Читать книгу Рукопис, знайдений в Аккрі - Пауло Коельйо - Страница 2

Передмова й привітання

У грудні 1945 року двоє братів, які шукали місце для відпочинку, знайшли в печері, в місцевості Верхнього Єгипту, яка називається Гамра Дом, поховальну урну, напхом напхану папірусами. Замість віддати знайдене місцевій владі – так вимагав закон – вони вирішили продавати папіруси один по одному на ринку стародавніх речей, уникаючи в такий спосіб привертати до себе увагу уряду. Мати хлопчиків, боячись впливу «негативних енергій», спалила кілька щойно знайдених папірусів.

Наступного року з причин, не зафіксованих історією, брати посварилися. Пояснивши цей факт «негативними енергіями», мати передала знайдені рукописи одному священикові, який продав один із них Коптському музею в Каїрі. Там пергамени здобули назву, яку зберігають до сьогодні: рукописи з Наґ-Гаммаді (посилання на місто, найближче до печер, де їх було знайдено). Один з експертів музею, релігійний історик Жан Дорес зрозумів, що йому до рук потрапив важливий матеріал, й уперше опублікував його в 1948 році.

Інші пергамени почали з’являтися на чорному ринку. Незабаром єгипетський уряд усвідомив важливість відкриття тих рукописів і спробував перешкодити тому, щоб їх вивозили з країни. Після революції 1952 року більшу частину матеріалу передали Коптському музею в Каїрі й оголосили їх національним набутком. Лише один текст уникнув арешту й потрапив до бельгійського антиквара. Було кілька марних спроб продати його у Нью-Йорк і Париж, аж поки в 1951 році його придбав Інститут Карла Юнґа. Після смерті знаменитого психоаналітика пергамен, тепер відомий під назвою Кодекс Юнґа, повернувся до Каїра. Сьогодні тут зібрано близько тисячі сторінок і фрагментів із рукописів, знайдених біля Наґ-Гаммаді.

* * *

Папіруси, про які йдеться, – це грецькі переклади творів, написаних між кінцем першого сторіччя християнської ери й 180 роком після Різдва Христового, тобто нашої ери. Вони складають корпус текстів, також відомих під назвою «апокрифічні євангелії», позаяк відсутні в тій Біблії, яку ми сьогодні знаємо.

Чому ж так?

170 року після Різдва Христового єпископи зібралися, щоб визначити, які тексти входять до Нового Заповіту[1]. Критерій вибору був простий: включали до Нового Заповіту все те, що могло бути використане в боротьбі з єресями і доктринальними відмінностями, які побутували в ту епоху. Були обрані тогочасні Євангелії й усі матеріали, що відповідали головній ідеї, яку тоді вважали основою християнства. За ухваленим єпископами рішенням до Нового Заповіту увійшли книги, вказані у каноні Мураторі. Інші книги, як і знайдені в Наґ-Гаммаді, не бралися до уваги – серед них можна назвати тексти, авторство яких приписують жінці (наприклад, Євангелія Марії Магдалини), й ті, де Ісус добре усвідомлював свою божественну місію або помирав не такою жорстокою і болісною смертю.

* * *

У 1974 році англійський археолог сер Волтер Вілкінсон знайшов поблизу Наґ-Гаммаді ще один рукопис, цього разу написаний трьома мовами: арабською, гебрейською і латиною. Знаючи правила, які захищали знахідки, зроблені в тому регіоні, він передав свій текст у відділ античних експонатів Каїрського музею. Незабаром йому надійшла звідти відповідь: існувало щонайменше 155 примірників цього документа, які ходили по світу (троє з них належали музею), і всі вони були практично однакові. Завдяки радіовуглецевому датуванню, яке допомагає визначити вік органічних матеріалів, встановили, що пергамен був відносно недавній – написаний приблизно 1307 року християнської ери. Неважко було також визначити, що він походив із міста Аккра, розташованого за межами Єгипту. Тому не існувало жодних перешкод для вивезення його з країни, й сер Вілкінсон здобув письмовий дозвіл від єгипетського уряду (датований 23 листопада 1974 року) забрати його до Великобританії.

* * *

Я познайомився із сином сера Волтера Вілкінсона на Різдво 1982 року в місті Портмадоґ, у Велсі. Пам’ятаю, він тоді згадав про рукопис, знайдений його батьком, але ніхто з нас не надав тому великого значення. Ми підтримували сердечні взаємини впродовж усіх цих років, і я мав нагоду зустрітися з ним щонайменше двічі, коли відвідував ту країну в авторських турах.

30 листопада 2011 року я одержав від нього копію тексту, про який він згадував під час нашої першої зустрічі. У цій книжці я намагаюся ознайомити з ним своїх читачів.

* * *

Мені дуже хотілось би почати свою розповідь такими словами:

«Тепер, коли я перебуваю в кінці життя, хочу залишити для всіх тих, котрі прийдуть після мене, усе те, чого я навчився, коли топтав поверхню землі. Сподіваюся, це буде їм корисним».

* * *

Але, на жаль, так я написати не можу. Мені ледве виповнився двадцять один рік, маю батьків, що подарували мені любов та освіту, і жінку, яку кохаю і яка кохає мене, – але життя вирішило розлучити нас завтра, коли кожен із нас муситиме податися в світ у пошуках свого шляху, своєї долі або свого способу дивитись у вічі смерті.

Для нашої родини сьогодні день 14 липня 1099 року. Для родини Якова, мого друга дитинства, з яким я розважався на вулицях Єрусалима, ми перебуваємо в році 4859 – він дуже любить нагадувати, що юдейська релігія давніша, ніж моя. Для шановного Ібн аль-Асира, який усе своє життя вивчав історію, що тепер наближається до кінця, незабаром має завершитися 492 рік. Ми живемо за різними календарями, по-різному поклоняємося Богові, але в усьому іншому наше спільне життя було приємним і дружнім.

Тиждень тому наші командири об’єдналися: військо франків набагато численніше й краще споряджене, аніж наше. Усім було надано вибір: покинути місто або битися на смерть, бо немає підстав сумніватися, що ми зазнаємо поразки. Більшість жителів Єрусалима вирішили залишитися в місті.

Мусульмани в цю мить зібралися в мечеті Аль-Акса, юдеї обрали Міхраб Дауд, щоб скликати туди своїх солдатів, а християни, розсіяні в багатьох кварталах, дістали доручення захищати південну частину міста.

Зовні за мурами ми вже могли бачити дерев’яні штурмові башти, виготовлені з розібраних навмисно для цього кораблів. Спостерігаючи за рухом ворожого війська, ми дійшли висновку, що завтра вранці воно піде на приступ – проливаючи кров в ім’я папи, «визволяючи» місто «за бажанням Бога».

Цього вечора на майданчику, де тисячу років тому римський прокуратор Понтій Пілат віддав Ісуса в руки натовпу, щоб його розп’яли на хресті, гурт чоловіків і жінок усякого віку зібрався для зустрічі з греком, якого тут усі називали Копта.

Той Копта – дивний суб’єкт. Він покинув рідне місто Афіни ще юнаком і подався в мандри у пошуках пригод і грошей. Він постукав у браму нашого міста, майже мертвий від голоду. Тут його прийняли добре, мало-помалу він відмовився від думки продовжувати свої мандри й облаштувався тут.

Він знайшов собі роботу у взуттєвій майстерні й – за прикладом Ібн аль-Асира – записував для майбутнього все те, що він бачив і чув. Він не приєднався до жодної з релігійних практик, і ніхто не намагався навертати його до своєї віри. Для нього ми не перебували ані в 1099 році, ані в 4859‑му, а тим більше в 492‑му. Якщо Копта в щось і вірує, то лише в нинішній момент і в те, що він називає Мойрою – невідомим Богом, Божественною Енергією, яка відповідає за єдиний закон, що його не можна переступити, бо в такому разі світ зникне.

Священнослужителі трьох релігій, як і Копта, облаштувалися в Єрусалимі. Жоден із правителів міста не з’явився, поки тривала розмова: вони були заклопотані останніми приготуваннями до битви, яку ми вважали абсолютно марною.

– Багато століть тому на цьому майдані чоловіка засудили на смерть, – так говорив грек. – На вулиці, яка завертає праворуч і якою він ішов до місця страти, йому зустрівся гурт жінок. Коли він побачив, що вони плачуть, то сказав: «Не оплакуйте мене, оплакуйте Єрусалим». Він провістив те, що відбувається тепер. Починаючи від завтрашнього дня те, що було гармонією, перетвориться на безлад. Замість радощів і веселості прийде скорбота. Те, що було миром, відступить перед війною, яка сягне в таке далеке майбутнє, що не буде підстав навіть мріяти про її швидкий кінець.

Ніхто не сказав нічого, бо ніхто з нас точно не знав, що саме тут відбувається. Може, доведеться нам послухати ще одну проповідь про нападників, які називають себе «хрестоносцями»?

Копта трохи повтішався збентеженням, яке опанувало нас. І після досить тривалої мовчанки вирішив дати пояснення:

– Вони можуть зруйнувати місто, але не можуть покінчити з усім тим, чого воно нас навчило. Тому треба, щоб це знання уникло тієї самої долі, яка спостигне наші мури, будинки й вулиці. Але що ми називаємо знанням? – Позаяк ніхто йому не відповів, він провадив: – Це не абсолютна істина про життя й смерть, а те, що нам допомагає жити й давати раду викликам життя повсякденного. Це не ерудиція, якої навчають нас книги і яка слугує лише для того, щоб сприяти марним дискусіям про те, що відбулося або відбудеться, а мудрість, яка живе в серцях чоловіків і жінок доброї волі.

Копта сказав:

– Я належу до ерудитів, і, хоч я прожив усі ці роки, досліджуючи стародавні речі та події, класифікуючи об’єкти, записуючи дати й сперечаючись про політику, я не знаю точно, що вам сказати. Але в цю мить я прошу Божественну Енергію, щоб вона очистила моє серце. Ви звернетеся до мене із запитаннями, і я вам на них відповім. У Стародавній Греції саме так учителі навчалися: коли їхні учні запитували про те, про що вони ніколи раніше не думали, вони мусили відповідати.

– А що нам робити з відповідями? – запитав хтось.

– Хтось із вас нехай запише те, що я скажу. Інші нехай просто запам’ятають мої слова. Але найважливіше – щоб сьогодні вночі ви розійшлися по всіх чотирьох сторонах світу, поширюючи те, що від мене почули. У такий спосіб душа Єрусалима буде збережена. Й одного дня ми зможемо відбудувати його не тільки як місто, а як і те місце, де мудрість знову збереться докупи й де запанує мир.

– Ми всі знаємо, що нас чекає завтра, – сказав інший чоловік. – Тож чи не краще підготуватися до битви, а не базікати про мир і про те, як його зберегти?

Копта подивився на релігійних очільників, які перебували з ним поруч, а тоді обернувся до натовпу.

– Ніхто не знає, що підготувало для нас завтра, бо для кожного дня існує своє лихо й своє добро. Але ставлячи свої запитання, забудьте про військо, яке підступає до наших мурів, і про страх, що панує всередині. Наше завдання не в тому, щоб повідомити тим, котрі успадкують землю, що саме сталося сьогодні, – про це подбає історія. Натомість поговорімо про наше повсякденне життя, про труднощі, які ми мусимо долати. Тільки це цікавитиме майбутнє, бо я не вірю, що багато чого зміниться в найближчі тисячу років.

* * *

І тоді мій сусід Яків попрохав:

– Розкажи нам про поразку.

* * *

Чи може листок, який падає з дерева взимку, почувати, що він зазнав поразки від холоду?

Якби листок запитав про це дерево, воно йому відповіло б: «Таким є цикл життя. Хоч ти й думаєш, що помер, але насправді ти існуєш і далі в мені. Завдяки тобі я зберігаю життя, бо маю можливість дихати. Завдяки тобі я відчуваю, що мене люблять, бо маю змогу подарувати затінок стомленому подорожньому. Твій сік існує в моєму сокові, ми одне й те саме».

Чи може чоловік, який протягом багатьох років готувався зійти на найвищу у світі гору, почувати, що він зазнав поразки, коли він наближається до цієї гори й бачить, що на ній вирує буря? Чоловік каже горі: «Ти не любиш мене тепер, але погода зміниться й одного дня я зможу зійти на твою вершину. А поки що чекай на мене, бо я прийду».

Чи може юнак, який зазнав невдачі у своєму першому коханні, стверджувати, що кохання не існує? Такий юнак каже самому собі: «Я ще зустріну дівчину, спроможну зрозуміти мої почуття. І буду щасливим до кінця своїх днів».

У циклі природи не існують ані перемога, ані поразка: існує рух.

Зима бореться за своє панування, але в остаточному підсумку мусить прийняти перемогу весни, яка дарує квіти й веселощі.

Літо прагне розтягти свої гарячі дні назавжди, бо воно переконане, що спека дарує користь землі. Але зрештою погоджується на прихід осені, яка дозволить землі відпочити.

Газель їсть траву й дозволяє, щоб лев її зжер. Тут йдеться не про те, хто сильніший, а про те, в який спосіб Бог впорядковує цикл смерті й воскресіння.

І в цьому циклі немає ані переможців, ані тих, хто програв, є тільки етапи, які необхідно пройти. Коли серце людського створіння це розуміє, воно стає вільним. Воно приймає без протестів важкі моменти життя й не дає себе одурити хвилинам слави.

Обидва етапи проминуть. Один прийде на зміну іншому. І цикл триватиме, поки ми звільнимося від тіла й зустрінемося з Божественною Енергією.

Тому, коли борець виходить на арену, – він виходить туди за власним бажанням, бо незбагненна доля виводить його туди, бо його дух знаходить радість у битві, яку він хоче розпочати. Він зберігає гідність і честь, він може програти битву, але ніколи не зазнає поразки, бо його душа залишиться неушкодженою.

І не слід нікого звинувачувати за те, що з ним відбувається. Якщо ти закохався вперше й твої почуття відкинуто, це не має вбити твою спроможність кохати. Те, що можна сказати про кохання, можна сказати й про війну.

Програш битви чи втрата всього, чим, на нашу думку, ми володіємо, дає нам хвилини смутку. Та коли вони минають, ми відкриваємо в собі невідому силу, яка існує в кожному з нас, силу, що нас дивує й підвищує повагу до себе.

Ми дивимося навкруг себе й кажемо собі: «Я вижив». І ці слова дарують нам радість.

Лише ті, хто не здогадується про цю силу в собі, кажуть: «Я програв». І їх опановує смуток.

Інші, навіть страждаючи від поразки й принижені тим, що розповідають про них переможці, дозволяють собі пролити кілька сліз, але ніколи не відчувають жалю до себе. Вони знають тільки те, що їхня боротьба урвалася, й у цю мить вони перебувають у невигідному становищі.

Вони дослухаються до биття свого серця. Помічають, що їх опанувала напруга. Що вони відчувають страх. Переглядають своє життя й відкривають, що, попри жах, який їх опанував, віра й далі запалює їхню душу й штовхає їх уперед.

Вони намагаються з’ясувати, де помилилися й де мали слушність. Користуються тією миттю, коли впали, щоб відпочити, залікувати рани, обміркувати нові стратегії й краще екіпіруватися.

І настає день, коли нова битва стукає в їхні двері. Страх триває, але їм треба діяти, бо інакше вони ніколи не зможуть підвестися з землі. Вони встають й ідуть назустріч супротивникові, пригадуючи страждання, які пережили і які не хочуть пережити більш ніколи.

Колишня поразка зобов’язує їх перемогти тепер, адже вони не хочуть витерпіти той самий біль.

І якщо перемога не прийде цього разу, то вона прийде наступного. А якщо не прийде наступного, то прийде згодом. Найгірше – впасти й залишитися притиснутим до землі.

Лише той, хто справді зазнав поразки, відмовляється від подальшої боротьби. Усі інші здобувають перемогу.

І настане день, коли важкі хвилини стануть лише історіями, які ви з гордістю розповідатимете тим, хто захоче їх слухати. Й усі слухатимуть їх із повагою й довідаються про три важливі речі:

Слід навчитися терпіння, щоб дочекатися слушної хвилини для дій.

Навчитися мудрості, щоб не пропустити найближчу нагоду.

Навчитися пишатися своїми шрамами.

Шрами – це медалі, вигравіювані залізом і вогнем на тілі, й вони вселяють вашим ворогам страх, бо показують, що особа, яка стоїть перед ними, має великий досвід у битвах. Нерідко це заохочує їх шукати діалогу й уникати конфлікту.

Шрами говорять гучніше, аніж лезо меча, яке їх спричинило.

* * *

– Розкажи про тих, хто зазнав поразки, – попросив один купець, коли помітив, що Копта перестав говорити.

* * *

І грек відповів:

– Ті, хто зазнав поразки – це не ті, хто зазнав краху.

Поразка примушує нас програти одну битву або одну війну. Крах відбирає в нас можливість воювати.

Поразка настає, коли нам не щастить здобути те, що нам до вподоби. Крах не дозволяє нам мріяти. Його девіз: «Нічого не бажай, і ти ніколи не страждатимеш».

Поразка закінчується, коли ми розпочинаємо нову битву. Крах не має кінця: це вибір життя.

Поразка призначається для тих, хто, хоч і зі страхом, живе з душевним піднесенням і вірою.

Поразка призначається для відважних. Лише їм даровано честь втрачати і радість здобувати.

Я тут не для того, аби переконати вас, що поразка становить частину життя; це ми всі знаємо. Лише ті, хто зазнав поразки, спроможні кохати. Бо саме в царині кохання ми провадимо наші перші битви – й зазвичай програємо.

Я тут для того, аби сказати, що існують люди, які ніколи не зазнають поразки.

Це ті, хто ніколи не брав участі в боротьбі.

Їм щастило уникати шрамів, принижень, почуття безпорадності й тих моментів, коли воїни сумніваються в існуванні Бога.

Ці люди можуть сказати з гордістю: «Я ніколи не програв жодної битви». Проте вони не можуть і сказати: «Я виграв битву».

Але це їх не цікавить. Вони живуть у світі, де вірять, що їх ніхто ніколи не зачепить, де не зважають на несправедливість і страждання, де почувають себе в безпеці, бо їм немає потреби воювати з тими, хто ризикує вийти за власні межі.

Вони ніколи не чули слова «прощавай». І вони ніколи не кажуть: «Ось я й повернувся. Обійми мене з радістю людини, що мене втратила, а тепер знову мене віднайшла».

Ті, хто ніколи не знав поразки, здаються веселими й почувають себе кращими за всіх, володарями істини, за яку вони ніколи навіть пальцем не ворухнули. Вони завжди перебувають біля сильнішого. Вони схожі на гієн, які годуються лише рештками від трапези левів.

Вони навчають своїх дітей: «Ніколи не втручайтеся в конфлікти, бо ви завжди будете в програші. Зберігайте свої сумніви при собі, й ви ніколи не матимете проблем. Якщо хтось на вас нападе, не вважайте себе скривдженими й не намагайтеся відбити напад. Є інші речі, яким ми мусимо віддавати свою увагу».

У нічній тиші вони подумки беруть участь у власних битвах: нереалізовані сновидіння і кривди – хоч вони вдають, ніби не помічають їх; напади боягузтва, які їм щастить приховувати від усіх, але тільки не від самих себе; і любов, що перетинає їхню дорогу з блиском в очах, любов, призначена їм самим Богом, але яку вони не мають мужності прийняти.

І вони собі обіцяють: «Завтра все буде інакше».

Проте завтра настає й перед ними постає запитання, яке їх паралізує: «А що як я вчиню помилку?»

І вони нічого не роблять.

Такі вони є, ті, хто ніколи не був переможений. Їм ніколи не судилося й перемагати в цьому житті.

* * *

– Розкажи нам про самотність, – попросила дівчина, яка мала одружитися із сином чи не найбагатших людей у місті, але тепер їй довелося відмовитися від свого наміру.

* * *

І Копта відповів:

– Без самотності Любов не залишиться надовго біля тебе.

Бо Любов теж потребує відпочинку, аби мати час мандрувати в небі й виражати себе в інших формах.

Без самотності жодна рослина чи тварина не виживе, жодний ґрунт не даватиме врожаю протягом тривалого часу, жодна дитина не зможе навчитися жити, жоден митець не зможе віддаватися творчості, жодна праця не виконуватиметься й не перетворюватиметься.

Самотність – не відсутність Любові, а її доповнення.

Самотність – не відсутність товариства, а ті хвилини, коли наша душа вільна розмовляти з нами й допомагати нам вирішувати важливі проблеми життя.

Проте хай будуть благословенні ті, хто не знає самотності. Хто не боїться власного товариства, хто не впадає у розпач, марно шукаючи чогось, чим би він міг зайнятися, розважитися або потішити себе.

Бо той, хто ніколи не залишається сам-один, не знає себе самого.

А хто не знає себе самого, той боїться порожнечі.

Але порожнечі не існує. Велетенський світ ховається в нашій душі, чекаючи, коли його відкриють. Він перебуває там, зберігаючи недоторканою свою силу, проте він такий невідомий і такий могутній, що ми боїмося визнати його існування.

Бо факт відкриття, хто ми такі, примусить нас визнати, що ми можемо піти значно далі, ніж ми звикли перебувати. І це нас лякає. Ліпше так не ризикувати, позаяк ми завжди зможемо сказати: «Я не зробив того, що мусив зробити, бо мені не дозволили».

Так зручніше. Так безпечніше. Але водночас це означає відмову від власного життя.

Існують ті, хто воліє прожити життя, кажучи: «Я не мав нагоди!»

Тому з кожним днем такі люди провалюються все глибше в колодязь власних обмежень, і настане мить, коли вони не матимуть сил, щоб вибратися з нього й повернутися до світла, яке світить крізь отвір над їхніми головами.

І хай будуть благословенні ті, хто каже: «Я не маю мужності».

Бо вони розуміють, що провина не в інших. Бо рано чи пізно вони віднайдуть віру, необхідну для того, щоб кинути виклик самотності та її таємницям.

* * *

А для тих, хто не дозволяє самотності себе залякати й кому вона відкриває свої таємниці, усе має зовсім інший смак.

У самотності вони відкриють любов, яка може прийти непомітно. У самотності вони зрозуміють і стануть шанувати любов, яка їх покинула.

У самотності вони зможуть вирішити, чи є сенс просити, щоб вона повернулася, чи ліпше погодитися на те, щоб обоє обрали для себе новий шлях.

У самотності вони навчаться розуміти, що сказане «ні» не завжди означає відсутність великодушності, а сказане «так» не обов’язково свідчить про шляхетну доброту.

І ті, хто перебуває в цю мить наодинці з собою, ніколи не дозволять, щоб їх налякали слова демона, який каже: «Ви втрачаєте час».

Або ще брутальніші слова найголовнішого демона: «Ви не потрібні нікому».

Божественна Енергія слухає нас, коли ми розмовляємо з іншими, але вона також слухає нас, коли ми нічого не кажемо, перебуваємо в мовчанці, прийнявши самотність як благословення.

У цю мить її світло осяває все, що перебуває навколо нас і дозволяє нам побачити, наскільки ми потрібні, наскільки наша присутність на землі допомагає їй у її роботі.

І коли ми досягаємо цієї гармонії, то здобуваємо більше, ніж просимо.

* * *

А тим, хто почуває себе пригніченим самотністю, треба нагадати: у найважливіші моменти нашого життя ми завжди почуваємо себе самотніми.

Щось подібне відбувається з дитиною, яка виходить із лона жінки; незалежно від того, скільки людей оточують її при народженні, лише від неї залежить остаточне рішення увійти в життя.

Те саме відбувається з художником, коли він створює картину: щоб його праця справді дарувала добро, йому треба бути спокійним і слухати лише мову янголів.

Так само одного дня ми зустрічаємося зі смертю, нашою Небажаною Гостею: ми самотні в найважливішу і в найстрашнішу хвилину нашого існування.

Отже, якщо Любов – стан божественний, то самотність – стан людський. Й обидва співіснують без конфліктів у тих, котрі розуміють чудо життя.

* * *

Хлопець, якому наказали втікати від нападників, роздер на собі одяг і сказав:

– Моє місто вважає мене неспроможним битися. З мене немає користі.

* * *

І Копта йому відповів:

– Деякі люди кажуть: «Я неспроможний домогтися любові інших». Але любов, на яку немає відповіді, завжди зберігає надію, що одного дня її приймуть.

Інші люди пишуть у своїх щоденниках: «Мій геній не визнають, мій талант не цінують, мої мрії ніхто не шанує». Але навіть для таких існує надія, що ситуація зміниться після тривалої боротьби.

Інші протягом дня стукають у всі двері, повідомляючи: «Я безробітний». Але вони знають, що їм треба мати лише терпіння й одного дня якісь із дверей відчиняться.

* * *

Але існують такі, хто щоранку прокидається з тяжким серцем. Вони не шукають ані любові, ані визнання, ані роботи.

Вони кажуть самі собі: «З мене немає користі. Я живу тому, що мені треба вижити, але ніхто, абсолютно ніхто не цікавиться тим, що я роблю».

Сонце сяє надворі, родина зібралася навколо нього, він намагається вдавати веселість, бо в очах інших він має все, про що мріяв. Але він переконаний, що всі можуть обійтися без нього. Чи тому, що він надто юний і бачить, що старші мають інші інтереси, чи тому, що він надто старий і вважає, що молодших не цікавлять ані його слова, ані його дії.

Поет пише кілька рядків і кидає їх у сміття, думаючи: «Це не цікавить нікого».

Службовець приходить на роботу, й усе, що він робить, – це повторює те, що він робив учора. Він вірить, що в той день, коли його звільнять зі служби, ніхто не помітить його відсутності.

Дівчина шиє для себе сукню, докладаючи великих зусиль і ретельно обробляючи кожну деталь, а коли вона приходить на свято, то розуміє, що погляди людей їй кажуть: її вбрання ані краще, ані гірше за одяг інших дівчат, воно одне з мільйонів вбрань у всіх місцевостях світу, де саме в цю хвилину відбуваються схожі свята – одні у великих замках, інші в маленьких селах, де всі знають одне одного й можуть поговорити про те, як одягнена та чи та дівчина.

Менше за все говорять про свій власний одяг, на який ніхто не звернув уваги. Він не був гарним, не був і поганим, був лише ще одним одягом.

Марно порівнювати його, марно обговорювати.

Наймолодші усвідомлюють, що світ наповнений грандіозними проблемами, які вони мріють розв’язати, але їхньою опінією ніхто не цікавиться. «Ви ще не знаєте, у чому полягає реальність світу, – кажуть їм. – Треба послухати старших, вони краще знають, що треба робити».

Старші здобувають досвід і набувають зрілості, знайомляться із труднощами й суперечностями життя, та коли виникає потреба когось навчити, то ніхто не хоче їх слухати. «Світ змінився, – чують вони. – Треба стежити за прогресом і слухати молодших».

Відчуття марноти не шанує вік і не просить дозволу, воно руйнує душу, знай повторюючи: «Ніхто тобою не цікавиться, ти – ніщо, планета не потребує твоєї присутності».

У розпачливій спробі надати сенсу своєму життю багато людей звертаються до релігії, адже боротьба в ім’я релігії завжди, як здається, виправдовує щось велике, вона може перетворити світ. «Ми працюємо на Бога», – кажуть вони собі.

І перетворюються на людей, відданих Богові. Потім – на шанувальників Євангелії. Потім – на фанатиків.

Вони не розуміють, що релігію було створено, аби поєднати містерії з поклонінням, а не для того, щоб пригнічувати й навертати інших. Для того, щоб чудо Бога запровадити в життя.

Сьогодні вночі я оплакуватиму тебе, о Єрусалиме, бо таке розуміння Божественної Єдності зникне в найближчу тисячу років.

Запитайте в польової квітки: «Чи почуваєш ти себе непотрібною, бо все, що ти робиш, є повторенням того, що роблять інші подібні квітки?»

І вона відповість: «Я гарна, й краса в собі – мій резон жити».

Запитайте в річки: «Чи почуваєш ти себе непотрібною, бо все, що ти робиш, – це біг в одному напрямку?»

І вона відповість: «Я не намагаюся бути потрібною; я намагаюся бути річкою».

Ніщо в цьому світі не є непотрібним із погляду Бога. Навіть листок, який відірвався від дерева, навіть волосина, що падає з голови, навіть комаха, яку вбили, бо вона надокучала. Усе має причину для існування.

Навіть ти, який щойно поставив собі це запитання. «Я нікому не потрібен», – це твоя власна відповідь, яку ти даєш собі самому.

Через короткий час вона тебе отруїть, і ти помреш ще за життя – хоч і далі ходитимеш, їстимеш, спатимеш і намагатимешся розважатися завжди, коли матимеш таку змогу.

Не намагайся бути корисним. Намагайся бути самим собою; цього досить і в цьому вся суть.

Не ходи ані швидше, ані повільніше, аніж ходить твоя душа. Бо саме вона за кожним кроком навчатиме тебе, в чому твоя корисність. Іноді це участь у великій битві, яка допоможе змінити хід історії. Але іноді це просто усмішка без причини особі, з якою ти випадково зустрівся на вулиці.