Читать книгу Одинадцять хвилин - Пауло Коельйо - Страница 4

Багато письменників світу від самого початку літератури писали про секс: від Єгипту до Греції і до Японії. Ця тема була однією з найголовніших. Але попри мільйони книжок, написаних про секс, ми досі нічого в ньому не тямимо, і я не сподіваюся, що «Одинадцять хвилин» відкриють щось нове в цьому потоці літератури; бо якщо ми хочемо досягти успіху в сексуальності, то він полягає лише в тому, щоб покласти край брехні, яка тримає в полоні нашу уяву. А це можливо тільки тоді, коли ми наважимося перейти до практики, наробити помилок, але сказати правду про те, що ми почували. Ми, чоловіки, не маємо мужності сказати жінці: покажи мені своє тіло. А жінка також нам не каже: вивчи, яка я є. Ми перебуваємо в полоні примітивного інстинкту виживання роду, ми відчуваємо псевдосвободу відверто говорити на цю тему за столом у ресторані, та, опинившись між чотирма стінами, перетворюємося на переляканих тварин, слабких, невпевнених у собі. Те, що мало би бути магічною хвилиною, перетворюється на акт провини, і ти завжди почуваєшся неспроможним виправдати сподівання інших. Ми забуваємо, що це одна з небагатьох ситуацій у житті, у якій слово «сподівання» має бути цілком усунуте. Протягом свого життя я переживав секс багатьма способами, різними й суперечливими; я народився в консервативну добу, коли цнота вважалась чи не найголовнішою чеснотою жінки. Я спостерігав за виникненням протизаплідної пігулки й антибіотиків, без яких була б неможлива сексуальна революція. Я бурхливо пережив добу хіпі, коли ми вдарилися в цілковиту протилежність і вільне кохання практикувалося на концертах рок-н-ролу. Зрештою я дожив до епохи напівконсервативної, напівліберальної, коли виникла нова хвороба, проти якої антибіотик не допомагає і коли ніхто не розуміє, куди він іде.

Тепер ми стали жити у світі еталонної поведінки: еталон краси, еталон якості, еталон розуму, еталон ефективності. Ми вважали, що існує модель для всього й, дотримуючись цієї моделі, ми живемо як належить. У такий спосіб ми встановили й «модель сексу», яка насправді складається із серії брехень: вагінальний оргазм, чоловічість понад усе, ліпше прикинутися вдоволеною, ніж розчарувати партнера. Прямим наслідком такої поведінки став той факт, що мільйони чоловіків і жінок почувалися розчарованими, нещасливими, винними.

Зазвичай до світу письменника входять роздуми над власним життям – і книжка про сексуальність стала пріоритетом для мене. Спочатку я думав написати про ідеальні взаємини між двома створіннями; я зробив кілька спроб і не мав успіху. Аж поки познайомився з повією, яка стала головним персонажем моєї книжки, й тоді зрозумів, чому мені не вдалася перша спроба: щоб розповісти про високий секс, необхідно почати від того пункту, де ми всі перебували: від страху, що все в нас не клеїться.

Книга «Одинадцять хвилин» не підручник або трактат про чоловіка й жінку, які стоять перед іще незнайомим світом сексуальних стосунків. Це аналіз моєї власної біографії, але без оцінювання пережитого. А я справді пережив багато, перш ніж зрозумів, що фізичне єднання двох тіл не є простою відповіддю на певні тілесні стимули або на інстинкт продовження роду. Насправді воно містить весь культурний тягар людини та людства.

Секс є однією з тих сфер життя, де брехня сприймається як щось цілком нормальне. Ми брешемо, аби дати втіху ближньому, не усвідомлюючи, що ця брехня може заразити – і заражає – усе, що є для нас надзвичайно важливим. Ми забуваємо, що тут виявляється духовна енергія, яку ми називаємо коханням. Це розуміння надзвичайно важко передати в практичних термінах, але ми повинні спробувати. Тому треба насамперед зрозуміти, що духовна енергія складається з двох екстремальних почуттів, які не полишають нас протягом усього акту: розслаблення й напруги. Як гармонізувати ці два протилежні стани? Дуже просто: не боятися помилитись. Зі щирим почуттям шукаючи втіху, ми відчуваємо, що тіло напружується, як тятива лука, а мозок розслаблюється. Мозок не керує процесом, яким керує серце. А серце застосовує п’ять органів чуття, щоб поєднатися з партнером. Дотик, нюх, зір, слух, смак – усі поєднані, як у релігійному екстазі. Цікаво, що зазвичай у сексуальному екстазі люди використовують лише дотик і зір: діючи так, вони збіднюють повноту досвіду.

Якщо партнер віддається повністю, він ламає блокаду другого партнера, хоч би якою вона була сильною. Бо акт віддачі означає «я тобі довіряю». У цю мить до гри долучається справжня сексуальна енергія, і вона зосереджується не лише в тих зонах, які ми називаємо «ерогенними». Вона розтікається по всьому тілу, по кожній волосинці, по кожній точці на шкірі. Кожен міліметр тепер випромінює інше світло, яке сприймається іншим тілом і обмінюється з ним.

Коли це відбувається, ми ніби приєднуємося до предковічного ритуалу, який дає нам нагоду змінитися. Ритуал, хоч би яким він був, вимагає, щоб ви були готові до нового сприйняття світу. Саме наша воля допомагає нам відчути ритуал.

Хіба це складно? Набагато складніше кохатися, як ми кохаємося сьогодні, здійснюючи такий собі механічний акт, який створює напругу під час злягання й порожнечу наприкінці. Треба усвідомлювати, що коли двоє тіл зустрічаються, вони разом заходять на незнайому територію. Перетворити це на банальний досвід означає втратити чудо пригоди. Але нічого цього не можна навчитися з однієї книжки – вона насправді повідомляє лише про досвід або бачення автора. Займатися сексом насамперед означає пережити його парадокси, його індивідуальність, його бажання віддатися. Тому я й написав «Одинадцять хвилин»: чи можу я сказати на цьому етапі свого життя, у свої 55 років, чи мав я мужність навчитися всього того, чого хотіло навчити мене життя у сексуальних взаєминах?

Липень 2003 року Пауло Коельйо

«Одинадцять хвилин»

* * *

Була собі одна повія і звали її Марія.

Стривайте-но. «Була собі» – так зазвичай починаються казки‚ що їх оповідають дітям‚ але розповіді про повій призначаються лише для дорослих. Як можна починати книжку з такої очевидної суперечності? Та позаяк немає в нашому житті жодної миті‚ коли б ми не стояли однією ногою в казці про фей‚ а другою – над проваллям‚ то я все ж таки почну свою розповідь саме так:

Була собі одна повія і звали її Марія.

Як і всі повії‚ вона народилася невинною та цнотливою і‚ поки була ще зовсім юна‚ мріяла зустріти чоловіка‚ який би ощасливив її життя (багатого‚ доброго‚ розумного)‚ одружитися з ним (у сукні нареченої)‚ народити двох синів (що стануть знаменитими‚ коли виростуть)‚ жити в гарному домі (з видом на море). Її батько був мандрівним торговцем‚ мати – швачкою‚ її місто в одній із глухих провінцій Бразилії заледве мало один кінотеатр‚ один банк‚ і тому Марія не переставала мріяти про той день‚ коли несподівано з’явиться її зачарований принц‚ здобуде її серце‚ і вони разом вирушать завойовувати світ.

А що її зачарований принц усе не з’являвся‚ то їй лишалося тільки мріяти.

Уперше вона закохалася в одинадцять років‚ коли пішки чимчикувала від свого дому до місцевої початкової школи. Уже в перший день занять вона відкрила‚ що долає цей шлях не сама-одна – поруч із нею простував хлопчисько‚ який жив по сусідству й мав уроки в ті самі години‚ що й вона. Ці двоє ніколи не обмінялися жодним словом‚ але Марія почала помічати‚ що найбільшу приємність протягом дня їй давали ті хвилини‚ коли вона йшла по запилюженій вулиці під спекотним сонцем‚ що висіло над самою головою‚ долаючи спрагу‚ втому й докладаючи всіх зусиль‚ щоб не відстати від хлопчака‚ який простував дуже швидко.

Так тривало кілька місяців. Марія‚ що ненавиділа навчання й не мала у своєму житті іншої розваги‚ крім телевізора‚ не знаходила собі місця‚ ніяк не могла дочекатися тієї хвилини‚ коли треба рушати до школи‚ й‚ на відміну від інших дівчаток свого віку‚ помирала від нудьги в суботу й неділю. А що час для дітей збігає набагато повільніше‚ ніж для дорослих‚ то вона дуже мучилася‚ дні здавалися їй немовірно довгими‚ адже вони виділяли їй лише по десять хвилин на її любов і тисячі годин на те‚ щоб про неї думати‚ щоб уявляти собі‚ як було б добре‚ коли б вони поговорили.

І ось нарешті сталося.

Одного ранку хлопець підійшов до неї й попросив позичити йому олівця. Марія не відповіла нічого‚ вдала‚ ніби це несподіване звернення страшенно її розсердило‚ й прискорила ходу. Вона закам’яніла від жаху‚ коли побачила‚ що він прямує до неї‚ їй стало лячно на думку‚ що він здогадається‚ як палко вона його любить‚ як сподівається‚ що він теж її покохає‚ візьме її за руку‚ й удвох вони проминуть шкільні ворота й підуть до самого кінця вулиці‚ а там – як казали люди – починається велике місто‚ де живуть герої з романів та артисти‚ де багато машин і багато кінотеатрів і де їх чекає безліч чудових розваг.

Протягом решти дня вона так і не змогла зосередитися на уроках‚ вона страждала від своєї безглуздої поведінки‚ але водночас відчувала полегкість‚ бо знала тепер‚ що хлопець також звернув на неї увагу‚ адже олівець вочевидь був тільки приводом для того‚ щоб розпочати розмову‚ бо коли він до неї наблизився‚ вона помітила ручку‚ яка стриміла в нього з кишені. Тож вона вирішила дочекатися наступного разу і протягом цієї ночі – а також ночей‚ що прийшли після неї‚ – обмірковувала‚ як вона йому тепер відповість‚ прагнучи знайти ту відповідь‚ що стане початком чудової пригоди‚ якій не буде кінця.

Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох‚ іноді Марія йшла на кілька кроків попереду‚ стискаючи олівець у правій руці‚ а іноді трохи відставала‚ щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю‚ – проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова‚ й вона мусила задовольнитися тим‚ що любила його й мовчки страждала аж до кінця навчального року.

Протягом вакацій‚ які тривали нескінченно‚ іноді вона прокидалася вранці з залитими кров’ю ногами й думала‚ що скоро помре, тому вирішила залишити для хлопця листа‚ аби він знав‚ що був великим коханням її життя‚ й плекала намір забитись у глухий сертан[1]‚ щоб там її пожерли дикі звірі‚ які наганяли моторошного жаху на місцевих селян: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не завдала б великого горя її батькам‚ адже бідняки завжди зберігають надію‚ попри всі нещастя‚ які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі‚ думаючи‚ що її викрала якась багата бездітна родина‚ й можливо‚ одного дня у майбутньому вона повернеться вельможною багатою дамою – тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя не зможе про неї забути‚ щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те‚ що жодного разу не озвався до неї.

Вона так і не написала того листа‚ бо одного дня мати увійшла до кімнати‚ побачила кров на простирадлі‚ усміхнулася й сказала:

– То ти вже стала дівкою‚ дочко моя.

Вона захотіла знати‚ який зв’язок між тим‚ що вона стала дівкою і кров’ю‚ яка витікала з неї‚ але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це‚ а тільки підтвердила‚ що то цілком нормальне явище і що віднині їй щомісяця доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії‚ згорнутий у формі кукурудзяного качана‚ яка всотуватиме кров. Марія запитала‚ чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою‚ аби кров не капала їм на штани‚ й довідалася‚ що таке буває лише з жінками.

Марія стала дорікати Богові‚ але зрештою призвичаїлася до цієї щомісячної кровотечі. Проте вона ніяк не могла звикнути до відсутності хлопця і знову й знову дорікала собі за свою дурну поведінку‚ коли кинулася навтіки від того‚ кого найбільше жадала. За день до початку занять у школі‚ вона пішла до єдиної в їхньому місті церкви й заприсяглася перед образом святого Антонія‚ що візьме ініціативу на себе й сама першою заговорить до хлопця.

Наступного дня вона нарядилася‚ як могла‚ у сукню‚ пошиту їй матір’ю саме для цієї оказії‚ і вийшла з дому‚ дякуючи Богові за те‚ що вакації нарешті закінчилися. Але хлопець не з’явився. Минув цілий тиждень‚ сповнений гіркою мукою, аж поки вона довідалася від подруг‚ що його вже немає в місті.

– Поїхав кудись далеко‚ – сказала котрась.

У ту мить Марія зрозуміла‚ що певні речі втрачаються назавжди. Вона також зрозуміла‚ що існує місце‚ яке називають «далеко»‚ що світ широкий‚ а її містечко – маленьке і що цікаві люди рано чи пізно кудись від’їжджають. Їй теж хотілося кудись виїхати‚ але вона була ще дуже юна. І все ж таки‚ дивлячись на запилюжені вулиці містечка‚ в якому жила‚ вона твердо постановила‚ що одного дня вирушить у далекий світ слідом за хлопцем. Кожної з наступних дев’яти п’ятниць‚ згідно зі звичаями своєї віри‚ вона брала причастя й просила Діву Марію‚ щоб та допомогла їй вибратися звідси.

Протягом якогось часу вона страждала‚ марно намагаючись знайти сліди хлопця‚ але ніхто не знав‚ куди подалися його батьки. А тим часом світ почав здаватися Марії занадто великим‚ на кохання вона стала дивитись як на щось занадто небезпечне‚ а на Діву Марію – як на святу‚ що жила десь на далекому небі й анітрохи не зважала на смертних‚ які зверталися до неї зі своїми проханнями.

* * *

Минули три роки‚ Марія здобула у школі певні відомості з географії та математики‚ стала дивитись телесеріали‚ прочитала‚ знову ж таки в школі‚ свої перші еротичні журнали і почала вести щоденник‚ де розповідала про своє одноманітне життя і про бажання близько познайомитися з тим‚ про що довідувалася від учителів на уроках‚ – побачити океан‚ сніг‚ чоловіків у тюрбанах‚ елегантних‚ прикрашених коштовностями жінок. Та позаяк нестерпно жити нездійсненними бажаннями‚ – а надто коли твоя мати швачка‚ а батька ніколи не буває вдома‚ – вона швидко зрозуміла‚ що їй варто перейматися насамперед тим‚ що відбувається навкруг неї. Вона стала більше приділяти уваги навчанню‚ щоб домогтися успіхів у житті‚ й водночас шукала того‚ із ким могла б поділитися своїми авантюрними мріями. Коли їй виповнилося п’ятнадцять‚ вона закохалася в хлопця‚ із яким познайомилася в ході на Страсному Тижні.

Вона не повторила помилки‚ якої припустилася колись у дитинстві: вони потоваришували – розмовляли‚ ходили разом у кіно й на всілякі свята. Вона також відзначила‚ що як і раніш кохання для неї скоріш мало зв’язок із відсутністю‚ аніж із присутністю особи: вона жила відчуттям того‚ що їй бракує хлопця‚ годинами уявляла собі‚ про що вона розмовлятиме з ним під час наступної зустрічі‚ й згадувала кожну секунду з того часу‚ коли вони були разом‚ намагаючись зрозуміти‚ що вона зробила правильно‚ а що – ні. Їй подобалося дивитись на себе як на дівчину вже досвідчену‚ дівчину‚ яка пережила і втратила велику пристрасть‚ дівчину‚ що знала‚ якого болю це завдає‚ – і тепер вона була сповнена рішучості всіма силами боротися за цього хлопця‚ за те‚ щоб одружитися з ним‚ за те‚ щоб він став чоловіком її життя‚ від якого вона народила б дітей і з яким вони жили б у будинку біля моря. Вона розповіла про це матері‚ й та сказала:

– Тобі ще рано думати про це‚ дочко.

– Але ж ви‚ мамо‚ одружилися з моїм батьком‚ коли вам було лиш шістнадцять.

Мати не захотіла пояснювати дочці‚ що її одруження стало наслідком несподіваної вагітності‚ тож послалася на добре відомий аргумент «часи тепер інші» й закрила цю тему.

Наступного дня вони пішли прогулятися в поле за містом. Трохи поговорили‚ і Марія запитала‚ чи не має він бажання вирушити в далеку подорож‚ але‚ замість відповісти‚ він схопив її в обійми і вліпив їй поцілунок.

Перший поцілунок у її житті! Скільки вона мріяла про цю мить! І краєвид навколо був саме для такого випадку – в небі літали чаплі‚ сонце хилилося до заходу‚ сухий сертан вабив своєю особливою агресивною красою‚ десь удалині лунала музика. Марія спершу вдала‚ ніби чинить опір‚ але потім обняла хлопця й кілька разів повторила те‚ що так часто бачила в кіно‚ у журналах і на телебаченні: міцно притисла губи до його губів‚ нахиляючи голову то в один бік‚ то в другий рухом напівритмічним‚ напівбезконтрольним. Відчула‚ що кілька разів язик хлопця доторкнувся до її зубів і пережила якесь надзвичайно солодке відчуття.

Але зненацька він перестав її цілувати.

– Тобі не подобається? – запитав.

Що вона мала йому відповісти? Що подобається? Звісно‚ подобається! Але жінка ніколи не має так себе показувати‚ а надто перед майбутнім чоловіком‚ інакше потім він усе життя думатиме‚ що вона надто легко на все погоджується. Тож вона визнала за краще просто промовчати.

Він знову її обняв‚ повторивши поцілунок‚ цього разу з меншим ентузіазмом. Потім відірвав свої уста від її губів‚ весь червоний‚ – і Марія зрозуміла‚ що припустилася якоїсь великої помилки‚ проте побоялася запитати‚ якої саме. Узяла його за руку‚ і вони пішли назад до міста‚ розмовляючи про щось інше‚ так мовби нічого й не сталося.

Того вечора‚ намагаючись якомога обережніше добирати слова‚ оскільки була переконана‚ що рано чи пізно хтось прочитає те‚ що вона написала‚ і не сумнівалася в тому‚ що сьогодні відбулося щось дуже важливе‚ вона занотувала у щоденнику:

Коли ми зустрічаємо когось і в когось закохуємося‚ то маємо таке враження‚ ніби весь світ радіє з нами; сьогодні я пережила щось подібне на заході сонця. А проте‚ коли ми припускаємося якоїсь помилки‚ усе летить шкереберть! І цьому не можуть зарадити ані чаплі в небі‚ ані далека музика‚ ані смак його уст. Як може так швидко зникнути краса‚ яка була з тобою лише кілька хвилин тому?

Життя біжить дуже швидко; воно здатне перекинути людину з неба в пекло за кілька секунд.

Другого дня вона говорила з подругами. Усі бачили‚ як вона вийшла на прогулянку за місто зі своїм майбутнім «коханим» – зрештою‚ недосить мати велике кохання‚ а треба ще й домогтися‚ аби всі знали‚ що ти особа‚ яку хтось палко жадає. Подруг змагала велика цікавість довідатися‚ що ж відбулося‚ і Марія‚ переповнена вчорашніми спогадами‚ сказала‚ що найсолодшу мить пережила тоді‚ коли язик торкнувся її зубів. Одна з дівчат захихотіла:

– А ти хіба не розтулила рота?

Зненацька вона все зрозуміла – запитання розчарувало її.

– А навіщо?

– Щоб він засунув туди язик.

– А яка різниця?

– Не знаю. Але цілуються саме так.

Приховане хихотіння‚ вдавана жалість у поглядах‚ мстиве торжество дівчат‚ у яких ще ніхто по-справжньому не закохувався. Марія вдала‚ ніби їй до цього байдужісінько‚ вона теж засміялася‚ хоча душа в неї плакала. Нишком вона посилала прокляття на адресу кіно‚ яке навчило її заплющувати очі‚ обіймати партнера за шию‚ відхиляти обличчя трохи ліворуч‚ трохи праворуч‚ але яке ніколи не показувало найістотнішого‚ найважливішого. Вигадавши досконале виправдання (я не хотіла відразу тобі поступитися‚ бо не була певна‚ а тепер зрозуміла‚ що ти чоловік усього мого життя), вона чекала наступної нагоди.

Але побачила хлопця лише через три дні‚ на якомусь святі в міському клубі‚ де він тримав за руку одну з її подруг – ту саму‚ котра розпитувала її поцілунок. Марія знову вдала‚ ніби їй байдужісінько‚ витримала до кінця вечора‚ розмовляючи з дівчатами про артистів та про інших хлопців їхнього міста‚ вдаючи‚ ніби не помічає співчутливих поглядів‚ які вряди-годи кидала на неї котрась. Та коли прийшла додому‚ то відчула‚ що її світ обвалюється‚ проплакала цілу ніч‚ страждала протягом восьми наступних місяців і дійшла висновку‚ що кохання створено не для неї‚ а вона не створена для кохання. Відтоді вона міркувала про те‚ чи не піти їй у монастир‚ присвятивши решту життя тій любові‚ яка не ранить серце й не залишає болючих відбитків‚ – любові до Ісуса. У школі розповідали про місіонерів‚ які вирушали до Африки‚ й вона подумала‚ що в цьому може знайти вихід зі свого життя‚ такого вбогого на живі почуття. Тож вона вже будувала плани‚ як пострижеться в черниці‚ навчилася надавати першу допомогу (адже‚ як розповідали її вчителі‚ в Африці помирає багато людей)‚ приділяла значно більше уваги урокам з релігії й уявляла себе такою собі святою новітніх часів‚ що рятує людські життя та досліджує тропічні хащі‚ де живуть тигри й леви.

Але в той самий рік‚ коли їй виповнилося п’ятнадцять‚ вона відкрила не лише те‚ що цілуватися треба з розтуленими губами або те‚ що кохання є здебільшого джерелом страждань. Вона відкрила й дещо інше‚ а саме: мастурбацію. Це сталося майже випадково‚ коли вона розважалася тим‚ що лоскотала пальцем у себе між ногами в чеканні‚ коли мати повернеться додому. Вона мала звичай робити це‚ коли була малою дівчинкою й у такий спосіб досягала дуже приємного відчуття‚ аж поки одного дня батько захопив її зненацька за цим заняттям і добряче налупцював‚ не пояснивши причину. Вона ніколи не забувала про ту прочуханку‚ зрозумівши‚ що не слід доторкатися до свого тіла на очах у інших; а що вона не могла робити цього ані на вулиці‚ ані у себе вдома‚ де не мала окремої кімнати‚ то незабаром те приємне відчуття забулося.

Аж поки настав той вечір‚ приблизно через півроку після її невдалого поцілунку. Мати десь затрималася‚ Марія не мала чого робити‚ батько щойно пішов із дому з якимсь приятелем‚ не знайшовши цікавої програми по телевізору‚ тож вона роздивлялася своє тіло‚ шукаючи небажані волосинки‚ які відразу ж вискубувала пінцетом. На превеликий подив вона виявила якусь дрібну горошинку там‚ де стулялися сороміцькі губи. Вона стала гратися нею і вже не могла зупинитися; відчуття‚ яке вона при цьому спізнала‚ робилося дедалі приємнішим‚ дедалі гострішим‚ і все її тіло – передусім та його частина‚ якої вона торкалася‚ – немов заклякло в неймовірній напрузі. Незабаром її опанувало майже райське блаженство‚ це відчуття ставало все потужнішим‚ вона помітила‚ що вже майже нічого не бачить і нічого не чує‚ усе навкруги стало жовтим‚ аж поки вона застогнала від невимовно гострої втіхи й пережила свій перший оргазм.

Оргазм! Яка насолода!

Це було так‚ ніби вона злетіла на небо‚ а тепер повільно спускалася звідти на парашуті. Усе її тіло зросилося потом‚ але вона почувала себе глибоко задоволеною‚ зреалізованою‚ сповненою сил. Так ось він який – секс! Яке чудо! Нічого спільного з порнографічними журналами та телевізійними передачами‚ де всі говорять про втіху‚ а пики в них скривлені‚ наче від болю. Нічого спільного з чоловіками‚ які втішаються тілом жінки‚ але зневажають її серце. Вона все може зробити сама-одна! Вона повторила це вдруге‚ уявляючи собі тепер‚ що до неї доторкається якийсь знаменитий актор і знову злетіла в рай і спустилася звідти на парашуті‚ ще більше сповнена сил та енергії. Коли вона почала втретє‚ прийшла мати.

Марія згадала про своє нове відкриття в розмові з подругами‚ цього разу не сказавши‚ що вперше пережила таке відчуття лише кілька годин тому. Усі вони – за винятком двох – знали‚ про що йдеться‚ але жодна не наважилася обговорювати цю тему. То була мить‚ коли Марія відчула себе революціонеркою‚ лідером групи‚ і‚ винайшовши абсурдну «гру в таємні зізнання»‚ запропонувала‚ щоб кожна з дівчат розповіла‚ який спосіб мастурбації вона вважає найкращим. Так вона довідалася про кілька різних прийомів‚ – таких‚ як наприклад‚ накриватися ковдрою посеред літа (бо‚ як сказала одна з дівчат‚ піт допомагає)‚ лоскотати одне місце гусячим пером (дівчина‚ що це робила‚ не знала‚ як те місце називається)‚ дозволити хлопцеві‚ щоб він так робив (Марія вважала це непотрібним)‚ спрямовувати туди струмінь води з біде (у себе вдома Марія біде не мала‚ та вирішила спробувати цей засіб‚ коли піде в гості до котроїсь зі своїх багатих подруг).

Хай там як‚ але по тому як Марія відкрила мастурбацію і після того як спробувала застосувати кілька прийомів‚ про які довідалася від подруг‚ у неї назавжди відпала охота стати черницею. Ці розваги дарували їй велику втіху‚ а в церкві навчали‚ що секс – найтяжчий з усіх гріхів. Від тих таки подруг вона почула чимало легенд на цю тему: нібито від мастурбації обличчя вкривається прищами‚ нібито вона може спричинитися до божевілля або вагітності. Свідомо наражаючи себе на всі ці небезпеки‚ Марія й далі дозволяла собі цю втіху принаймні раз на тиждень‚ здебільшого в середу‚ коли батько йшов із дому пограти в карти з друзями.

Водночас вона все більше втрачала впевненість у собі у своїх взаєминах із чоловіками – і її опановувало дедалі сильніше бажання податися кудись геть від того місця‚ де вона жила. Вона була закохалася втретє‚ учетверте‚ вона уже вміла цілуватися‚ сама обмацувала тіло свого хлопця й дозволяла йому обмацувати себе‚ коли нікого не було поруч‚ – але завжди в неї щось виходило не так‚ і взаємини уривалися в ту саму мить‚ коли вона нарешті переконувала себе в тому‚ що ось той чоловік‚ із яким їй судилося прожити життя. Минуло чимало часу‚ поки вона нарешті дійшла висновку‚ що чоловіки завдають жінкам лише біль‚ зневіру‚ страждання і відчуття того‚ що дні тягнуться нескінченно. Якось надвечір Марія прогулювалася в парку й побачила‚ як мати грається зі своїм дворічним сином‚ тож вирішила‚ що й далі може мріяти про чоловіка‚ дітей та будинок біля моря‚ але більше ніколи не стане закохуватися‚ бо кохання перепсовує все.

* * *

Отак минали роки ранньої юності Марії. Вона ставала все гарнішою завдяки своєму таємничому й сумному виразу обличчя‚ й до неї залицялося чимало хлопців. Вона ходила то з тим‚ то з тим‚ мріяла і страждала – попри дану самій собі обіцянку ніколи більше не закохуватися. Під час однієї з таких зустрічей вона втратила цноту‚ на лаві‚ за якоюсь машиною; вона та її кавалер обмацували одне одного з більшою пристрастю‚ ніж зазвичай‚ хлопець розпалився‚ й вона – бо їй уже набридло бути останньою невинною дівчиною серед подруг – дозволила йому проникнути в неї. На відміну від мастурбації‚ що підносила її на небо‚ після цих зносин залишився тільки біль та цівка крові‚ яка просочилася крізь спідницю. Вона не спізнала того магічного відчуття‚ яке опанувало її під час першого поцілунку‚ – у небі чаплі‚ призахідне сонце‚ музика… ні‚ і вона більш ніколи не хотіла навіть згадувати про це.

Вона кохалася з цим хлопцем іще кілька разів‚ бо налякала його‚ сказавши‚ що її батько спроможний убити‚ коли довідається‚ що його дочку зґвалтовано. Вона перетворила його на інструмент свого навчання‚ усіляко намагаючись зрозуміти‚ де ж ховається для жінки втіха статевих зносин із чоловіком.

Проте вона так цього й не зрозуміла; із мастурбацією було значно менше мороки‚ й це значно більше винагороджувало витрачені зусилля. Але всі журнали‚ всі програми телебачення‚ книжки, подруги – ГЕТЬ УСІ стверджували‚ що роль чоловіка є вельми важливою. Марія почала думати‚ що вона просто неспроможна розв’язати якусь вельми загадкову сексуальну проблему‚ тому приділяла ще більше уваги навчанню в школі й на якийсь час забула про ту чудесну і вбивчу річ‚ яку називають Коханням.

* * *

Зі щоденника Марії‚ коли їй було сімнадцять років

Моя мета – зрозуміти кохання. Я знаю‚ що жила повним життям‚ коли кохала‚ і знаю‚ що тепер усе‚ хоч би яким воно здавалося цікавим‚ анітрохи мене не хвилює й не збуджує.

Але кохання – це щось жахливе. Я бачила‚ як страждають мої подруги й не хочу‚ щоб таке трапилося зі мною. Ті‚ що раніше сміялися з мене та з моєї невинності‚ тепер допитуються‚ як мені вдається так добре приборкувати чоловіків. Я лише всміхаюся їм у відповідь і не кажу нічого‚ бо знаю‚ що ліки від цього є гіршими за біль. Я просто не дозволяю собі закохатися. Із кожним днем я все більше переконуюся в тому‚ що чоловіки – істоти слабкі‚ непостійні‚ ненадійні‚ дивні… Батьки декотрих із моїх подруг уже зверталися до мене з певними пропозиціями‚ але я всім відмовила. Раніш це мене шокувало‚ але тепер я дійшла висновку‚ що така поведінка є невід’ємною частиною чоловічої природи.

Моя мета – зрозуміти кохання, і хоча ті‚ кому довірила своє серце‚ завдали мені чимало страждань, я переконалася: ті‚ котрі хвилювали мою душу‚ не змогли розбудити моє тіло‚ а ті‚ котрі торкалися мого тіла‚ так і не розбудили моєї душі.

* * *

Марії виповнилося дев’ятнадцять‚ вона закінчила додаткові курси й пішла працювати в крамницю одягу‚ власник якої палко закохався в неї‚ але Марія на цьому етапі свого життя вже знала‚ як використати чоловіка‚ замість того щоб він використав її. Вона жодного разу не дозволила йому доторкнутись до себе‚ хоча постійно годувала його туманними обіцянками‚ знаючи‚ яку владу має її краса.

Влада краси: а як же тоді жити в цьому світі жінкам негарним? Марія мала кількох подруг‚ на яких ніхто не звертав уваги на жодному святі‚ до яких ніхто не підходив і не запитував: «Як твої справи?» Хоч би яким це здавалося неймовірним‚ ті дівчата набагато більше цінували крихти кохання‚ що їм діставалися‚ страждали мовчки‚ коли їх нехтували‚ й‚ думаючи про своє майбутнє‚ намагалися знайти в ньому якийсь інший інтерес‚ крім думок про те‚ як нарядитися й наквацюватися‚ щоб сподобатися комусь. Вони були більш незалежними‚ більш відданими самим собі‚ хоча – так принаймні думала Марія – світ мусив здаватися їм нестерпним.

Що ж до неї‚ то вона чудово усвідомлювала свою красу. Хоча вона майже завжди забувала про поради матері‚ принаймні одна з них ніколи не виходила в неї з голови: «Затям собі‚ дочко‚ краса не триває довго». Через те вона й далі підтримувала зі своїм патроном стосунки‚ які не були надто близькими‚ проте багато обіцяли‚ що спричинилося до значного підвищення її платні (вона не знала‚ доки їй вдаватиметься підтримувати в ньому надію‚ що одного дня він таки покладе її в ліжко‚ але поки ця надія в ньому жила‚ вона заробляла добре)‚ а крім того вона погоджувалася на понаднормову працю (бо хазяїнові зрештою хотілося мати її завжди поруч‚ мабуть‚ тому‚ що він боявся‚ аби вона не мала вільних вечорів‚ коли могла б зустріти велике кохання). Тож вона пропрацювала двадцять чотири місяці без перерви‚ маючи змогу давати щомісяця трохи грошей батькам‚ а крім того‚ нарешті здійснилася її заповітна мрія! Вона спромоглася зібрати достатню суму‚ щоб поїхати у відпустку на цілий тиждень у місто своїх мрій‚ у місто артистів‚ у місто‚ що було поштовою листівкою її країни‚ – у Ріо-де-Жанейро!

Хазяїн крамниці зголосився поїхати разом із нею й оплатити всі її витрати‚ але Марія збрехала‚ сказавши йому‚ що мати згодна відпустити її лише за умови‚ що вона ночуватиме в домі їхнього родича‚ який займається боротьбою джіу-джицу‚ адже вона хоче поїхати в одне з найнебезпечніших міст у світі.

– А крім того‚ – провадила вона‚ – ви‚ пане‚ не можете покинути крамницю без нагляду‚ не залишивши в ній жодної особи‚ якій би повністю довіряли.

– Не називай мене паном‚ – сказав він‚ і Марія помітила в його очах те‚ що вже не раз бачила, – вогонь пристрасті.

Це її здивувало‚ бо раніше вона думала‚ що цього чоловіка цікавить лише секс. А тим часом його погляд говорив протилежне: «Я можу дати тобі будинок‚ родину й трохи грошей для твоїх батьків». Подумавши про майбутнє‚ вона вирішила роздмухати цей вогонь.

Сказала‚ що їй дуже бракуватиме праці‚ яку вона так любить‚ бракуватиме людей‚ чиє товариство було для неї таким приємним (вона умисне не назвала нікого конкретно‚ надавши в такий спосіб своїм словам таємничості: може‚ кажучи «людей»‚ вона мала на увазі саме його?) і пообіцяла бути дуже обачною в тому‚ що стосується її гаманця та недоторканості. А правда була зовсім іншою: вона прагнула‚ щоб ніхто‚ абсолютно ніхто не став їй на перешкоді‚ адже вперше в житті вона матиме цілий тиждень абсолютної свободи. Їй би хотілося встигнути зробити там усе: викупатися в морі‚ погомоніти з незнайомими людьми‚ роздивитися вітрини крамниць‚ бути цілком доступною‚ коли б з’явився казковий принц і викрав її‚ забравши з собою назавжди.

– Та й зрештою‚ що таке один тиждень? – сказала вона зі звабливою усмішкою й спокусливо вигинаючись усім тілом‚ щоб ліпше приховати справжні почуття. – Тиждень минає швидко‚ й незабаром я повернуся до своїх обов’язків.

Патрон‚ прикро засмучений‚ ще трохи посперечався‚ але зрештою погодився відпустити її саму‚ бо на той час він уже плекав таємні плани просити її‚ щоб вона вийшла за нього заміж‚ як тільки повернеться‚ а тому не хотів бути надто доскіпливим і цим зіпсувати все.

Марія їхала дві доби автобусом‚ оселилася в готелі п’ятої категорії на Копакабані (О Копакабана! Який то пляж‚ яке небо!) і‚ навіть не розібравши валізи‚ схопила щойно куплений купальник-бікіні‚ натягла його на себе й побігла на пляж‚ хоча небо захмарилося. Вона подивилася на море й відчула страх‚ але зрештою увійшла у воду‚ помираючи від сорому за свій переляк.

Проте ніхто на пляжі навіть не помітив‚ що ця дівчина вперше зустрілася з океаном‚ із богинею Єманжа‚ із морськими течіями‚ із шумовинням хвиль та з африканським узбережжям на протилежному боці Атлантичного океану‚ де живуть леви. Коли вона вийшла з води‚ її відразу атакували жінка‚ що намагалася продати їй сандвічі домашнього виготовлення‚ вродливий негр‚ який запитав‚ чи вона вільна і чи можна запросити її кудись сьогодні ввечері‚ та якийсь чоловік‚ що не знав жодного слова по-португальському‚ але жваво жестикулював і запрошував її випити з ним кокосового соку.

Марія купила сандвіч‚ бо посоромилася сказати «ні»‚ але не стала розмовляти з двома незнайомцями. Та вже через кілька хвилин їй зробилося сумно: чому тепер‚ коли вона нарешті має змогу робити все‚ що їй заманеться‚ вона повелася зовсім не так‚ як їй би хотілося? Так і не знайшовши переконливого пояснення своїм діям‚ вона сіла почекати‚ поки сонце вигляне з-поза хмар‚ дивуючись власній хоробрості й не розуміючи‚ чому в розпал літа вода була такою холодною.

Тим часом незнайомець‚ що не знав португальської мови‚ підійшов до неї збоку з кокосом у руці. Задоволена‚ що може не розмовляти з ним‚ вона випила кокосового молока‚ всміхнулася‚ й він усміхнувся їй у відповідь. Протягом якогось часу тривало це вельми зручне спілкування‚ коли можна нічого не казати – усмішка тут‚ усмішка там‚ – але потім незнайомець дістав із кишені маленького словника в червоних палітурках і з сильним чужоземним акцентом промовив слово «красуня». Вона знову всміхнулася; звичайно ж‚ їй дуже хотілося б зустріти нарешті свого казкового принца‚ але він мав би розмовляти її мовою й бути трохи молодшим.

А тим часом її співрозмовник правив своє‚ гортаючи словника:

– Вечеряти сьогодні?

Потім додав:

– Свіса!

І завершив свій монолог словами‚ які дзвенять наче дзвони раю‚ хоч би якою мовою були сказані:

– Робота! Долар!

Марія ніколи не чула про ресторан «Свіса»‚ але невже все може статися так легко‚ невже мрії здійснюються так швидко? Ліпше поставитися до цієї пропозиції з недовірою: дуже вдячна за запрошення‚ проте не маю вільного часу й не збираюся купувати долари.

Незнайомець‚ що не зрозумів з її відповіді жодного слова‚ виявив розгубленість. Подарувавши кілька усмішок‚ він покинув її на кілька хвилин і відразу повернувся з перекладачем. З його допомогою він пояснив‚ що приїхав зі Швейцарії («Свіса» було назвою країни‚ а не ресторану) і що дуже хотів би повечеряти з нею‚ а потім запропонувати їй роботу. Перекладач‚ який назвався помічником чужоземця й охоронцем готелю‚ в якому той зупинився‚ додав від себе:

– На вашому місці я прийняв би його запрошення. Цей чоловік – дуже впливовий імпресаріо в галузі мистецтва‚ й він приїхав сюди шукати нові таланти для виступів у Європі. Якщо хочете‚ я познайомлю вас із жінками‚ які прийняли це запрошення‚ стали багатими‚ й сьогодні вони одружені‚ мають дітей‚ і проблеми безробіття їм не загрожують.

І додав‚ намагаючись приголомшити Марію своєю обізнаністю у сфері міжнародних реалій:

– Крім того‚ у Швейцарії виробляють чудовий шоколад та годинники.

Акторський досвід Марії обмежувався роллю продавчині води‚ яка виходила на сцену мовчки і мовчки звідти йшла‚ ролі‚ що її вона грала у виставі про муки Христові‚ яку завжди інсценізували на Страсному Тижні. Вона не спала дві доби‚ бо так і не змогла заснути в автобусі‚ а крім того була збуджена після купання в морі‚ стомлена від того‚ що з’їла надто багато сандвічів‚ – як домашніх‚ так і недомашніх‚ – і розгублена‚ бо ж не знала тут нікого‚ отож для неї було вельми важливо якнайскоріш зустріти тут якогось друга. Проте в ситуаціях‚ коли чоловік обіцяє геть усе‚ а потім не виконує жодної зі своїх обіцянок‚ їй уже доводилося бувати‚ тому вона могла відгадати заздалегідь‚ що балачка про актрис має на меті лише зацікавити її в чомусь такому‚ що їй – так принаймні вона вдавала – сподобатися не могло.

Але‚ з другого боку‚ вона була певна‚ що сама Свята Діва надає їй цей шанс‚ була переконана‚ що не повинна втратити жодної секунди з цього тижня так довго сподіваної відпустки‚ а побувати в шикарному ресторані для неї було дуже важливо‚ щоб потім розповідати про це‚ коли повернеться до рідного міста‚ й‚ виходячи з таких міркувань‚ Марія вирішила прийняти запрошення – за умови‚ що перекладач їх супроводжуватиме‚ бо вона вже почувала себе вкрай стомленою від усіх цих усмішок та прикидання‚ ніби зрозуміла все‚ що їй казав чужоземець.

Єдиною проблемою було те, що вона не мала пристойного вбрання. У таких інтимних речах жінка ніколи не зізнається (їй легше змиритися з тим‚ що чоловік її зраджує‚ аніж розповісти про стан свого гардеробу)‚ та позаяк вона не знала цих чоловіків і ніколи більше з ними не зустрінеться‚ то вирішила‚ що втрачати їй немає чого.

– Я щойно прибула з Північного Заходу‚ й у мене немає такого одягу‚ щоб піти в ресторан.

Чужоземець через перекладача‚ попросив її про це не турбуватись і запитав адресу її готелю. І вже пополудні їй принесли туди таку сукню‚ якої вона ніколи не бачила у своєму житті‚ а з нею пару туфель‚ що‚ мабуть‚ коштували стільки‚ скільки вона могла заробити за цілий рік.

Вона спізнала відчуття‚ що ось і починається для неї шлях‚ про який вона так палко мріяла у дитинстві та юності‚ прожитих у бразильському сертані разом із посухою‚ хлопцями без майбутнього‚ у добропорядному‚ але вбогому містечку‚ прожитих одноманітно й нецікаво. Вона стане принцесою! Якийсь незнайомий чоловік пропонує їй роботу‚ долари‚ неймовірно дорогі туфлі та сукню‚ принесену наче з казки про фею. Бракувало лише макіяжу‚ але продавчиня з крамниці‚ що обслуговувала її готель‚ із почуття солідарності‚ допомогла Марії підфарбуватися‚ не забувши перед цим остерегти її‚ що не всі чужоземці добрі‚ й не всі каріоки[2] нападають на людей.

Марія знехтувала це застереження‚ вдягла сукню‚ подаровану їй небом‚ кілька годин крутилася перед дзеркалом‚ картаючи себе за те‚ що не привезла бодай простенький фотоапарат‚ аби зафіксувати цю мить‚ аж поки до неї дійшло‚ що вона вже спізнюється на домовлену зустріч. Вона вибігла з готелю‚ така собі нова Попелюшка‚ й швидко подалася туди, де мешкав швейцарець.

На її подив‚ перекладач відразу повідомив‚ що супроводжувати їх не буде.

– Не турбуйтеся за мову. Головне‚ щоб йому було з вами добре.

– Але як йому буде добре‚ якщо він нічого не зрозуміє з того‚ що я казатиму?

– Саме з цієї причини. Вам не треба буде розмовляти‚ це зайва витрата енергії.

Марія не знала‚ що таке «зайва витрата енергії». На її батьківщині люди мали звичай обмінюватися словами‚ фразами‚ запитаннями‚ відповідями щоразу‚ коли зустрічалися. Проте Маíлсон – так звали перекладача-охоронця – запевнив її‚ що в Ріо-де-Жанейро‚ як і в усьому іншому світі‚ справи стоять інакше.

– Вам не треба буде слухати його чи розуміти‚ спробуйте лише повестися так‚ щоб він почував себе добре. Він удівець‚ бездітний‚ має власне кабаре й шукає бразильських дівчат‚ які хотіли б показати себе за кордоном. Я сказав йому‚ що ви дівчина не того типу‚ який нам треба‚ але він наполіг на своєму‚ мовляв‚ ви сподобалися йому відразу‚ коли він побачив‚ як ви виходите з води. І ваш купальник справив на нього враження.

Він зробив паузу.

– Але я не стану від вас приховувати‚ що коли ви захочете знайти собі кавалера тут‚ вам треба змінити модель бікіні. Гадаю‚ крім цього швейцарця‚ воно не сподобалося б нікому, – такі купальники давно вийшли з моди.

Марія вдала‚ ніби не розчула. Маíлсон вів далі:

– Я думаю‚ він обрав вас не лише задля короткочасної пригоди‚ він переконаний‚ що у вас вистачить таланту стати головною окрасою його кабаре. Звичайно ж‚ він не чув‚ як ви співаєте‚ навіть не бачив‚ як ви танцюєте‚ але цього можна навчитися‚ тоді як краса – це щось таке‚ з чим людина народжується. Такими вони і є‚ ці європейці: приїжджають сюди‚ думають‚ що всі бразильянки хтиві й уміють танцювати самбу. Якщо він справді має серйозні наміри‚ я раджу вам відразу укласти з ним письмовий контракт‚ – причому його підпис завірити у швейцарському консульстві‚ – перш ніж ви покинете цю країну. Завтра я буду на пляжі‚ навпроти готелю‚ знайдіть мене‚ якщо у вас виникне якийсь сумнів.

Швейцарець‚ усміхаючись‚ узяв її за руку й показав на таксі‚ яке їх чекало.

– Якщо ж його наміри будуть іншими‚ й ваші також‚ то знайте‚ що нормальна ціна за одну ніч становить триста доларів. На меншу не погоджуйтеся.

Перш ніж вона змогла йому відповісти‚ машина вже їхала до ресторану‚ а її супутник тренувався у вимові слів‚ які хотів сказати. Розмова в нього була дуже проста:

– Працювати? Долар? Бразильська зірка?

А тим часом у Марії не виходили з голови останні слова охоронця-перекладача: триста доларів за одну ніч! Як їй пощастило! Їй не треба буде страждати від кохання‚ вона просто звабить його‚ як звабила господаря крамниці одягу‚ вийде за нього заміж‚ народить дітей і забезпечить пристойне життя батькам. Що їй втрачати? Він старий‚ певно‚ не забариться померти‚ й вона стане багатою – бо‚ схоже‚ швейцарці мають багато грошей і мало жінок у себе на батьківщині.

Вони вечеряли‚ майже не розмовляючи‚ – усмішка тут‚ усмішка там‚ – Марія так до пуття й не зрозуміла‚ що таке «енергія» – а швейцарець уже показував їй альбом із написами мовою‚ якої вона не розуміла; фотографії жінок у бікіні (безперечно‚ кращих і сміливіших‚ аніж той‚ який вона вдягала сьогодні)‚ вирізки з журналів‚ брошури з крикливими написами й малюнками‚ де вона зрозуміла лише одне слово «Brazil»‚ написане неправильно (хіба ж не навчали її в школі‚ що це слово пишеться з «S»?[3]). Вона пила багато‚ із певним страхом чекаючи‚ коли швейцарець зробить їй певну пропозицію (зрештою‚ хоча вона ніколи не робила цього у своєму житті‚ ніхто не зміг би так просто відмовитися від трьохсот доларів‚ а коли ти трохи вип’єш‚ усе стає значно простішим‚ а надто якщо нікого з твого рідного міста немає близько). Але швейцарець поводився як кабальєро‚ навіть відсовував або підсовував стільця‚ коли вона вставала або сідала. Зрештою вона сказала‚ що стомилася‚ й призначила зустріч завтра на пляжі (подивившись на годинника‚ показавши час‚ зобразивши рухом руки хвилі на морі‚ сказавши «завт-ра» дуже повільно).

Він‚ здавалося‚ був задоволений і також подивився на свого годинника (мабуть‚ швейцарського) – певно‚ щоб звірити час.

Марія не відразу змогла заснути. Їй приснилося‚ що все це сон. Прокинулась і побачила‚ що ні‚ не сон; на спинці стільця в її скромному номері висіла сукня‚ на підлозі стояли чудові туфлі‚ а на пляжі на неї чекала нова зустріч.

* * *

Рядки зі щоденника Марії‚ написані в той день‚ коли вона познайомилася зі швейцарцем

Усе говорить мені‚ що я готова прийняти рішення помилкове‚ але помилки – це спосіб діяти. А чого хотів би від мене світ? Щоб я ніколи не йшла на ризик? Щоб повернулася туди‚ звідки приїхала‚ не знайшовши в собі мужності сказати «так» вимогам життя?

Я вже вчинила не так‚ як було треба‚ у свої одинадцять років‚ коли один хлопчина підійшов до мене й попросив олівця; відтоді я зрозуміла‚ що іншої нагоди можна й не дочекатися й ліпше прийняти ту‚ яку тобі саме тепер пропонує світ. Звичайно ж‚ таке рішення пов’язане з ризиком‚ але хіба він буде більшим‚ аніж ризик нещасливого випадку з автобусом‚ яким я їхала сюди дві доби? Якщо я повинна зберігати вірність комусь або чомусь‚ то насамперед я повинна зберігати вірність самій собі. Якщо я хочу знайти справжнє кохання‚ то спершу я маю стомитись від тих пересічних кохань‚ які мені зустрічалися. Той невеличкий життєвий досвід‚ якого я набула‚ навчив мене‚ що ніхто не владарює ні над чим‚ усе – ілюзія‚ і ця істина стосується як добра матеріального‚ так і добра духовного. Той‚ хто уже втратив щось таке‚ що вважав навіки своїм (а зі мною таке було не раз)‚ зрештою доходить висновку‚ що ніщо йому не належить.

А якщо ніщо мені не належить‚ то тим більше я не повинна марнувати час‚ дбаючи про те‚ що мені не належить; ліпше я житиму так‚ ніби сьогодні – це перший (або останній) день у моєму житті.

* * *

Наступного дня‚ разом із Маíлсоном‚ перекладачем-охоронцем‚ який тепер назвався її імпресаріо‚ вона сказала‚ що приймає запрошення за умови‚ що отримає письмового документа‚ завіреного у швейцарському консульстві. Чужоземець‚ який‚ здавалося звик до подібних вимог‚ сказав‚ що це не тільки її бажання‚ а й його бажання також‚ позаяк для того‚ щоб здобути право працювати в його країні‚ вона повинна мати документ‚ який підтверджував би‚ що ніхто там не зможе виконати ту роботу‚ на яку найнялася вона. Добути такого документа буде зовсім не важко‚ оскільки швейцарські дівчата не мають особливого хисту до самби. Вони пішли разом до центру міста‚ охоронець-перекладач-імпресаріо зажадав аванс живими грішми відразу ж‚ як тільки підписали контракт‚ і забрав собі тридцять відсотків від одержаних п’ятисот доларів.

– Цей аванс – ваш заробіток за тиждень. За один тиждень‚ ви розумієте? Ви зароблятимете півтисячі доларів за тиждень і надалі без комісійних‚ бо я беру їх лише з першої виплати!

До цієї хвилини подорожі‚ думки про те‚ щоб поїхати кудись далеко‚ здавалися їй лише сном, а бачити сон дуже зручно‚ адже уві сні ми не зобов’язані робити те‚ що плануємо. Таким чином‚ ми не наражаємо себе на ризик‚ розчарування‚ важкі моменти життя й коли стаємо старими‚ то завжди можемо звинуватити інших – наших батьків переважно‚ або наших чоловіків чи дружин‚ або наших дітей – за те‚ що ми не змогли реалізувати те‚ до чого прагнули.

І ось зненацька перед нею шанс‚ якого вона так чекала‚ але водночас потай бажала‚ щоб він не з’явився ніколи! Як вона дасть раду викликам та небезпекам життя‚ якого не знала? Як покине все те‚ до чого звикла? Чому Свята Діва вирішила заслати її так далеко?

Марія втішала себе думкою‚ що може змінити свій намір у будь-яку мить‚ і вся ця історія перетвориться тоді на такий собі безвідповідальний жарт‚ на цікавинку‚ про яку вона розповідатиме‚ коли повернеться в рідне місто. Зрештою‚ вона живе більш як за тисячу кілометрів звідси‚ вона має тепер у гаманці триста п’ятдесят доларів і якщо завтра надумає спакувати валізи й утекти‚ то вони ніколи не знатимуть‚ де її шукати.

У другій половині дня‚ коли вони ходили до консульства‚ вона вийшла прогулятися сама-одна понад берегом моря‚ дивлячись на малих дітей‚ на гравців у волейбол‚ на жебраків‚ на п’яних‚ на продавців бразильських сувенірів (виготовлених у Китаї)‚ на людей‚ що бігали та робили всілякі вправи‚ намагаючись прогнати старість‚ на чужоземних туристів‚ на матерів із дітьми‚ на пенсіонерів‚ які грали в карти в кінці пляжу. Вона приїхала до Ріо-де-Жанейро‚ побувала в ресторані найвищого класу‚ в іноземному консульстві‚ познайомилася з одним чужоземцем‚ з одним імпресаріо‚ одержала в подарунок сукню й туфлі‚ яких ніхто‚ абсолютно ніхто‚ в її рідному краї не зміг би купити.

І що тепер?

Вона подивилася туди‚ де мав бути протилежний берег моря: на уроках із географії її навчали‚ що коли вирушити в тому напрямку по прямій‚ можна дістатися до Африки‚ з левами та лісами‚ які кишать горилами. Але якщо звернути трохи на північ‚ то зрештою можна вийти на берег зачарованого королівства‚ яке називається Європа‚ де існують Ейфелева вежа‚ європейський Диснейленд та похилена вежа Пізи. Що вона втрачає? Як і кожна бразильянка‚ вона навчилася танцювати самбу ще до того‚ як уперше промовила слова «мама»; вона зможе повернутися‚ якщо їй там не сподобається‚ а вона давно знає‚ що нагоди виникають для того‚ аби ними користуватися.

Більшу частину життя вона прожила‚ кажучи «ні» в тих випадках‚ коли їй би хотілося сказати «так»‚ сповнена рішучості набувати лише того досвіду‚ який вона була спроможна контролювати – як‚ наприклад‚ у певних пригодах із чоловіками. А сьогодні вона перебуває перед невідомим‚ таким невідомим‚ яким було колись це море для мореплавців‚ що його перетинали, – так їй розповідали на уроках історії. Вона завжди зможе сказати «ні»‚ але чи не спричиниться це до того‚ що всю решту свого життя вона жалкуватиме‚ як досі жалкує‚ згадуючи того хлопця‚ який одного разу попросив у неї олівця‚ а потім зник‚ забравши із собою її перше кохання? Вона завжди зможе сказати «ні»‚ але чом би цього разу не спробувати сказати «так»?

Причина цих її вагань була дуже простою: вона була провінціалкою без будь-якого життєвого досвіду‚ лише й того‚ що закінчила непогану школу‚ набула великих знань у царині телевізійних серіалів і не мала сумніву в тому‚ що вона гарна. Цього було вочевидь замало для того‚ щоб стати віч-на-віч зі світом.

Вона побачила великий гурт людей‚ які сміялися й дивилися на море‚ боячись наблизитися до нього. Два дні тому вона почувала себе так само‚ але тепер вона вже анітрохи не боялася моря‚ заходила у воду завжди‚ коли їй цього хотілося‚ так ніби й виросла тут. Чи не буде так самісінько й у Європі?

Вона мовчки помолилася‚ знову попросила поради в Діви Марії‚ й через кілька секунд‚ здавалося‚ утвердилась у своєму рішенні поїхати в ту далеку Європу‚ бо відчула себе під захистом. Вона завжди зможе повернутися‚ але не завжди їй траплятиметься нагода поїхати так далеко. На цей ризик варто піти‚ й вона піде на нього‚ якщо її мрія зможе подолати спокусу сорокавосьмигодинного повернення додому в автобусі без кондиціонерів і якщо швейцарець не змінить свого наміру.

Вона була така збуджена‚ що коли він знову запросив її на вечерю‚ вона, попередньо потренувавшись‚ з хтивим поглядом схопила його за руку‚ але швейцарець відсмикнув її‚ й Марія зрозуміла‚ – із певним страхом і певною полегкістю‚ – що він справді має цілком серйозні наміри щодо неї.

– Зірка самби! – сказав він їй. – Вродлива зірка бразильської самби! Їхати наступний тиждень.

Усе здавалося їй чудом‚ але «їхати наступний тиждень» було справою немислимою. Марія пояснила‚ що не може прийняти таке серйозне рішення‚ не порадившись зі своєю родиною. Швейцарець‚ розлючений‚ показав їй копію документа‚ який вона підписала‚ й вона вперше відчула страх.

– Контракт! – сказав він.

Хоча Марія вже знала‚ що поїде‚ вона вирішила все ж таки порадитися з Маíлсоном‚ своїм імпресаріо – зрештою‚ вона заплатила йому за те‚ щоб він її консультував.

Саме тоді Маíлсон‚ здавалося, був дуже заклопотаний звабленням однієї німецької туристки‚ яка щойно оселилася в готелі й засмагала на пляжі topless‚ переконана в тому‚ що Бразилія – найліберальніша країна у світі (не звертаючи уваги на те‚ що вона була тут єдиною жінкою з оголеними грудьми і що всі інші дивилися на неї з відчуттям певного дискомфорту). Марії довелося докласти неабияких зусиль‚ аби він зрозумів‚ чого вона від нього хоче.

– Ну‚ а якщо я передумаю? – наполягала Марія.

– Я не знаю‚ що там написано в контракті‚ але‚ мабуть‚ він накаже‚ щоб вас вивезли силоміць.

– Таж він ніколи мене не знайде!

– А й справді. Тому ви дарма турбуєтесь.

Проте швейцарець‚ який уже витратив п’ятсот доларів‚ а крім того гроші на пару туфель‚ сукню‚ дві вечері в ресторані та за оформлення паперів у консульстві‚ виявляв ознаки стурбованості‚ а що Марія й далі наполягала на необхідності порадитися зі своєю родиною‚ то він вирішив купити два квитки на літак і супроводити її до того міста‚ де вона народилася‚ – з тим‚ щоб розв’язати всі проблеми за дві доби й вони змогли виїхати звідси наступного тижня‚ як він собі запланував. Подарувавши йому кілька усмішок‚ вона нарешті зрозуміла‚ що тепер залежить від документа і що не слід надміру жартувати зі звабленням‚ почуттями та контрактами.

Мале містечко переповнилося подивом і гордістю‚ побачивши свою вродливу дочку Марію‚ що прибула в товаристві чужоземця‚ який хотів повезти її до Європи‚ щоб вона стала там зіркою естради. Про це довідалися всі сусіди‚ а шкільні подруги запитували:

– Як це тобі вдалося?

– Мені пощастило.

Вони хотіли знати‚ чи так завжди буває в Ріо-де-Жанейро‚ бо надивилися телевізійних серіалів‚ де подібні історії траплялися часто. Марія не казала їм ні «так»‚ ні «ні»‚ щоб надати ваги своїй досвідченості й переконати подруг у тому‚ що вона незвичайна.

Вони пішли до неї додому‚ де швейцарець знову показав свої рекламні брошури‚ Бразилію (з літерою Z)‚ контракт‚ а Марія тим часом повідомила‚ що в неї є тепер імпресаріо‚ й вона хоче зробити кар’єру артистки. Мати‚ подивившись на розміри бікіні‚ в яких були дівчата на фотографіях‚ що їх показав їй чужинець‚ відразу ж повернула їх і не стала нічого запитувати – для неї важило тільки те‚ щоб її дочка стала щасливою і багатою‚ хай навіть нещасливою, але багатою.

– Як його звуть?

– Роже.

– Рожеріо! Так звали одного з моїх двоюрідних братів!

Чужоземець усміхнувся‚ заплескав у долоні‚ й усі зрозуміли‚ що він не зрозумів запитання. Батько зауважив‚ звертаючись до Марії:

– Але ж він одного віку зі мною.

Мати попросила‚ щоб він не перешкоджав щастю дочки. А що всі швачки багато розмовляють зі своїми клієнтами, набуваючи великого досвіду в питаннях шлюбу та кохання‚ то вона порадила дочці:

– Моя люба‚ ліпше бути нещасливою з чоловіком багатим‚ аніж щасливою з чоловіком бідним‚ а в тій далекій країні ти найімовірніше будеш нещасливою і багатою. Крім того‚ коли щось не так‚ ти просто сядеш на автобус і повернешся додому.

Марія‚ дівчина з провінції‚ але набагато розумніша‚ ніж це уявляли собі її мати або її майбутній чоловік‚ сказала з іронією в голосі:

– Мамо‚ від Європи до Бразилії автобуси не ходять. Крім того‚ я збираюся стати артисткою‚ а не шукаю заміжжя.

Мати подивилася на дочку, і в її погляді читалася певна розгубленість:

– Якщо ти зможеш туди дістатися‚ то зможеш і повернутися звідти. Бути артисткою – це дуже добре‚ коли дівчина ще молода‚ але це триває лише‚ поки вона зберігає вроду‚ а вроді настає кінець десь у тридцять років. Тому скористайся цією можливістю‚ зустрінь якогось порядного чоловіка‚ що закохається в тебе й виходь заміж. Не варт особливо думати про кохання – я теж спочатку не кохала твого батька‚ але за гроші можна купити все‚ навіть справжнє кохання. А твій батько навіть не був багатим!

То була найгірша порада‚ яку можна почути від подруги‚ проте чудова порада матері. Через дві доби Марія вже поверталася в Ріо‚ але спершу вона сходила сама-одна на колишню службу‚ подала заяву про звільнення і вислухала такі слова від хазяїна крамниці одягу:

– Я знаю‚ що відомий французький імпресаріо хоче забрати тебе до Парижа. Я не можу перешкодити тобі знайти своє щастя‚ але хочу‚ перед тим як ти звідси поїдеш‚ сказати тобі одну річ.

Він витяг із кишені медальйон на шворочці.

– Це чудодійний медальйон Богоматері Милосердя. Її храм у Парижі‚ отож неодмінно піди туди й попроси в неї захисту. Поглянь-но‚ що тут написано.

Марія побачила, що навколо Святої Діви було написано кілька слів: «О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, тих, котрі звертаються до Тебе. Амінь».

– Обов’язково промовляй цю фразу бодай раз на день. І… – Він завагався та відступати було вже пізно… – якщо одного дня ти надумаєш повернутися, то знай, що я чекатиму на тебе. На жаль, я втратив нагоду сказати тобі таку просту фразу: «Я тебе кохаю». Мабуть, тепер уже пізно це казати, але я хочу, щоб ти це знала.

Вона й сама дуже рано навчилася розуміти, що це означає – «втратити нагоду». Проте «я тебе кохаю» – була фраза, яку їй багато разів доводилося чути протягом своїх двадцяти двох років, і їй здавалося, що вона вже давно втратила для неї будь-який сенс – бо ніколи не призводила до чогось серйозного, глибокого, що вилилося б у тривалий зв’язок. Але Марія була вдячна цьому чоловікові за такі слова, вона занотувала їх у своїй підсвідомості (ми ніколи не знаємо, що готує для нас життя, й ніколи не завадить знати, де ти зможеш знайти аварійний вихід), подарувала своєму колишньому патронові цнотливий поцілунок і поїхала, не озираючись.

Вони повернулися до Ріо, й майже за один день вона одержала закордонний паспорт (Бразилія справді змінилася, зауважив Роже, використавши для цього кілька португальських слів та безліч знаків і жестів, що їх Марія переклала як «раніше це забирало багато часу»). За допомогою Маíлсона, перекладача-охоронця-імпресаріо‚ вони досить швидко зробили останні приготування (накупили їй суконь, туфель, косметики – усього того, про що могла лише мріяти така жінка, як вона). Напередодні виїзду до Європи Роже повів її до кабаре, подивився, як вона танцює‚ і був у захваті від свого вибору – перед ним і справді була велика зірка, що прикрасить його трупу, – вродлива смуглявка з ясними очима й чорним волоссям, схожим на крила ґрауни (бразильського птаха, з яким письменники цієї країни звикли порівнювати чорне волосся). Коли нарешті швейцарське консульство видало дозвіл на працю, вони спакували валізи й наступного дня вже були в дорозі до країни шоколаду, годинників і сиру, а Марія плекала потаємні плани закохати в себе цього чоловіка – зрештою, він не був таким уже старим, не був потворним і не був бідним. Чого ж їй іще бажати?

* * *

Марія прибула до Швейцарії геть виснажена‚ й ще в аеропорту її серце стислося від страху: вона виявила, що цілком залежить від чоловіка, який її супроводжував: вона не знала цієї країни, не знала мови, не знала, що таке холод. А поведінка Роже змінювалася: минали години, і він уже не намагався бути люб’язним і приємним, хоча жодного разу не спробував схопити її за груди або поцілувати, його погляд зробився якимсь відсутнім і байдужим. Він оселив Марію в маленькому готелі, познайомив з іншою бразильянкою, молодою і сумною жінкою. Її звали Вівіан, і вона взялася підготувати Марію до праці.

Вівіан оглянула її згори вниз, без найменших церемоній і без найменшого співчуття до дівчини, яка вперше опинилася за кордоном. Замість запитати, як вона себе почуває, вона відразу перейшла до справи.

– Не плекай собі ілюзій. Він завжди їде до Бразилії, коли одна з його танцівниць одружується, а це, звичайно ж, трапляється досить часто. Він знає, чого тобі треба, і‚ гадаю‚ ти й сама це чудово знаєш: ти приїхала сюди, шукаючи або пригод, або грошей, або чоловіка.

Звідки вона про це знає? То, виходить, що всі шукають одного й того самого? Чи, може, Вівіан читає чужі думки?

– Усі дівчата, які сюди прибувають, прагнуть однієї з цих трьох речей, – провадила Вівіан, і Марія була переконана, що вона читає її думки. – Що ж до пригод, то тут надто холодно, аби на щось сподіватися, а крім того грошей на мандри тобі ніколи не вистачить. Адже тобі доведеться працювати майже рік, щоб оплатити зворотну дорогу, окрім неминучих витрат на житло й харчування.

– Але ж…

– Я знаю, ви домовлялися зовсім не так. Правду кажучи, ти просто забула запитати про деякі найголовніші речі – про це, зрештою, забувають усі. Якби ти була уважнішою, якби прочитала контракт, що його підписала, ти б точно знала, що з цього буде, бо швейцарці не брешуть, але використовують мовчанку у власних цілях.

Земля вислизала з-під ніг Марії.

– Що стосується заміжжя, то кожна дівчина, яка одружується, завдає Роже відчутної економічної шкоди, тому нам забороняється розмовляти з відвідувачами кабаре. Якщо ти захочеш чогось домогтися в цьому, наразиш себе на великий ризик. Це не те місце, де люди зустрічаються, як на вулиці Берна.

На вулиці Берна?

– Чоловіки приходять сюди з дружинами, а нечисленні туристи звідси йдуть шукати собі жінок деінде. Ти вмієш танцювати. Якби ти вміла також співати, твоя платня збільшилася б, але тобі відразу почали б заздрити, тож я порадила б тобі ніколи навіть не пробувати співати.

А головне, ніколи не користуйся телефоном. Бо витратиш усе, що тобі вдасться заробити, а тобі вдасться заробити не так і багато.

– Але ж він обіцяв мені п’ятсот доларів за тиждень!

– Побачиш.

* * *

Рядки зі щоденника Марії, написані протягом другого тижня її перебування у Швейцарії

Мене привели в кабаре, де познайомили з «директором танців», чоловіком із країни, що називається Марокко, і там мені довелося завчати кожне па того переставляння ніг, яке він – людина, котра ніколи не ступала на землю Бразилії‚ – називає «самбою». Мені навіть не дали бодай трохи часу, щоб я могла відпочити після тривалої подорожі літаком. Я мусила всміхатися й танцювати – уже в перший вечір після приїзду. Нас тут шестеро дівчат, жодна не почувається щасливою, і жодна не знає, що вона тут робить. Відвідувачі кабаре п’ють і плескають у долоні, посилають нам поцілунки і потай роблять непристойні жести, але далі цього справа не заходить.

Платню дали вчора, не більш як десяту частину тієї суми, про яку ми домовлялися – решта, згідно з контрактом, буде використана для того, щоб оплатити мій приїзд та моє перебування. За підрахунками Вівіан‚ так має тривати рік – чи десь приблизно так, протягом цього часу, мені не вдалося б утекти нікуди, навіть якби я цього й захотіла.

Але чи є якийсь сенс утікати? Я щойно сюди приїхала, не знаю ще нікого. Зрештою, яка проблема в тому, щоб танцювати сім ночей на тиждень? Раніше я робила це для втіхи, тепер роблю задля грошей і слави. Ноги мене не запитують, навіщо я це роблю, єдине, що для мене важко – це зберігати постійну усмішку на губах.

Я можу обирати, ким мені бути: жертвою несправедливого світу чи авантюристкою, що вирушила на пошуки скарбу. Усе залежить від того, чи зумію я дивитися у вічі життю.

* * *

Марія зробила для себе вибір: вона стала авантюристкою, що вирушила на пошуки свого скарбу – перестала зважати на свої почуття, припинила плакати щоночі, забула про те, хто вона є; вона відкрила, що в неї стане сили волі, аби прикинутися, ніби вона щойно народилася на світ, а тому не має сумувати ні за ким. Почуття могли й зачекати, а тепер треба заробляти гроші, знайомитися з країною й повернутися переможницею на батьківщину.

А втім, усе її оточення здавалося Бразилією взагалі та її містечком зокрема; жінки розмовляли португальською мовою, нарікали на чоловіків, балакали дуже голосно, жалілися на розпорядок дня, запізнювалися в кабаре, лаялися з патроном, кожна з них вважала себе найгарнішою у світі й розповідала історії про свого казкового принца, який завжди був десь дуже далеко або був одружений, або не мав грошей і жив на її заробітки. Середовище, на відміну від того, яке вона уявляла собі, коли роздивлялася рекламні брошури, що їх Роже привозив до Бразилії, було точно таким, яким описала його їй Вівіан, – сімейним. Дівчата не могли приймати запрошення або йти з клієнтами, бо були записані у робочих посвідченнях як «танцівниці самби». Кожна, котру ловили на тому, що вона взяла від когось цидулку з телефоном, залишалася два тижні без роботи. Марія, яка чекала чогось набагато цікавішого й емоційнішого, ледве стримувалася, щоб не дати смутку та нудьзі опанувати себе.

Протягом перших двох тижнів вона рідко розлучалася думкою з тими місцями, де досі жила, а надто, коли відкрила, що ніхто в цій країні не розмовляє її рідною мовою і не розуміє її навіть тоді, коли вона вимовляла кожну фразу ПО-ВІЛЬ-НО. Вона була надзвичайно здивована, коли довідалася, що, на відміну від її рідного краю, це місто, до якого вона приїхала, має дві різні назви – Женева для тих, котрі жили тут, і Женебра – для бразильянок.

Кінець кінцем, протягом тривалих годин нудьги у своїй маленькій квартирі, де не було навіть телевізора, вона дійшла таких висновків:

а) вона ніколи не знайде те, що шукає, якщо не зможе виражати словами те, що думає; для цього їй треба вивчити тутешню мову;

б) позаяк її колежанки прагнуть того самого, що й вона, треба чимось від них відрізнятися; для досягнення цього вона поки що не знайшла ані рішення, ані методу.

* * *

Рядки зі щоденника Марії, написані через чотири тижні після прибуття до Женеви/Женебри

Я вже живу тут цілу вічність, не вмію розмовляти місцевою мовою, відбуваю день, слухаючи музику по радіо, роздивляючись свою квартиру, думаючи про Бразилію, не можучи дочекатися, коли настане година праці, а коли працюю, не можучи дочекатися, коли надійде час повертатися до пансіону. Можна сказати, я живу майбутнім, а не теперішнім.

Одного дня, у далекому майбутньому, я куплю квитка й зможу повернутися до Бразилії, одружитися з хазяїном крамниці одягу й вислухати ущипливі коментарі подруг, які ніколи не наражали себе на ризик, а тому вміють лише зловтішатися з поразки інших. Ні, ні, так повернутися я не зможу; ліпше я викинуся з літака, коли він летітиме над океаном.

Та оскільки вікна літака не відчиняються (до речі, це для мене стало великою несподіванкою; це так тяжко – не мати змоги подихати свіжим повітрям!), то я помру тут. Але перш ніж померти, я хочу ще поборотися за життя. Якщо я змогла покинути свою країну сама-одна, то я зможу податись, куди захочу.

* * *

Наступного дня вона першим ділом записалася на вранішні курси французької мови, де зустрілася з людьми найрозмаїтіших вірувань, релігій та віку, чоловіками в різнобарвному одязі переважно з золотими нитями, вплетеними в рукав, жінок, чиї обличчя постійно затуляла густа вуаль, дітьми, які вивчали мову значно швидше, ніж дорослі, – хоча мало би бути навпаки, адже дорослі мають значно більший досвід, ніж діти. Вона була горда довідатися, що всі знали її країну, карнавал, самбу, футбол і найславетнішого в усьому світі чоловіка, якого звали Пеле. Спочатку вона щиро хотіла допомогти їм і намагалася поправити їхню вимову (його звуть Пелé! Пелééé!), але незабаром відмовилася від свого наміру, тим більше, що її теж чомусь називали Марі, а не Марія, неможливо відучити чужоземців від цієї дурної звички – обов’язково перекручувати всі імена й бути абсолютно переконаними, що вони вимовляють їх правильно.

Пополудні, щоб попрактикуватися в мові, вона здійснила першу прогулянку цим містом із двома назвами, знайшла й купила неймовірно смачний шоколад, купила сиру, якого їй ніколи не доводилося куштувати, бачила височезний фонтан посеред озера, бачила сніг, по якому не доводилося ступати жодному з жителів її міста, бачила лелек, ресторани з каміном (хоча вона не заходила в жоден, вона бачила вогонь, який там палахкотів, і це давало їй приємне відчуття втіхи). Вона з подивом відзначила, що не всі вивіски рекламували годинники, там були також вивіски банків – хоча вона так і не второпала, навіщо тут стільки банків, адже жителів тут було не так багато, до того ж вона рідко бачила, щоби хтось заходив до цих установ, але вирішила не розпитувати нічого.

Три місяці Марія цілком віддавалася своїй роботі, а потім її бразильська кров – хтива й сексуальна, як вважають у всьому світі – зашумувала, і вона закохалася в араба, що вивчав французьку мову з нею на курсах. Ця пригода тривала протягом трьох тижнів, і нарешті вона вирішила відкласти всі справи й зійти на гору неподалік Женеви. Коли наступного вечора вона з’явилася на роботу, Роже наказав зайти до його кабінету.

Як тільки вона переступила через поріг, її негайно було звільнено, щоб не подавала поганого прикладу іншим дівчатам. Роже в істеричному гніві прокричав, що вже не раз терпів такі розчарування, що бразильським жінкам довіряти не можна (о Боже, що за манія – все узагальнювати!). Вона стала запевняти його, що вчора просто захворіла, що в неї була гарячка через різницю температур, проте Роже їй не повірив, сказав, що знов поїде до Бразилії шукати їй заміну й що ліпше організувати шоу з югославськими танцівницями, які набагато гарніші й більш відповідальні.

Марія, хоч і була ще дуже молода, проте дурною себе не вважала й не хотіла здатися так відразу, а надто після того як її арабський коханець сказав, що у Швейцарії закони, які регулюють трудові відносини, є дуже суворими, і вона може заявити, що її використовували для рабської праці, оскільки кабаре залишало собі більшу частину її платні.

Вона знову прийшла в кабінет Роже, цього разу розмовляючи досить зрозумілою французькою мовою, у словнику якої було й слово «адвокат». Вона вийшла звідти, після того як вислухала чимало лайки й одержала п’ять тисяч доларів відступного – суму, про яку вона навіть мріяти не могла. І все це стало можливим, коли вона промовила магічне слово «адвокат». Тепер вона матиме змогу вільно кохатися зі своїм арабом, купити подарунки, зробити кілька фотографій на тлі снігу й повернутися додому з перемогою, про яку стільки мріяла.

Перше, що вона зробила, це зателефонувала материній сусідці, сказала їй, що цілком щаслива, що робить успішну кар’єру і що її родина не має причин переживати за неї. Позаяк вона повинна була в короткий термін виселитися з пансіону, у якому найняв для неї квартиру Роже, їй лишалося тільки піти до араба, присягнутися йому у вічному коханні, навернутися на його віру й одружитися з ним – навіть якщо для цього доведеться обмотати собі голову отією чудернацькою хусткою. Зрештою, усім відомо, що араби дуже багаті, а чого їй ще треба?

Але на той час араб був десь дуже далеко‚ – можливо, в Аравії, країні, про яку Марія нічого не знала‚ – і в глибині душі вона тільки подякувала за це Діві Марії, бо тепер відпала необхідність зраджувати свою віру. Марія вже навчилася досить стерпно розмовляти по-французькому, вона мала гроші на зворотний квиток, мала дозвіл на працю, що кваліфікував її як «танцівницю самби», мала дійсну візу на постійне проживання в цій країні, і, знаючи, що в крайньому випадку завжди зможе вийти заміж за хазяїна крамниці одягу, вирішила зайнятися тим, на що вона, як їй здавалося, була спроможна: зробляти гроші своєю красою.

Ще в Бразилії вона прочитала книжку про одного пастуха, який, у пошуках свого скарбу, зустрічається з труднощами, і саме ці труднощі допомагають йому домогтися того, чого він прагне. Це був її випадок. Вона тепер цілком усвідомлювала, що її звільнили, щоб вона могла віддатися своєму справжньому покликанню – бути моделлю та манекенницею.

Вона винайняла маленьку квартирку (там не було телевізора, бо їй треба бути максимально ощадливою, доки вона стане заробляти багато грошей) і з наступного дня стала ходити по агенціях. Повсюди їй казали, щоб вона залишила свої професійно виготовлені фотографії, але, зрештою, то був внесок у її майбутню кар’єру – всяка мрія коштує дорого. Тож значну частину своїх грошей вона витратила на чудового фотографа, який розмовляв мало, а вимагав багато: у своїй студії він мав величезний гардероб, і вона позувала йому в сукнях строгих, екстравагантних і навіть у купальниках-бікіні, побачивши які перекладач-охоронець та її колишній імпресаріо Маíлсон, її єдиний знайомий у Ріо-де-Жанейро, помер би від захвату. Вона замовила фотографові кілька зайвих копій, написала листа, де розповіла, що живе щасливо у Швейцарії, і відіслала його разом із фотографіями своїй родині. Вони там подумають, що вона стала багатою, має гардероб, якому можна тільки позаздрити, і що тепер вона найуславленіша дівчина їхнього маленького міста. Якщо все справді буде так, як вона задумала (вона вже прочитала чимало «позитивних відгуків» і не мала найменшого сумніву у своїй перемозі), то коли вона повертатиметься, її зустрічатимуть із оркестром, і вона спробує переконати префекта, щоб один із майданів у місті назвали її ім’ям.

Вона придбала мобільний телефон, із тих, що працюють із карточками попередньої оплати (оскільки вона не мала постійного місця проживання) і протягом кількох наступних днів чекала виклику на працю. Їла в китайських ресторанах (найдешевших) і, щоб збавити час, навчалась‚ як божевільна.

Але минав час, а телефон мовчав. На її подив, ніхто не чіплявся до неї, коли вона прогулювалася берегом озера, крім кількох торговців наркотиками, що перебували завжди в одному місці, під одним із мостів, які з’єднували чудовий старовинний парк із сучаснішими кварталами міста. Вона вже сумнівалася у своїй красі, аж поки одна з колишніх колежанок, з якою вона випадково зустрілася у кав’ярні, сказала, що винна в цьому не вона, а швейцарці, котрі не люблять нікого турбувати, та чужоземці, котрі бояться бути притягнутими до відповідальності за «сексуальний напад» – поняття, яке спеціально вигадали для того, щоб жінки в усьому світі відчули себе негарними.

* * *

Рядки з щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона не мала мужності ані вийти з дому, ані жити, ані далі сподіватися почути телефонний дзвінок, що так і не пролунав

Сьогодні пройшла біля парку розваг. Оскільки я не можу навмання розкидати гроші, то вирішила подивитися на людей. Дуже довго стояла біля американських гірок: я бачила, що більшість людей заходили туди в пошуках емоцій, та коли вагончики рушали, то вмирали від страху й просили зупинити поїзд.

Що ж вони прагнули там знайти? Якщо вони зважилися на авантюру, то чому не були готові витримати до кінця? Чи вони думають, що було б розумніше не мчати на шаленій швидкості отак угору та вниз, а провести час на каруселі, крутячись на одному місці?

У цю мить я надто самотня, щоб думати про любов, але я повинна переконати себе, що це минеться, що я знайду собі роботу і що я перебуваю тут, бо сама обрала собі таку долю. Американські гірки – це моє життя, а життя – гра шалена й сповнена галюцинацій, життя – це стрибок на парашуті, це постійний ризик, це означає падати й знову злітати вгору, це альпінізм, це прагнення піднятися вище самої себе й залишатися невдоволеною та стривоженою, якщо тобі це не вдасться.

Нелегко перебувати далеко від своєї родини, від мови, у якій я можу виразити всі свої емоції та почуття, та відсьогодні, щоразу, коли настрій геть поганий, я спогадуватиму цей парк розваг. А якби я заснула й несподівано прокинулася на американських гірках, що я відчула б?

Думаю, першим було б відчуття того, що я в полоні, страшенно наполохана перепадами висот, що мене нудить і що мені хочеться вирватися звідти. Але якби я повірила в те, що рейки – це моя доля, що Бог керує цією машиною, то цей кошмар перетворився б на радісне збудження. Вони є тим, чим вони є, ці американські гірки, надійною і безпечною забавою, яка неодмінно доправить тебе до кінця, але, поки моя подорож триває, я змушена озиратися навкруг і кричати від збудження.

* * *

Навіть спроможна записувати думки, що здавалися їй вельми розумними, вона була нездатна слухатися своїх таки власних порад; моменти депресії наставали все частіше, а телефон і далі мовчав. Марія, щоб розважити себе і вправлятися у французькій мові протягом нічим не заповнених годин, купувала журнали, де описувалося життя знаменитих артистів, але незабаром помітила, що витрачає на це надто багато грошей, й пішла до бібліотеки. Пані, яка видавала книжки, сказала їй, що журналів бібліотека не передплачує, але вона може назвати їй кілька книжок, які допоможуть їй досить швидко опанувати французьку мову.

– У мене не так багато дозвілля, щоб читати книжки.

– Як це небагато дозвілля? Що ж ви робите?

– Багато чого. Вивчаю французьку, пишу щоденник і…

– І що ще?

Марія хотіла сказати: «Чекаю, коли задзвонить телефон», але вирішила промовчати.

– Дочко моя, ви молоді й ваше життя попереду. Читайте. Забудьте те, що вам казали про книжки й читайте.

– Я їх прочитала вже багато.

Зненацька Марії пригадалося те, що охоронець Маíлсон колись описував як «енергію». Бібліотекарка, яка сиділа перед нею, здалася їй людиною співчутливою, лагідною, такою, яка змогла б їй допомогти в разі невдачі. Треба було здобути її довіру, інтуїція підказувала Марії, що в цій жінці вона знайде добру подругу. Зненацька вона змінила думку:

– …але хочу прочитати більше. Допоможіть мені, будь ласка, підібрати книжки.

Жінка знайшла їй «Маленького принца». Того вечора Марія почала його гортати, стала роздивлятися малюнки і побачила великого капелюха – але автор стверджував, що насправді для дітей то була кобра, яка проковтнула слона. «Мабуть, я ніколи не була дитиною, – подумала Марія про себе. – Для мене цей малюнок більше схожий на капелюх». Не маючи телевізора, вона стала супроводжувати Маленького принца в його мандрах, хоча її завжди огортав смуток, коли з’являлася тема «любові» – вона заборонила сама собі про це навіть думати, боячись, що їй захочеться накласти на себе руки. За винятком невеселих романтичних сцен, які відбувалися між принцом, лисом і трояндою, книжка була дуже цікавою і читаючи її, вона вже не перевіряла кожні п’ять хвилин, чи не розрядилася батарейка її мобілки (бо смертельно боялася проґавити свій найліпший шанс через необачність).

Марія тепер часто заходила до бібліотеки, розмовляла з жінкою, що здавалася такою самою самітною, як і вона, просила рекомендацій, розмовляла про життя та про письменників – і так тривало доти, доки гроші в неї майже закінчилися; ще два тижні – і їх не вистачить навіть на зворотний квиток до Бразилії.

А що життя завжди очікує критичних ситуацій, щоб обернутися до тебе своїм блискучим боком, то нарешті телефон задзвонив.

Через три місяці по тому, як Марія вимовила слово «адвокат» і через два місяці після того, як вона стала жити на одержане відступне, одна агенція моделей поцікавилася, чи пані Марію досі можна знайти по цьому номеру. У відповідь пролунало холодне «так», вимовляти яке вона довгий час тренувалася, щоб не виявити найменшого занепокоєння. Їй повідомили, що один араб, фахівець у питаннях моди, у своїй країні, дуже вподобав її фотографії і хоче запросити її взяти участь у одному показі. Марія згадала про своє недавнє розчарування, але згадала також і про те, що розпачливо потребує грошей.

Їй призначили зустріч у дуже шикарному ресторані. Вона зустріла там елегантного пана, більш чарівного та більш зрілого, аніж ті, які досі їй зустрічалися. Він запитав у неї:

– Знаєте, хто написав ту картину? Хуан Міро. Знаєте, хто такий Хуан Міро?

Марія промовчала, вдавши, ніби зосередила всю увагу на їжі, що досить-таки відрізнялася від тієї, яку подавали в китайських ресторанах. Проте подумки вона все собі занотовувала: вона попросить дати їй книжку про Хуана Міро, коли наступного разу завітає до бібліотеки.

Але араб не відставав:

– Отой стіл був улюбленим столом Федеріко Фелліні. Що ви думаєте про фільми Фелліні?

Вона відповіла, що від них у захваті. Араб хотів увійти в подробиці, й Марія, зрозумівши, що її культура не витримає такого випробування‚ вирішила відразу перейти до суті:

– Я прийшла сюди не для того, щоб демонструвати свою ерудицію, пане. Усе, що я знаю, – це як відрізнити кока-колу від пепсі. Ви не бажаєте поговорити зі мною про показ мод?

Відвертість і прямота дівчини, здається, справили на нього добре враження.

– Ми про це поговоримо, коли замовимо собі випити, після вечері.

Він зробив паузу, поки обоє роздивлялися одне одного й намагалися вгадати, що співрозмовник думає.

– Ви дуже гарна, – промовив араб. – Якщо погодитеся випити зі мною, у моєму готелі, я дам вам тисячу франків.

Марія вмить усе зрозуміла. Чи була це провина агенції моделей? Чи була це її власна провина, оскільки вона мала б детальніше розпитати про те, як відбудеться ця вечеря? Ні, це була не провина агенції і не її власна провина, просто подібні переговори завжди відбуваються саме так. Зненацька вона відчула, що їй хочеться в сертан, у Бразилію, хочеться кинутись у обійми своєї матері. Вона пригадала застереження Маíлсона, на пляжі, коли він сказав їй про триста доларів; у той час ця сума здалася їй дуже привабливою, вона ніколи не сподівалася, що за одну ніч, проведену з чоловіком‚ можна одержати стільки грошей. Але в цю мить вона раптом чітко усвідомила, що не має нікого, абсолютно нікого у світі, з ким би вона могла поговорити; вона була сама-одна, в чужому місті, зі своїми двадцятьма двома відносно непогано прожитими роками, які, проте, не могли підказати їй найліпшу відповідь.

– Налийте мені ще вина, будь ласка.

Поки араб доливав вина в келих, думка Марії летіла швидше, аніж Маленький принц під час своїх мандрів по різних планетах. Вона приїхала сюди в пошуках пригод, грошей, а можливо, й чоловіка, вона знала, що рано чи пізно їй доведеться приймати такі пропозиції, як сьогоднішня, бо вона не була невинною й уже звикла до подібної поведінки чоловіків. Але вона ще вірила в агенції моделей, у блискучу кар’єру артистки, у багатого чоловіка, у родину, у дітей, онуків, у шикарний одяг, у переможне повернення до міста, де вона народилася. Вона мріяла, що здолає всі труднощі лише завдяки своєму розумові, своїм чарам, своїй силі волі.

У цю мить під натиском реальності споруда цих рожевих мрій обвалилася в її голові. На превеликий подив араба‚ вона заплакала. Її супутник, розриваючись між страхом скандалу та чоловічим інстинктом захистити дівчину, не знав, як йому бути. Він покликав офіціанта, щоб попросити рахунок, але Марія зупинила його:

– Не робіть цього. Налийте мені ще вина й дайте мені трохи поплакати.

І Марія подумала про хлопчика, який попросив у неї олівця, подумала про хлопця, з яким вона цілувалася, не розтуляючи рота, про те, з якою радістю вона рвалася в Ріо-де-Жанейро, про чоловіків, які користувалися нею, нічого не давши їй навзамін, про пристрасті та любов, що їх вона втратила на життєвому шляху. Її життя, попри його позірну свободу, було нескінченною низкою годин очікування чуда, справжнього кохання, пригоди, що матиме той самий романтичний фінал, який вона завжди бачила у фільмах і про які читала в книжках. Один із авторів писав, що час не змінює людину, знання та досвід не змінюють людину, єдине, що може її змінити – це кохання. Яка дурість! Той, хто це написав, знав лише один бік монети.

Кохання й справді було тією єдиною річчю, що могла цілком змінити життя людини в будь-яку хвилину. Але існував і другий бік монети, який примушував людину обирати собі зовсім інший напрямок, аніж той, яким вона хотіла йти спочатку. Цей другий бік монети називався розпач. Атож, мабуть, кохання й справді спроможне когось змінити; але розпач змінює тебе набагато швидше. Ну що тепер, робити тобі, Маріє? Утекти звідси, повернутися до Бразилії, стати вчителькою французької мови, одружитися з хазяїном крамниці одягу? Чи, може, пройти трохи далі вперед, на одну лише ніч, у місті, в якому вона нікого не знає, і в якому ніхто не знає її? Чи може статися, що лише одна ніч і такі легкі гроші спонукають її йти далі, вже не зупиняючись аж до того мосту на її шляху, перейшовши через який, вона вже ніколи не зможе вернутися? Що з нею відбувається в цю хвилину: велика нагода чи випробування Діви Марії?

Погляд араба ковзнув по картині Хуана Міро, по тому місцю, де їв Фелліні, по гардеробниці, по відвідувачах ресторану, що входили та виходили.

– Ви не знали, про що йдеться?

– Знала, але ж прийшла, – відповіла Марія, ще вся у сльозах.

Вона благала долю, щоб офіціант не підійшов і не зрозумів, що тут діється, а офіціант, який здалеку стежив за всім кутиком ока благав долю про те, щоб чоловік із дівчиною розплатилися якомога швидше, бо ресторан був повний, і люди чекали своєї черги.

Нарешті після паузи, що здалася їй вічністю, вона заговорила:

– Ви сказали, що ми з вами вип’ємо за тисячу франків?

Сама Марія здивувалася, яким тоном промовила вона ці слова.

– Атож, – відповів араб, уже каючись, що зробив цю пропозицію. – Але я в жодному випадку не хотів би…

– Оплатіть рахунок. Ми з вами вип’ємо у вашому готелі.

Знову вона здалася чужою самій собі. Досі вона була дівчиною лагідною, освіченою, веселою, і ніколи не розмовляла таким тоном із чужими чоловіками. Але, мабуть, та дівчина померла назавжди: на неї чекало тепер інше життя, життя, в якому одна випивка коштувала тисячу франків або, якщо перевести цю суму на більш поширену валюту, – близько шестисот доларів.

І все відбулося так, як вона й передбачила: вона поїхала з арабом до готелю, випила шампанського, напилася майже до непритомності, розвела ноги, зачекала, поки він досягне оргазму (вона не здогадалася вдати, що й сама його досягла), помилася в мармуровій ванні, взяла гроші й дозволила собі розкіш узяти таксі до самого дому.

Упала на ліжко й проспала ніч без сновидінь.

* * *

Рядки зі щоденника Марії, записані наступного дня

Я пам’ятаю все, крім тієї миті, коли ухвалила рішення. Дивно, але я не відчуваю ніякої провини. Раніше я мала звичай дивитися на дівчат, що лягають у ліжко за гроші, як на людей, яким життя не залишило жодного іншого вибору, але тепер я бачу, що це не так. Я могла сказати «так» або «ні», до жодної з цих відповідей ніхто мене не примушував.

Я йду вулицями й дивлюся на людей – чи самі вони обирають собі життя? Чи, може, вони, як і я, були «обрані» долею? Домогосподарка, що мріяла стати моделлю, службовець банку, що плекав намір стати музикантом, зубний лікар, що потай читав книжки й хотів би присвятити себе літературі, дівчина, якій дуже хотілося працювати на телебаченні, але все, чого вона досягла в житті – стала касиркою в супермаркеті.

Мені анітрохи себе не жаль. Я не можу вважати себе жертвою, бо я могла б покинути той ресторан із нескривдженою гідністю й порожнім гаманцем. Я могла б прочитати мораль тому чоловікові, що сидів переді мною‚ або спробувати переконати його, що перед ним принцеса й ліпше завоювати мою прихильність, аніж купити її за гроші. Я могла б обрати безліч варіантів поведінки, а проте – як і більшість людських істот – дозволила, щоб доля сама обрала, якою дорогою мені далі йти.

Я не одна така, хоча моя доля й видається нині більш злочинною та маргінальною, аніж доля інших. Але пошуки щастя рівняють усіх: службовець-музикант, дантист-письменник, касирка-актриса, домогосподарка-модель – ніхто з них не може вважати себе щасливим.

* * *

Оце воно і є? Усе так просто? Вона була сама-одна в чужому місті, вона нікого тут не знає, а те, що раніше здавалося їй тортурами, сьогодні наділяє її глибоким відчуттям свободи, й вона нікому ні в чому не мусить звітувати.

Вона вирішила, що вперше за багато років присвятить весь день роздумам про себе. Доти вона жила, завжди заклопотана думками про інших: про матір, колежанок по школі, батька, службовців агенції моделей, вчителя французької мови, офіціанта, бібліотекарку, про те, що думають люди на вулиці, якої вона раніш ніколи не бачила. Насправді ж ніхто ні про що не думав, а тим менше про неї, вбогу чужоземку, що якби раптом завтра зникла, то навіть поліція не спохопилася б.

Годі про це. Вона вийшла з дому рано, випила кави в тому місці, де пила її завжди, трохи прогулялася берегом озера, побачила мітинг вигнанців. Якась жінка з цуциком пояснила їй, що то курди, і знову, замість удавати, ніби вона знає, про кого йдеться, аби показати себе культурнішою та освіченішою, ніж насправді була, Марія запитала:

– А звідки вони прийшли сюди, курди?

На її подив, жінка теж цього не знала. Таким він і є, світ: люди розмовляють так, ніби знають усе, а коли їх про щось запитаєш, то, виявляється, ніхто нічого не знає. Марія зайшла до інтернет-кафе й за пошуком по сайтах довідалася, що курди прийшли сюди з Курдистану, країни, якої не існує, бо сьогодні вона розділена між Туреччиною та Іраком. Вона повернулася на те місце, де була, сподіваючись побачити жінку з цуциком, але та вже пішла, мабуть, тому що собака не зміг далі терпіти, півгодини дивлячись на великий гурт людей з плакатами, прапорами, музикою та чудними викриками.

«Я й сама така. Або, точніше, такою була: особою, яка вдавала, ніби все знає, заховавшись у власну мовчанку, аж поки той араб урвав мені терпець, і я набралася духу відповісти йому, що знаю різницю лише між прохолоджувальними напоями. Чи був він цим шокований? Чи змінив думку про мене? Аж ніяк. Мабуть, моя безпосередність здалася йому фантастичною. Я завжди тільки завдавала собі шкоди, коли намагалася здатися розумнішою, ніж я є насправді. З мене годі!»

Вона згадала про агенцію моделей. Чи знали, вони чого треба арабові, – бо коли про це заходила мова, Марія здебільшого вдавала з себе наївницю, – чи справді думали, що він зможе дати їй роботу у своїй країні?

Хай там як, а Марія почувала себе менш самотньою того сірого ранку з температурою, близькою до нуля, у Женеві; у Женеві, де курди вийшли на мітинг, трамваї прибували на кожну зупинку точно за розкладом, у вітринах крамниць розкладали коштовності, відчинялися двері банків, жебраки куняли, а швейцарці поспішали на роботу. Вона почувала себе менш самотньою, бо поруч була інша жінка, мабуть, невидима для людей, які її проминали. Марія не помічала її присутності, але вона була поруч.

Марія всміхнулася невидимій жінці, яка була з нею поруч і була схожа на Діву Марію, матір Ісуса. Жінка всміхнулася їй у відповідь і порадила бути обачною, бо все не так просто, як їй здається. Марія не надала значення цій пораді, відповіла, що вона людина доросла, відповідальна за свої вчинки й не може повірити, що проти неї існує якась космічна змова. Сьогодні вона довідалася, що існують чоловіки, готові заплатити тисячу франків за одну ніч, за те, щоб на півгодини запхатися їй між ноги, і найближчими днями їй треба буде вирішити, чи відразу за тисячу франків, які вона вже має, купити квиток на літак і повернутися до міста, де вона народилася. Чи затриматися тут іще натрохи й зібрати гроші на купівлю будиночка для батьків, гарний одяг і квитки до тих місць, які вона мріє колись побачити.

Невидима жінка, що була з нею поруч, знову сказала, що не все так просто, як їй здається. Марія, хоч і була задоволена з цього несподіваного товариства, попросила, щоб та жінка не уривала її роздумів, вона й сама розуміє, що життя є набагато складнішим, ніж видається на перший погляд.

Вона спробувала проаналізувати, цього разу з більшою ретельністю, можливість повернутися до Бразилії. Її шкільні подруги, які ніколи звідти не виїздили, відразу почнуть базікати, що її звільнили з роботи, що в неї ніколи не було хисту, аби стати зіркою міжнародної величини. Мати буде засмучена, бо вона ніколи не отримувала від неї обіцяних щомісяця грошей – хоча Марія у листах запевняла її, що на пошті їх просто крадуть. Батько дивитиметься на неї до кінця свого життя з отим виразом «я це знав». Марія повернеться працювати в крамницю одягу й одружиться з її хазяїном – і це після того, як вона прилетіла у Швейцарію літаком, їла швейцарський сир, вивчила французьку мову й ходила по снігу.

Із другого боку, тут можна заробляти по тисячі франків за одну випивку. Навряд чи це довго триватиме – зрештою, краса пролітає, як вітер, – проте навіть за один рік вона зможе зібрати таку суму грошей, яких їй вистачить на всі нагальні потреби, й повернутися у світ, цього разу сама диктуючи йому правила гри. Її єдиною конкретною проблемою було те, що вона не знала, що їй робити, з чого почати. Коли вона прийшла до кабаре вперше, одна дівчина згадала про місце, яке називалося вулиця Берна‚ – до речі, то була одна з її перших фраз, ще до того, як вона показала їй, де поставити валізи.

Вона пішла до одного з великих панно, на яких були зображені різні квартали Женеви – міста, такого приязного до туристів, міста, що не любило дивитися на заблукалих, і, щоб цього уникнути, на великих дошках оголошень вивішували мапи.

Там стояв якийсь чоловік, і вона запитала в нього, чи знає він, де вулиця Берна. Він подивився на неї з цікавістю й запитав, чи справді вона шукає саме цю вулицю, чи хоче знати, де починається дорога, яка веде до Берна, столиці Швейцарії.

– Ні, – відповіла Марія, – я запитую саме про вулицю, яка є в цьому місті.

Незнайомець подивився на неї згори вниз, переконаний, що її знімають на камеру для якоїсь телевізійної програми, з тих, які розвеселяють публіку, показуючи реакцію людей у безглуздих ситуаціях. Марія постояла біля панно п’ятнадцять хвилин (зрештою Женева – місто невелике)‚ і знайшла ту вулицю, яку шукала.

Невидима подруга, що мовчала, поки Марія роздивлялася мапу, тепер спробувала її остерегти: вона сказала‚ що тут ідеться навіть не про мораль, а про те, щоб ступити на дорогу, з якої нема вороття.

Марія відповіла, що коли вона збере гроші на повернення зі Швейцарії, то зможе вийти з будь-якої ситуації. Крім того, жодна людина, з тих, які зустрічалися на її шляху, робила зовсім не те, що їй хотілося б робити. Такою була реальність життя.

«Ми перебуваємо в падолі сліз», – сказала їй невидима подруга.

– Ми можемо плекати багато мрій, але життя є тяжким, невблаганним, сумним, – відповіла їй Марія. – Що ти хочеш мені сказати? Що мене осудять? Ніхто нічого не знатиме, й це триватиме лише протягом певного періоду мого життя.

Усміхнувшись лагідно, але сумно, невидима подруга зникла.

Марія пішла до парку розваг, купила квитка на американські гірки й кричала там, як і всі інші, але кричала, добре розуміючи, що небезпеки немає, що це лише гра. Поїла в японському ресторані, навіть не розуміючи добре, що саме їсть‚ – знала тільки, що це коштує дуже дорого – і була тепер готова дозволити собі жити з усім можливим шиком. Вона була весела, бо не хотіла більше ані чекати телефонних дзвінків, ані рахувати кожне сентаво, яке вона витрачала.