не сказавши «до побачення», від усіх прощань і непрощань, до яких вона вже звикла. Тепер вона переживала отуточки, в лісі, вирішальну мить у своєму житті.

Життя завжди було до неї дуже несправедливим: народжена безбатченком, вона одразу ж осиротіла, бо мати її померла від пологів, через що на ній самій немовби тяжів тягар вини; бабуся-селянка, з фаху проста швачка, мусила тиснути гріш до гроша, щоб онука принаймні навчилася читати й писати. Шанталь залюбки мріяла: вона сподівалася, що зможе подолати перешкоди, вийти заміж, знайти роботу у великому місті, привернути до себе увагу шукача талантів, який приїде на короткий відпочинок у цей закутень світу, зробити театральну кар’єру, написати книжку, що стане бестселером, почути крики фотографів із проханням зупинитися на хвильку, простувати в житті червоними доріжками.

Чекала вона день за днем. Щовечора міг з’явитися справжній поціновувач на таку, як вона. Кожен чоловік у її ліжку втілював надію на втечу наступного ж ранку, щоб ніколи більше не бачити цих трьох вулиць, кам’яниць на них, сланцевих дахів, церковки з прилеглим до неї цвинтарем, готелика з його місцевими натуральними продуктами, на вироблення яких потрібні місяці, а продаються вони за таку ж саму ціну, як і промислові.

Якось їй у голові промайнула думка, що кельти, давні мешканці цього краю, сховали тут безцінний скарб, який вона врешті-решт знайде. Далебі, з усіх її мрій то була найбезглуздіша й найнеймовірніша.

І ось вона стоїть із золотим зливком у руках, ось він, той скарб, у який вона ніколи не вірила, ось воно, звільнення назавжди.

Тут-таки вона переполошилася: єдина фортунна мить у її житті могла сьогодні ж і проминути. А ну ж, як чужинець передумає? А ну ж, як він постановить рушити на пошуки іншого села, де нагодиться жінка, ладна без зайвих вагань допомогти йому в здійсненні задуманого? Чому б їй не підвестися, не повернутися до свого помешкання, не позгрібати до валізи свої вбогенькі манатки та й не податися собі притьмом геть?

Вона уявила, як іде додолу вузьким укосом і потім сідає на попутку, а тим часом чужинець виходить на свою ранкову прогулянку та з’ясовує, що його золото вкрадено. Вона доїде до найближчого містечка, а він повернеться до готелика й зателефонує в поліцію.

Шанталь подякує водієві за те, що її підвіз, і зразу ж піде до каси автовокзалу, щоб купити квиток до якогось далекого місця призначення; у цю мить до неї підійдуть два поліцаї й люб’язно попросять відкрити валізу. Коли вони побачать, що всередині, їхня люб’язність зникне, наче корова язиком злизала; вона – саме та жінка, яку вони шукали, бо три години тому надійшла заява про крадіжку.

У відділку Шанталь муситиме вибирати між двома лініями поведінки: або визнати правду, в яку ніхто не повірить, або просто сказати, що побачила свіжоперекопану землю, вирішила поритися в ній і натрапила на золото. Трапилося колись, що один шукач скарбів – який ганявся й за кельтською старовиною по сховках – з нею переспав. Він їй розповів тоді, що закони в країні з цього приводу чітко кажуть: усе знайдене по праву належить йому, хоча він має обов’язок реєструвати в котрійсь там конторі певні предмети, що мають історичну цінність. А цей золотий зливок не мав жодної історичної цінности, він був новий, із позначками, клеймами та вибитими цифрами.

Поліція опитає заявника. Той не матиме змоги довести, що вона зайшла до його кімнати й украла його майно. То буде його слово проти її, але він, слід гадати, виявиться дужчим, скористається зі своїх зв’язків із впливовими особами й у підсумку візьме гору. Однак Шанталь вимагатиме, щоб поліція провела експертизу зливка, і тоді підтвердиться, що вона казала правду, бо на металі знайдуть сліди ґрунту.

Тим часом уся ця історія дійде до Віскоса, мешканці якого, заздрісні й завидущі, почнуть ширити підозри навколо дівчини, про яку, за їхніми словами, не раз і не два розповідано, що вона спить із деякими пожильцями; тож крадіжка могла статися, поки він спав.

Вона врешті виставить себе на посміховище: золотий зливок сконфіскують на час судового розгляду спору, хтось підвезе її автівкою назад до Віскоса, зганьблену, спаплюжену й наражену на поговори, що їм кінця не буде навіть іще й по тому, як вимре теперішнє покоління. Згодом вона дізнається, що судові позови ніколи нікуди не ведуть, а адвокати коштують задорого, як на її статки, тож насамкінець доведеться махнути на цю справу рукою.

Кінцевий підсумок: без золота, але з неславою.

Був і інший варіант: чужинець не брехав. Якщо Шанталь забере собі золото й завіється світ за очі, то чи не стане це для села порятунком від куди більшого лиха?

Та все ж, навіть іще перед виходом з дому та прохідкою в гори вона знала, що не спроможеться на такий крок. І чому саме тієї миті, коли вона мала нагоду цілковито змінити власне життя, її охопив такий страх? Хіба вона, зрештою, не спала з нелюбими їй чоловіками, хіба не піддобрювалася понад усяку міру до відвідувачів, щоб отримати щедрі чайові? Хіба їй не траплялося брехати? Хіба вона не заздрила колишнім друзям, які тепер з’являлися в селі лише на гостину до родини під різдвяні свята та новий рік?

Вона щосили вчепилася в золото, підвелася, відчула свою слабкість і розпач, поклала зливок назад у ямку й засипала землею. Вона не була на це здатна, і пояснювалося це не її чесністю чи нечесністю, а внутрішнім страхом. Вона щойно здала собі справу з того, що на заваді здійсненню чиїхось мрій стоять дві речі: усвідомлення їх неможливости та – з раптовим поворотом колеса долі – їх неочікуваний перехід до розряду можливого. Тоді-бо з’являється страх перед дорогою, що веде не знати куди, перед життям, що несе з собою невідомі виклики, перед можливістю зникнення назавжди всього того, до чого ми звикли.

Люди прагнуть усе поміняти, й водночас їм хочеться, щоб усе лишалося по-старому. Шанталь до пуття не могла збагнути причин, але з нею тепер відбувалося саме це. Може, вона вже занадто зрослася з Віскосом, примирилася зі своєю поразкою, і будь-який шанс поборотися за перемогу став для неї заважким тягарем.

Вона була певна, що чужинцеві вже терпець уривається через її мовчанку, і незабаром – чи не того самого дня – він своїм рішенням постановить використати когось іншого замість неї. Але вона була занадто легкодуха, щоб перебороти власну планиду.

Руки, у яких побувало золото, тепер мали орудувати віником, губкою та ганчіркою. Шанталь повернулася спиною до скарбу й рушила назад до села, де власниця готелика вже чекала на неї, трохи роздратована, – було ж бо обіцяно прибрати приміщення ще до того, як прокинеться один-єдиний готельний пожилець.

Побоювалася Шанталь дарма – чужинець не вирушив кудись інде. Увечері вона побачила його в генделику: ще невідпорніший звабник, ніж перед тим, він розповідав історії, не конче цілком правдиві, але брані ним, принаймні в його уяві, дуже близько до серця. Їхні погляди знову зустрілися тільки в ситуації формальній, коли він підійшов розплатитися за напої, якими частував завсідників.

Шанталь почувалася знесиленою. Їй хотілося, щоб усі порозходилися якнайраніше, але чужинець був в особливо гарному гуморі, й кінця не було видно його розповідям, що їх слухано з увагою, зацікавленням та особливою огидною шанобливістю, а точніше сказати – упокоренням, притаманним селянству перед усіма приїжджими з великих міст, бо вважається, що то люди освіченіші, уміліші, розумніші, сучасніші.

«Яка дурість, – думалося їй. – Вони не годні збагнути власної ваги в суспільстві. Їм і невтямки, що кожного разу, коли хтось підносить до рота виделку, в будь-якому куточку світу, це відбувається тільки завдяки таким людям, як оці віскоські селяни, що працюють від зорі до зорі, зрошують землю потом зі своїх струджених тіл і з несвітською терплячістю дбають про худобу. Вони потрібніші для світу, ніж усі оті городяни з великих міст, та попри це поводяться – й почуваються, – як істоти нижчі, затуркані, негодящі».

Однак чужинець мав охоту похизуватися своїм знавецтвом, вартим більшого, ніж усе, що робив кожен із зібраних у барі людей. Він показав пальцем на картину в рамці, що висіла на стіні:

– Знаєте, що це таке? Одна з найславетніших картин у світі: тайна вечеря Ісуса з його учнями, пензля Леонардо да Вінчі.

– Та, мабуть, не така вже й славетна, – відказала власниця готелика. – Коштувала вона зовсім дешево.

– Це ж тільки репродукція, а справжній стінопис прикрашає одну церкву дуже далеко звідси. Але про цю картину існує легенда, не знаю, чи ви хочете її почути.

Усі кивнули, й Шанталі знову зробилося соромно за те, що вона тут мусить слухати хвалька, який чваниться своїм непотрібним знанням, аби тільки виставити себе розумнішим за інших.

«Задумавши цю картину, Леонардо да Вінчі зіткнувся з великою завадою: він-бо мусив намалювати Добро в образі Ісуса та Зло в образі Юди, приятеля, що вирішує під час вечері зрадити його. Роботу довелося перервати посередині, доки не знайдуться досконалі натурники.

Одного дня, слухаючи хоральний спів, він угледів в одному з юнаків досконалий образ Христа. Він завів його до своєї майстерні й відтворив його риси на шкіцах та начерках.

Минули три роки. “Тайна вечеря” була майже викінчена, – але да Вінчі ще не зустрів бездоганного натурника, з якого малювати Юду. Кардинал, відповідальний за церкву, почав на нього тиснути, вимагаючи домалювати стінопис якнайшвидше.

По багатоденних пошуках маляреві навернувся на очі якийсь рано постарілий молодик, що лежав, обідраний і п’яний, у риштаку. На превелику силу маляреві помічники перетягли того до церкви, бо часу на малювання шкіців уже не залишалося.

Жебрак не розумів гаразд, куди його принесли й що з ним відбувається; помічники підтримували його на ногах, поки да Вінчі переносив на стіну риси безбожжя, гріха та бездушшя, так чітко закарбовані на цьому обличчі.

Коли він закінчив роботу, жебрак, уже трохи протверезілий, розплющив очі й побачив перед собою картину. Відтак промовив голосом, у якому зачудовання змішалося зі смутком.

– А я цю картину раніше вже бачив!

– Коли ж би це? – запитав його здивований да Вінчі.

– Три роки тому, ще перед тим, як утратив усе, що мав. Тоді я співав у хорі, жив життям, сповненим мрій, і мистець запросив мене посидіти натурником для образу Ісуса».

Чужинець замовк на довшу хвильку. Його очі дивилися на пароха, який попивав своє пивце, але Шанталь знала, що його слова призначалися для неї.

– Інакше кажучи, у Добра і Зла однакове обличчя; усе залежить тільки від того, коли саме та чи та людина перестрінеться з ними на життєвому шляху.

Він підвівся на ноги, перепросив, пояснив, що відчуває втому, і піднявся до свого номера. Решта відвідувачів розплатилися й поволі розбрелися, зупинивши перед виходом погляд на дешевій репродукції славетної картини та кожен питаючи себе, коли ж саме в перебігу життя йому випало було зазнати доторку янгола або диявола. Хоча ніхто цього з іншими не обговорював, усі дійшли висновку, що у Віскосі таке якщо й траплялося, то хіба ще до того, як Агаб завів мир у цій околиці; що ж до часів теперішніх, то кожен новий день нічим не відрізняється від попереднього, та й по всьому.

* * *

Геть знесилена, автоматично виконуючи свою роботу, Шанталь усвідомлювала, що тільки вона одна має про це інакшу думку, бо відчула була на своєму обличчі тендітний дотик голубливої й важкої руки Зла. «У Добра і Зла однакове обличчя; все залежить тільки від того, коли саме та чи та людина перестрінеться з ними на життєвому шляху». Сказано гарно, може, воно й правда; але ось тепер їй треба лише виспатися, і більше нічого.

Як наслідок, вона неправильно видала решту одному з відвідувачів, що траплялося з нею хіба винятково; вибачитися вона вибачилася, але вини за це на себе не покладала. Незворушно й поштиво вона дочекалася, доки парох і війт – а саме вони зазвичай затримувалися найдовше – вийдуть із приміщення. Замкнула касу, зібрала свої речі, накинула на себе дебелу дешеву куртку й попрямувала додому, як те робила вже не один рік.

І от третьої ночі вона зіткнулася з присутністю Зла. Прийшло Зло у вигляді непоборної втоми та страшенної гарячки, від чого вона впала в стан напівпритомности, але заснути не могла, – тоді як знадвору долинало неугавне вовче виття. Були миті, коли вона мала певність, що марить, бо їй увижалося, що звір проник у її кімнату й звертається до неї незрозумілою їй мовою. На хвильку опритомнівши було, вона вирішила підвестися, піти до церкви й попросити, щоб парох викликав лікаря, адже вона хвора, дуже хвора; та коли вона спробувала здійснити цей свій намір, ноги її не послухалися й вона здала собі справу з того, що йти не подужає.

Якщо ж піде, то до церкви не дійде.

Якщо ж дійде до церкви, то муситиме чекати, поки парох прокинеться, одягнеться та відчинить двері, а тим часом на холоді її гарячка як стій зросте, уб’є її на місці, без жалю, перед дверима споруди, яку заведено вважати святим місцем.

«Принаймні не треба буде доправляти мене на цвинтар, бо я вже коло нього й буду».

Промаривши цілу ніч, Шанталь почала відчувати, що гарячка попускає, – щойно ранкове світло почало заходити до кімнати. Коли сили до неї повернулися й вона спробувала заснути, почулися добре знайомі автомобільні гудки: отже, до Віскоса вже привезено хліб і прийшов час варити собі ранкову каву.

Ніхто не змушував її виходити на вулицю по хліб; вона сама керувала собою й могла залишатися в ліжку донесхочу, бо працювати починала аж надвечір. Але в ній зайшла якась зміна; їй потрібен був зв’язок із довколишнім світом, доки вона не з’їхала з глузду остаточно. Вона прагнула зустрічі з людьми, які тим часом сходилися до зеленого фургончика, віддавали свої монети й отримували навзамін випічку, втішені з того, що почався новий день і в них є що робити та що їсти.

Вона підійшла до гурту, привіталася з усіма й почула у відповідь: «Якась ти наче змарніла на вигляд», – або ж: «З тобою нічого не трапилося?» Усі – люб’язні, товариські, повсякчас ладні допомогти, простосерді й безхитрі у своїй душевній щедрості; її ж душа, навпаки, угризалася в безнастанних пориваннях до мрій, пригод, страху та влади. Вона охоче поділилася б із ким-небудь своєю таємницею, та якби бодай хтось один про це провідав, упродовж ранку вістка розійшлася б по всьому селу, а отже, краще було подякувати за турботу про її здоров’я й далі робити своє, поки в голові не роз’ясниться хоч трохи.

– Нічого особливого. Цілу ніч вив вовк і не давав мені спати.

– А я не чула вовчого виття, – сказала власниця готелика, що й собі прийшла купити хліба.

– Уже багато місяців вовки в цій околиці не виють, – підтвердила її слова жіночка, що готувала консервацію, продавану в крамничці при генделику. – Мабуть, мисливці їх усіх винищили, а це для нас дуже погано, бо саме заради вовків, звірів рідкісних, сюди з’їжджаються охочі постріляти. Вони аж дуріють за цим задаремним змаганням: хто вполює звіра, якого найтяжче вистежити.

– Не треба розповідати перед пекарем, що в цій околиці більше нема вовків, – стиха проказала Шанталина працедавиця. – Коли про це дізнаються, до Віскоса можуть зовсім перестати приїжджати.

– Але ж я чула вовка.

– Хіба сіромана, – докинула своє слово війтиха, яка недолюблювала Шанталь, але була досить вихована, щоб не виставляти напоказ свої почуття.

Власниця готелю обурилася:

– Ніяких сіроманів не буває. То був звичайнісінький вовк, тепер уже, мабуть, мертвий.

Та війтиха не складала зброї.

– Чи буває, чи не буває, а ми всі знаємо, що жоден вовк тут уночі не вив. Ця дівчина працює у вас понад приписаний час; їй, мабуть, усі сили вийшли, а через те й учувається всяке.

Шанталь далі не втручалася в їхню суперечку; вона взяла свій хліб і відійшла.

«Задаремне змагання», – пригадалися їй слова жіночки, що готувала консервацію на продаж. Саме так вони дивляться на життя: задаремне змагання. Вона мало не оголосила тут-таки чужинцеву пропозицію – щоб побачити, чи цей задоволений з себе дрібнодухий люд утягнеться в змагання таки ж незадаремне: десять золотих зливків за простий злочин, який забезпечить майбутнє їхнім дітям і онукам, повернення втраченої величі Віскоса, з вовками чи без.

Але вона себе опанувала. У цю мить вона поклала собі все розказати того самого вечора, але за присутности всіх, у генделику, аби потім ніхто не міг сказати, що не чув або не второпав. Можливо, вони гуртом накинуться на чужинця й віддадуть його в руки поліції, а вона тоді дістане нагоду безперешкодно забрати свій золотий зливок як відплату за прислугу, зроблену громаді. А можливо, вони просто їй не повірять, і тоді чужинець полишить їхнє село з переконанням, що вони всі – люди добрі, хоча то й неправда.

Вони всі – люди темні, простодушні, покірні. Вони всі не вірять у те, що виходить поза межі їхніх узвичаєних уявлень про життя. Вони всі бояться Бога. Усі – як і вона сама – занадто легкодухі, щоб перебороти власну планиду, коли настає слушна мить. Та коли говорити про щиру добрість, то її немає – ані на землі легкодухих людей, ані так само на небі, у домівці Бога Всемогутнього, який роздає страждання грішним і праведним без розбору, лише заради того, щоб ми впродовж усього нашого життя благали його збавити нас від Зла.