Читать книгу Вероніка вирішує померти - Пауло Коельйо - Страница 3

19 листопада 1997 року Вероніка вирішила, що – нарешті! – настала мить накласти на себе руки. Вона ретельно вимила кімнату, яку наймала в жіночому монастирі, вимкнула опалення й лягла в ліжко.

На столику біля ліжка взяла чотири коробочки з пігулками для сну. Замість розтовкти їх і розвести водою, вона вирішила ковтати їх одну за одною, позаяк існує велика різниця між наміром і дією, і вона хотіла залишити за собою можливість передумати на півдорозі. Проте з кожною пігулкою, яку вона ковтала, її переконаність зростала; через п’ять хвилин усі коробочки були порожні.

Оскільки Вероніка не знала, за скільки часу вона втратить тяму, то залишила на ліжку цьогомісячний номер французького журналу «Омм», щойно доставлений у бібліотеку, в якій вона працювала. Хоч вона не мала ані найменшого інтересу до інформатики, гортаючи часопис, вона натрапила на статтю про комп’ютерну гру, створену Пауло Коельйо, бразильським письменником, із яким вона мала нагоду познайомитися на конференції в кав’ярні готелю «Ґранд-Юніон». Вони тоді обмінялися кількома словами й, у кінцевому підсумку, його редактор запросив її на вечерю. Але людей тоді зібралося багато й вона не мала змоги поговорити з ним на якусь серйозну тему.

Проте той факт, що вона знала автора, наштовхнув її на думку, що вона є частиною його світу й читання статті про його працю допоможе їй згаяти час. Тож, чекаючи смерті, Вероніка почала читати про інформатику, предмет, до якого зовсім не мала інтересу – і так вона поводилася в усьому своєму житті, завжди тягнучись до найлегшого або до того, що перебувало на відстані простягнутої руки, як цей журнал, наприклад.

На її подив, перший рядок тексту вивів її з апатії (пігулки досі не розчинилися в шлунку, але Вероніка була пасивною від природи) і примусив уперше в житті погодитися зі змістом фрази, вельми популярної в середовищі її друзів: «Ніщо у світі не відбувається випадково».

Чому вона натрапила на цей рядок саме тієї миті, коли помирала? Яке потаємне послання побачила перед очима, якщо існують потаємні послання замість випадковостей?

Під ілюстрацією тієї комп’ютерної гри журналіст поставив своє перше запитання: «Де розташована Словенія?»

«Ніхто нічого не знає про Словенію, – подумала Вероніка. – Навіть де вона розташована».

Проте Словенія так чи інак існувала, вона була зовсім поруч, була горами, що оточували її, була майданом, який вона бачила перед своїми очима. Словенія була її батьківщиною.

Вона відклала журнал, тепер він її не цікавив, вона була надто обурена світом, що зовсім не помічав існування словенців; честь її народу не вселяла йому поваги. Настав час відчути гордість за себе, знати, що вона виявила мужність нарешті попрощатися з цим життям: яке щастя! І вона зробила це в той спосіб, про який завжди мріяла – за допомогою пігулок, які не залишають слідів.

Вероніка згаяла півроку, щоб роздобути пігулки. Зневірившись у тому, що їх знайде, вона обмірковувала можливість перетяти собі вени. Навіть знаючи, що вона заллє кімнату кров’ю, стривоживши і стурбувавши черниць, людина, що накладає на себе руки, думає насамперед про себе, а не про інших. Вона була налаштована зробити все можливе, щоб її смерть не завдала людям великого клопоту, але якщо перетяти вени буде для неї єдиною можливістю вчинити акт самогубства, то нема чого робити – черницям доведеться відмивати кімнату від крові, проте вони швидко забудуть про цю історію, якщо не матимуть труднощів із тим, щоб здати її новим пожильцям. Зрештою, навіть наприкінці двадцятого сторіччя люди досі вірять у примар.

Звичайно, вона могла б вистрибнути з вікна одного з небагатьох висотних будинків Любляни, але навіщо ті зайві страждання батькам? Крім горя, якого завдасть їм смерть дочки, вони ще й муситимуть упізнавати її скалічене тіло. Ні, таке рішення було б набагато гіршим, аніж просто стекти кров’ю, бо залишило б невитравні знаки на двох людях, які бажали їй тільки добра.

«Зі смертю дочки вони звиклися б. Але її розтрощений череп забути не змогли б».

Постріл у голову, стрибок із висоти, повішення – усе це суперечило її жіночій природі. Жінки, коли вони накладають на себе руки, обирають більш романтичні способи – ріжуть собі вени або ковтають надмірну дозу снодійних пігулок. Про це свідчать, наприклад, самогубства принцес або голлівудських актрис, яких покинули чоловіки.

Вероніка знала, що попрощатися з життям можна, тільки дочекавшись слушного часу. І так сталося: двоє її друзів, змучені наріканнями на неспроможність заснути, роздобули – кожен окремо – по дві коробки сильнодійного наркотику, який уживали музи´ки місцевого гурту. Вероніка протягом тижня зібрала на своєму нічному столику чотири коробки снодійних таблеток, фліртуючи зі смертю, яка наближалася, і прощаючись – без будь-яких сентиментальних почуттів – із тим, що ми називаємо Життям.

Й ось тепер вона лежить у кімнаті, рада, що дійшла до фіналу, й не знає, що робити з недовгим часом, який їй залишається.

Вона знову повернулася до абсурдного тексту, який щойно читала: як може стаття про комп’ютерну гру починатися з такої дурнуватої фрази: «Де розташована Словенія?»

Позаяк вона не мала нічого більш цікавого, чим би могла зайнятися, то вирішила прочитати цей матеріал до кінця й зробила відкриття: цю гру виготовили у Словенії – дивній країні, про яку ніхто не знав, де вона розташована, крім її жителів, – бо там є надлишок дешевої робочої сили. Кілька місяців тому з нагоди збудування заводу для виробництва сіді-ромів французька фірма влаштувала свято для журналістів усього світу в замку Влед.

Вероніка пригадала, що чула про те свято, яке стало видатною подією для її міста. Не тільки тому, що французька компанія з виробництва сіді-ромів допомогла відбудувати замок, щоб максимально наблизити його до середньовічної атмосфери, а й через полеміку в місцевій пресі: тут були німецькі, французькі, англійські, італійські й іспанські журналісти, проте жодного словенця не запросили.

Автор статті в «Омм» – він приїхав до Словенії вперше з цілком оплаченим відрядженням, щоб провести тут час, спілкуючись з іншими журналістами, розповідаючи історії, які вважав цікавими, годуючись і випиваючи на дурняк у замку, – вирішив розпочати свій матеріал жартівливою фразою, яка мала сподобатися витонченим інтелектуалам його країни. Він, певно, також наготувався розповісти друзям із редакції кілька кумедних історій про місцеві звичаї або про невміння словенських жінок шикарно вдягатися.

Це його проблеми. Вероніка помирала, і її мало б турбувати дещо інше: наприклад, чи існує життя після смерті або через який час знайдуть її мертве тіло. Але навіть так – чи, можливо, саме з цієї причини, тобто внаслідок важливості її рішення – прочитана стаття дратувала.

Вона визирнула в монастирське вікно, яке виходило на невеличкий люблінський майдан. «Якщо ніхто не знає, де розташована Словенія, то Любляна – міф», – подумала вона. Як Атлантида, або Лемурія, або як загублені континенти, що існують в уяві людей. Ніхто не почне писати статтю, в жодному місці світу, запитуючи, де розташована гора Еверест, навіть якщо він там ніколи не був. Тим часом у самому центрі Європи кореспондент поважного журналу не соромиться ставити таке запитання, бо знає, що більша частина його читачів навіть не уявляє собі, де може бути розташована Словенія. А тим паче Любляна, її столиця.

І тоді Вероніка відкрила спосіб бавити час – оскільки десять хвилин минули, а вона досі не помітила жодних змін у своєму організмі. Останнім учинком її життя буде лист до цього журналу, де вона пояснить, що Словенія – одна з п’ятьох республік, які утворилися після розколу Югославії.

Вона залишить цього листа замість посмертної записки. І не дасть ніякого пояснення щодо справжніх причин своєї смерті.

Коли знайдуть її мертве тіло, то дійдуть висновку, що вона наклала на себе руки, бо один журнал не знав, де розташована її країна. Вона засміялася, уявивши собі полеміку в газетах, у якій одні люди схвалюватимуть, а інші осуджуватимуть її рішення самохіть віддати життя за честь своєї національної справи. І була вражена тією швидкістю, з якою змінила свою думку, бо лише за хвилину до того думала цілком протилежне – світ та його географічні проблеми став їй цілком байдужий.

Вона написала листа. Хвилина доброго гумору примусила її майже змінити думку про необхідність померти, але вона вже ковтнула пігулки й щось змінити пізно.

Хай там як, а вона не раз переживала такі хвилини доброго гумору, як ця, й наклала на себе руки не тому, що була жінкою, схильною до смутку, до гіркоти, й жила у стані цілковитої депресії. Вона присвячувала багато вечорів свого життя прогулянкам вулицями Любляни або дивлячись із вікна своєї келії в монастирі, як падає сніг на маленький майдан із пам’ятником поетові. А одного разу незнайомий чоловік, що стояв на тому майдані, подарував їй квітку, й вона цілий місяць почувалася так, ніби плаває у хмарах.

Вона вважала себе особою цілком нормальною. Її рішення померти пояснювалося двома дуже простими причинами, і вона була певна, що, якби залишила записку з поясненнями, багато людей погодилося б із нею.

Перша причина: усе в її житті було однаковим, і після того як минула юність, усе котилося до занепаду, старість залишала на ній невитравні сліди; прийшли хвороби, й відійшли друзі. Продовження життя нічого приємного не обіцяло; навпаки, ймовірність страждання невпинно зростала.

Друга причина мала більш філософський характер: Вероніка читала газети, дивилася телебачення й була в курсі того, що відбувалося у світі. Усе в ньому відбувалося неправильно, і вона не могла погодитися з такою ситуацією, від чого її сповнювало відчуття своєї цілковитої непотрібності.

Проте для неї існувала можливість примиритися з життям, і вона була зовсім іншою: смерть. Вона написала листа в редакцію журналу, відсунула його вбік і зосередила увагу на речах важливіших і більш дотичних до того, що з нею відбувалося в цю хвилину – вона була ще жива, але мусила померти.

Вона спробувала уявити собі, як помиратиме, але на думку нічого путнього не спадало.

У всякому разі, їй не було глузду цим перейматися, адже так чи інак вона помре через кілька хвилин.

Через кілька хвилин?

Атож, через кілька хвилин вона знатиме відповідь на запитання, яке цікавить усіх: чи існує Бог?

На відміну від багатьох людей, це не було великою внутрішньою дискусією її життя. Під час комуністичного режиму існувало офіційне твердження, що життя закінчується зі смертю, й вона звикла до цієї думки. Хоч покоління її батьків і дідів досі ходило до церкви, молилося, ходило на прощу й твердо вірило в те, що Бог дослуховується до їхніх слів.

У свої двадцять чотири роки, проживши життя, яке їй було дозволено прожити – а це не так мало! – Вероніка майже набула впевненість у тому, що все закінчується зі смертю. Тому вона й обрала самогубство: воно обіцяло їй свободу. Вічне забуття!

У її серці, проте, залишався сумів: а що, як Бог усе ж таки існує? Тисячі років цивілізації перетворили самогубство на табу, на виклик усім релігійним законам: людина змагається за те, щоб вижити, а не провалитися в небуття. Людський рід повинен існувати й розмножуватися. Суспільство потребує робочих рук. Подружжя мусить мати причину, щоб і далі жити разом, навіть якщо кохання закінчилося, а країна потребує солдатів, політиків і митців.

«Якщо Бог існує, а я в це щиро не вірю, я усвідомлю, що існує межа людському розумінню. Отже, це Він створив безлад, у якому існують убогість, несправедливість, корисливість, самотність. Його наміри, певно, були найкращими, але результати виявилися нульовими. Якщо Бог існує, то Він має бути поблажливим до істот, які вирішили надто рано покинути Землю, і може навіть попросити в нас пробачення за те, що примусив нас побувати тут».

Нехай згинуть табу та забобони. Її мати, істинно віруюча, казала: «Бог знає минуле, сучасне та майбутнє». У такому випадку вона народила її на світ із цілковитим усвідомлення, що її дитина, Вероніка, має накласти на себе руки й мати не буде шокована її вчинком.

Вероніка відчула легку нудоту, яка швидко посилювалася.

Через кілька хвилин вона вже не могла зосередити погляд на майдані за вікном. Вона знала, що тепер зима, що було близько четвертої години пополудні й сонце швидко наближалося до обрію. Вона знала, що інші люди житимуть і далі; цієї миті повз її вікно проходив хлопець, він побачив її, але, звичайно, не мав ані найменшого уявлення про те, що вона помирає. Гурт болівійських музик (а де вона, та Болівія? Чому в журналах про це не запитують?) грав перед статуєю Франца Прешерна, видатного словенського поета, який справив великий вплив на душу її народу.

Чи зможе вона до кінця дослухати музику, яка долинала з майдану? Це був би непоганий спогад про життя: вечір, мелодія, що навіюватиме спогади про цю сторону світу, затишна кімната; гарний і сповнений життя хлопець, який проминав її вікно, вирішив зупинитися й дивився на неї. Оскільки вона зрозуміла, що ліки вже почали діяти, то він був останньою людиною, яку вона бачила.

Він усміхнувся. Вона повернула йому усмішку – їй не було чого втрачати. Він махнув їй рукою; вона вдала, ніби дивиться на щось інше, зрештою, хлопець продовжив свій шлях, навіки забувши обличчя у вікні.

Але Вероніка була щаслива усвідомлювати, що її знову хтось зажадав. Вона наклала на себе руки не через брак любові. Не тому, що її родина ставилася до неї погано, не через проблеми з грішми, не через невиліковну хворобу.

Вероніка вирішила померти цього чудового вечора в Любляні під музику болівійських музик, що долинала з майдану, з молодиком, який проминав її вікно, й була щаслива, що її очі досі бачать, а вуха чують. Ще більше задоволена тим, що їй не доведеться бачити й чути ці самі речі ще протягом тридцяти, сорока або п’ятдесяти років – коли вони втратять усю свою оригінальність та перетворяться на трагедію життя, в якому все повторюється, і наступний день ніколи не відрізнятиметься від дня попереднього.

У шлунку закрутило, і їй стало дуже зле. «Дурна я – подумала, що надмірна доза заспокійливих пігулок примусить мене негайно заснути». Але натомість вона відчувала дивне гудіння у вухах і нудоту.

«Якщо я виблюю, то не помру».

Вона вирішила не зважати на кольки, намагалася зосередити всю увагу на ночі, яка ставала дедалі чорнішою, на болівійцях, на людях, що замикали свої домівки й виходили на свіже повітря. Гудіння у вухах ставало дедалі гострішим і – вперше відтоді, як ковтнула пігулки – Вероніка відчула страх, моторошний страх перед невідомістю.

Але він тривав недовго, бо вона відразу знепритомніла.

Коли Вероніка розплющила очі, то не подумала: «Я, мабуть, уже на небі». Небо ніколи не користувалося люмінесцентною лампою, щоб освітлювати все довкола, а біль, який вона відчула через секунду, був типовим земним болем. О, цей земний біль – він унікальний, і його не сплутаєш із жодним іншим.

Їй захотілося зворухнутися, і біль посилився. Перед нею заблимали яскраві іскри, а проте Вероніка зрозуміла, що це не зірки в раю, вони виникли внаслідок її страждання й болю.

– Вона прийшла до тями, – почула вона жіночий голос. – Але знай, ти досі стоїш обома ногами в пеклі.

Ні, такого не може бути, цей голос її обманює. Ні, це не може бути пекло, бо їй дуже холодно, і вона звернула увагу на те, що з рота й носа в неї стримлять пластикові трубки. Одна з цих трубок, а саме та, що була запхана їй у горло, душила її, не давала дихати.

Вона хотіла витягти її з горла, але руки в неї були зв’язані.

– Я пожартувала, це не пекло, – провадив голос. – Це гірше, аніж пекло, хоч я ніколи там не була. Це Віллєте.

Попри біль і відчуття задухи, Вероніка за одну частку секунди зрозуміла, що з нею відбулося. Вона намагалася вкоротити собі віку, але хтось вчасно з’явився, щоб її врятувати. Це могла бути якась черниця, подруга, що вирішила навідати її без попередження, хтось, хто надумав принести їй те, чого вона забула попросити. Головне, вона вижила й тепер перебуває у Віллєте.

Віллєте – знаменита психлікарня, якої всі боялися, з’явилася тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року, коли країна здобула незалежність. У ті часи, вірячи, що поділ колишньої Югославії відбудеться мирно (зрештою, Словенія пережила тільки одинадцять днів війни), група європейських підприємців здобула дозвіл розмістити шпиталь для лікування психічних захворювань у давній казармі, покинутій через високу вартість її утримання.

Проте незабаром розпочалися війни: спочатку в Хорватії, потім у Боснії. Підприємці були стурбовані: гроші на утримання психлікарні надходили від капіталістів, розкиданих по різних куточках світу, навіть їхні імена були невідомі – тож досить було сісти з ними за один стіл, попросити пробачення, зажадати, щоб вони набралися трохи терпіння. Вони розв’язали проблему, вдавшись до практики, мало придатної для психіатричного притулку і для молодої нації, яка щойно визволилася з-під ярма толерантного комунізму, Віллєте стала символізувати те, що було найгіршим у капіталізмі: треба платити за кожне місце в лікарні.

Багато людей, коли хотіли позбутися якогось члена родини через суперечки за спадщину (або неприпустиму поведінку), витрачали великі гроші й здобували медичну довідку, що давала їм право засадити до божевільні сина або батька, які створювали проблеми. Інші, щоб уникнути сплати боргів або виправдати свою поведінку, за яку їх могли запроторити на довгі роки до в’язниці, перебували якийсь час у притулку і виходили звідти, позбувшись усіх боргів або уникнувши судового процесу.

Віллєте була місцем, звідки ніхто ніколи не втікав. Там були як справжні божевільні, заслані туди правосуддям або переведені з інших лікарень, так і звинувачені у психічних відхиленнях або ті, які вдавали з себе несповна розуму. Через те в лікарні зчинився неймовірний безлад; преса не стомлювалася публікувати історії про різні зловживання, хоча жоден журналіст ніколи не просив дозволу ввійти й подивитися, що тут діється. Уряд намагався розслідувати скарги, але ніколи не вимагав доказів, акціонери, а надто іноземні, погрожували забрати свої інвестиції, бо тримати їх тут далі було небезпечно, проте притулок стояв на щодалі міцніших ногах.

– Моя тітка заподіяла собі смерть лише кілька місяців тому, – провадив жіночий голос. – Вона прожила майже вісім років, не бажаючи виходити зі свого помешкання, їла, гладшала, курила, приймала заспокійливі пігулки й довго спала. Вона мала двох дочок і чоловіка, він її дуже любив.

Вероніка спробувала обернути голову на голос, який говорив до неї, але це виявилося неможливим.

– Я бачила в неї живі емоції лише один раз, коли її чоловік знайшов собі коханку. Тоді вона влаштувала скандал, схудла на кілька кілограмів, розбила кілька келихів і протягом кількох тижнів не давала нікому спати своїми зойками. Хоч це й здається абсурдним, я думаю, то був найщасливіший період у її житті: вона за щось боролася, почувалася живою і спроможною реагувати на виклик, який їй кинули.

«А до чого тут я? – подумала Вероніка, неспроможна нічого сказати. – Я не твоя тітка й не маю чоловіка».

– Чоловікові довелося покинути коханку, – провадила жінка. – Тоді моя тітка потроху повернулася до своєї звичної апатії. Одного дня вона мені зателефонувала й повідомила, що хоче змінити життя: перестане курити. Того ж таки тижня, почавши вживати набагато більше заспокійливих пігулок через відсутність сигарет, вона оголосила всім, що має намір накласти на себе руки. Ніхто їй не повірив. Одного ранку вона залишила мені повідомлення в автовідповідачі й отруїлася газом. Я прослухала те послання кілька разів: ніколи її голос не звучав так спокійно – вона впокорилася долі, сказала мені, що не почувається ані щасливою, ані нещасливою, тому не годна далі витримати.

Вероніка відчула співчуття до жінки, яка розповіла їй цю історію і, схоже, намагалася зрозуміти смерть своєї тітки. Чи можна засуджувати людей, які вирішили померти – у світі, де кожен прагне вижити за будь-яку ціну?

Ніхто нікого не має права судити. Кожен знає виміри власного страждання або зовсім не відчуває, що він живе на світі. Вероніка хотіла це пояснити, але її душила трубка в роті, й жінка підійшла, щоб допомогти.

Вона побачила, як та нахилилася над її тілом, зв’язаним, утиканим трубками, захищеним проти її волі та її вільного рішення знищити його. Вона хитнула головою з одного боку на другий, благаючи очима, щоб із неї вийняли ту трубку й дали їй померти з миром.

– Ти нервуєш, – сказала їй жінка. – Я не знаю, чи ти розкаялася чи ще хочеш померти, але це мене не цікавить. Я зацікавлена в тому, щоб виконати свою місію; а моя місія наказує мені: коли пацієнт хвилюється або нервує, дати йому заспокійливий укол.

Вероніка хотіла вчинити опір, але санітарка уже зробила їй укол у руку. Через короткий час вона повернулася в дивний світ, світ без сновидінь, де єдиною річчю, яку вона пам’ятала, було обличчя жінки, яку вона щойно бачила: зелені очі, каштанове волосся і цілком відсутній погляд – як у людини, яка робить те, що повинна робити, ніколи не запитуючи, чому правила наказують те або те.

Пауло Коельйо довідався про історію Вероніки через три місяці, коли обідав в алжирському ресторані в Парижі зі словенською подругою, яку теж звали Веронікою, вона була дочкою головного лікаря Віллєте.

Згодом, коли він задумав написати книжку про цю подію, то хотів змінити ім’я Вероніки, своєї подруги, щоб не заплутати читача. Він думав назвати її Бласкою, або Едвіною, або Маріецою, або якимсь іншим словенським ім’ям і зрештою вирішив залишити імена реальні. Коли він згадував про свою подругу, то називав її Вероніка-подруга. Коли йшлося про іншу Вероніку, то він не мав потреби додавати їй якогось означення, вона була головним персонажем книжки, й читачі дратувалися б, постійно читаючи «Вероніка божевільна» або «Вероніка, що хотіла заподіяти собі смерть». У всякому разі як він, так і Вероніка-подруга, мали взяти дуже коротку участь у цій історії, а саме ось яку.

Вероніка-подруга була нажахана тим, що вчинив її батько, а надто з огляду на те, що він керував шанованим закладом і працював над дисертацією, яку, він сподівався, схвалять в академічному світі.

– Ти знаєш, звідки походить слово «притулок»? – запитала вона. – Воно веде початок із середньовіччя, коли люди мали право шукати собі притулок у церквах, у священних місцях. Право на притулок – це те, що розуміє кожна цивілізована особа! Тож як сталося, що мій батько, директор притулку, міг учинити таке з кимось?

Пауло Коельйо захотів довідатися всі подробиці про те, що сталося, бо мав поважну причину зацікавитися історією Вероніки.

А причина була такою: колись його самого запроторили до притулку – або до божевільні, саме під такою назвою більше відомий цей різновид лікарні. І таке з ним сталося не один раз, а тричі: в шістдесят п’ятому, шістдесят шостому, шістдесят сьомому. Те місце мало назву «Дім здоров’я» лікаря Ейраса, в Ріо-де-Жанейро.

Причина його перебування там досі йому мало зрозуміла; можливо, батьків збила з пантелику його поведінка, що відрізнялася від їхньої, бо він був то надто сором’язливим, то надто зухвалим, а можливо, його бажання стати «митцем», бо мистецтво в його родині сприймали як найпереконливіший спосіб жити маргіналом і померти в убозтві.

Коли Коельйо про це згадував, – досить-таки рідко, так би мовити, мимохідь, – він вважав божевільним того лікаря, який вирішив помістити його в притулок без будь-якої конкретної причини (як то буває в кожній родині, існує тенденція скласти провину на інших і категорично стверджувати, що батьки не знали, що вони роблять, коли ухвалювали таке сумнівне рішення).

Пауло засміявся, коли довідався про дивного листа до редакції журналу, якого залишила Вероніка, обурена, що такий важливий французький часопис не знає навіть, де розташована Словенія.

– Ніхто не вкорочує собі віку з такої причини.

– Хай там як, а лист Вероніки не дав би ніякого результату, – з почуттям глибокого розчарування зауважила Вероніка-подруга. – Лише вчора, коли я реєструвалася в готелі, там вирішили, що Словенія – місто в Німеччині.

Це дуже знайома історія, подумав він, бо хіба мало чужоземців вважають аргентинське місто Буенос-Айрес столицею Бразилії?

Але крім того факту, що він жив у країні, яка заохочувала чужоземців нахваляти красу її столиці (розташованої в сусідній державі), Пауло Коельйо мав із Веронікою ще одну спільну пригоду у своїй біографії (про яку ми вже тут писали, але не буде зайвим нагадати про неї); його також свого часу відправляли в санаторій для душевнохворих, «звідки тобі не варто було виходити», як зауважила одного разу його перша дружина.

Але він звідти вийшов. І коли покинув лікувальний заклад лікаря Ейраса востаннє, сповнений рішучості ніколи туди не повертатися, то дав собі дві обіцянки: а) заприсягся, що напише про це книжку; б) поклявся зачекати, доки його батьки помруть, перш ніж він заговорить про це публічно, бо не хотів завдавати їм болю, адже вони й без того протягом багатьох років звинувачували себе за те, що так учинили.

Його мати померла дев’яносто третього. Але батько, якому в дев’яносто сьомому виповнилося вісімдесят чотири, попри те що мав легеневу емфізему, хоч ніколи не курив, попри те, що годувався холодною їжею, бо не міг знайти собі служницю, яка терпіла б його примхи, був живий і не втратив ані розуму, ані здоров’я.

Тому, вислухавши історію Вероніки, Пауло Коельйо знайшов спосіб поговорити на цю тему, не порушуючи своєї обіцянки. Хоч він ніколи не думав накласти на себе руки, він дуже добре знав, яка атмосфера панує в такому притулку: методи лікування, стосунки між лікарями й пацієнтами, певні переваги й гнітючі умови перебування.

Тож дозвольмо Пауло Коельйо та Вероніці-подрузі назавжди покинути цю книжку й продовжмо нашу історію.

Вероніка не знала, як довго вона проспала. Пригадувала, що в певну мить прокинулася – досі з апаратами виживання у роті та в ніздрях – почувши голос:

– Хочеш, я зроблю тобі мастурбацію?

Але тепер із широко розплющеними очима й оглянувши кімнату навколо себе, вона не була певна, чи це їй не вчулося або не було галюцинацією. Крім цього спогаду, вона не могла пригадати нічого, абсолютно нічого.

Трубки з неї вийняли. Але майже все її тіло було втикане голками переливання крові, дроти електродавачів відходили від серця й голови, руки були зв’язані. Вона була гола, накрита лише простирадлом, і їй було холодно, проте вона вирішила не протестувати. Невеличкий закутень, відокремлений зеленими шторами, був заповнений апаратурою інтенсивного лікування, ліжком, на якому вона лежала, й білим стільцем, де санітарка сиділа, поринувши в читання книжки.

У цієї жінки також були чорні очі й каштанове волосся. Проте Вероніка сумнівалася, що саме з нею вона розмовляла кілька годин – днів? – тому.

– Ви не могли б розв’язати мені руки?

Санітарка підвела погляд, відповіла сухим «ні» й знову втупилася в книжку.

Я жива, подумала Вероніка. Треба починати все спочатку. Мені доведеться провести певний час тут, поки вони з’ясують, що я цілком нормальна. Потім мене звідси випишуть і я знову побачу вулиці Любляни, її круглий майдан, мости, людей, які йтимуть на роботу й повертатимуться додому.

Оскільки люди завжди намагаються допомагати одні одним – лише для того, щоб почуватися краще, ніж насправді почуваються – вони знову візьмуть мене на роботу в бібліотеку. З часом я стану відвідувати ті самі бари й танцклуби, розмовлятиму з подругами про несправедливості й проблеми світу, ходитиму в кіно, прогулюватимуся на озері.

Позаяк я обрала пігулки, я себе не скалічила: я залишуся молодою, гарною, розумною й без жодних труднощів знайду собі коханого – як і раніше знаходила. Я кохатимуся з ним у нього вдома або в лісі, матиму певну втіху, але відразу після оргазму до мене повертатиметься відчуття порожнечі. Ми вже не матимемо, про що розмовляти, – і він, і я знатимемо про це. Настане час попросити пробачення одне в одного – «уже пізно» або «завтра мені треба вставати рано» – і ми розійдемося якомога швидше, уникаючи дивитися одне одному в очі.

Я повернуся до своєї кімнати, яку наймаю в монастирі. Спробую почитати книжку, увімкну телевізор, щоб подивитися ті самі програми, які дивлюся щодня, поставлю будильник на ту саму годину, о якій він розбудив мене вчора, машинально виконаю завдання, які мені доручили в бібліотеці. З’їм сандвіч у саду перед театром, сидячи на тій самій лаві, разом із людьми, що також мають звичай снідати на лавах, вони мають такий самий порожній погляд, але вдають, ніби заклопотані чимось надзвичайно важливим.

Потім прийду на службу, вислухаю кілька розповідей про те, хто з ким ходить, хто страждає і з якої причини, як ота жінка плакала через свого чоловіка, – і залишуся з відчуттям, що я особа привілейована, що я гарна, маю роботу, обираю собі коханця на свій смак. Увечері зайду до бару – й усе почнеться спочатку.

Моя мати – її, певно, неабияк стривожила моя спроба накласти на себе руки – оговтається від страху й знову допитуватиметься, що я збираюся робити зі своїм життям, чому я не така, як інші люди, бо зрештою речі не так уже й заплутані, як мені здається. «Подивись, наприклад, на мене, яка вже багато років одружена з твоїм батьком і цілком задоволена своїм життям, і тебе змогла виховати на найкращих взірцях».

Одного дня мені набридне вислуховувати від неї одне й те саме й, щоб догодити їй, я одружуся з чоловіком, якого примушу себе покохати. Він і я зрештою знайдемо спільну манеру разом мріяти про завтрашній день, про будинок на природі, про дітей, про майбутнє наших дітей. Ми часто кохатимемося протягом першого року, рідше протягом наступного, а починаючи з третього люди мають звичай згадувати про секс один раз на два тижні, й перетворюють цю думку на дію лише один раз на місяць. Гіршим, ніж це, є той факт, що люди майже не розмовляють. Я спробую примиритися із ситуацією й запитуватиму, що зі мною не так – чому я перестала його цікавити, він більше не звертає на мене уваги й говорить про своїх друзів так, ніби вони є всім його світом.

Коли наші взаємини повиснуть на ниточці, я завагітнію. Ми народимо дитину, на певний час станемо близькими одне одному, а потім ситуація знову стане такою, як і була.

Тоді я почну гладшати, як тітка моєї вчорашньої санітарки (чи позавчорашньої, я точно не пам’ятаю). І спробую дотримуватися режиму, воюватиму з вагою, яка, попри всі мої зусилля, зростатиме з кожним днем, кожним тижнем. Тоді я почну ковтати магічні пігулки, що мають захищати від депресії, – і народжу ще кількох дітей унаслідок ночей кохання, які швидко минатимуть і довго не повертатимуться. Я всім казатиму, що діти – суть мого життя, хоч насправді моє життя – причина їхнього існування.

Люди завжди вважатимуть нас щасливим подружжям, і ніхто не знатиме, яка самотність, яка гіркота, яка зневіра ховаються за цією видимістю щастя.

Аж поки одного дня мій чоловік заведе свою першу коханку, і я, мабуть, влаштую скандал, як тітка тієї санітарки, або знову захочу заподіяти собі смерть. Але на той час я стану старою й боягузливою з двома або трьома дітьми, які потребуватимуть моєї допомоги, і я муситиму виховати їх, вивести у світ – перш ніж зможу покинути все. Я не накладу на себе руки: лише влаштую скандал, погрожуватиму піти геть із дітьми. Він, як і кожен чоловік, відступить, скаже, що кохає мене, й більш ніколи таке не повториться. Йому ніколи не спаде на думку, що якби я навіть вирішила покинути дім, то єдиний вибір для мене був би повернутися в дім своїх батьків і залишитися там до кінця життя, щодня вислуховуючи нарікання матері на те, що я знехтувала єдину нагоду бути щасливою, що я мала чудового чоловіка, попри його дрібні вади, що мої діти дуже страждатимуть через наше розлучення.

Він і далі ставився б до мене добре, я й далі працювала б у бібліотеці, їла б свої сандвічі на майдані перед театром, читала б книжки, яких ніколи не дочитувала б до кінця, дивилася б телевізор, який показував би одне й те саме протягом наступних десяти, двадцяти, п’ятдесяти років.

Я знаю, що їла б сандвічі з відчуттям провини, бо гладшала б через них; і не ходила б у бари, бо мала б чоловіка, який чекав би мене вдома, щоб я піклувалася про дітей.

Життя для мене перетворилося б на очікування, коли діти виростуть, і я знову дістану змогу щодня думати про самогубство, не маючи мужності реалізувати його. Одного чудового дня я дійшла б висновку, що життя таким і є, нічого в ньому не посувається вперед, нічого не змінюється, і мені доведеться змиритися з ним.

Вероніка припинила свій внутрішній монолог і дала собі обіцянку: вона не покине Віллєте живою. Ліпше покінчити з усім тепер, поки вона має мужність і здоров’я, щоб померти.

Вона засинала й прокидалася, помічаючи, що кількість апаратури навколо неї зменшується, температура її тіла підвищується, а обличчя санітарок щораз інші, але завжди одна з них сиділа біля неї. Крізь зелені штори проникали звуки плачу, стогонів від болю або голосів – хтось тихо і спокійно надиктовував розпорядження. Іноді далеко гудів якийсь апарат і вона чула поквапні кроки в коридорі. У такі години голоси втрачали спокійний тон і напружено давали швидкі, короткі накази.

В одну з хвилин, коли до неї повернулося ясне мислення, чергова санітарка запитала:

– Ти не хочеш знати, який у тебе стан?

– Я знаю, який він, – відповіла Вероніка. – І справа не в тому, в якому стані перебуває моє тіло. Справа в тому, в якому стані перебуває моя душа.

Санітарка хотіла ще трохи поговорити, але Вероніка вдала, ніби заснула.

Коли вона розплющила очі, то вперше помітила, що тепер вона лежить не в кутку за ширмою, а в іншому місці, схожому на велику лікарняну палату. Голка для вливання сироватки досі стриміла в її руці, але всі інші голки та трубки з тіла вийняли.

Високий лікар у білому халаті, що контрастував із пофарбованими в чорний колір вусами та волоссям, стояв біля її ліжка. Поруч із ним молодий стажер робив якісь записи в розкритому блокноті.

– Скільки часу я вже тут? – запитала Вероніка, звернувши увагу на те, що говорити їй складно, їй не вдавалося виразно вимовляти слова.

– Два тижні в цій палаті після п’ятьох днів в реанімації, – відповів лікар. – І дякуйте Богові, що ви досі тут.

Молодий стажер здавався здивованим, так ніби ця остання фраза старшого лікаря не відповідала дійсності. Вероніка відразу помітила його реакцію, і її інстинкт загострився: невже вона перебувала тут довше? Їй досі загрожує небезпека? Вона стежила за кожним порухом, за кожним жестом обох лікарів; вона знала, що ставити запитання марно, вони ніколи не скажуть їй правду, та коли вона буде уважною, то зможе зрозуміти, що відбувається.

– Назвіть своє прізвище, адресу, цивільний стан і дату народження, – зажадав старший.

Вероніка пам’ятала своє прізвище, цивільний стан і дату народження, але помітила, що в її пам’яті утворилися білі плями: вона не змогла точно пригадати адресу.

Лікар наблизив ліхтар до її очей і довго мовчки їх розглядав. Молодший зробив те саме. Вони обмінялися поглядами, які не означали нічогісінько.

– Ви сказали нічній санітарці, що ми неспроможні заглянути вам у душу? – запитав молодший.

Вероніка не пам’ятала, щоб вона сказала щось подібне. Їй важко було збагнути, хто вона така й чому вона тут.

– Ви безпробудно спали під дією заспокійливих пігулок, і це могло вплинути на вашу пам’ять. Будь ласка, спробуйте відповісти на все, що ми вас запитуємо.

І лікарі почали ставити їй абсурдні запитання: скільки важливих газет публікуються в Любляні, пам’ятник якому поету стоїть на її центральному майдані (о, цього вона не забуде ніколи, у душі кожного словенця закарбований образ Прешерна), якого кольору волосся в її матері, імена й прізвища її колег, які книжки найчастіше читають у бібліотеці.

Спочатку Вероніка мала намір не відповідати – у її пам’яті досі панував хаос. Але запитання тривали й вона відновлювала у своїй пам’яті те, що забула. У певну хвилину вона пригадала, що тепер перебуває в психіатричному притулку й що хворі, в яких порушена психіка, не зобов’язані бути послідовними у своїх відповідях. Але задля свого ж таки добра й щоб тримати лікарів біля себе, аби спробувати довідатися від них більше про свій стан, вона напружувала розум у пошуках потрібних відповідей. Вона називала імена й факти, відновлюючи не лише свою пам’ять, а й свою особистість, свої бажання, свій спосіб бачити життя. Думка про самогубство, яка здавалася похованою того ранку під нашаруванням заспокійливих ліків, знову вийшла на поверхню.

– Непогано, – сказав старший лікар, закінчивши розпитування.

– Скільки ще часу я маю бути тут?

Молодший лікар опустив очі, й вона відчула себе підвішеною в повітрі, ніби починаючи з відповіді на це запитання буде написана нова історія її життя й ніхто не зможе змінити її.

– Ти можеш сказати їй, – зауважив старший. – Багато пацієнтів уже знають про це, і вона про все довідається неминуче. У цій лікарні зберегти таємницю неможливо.

– Що ж, ви самі визначили свою долю, – зітхнув молодший лікар-стажер, зважуючи кожне слово. – Тепер ви маєте наслідки свого вчинку: прийняті в такій неймовірній дозі наркотики призвели до коми, в якій ваше серце зазнало безповоротних ушкоджень. Ви заробили собі некроз шлуночка…

– Говори зрозуміліше, – порадив молодшому старший. – Скажи прямо про те, що її цікавить.

– Ваше серце зазнало тяжких ушкоджень. І незабаром воно перестане битися.

– А що це означає? – перелякано запитала вона.

– Той факт, що серце перестає битися, може означати тільки одне: фізичну смерть. Я не знаю, які ваші релігійні вірування, але…

– Через який час моє серце перестане битися? – урвала його Вероніка.

– Через п’ять днів, а щонайбільше – через тиждень.

Вероніка відчула, що поза виглядом професійної поведінки і стурбованості, цей хлопець промовляв свої слова з глибокою втіхою. Наче вона заслужила ту кару й правила за взірець для інших.

Усе своє життя Вероніка бачила, що багато людей, яких вона знала, розповідали про жахіття чужого життя з таким виглядом, ніби були дуже стурбовані й прагнули допомогти, але насправді знаходили втіху в стражданні інших, бо це вселяло їм віру в те, що вони щасливі, що життя було до них великодушним. Вероніка терпіти не могла таких людей. Вона не хотіла дати цьому хлопцеві жодного шансу скористатися зі свого становища, щоб приховати свої власні розчарування.

Вона втупила в нього погляд. І всміхнулася.

– Отже, я не зазнала невдачі.

– Ні, – підтвердив він.

Але він уже не втішався тим, що повідомив їй трагічну новину.

Проте вночі вона відчувала страх. Одна справа – швидка дія пігулок, а інша – чекати смерті протягом п’ятьох днів або й цілий тиждень, після того як ти пережила стільки всього.

У своєму житті Вероніка завжди чогось чекала: чекала, коли батько повернеться зі служби, чекала листа від коханця, який довго не приходив, чекала іспитів у кінці року або потяга, автобуса, телефонного дзвінка, вакацій, кінця свят. А тепер їй доведеться чекати смерті, яка прийде в призначений час.

«Таке могло статися лише зі мною. За нормальних обставин люди помирають у той день, коли вони не чекають смерті».

Їй треба вибратися звідси й роздобути нові пігулки. Якщо вона їх не знайде, то вона готова вистрибнути з вікна висотного будинку в Любляні: вона не хотіла б завдавати батькам зайвих страждань, але іншого виходу в неї не буде.

Вона розглянулася навколо: усі ліжка були зайняті, люди спали, кілька з них гучно хропіли. Вікна були заґратовані. У кінці палати горіло тьмяне світло, наповнюючи все довкола дивними тінями й дозволяючи тримати приміщення під постійним наглядом. Біля світла сиділа санітарка й читала книжку.

«Ці санітарки мають бути дуже культурними особами. Весь час вони читають якусь книжку».

Ліжко Вероніки стояло найдалі від дверей – між нею та черговою було майже двадцять койок. Вона підвелася з великими труднощами – бо, якщо вірити лікареві, вона майже три тижні перебувала без руху. Санітарка підвела очі й побачила дівчину, яка наближалася до неї з пляшкою сироватки для переливання в руці.

– Я хочу до туалету, – прошепотіла вона, намагаючись не розбудити інших пацієнток.

Санітарка недбалим жестом показала їй на двері. Розум Вероніки швидко працював, шукаючи в усіх кутках вихід, пролом, можливість покинути цю будівлю. «Мені треба діяти швидко, поки вони думають, що я надто слабка».

Вона уважно розглянулася навкруги. Туалет був комірчиною без дверей. Якби вона хотіла вийти звідти, їй би довелося схопити чергову й силоміць відібрати в неї ключ. Але для цього вона була надто слабка.

– Це в’язниця? – запитала вона чергову, яка тепер покинула читати й стежила за її рухами.

– Ні. Це притулок для божевільних.

– Я не божевільна.

Жінка засміялася.

– Так усі тут кажуть.

– Ну, гаразд. Тоді я божевільна. Але якими вони є, божевільні?

Жінка сказала, що Вероніці не слід довго стояти на ногах, і звеліла їй повернутися до ліжка й знову лягти.

– Які вони, божевільні? – наполягала на своєму Вероніка.

– Завтра запитаєш у лікаря. І йди спати, інакше я муситиму – хоч мені цього й не хочеться – дати тобі заспокійливий укол.

Вероніка підкорилася. Повертаючись назад, вона почула, як хтось прошепотів на одному з ліжок:

– Ти не знаєш, що таке божевільний?

У першу мить вона вирішила не відповідати. Не хотіла заводити тут подруг, утворювати соціальні гуртки, шукати собі союзників для великого повстання. Вона мала тільки одну ідею-фікс: померти. Якщо не вдасться звідси втекти, вона знайде спосіб накласти на себе руки тут і якомога скоріше.

Але жінка в ліжку повторила те саме запитання, яке Вероніка поставила черговій:

– То ти не знаєш, що таке божевільний?

– Ти хто така?

– Мене звуть Зедка. Повертайся до свого ліжка. Потім, коли чергова вирішить, що ти вклалася спати, скотись на підлогу й підповзи сюди.

Вероніка повернулася на своє місце й зачекала, поки чергова знову зосередилася на книжці. Що означає божевільний? Вона не мала про це найменшого уявлення, бо слово «божевільний» застосовували скрізь і всюди: казали, наприклад, що деякі спортсмени божевільні у своїх намаганнях бити високі рекорди. Або божевільними називали митців, бо вони жили в якийсь непевний, несподіваний спосіб, не так як усі «нормальні» люди. З другого боку, Вероніка бачила багато погано вдягнених людей, які ходили взимку вулицями Любляни, проповідуючи кінець світу й штовхаючи поперед себе візки з торбами та ганчір’ям.

Вона не могла заснути. Лікар сказав, що вона спала майже тиждень, багато часу для того, хто звик жити без великих емоцій, але має суворий розпорядок на відпочинок. То що ж таке божевільний? Мабуть, краще запитати в одного з них.

Вероніка низько присіла, витягла з руки голку й поповзла туди, де лежала Зедка, намагаючись не звертати уваги на корчі у шлунку; вона не знала, чим була спричинена її нудота: ослабленим серцем чи докладеними зусиллями.

– Я не знаю, що таке божевільний, – прошепотіла Вероніка. – Але я не божевільна. Я самовбивця, яка не змогла домогтися свого.

– Божевільний – це той, хто живе у своєму світі. Як шизофреніки, психопати, маніяки. Або це ті люди, які відрізняються від інших.

– Як ти?

– Думаю, – провадила Зедка, вдавши, ніби не почула її коментар, – ти вже чула про Ейнштейна, який стверджував, що не існує часу без простору, а існує поєднання цих категорій. Або про Колумба, який наполягав, що по той бік океану немає безодні, а є материк. Або про Едмунда Гілларі, який запевняв, що людина спроможна піднятися на Еверест. Або про «Бітлз», які створили іншу музику й одягалися всупереч звичаям своєї епохи. Усі вони – й тисячі інших теж – жили у своєму окремому світі.

«Ця психічно хвора говорить речі, які мають сенс», – подумала Вероніка, пригадуючи розказані матір’ю історії про святих, які вміли розмовляти з Ісусом або Дівою Марією. Вони теж жили у своєму окремому світі?

– Я бачила жінку в червоній сукні з декольте і з каламутними очима, яка ходила вулицями Любляни, коли термометр показував п’ять градусів нижче нуля. Я думала, вона п’яна, й хотіла допомогти їй, але вона відмовилася від моєї куртки. Можливо, в її світі було літо; а її тіло залишалося гарячим, жадаючи когось, хто її чекав. Можливо, та особа існувала лише в її мареннях, але вона має право жити й померти, як їй хочеться, хіба не так?

Вероніка не знала, що сказати, але слова божевільної мали сенс. Хто знає, чи вона не та сама жінка, яка ходила напівголою вулицями Любляни?

– Я хочу розповісти тобі одну історію, – сказала Зедка. – Могутній чаклун, який надумав зруйнувати царство, вилив магічний трунок у колодязь, із якого брали воду всі жителі тієї держави. Хто її пив, той ставав божевільним.

Наступного ранку всі напилися води й збожеволіли, крім царя, який мав колодязь для себе та своєї родини, куди чаклун не мав доступу. Занепокоєний цар спробував вплинути на своїх підданців, ухваливши кілька постанов про суспільну безпеку та суспільне здоров’я: але поліцаї й чиновники напилися отруєної води й визнали абсурдними його накази, вирішивши ні в якому разі їх не виконувати.

Коли жителі того царства довідалися про декрети свого монарха, вони вирішили, що він збожеволів і його укази не мають сенсу. Із криками вони пішли до замку й стали вимагати, щоб він зрікся царства.

У розпачі цар був готовий покинути трон, але цариця запротестувала: «Ходімо до того колодязя й вип’ємо води. Тоді ми станемо такими, як і вони».

Так і зробили: цар і цариця напилися божевільної води й відразу почали верзти нісенітницю. І тоді їхні піддані покаялися: тепер, коли цар виявляє стільки мудрості, чому не залишити його на троні?

У державі запанував спокій, хоч її жителі поводилися зовсім інакше, ніж їхні сусіди. І цар зміг залишитися на троні до кінця своїх днів.

Вероніка засміялася.

– Ти не схожа на божевільну, – сказала вона.

– Але я справді божевільна, хоч мене легко вилікувати, бо мій випадок простий: досить підтримувати в моєму організмі певну кількість певної хімічної речовини. Проте я сподіваюся, ця речовина розв’яже лише мою проблему хронічної депресії; я хочу залишатися божевільною, живучи так, як я мрію, а не так, як хочуть від мене інші. Знаєш, що існує там, за стінами Віллєте?

– Народ, який напився з одного колодязя.

– Саме так, – сказала Зедка. – Вони вважають себе нормальними, бо всі роблять одне й те саме. Я хочу вдавати, ніби теж напилася тієї води.

– А я її вже напилася, і саме в цьому моя проблема. Я ніколи не страждала від депресії й не переживала великої радості чи великого смутку, які тривали б довго. У мене такі самі проблеми, як і у всіх.

Зедка помовчала.

– Нам сказали, що ти помреш.

Вероніка на мить завагалася: але треба було ризикнути.

– Я житиму ще п’ять або шість днів. Я зараз міркую про те, чи існує спосіб померти раніше. Якби ти або хтось інший роздобули для мене ще пігулок, я певна, моє серце більше не витримало б. Зрозумій, як я страждаю, чекаючи неминучої смерті, й допоможи мені.

Перш ніж Зедка відповіла, з’явилася санітарка зі шприцом.

– Я можу вколоти його тобі сама, – попередила вона. – Але якщо ти чинитимеш опір, я покличу охоронців знадвору, щоб вони мені допомогли.

– Не марнуй свою енергію, – сказала Зедка Вероніці. – Збережи сили, якщо хочеш зробити те, про що мене просиш.

Вероніка підвелася, повернулася на ліжко й дозволила санітарці виконати свій обов’язок.

Це був її перший нормальний день у притулку для психічнохворих. Вона покинула палату й випила кави у великій їдальні, де разом харчувалися пацієнти з чоловічого й жіночого відділень. Звернула увагу на те, що всупереч побаченому нею в фільмах – скандалам, крикам, безумним вимахуванням руками – усе, здавалося, поглинула гнітюча тиша; схоже, ніхто не хотів пускати сторонніх людей у свій внутрішній світ.

Після кави (мабуть, погана слава Віллєте не була пов’язана з поганим харчуванням) усі вийшли, щоб прийняти сонячну ванну. Насправді сонця не було – температура опустилася нижче нуля, й сад накрило снігом.

– Я перебуваю тут не для того, щоб зберегти життя, а для того, щоб із ним попрощатися, – сказала Вероніка одному із санітарів.

– Усе одно хворим треба приймати сонячну ванну.

– Хто з нас божевільний? Сонця немає.

– Але є світло й воно допомагає заспокоїти пацієнтів. На жаль, зима в нас триває довго; інакше ми мали б набагато менше роботи.

Сперечатися було марно. Вероніка вийшла трохи прогулятися, пильно роздивляючись навколо й потай шукаючи спосіб утекти звідси. Мур був високий, як вимагали будівничі старовинних казарм, але будки вартових були порожні. Сад оточували будинки військового типу, де сьогодні розташовувалися чоловічі й жіночі палати, приміщення адміністрації й кімнати для обслуги. Після першого швидкого огляду вона помітила, що охоронялася лише брама головного входу – тих, хто заходив і виходив, перевіряли двоє охоронців.

Усе, здавалося, закрутилося в її мозку. Щоб пожвавити пам’ять, вона спробувала пригадати всілякі дрібниці – наприклад, місце, де вона залишала ключ від свого помешкання, який диск вона нещодавно купила, останню книжку, яку її попросили видати в бібліотеці.

– Я Зедка, – сказала жінка, підходячи до неї.

Учора вночі вона не могла побачити її обличчя, бо сиділа навпочіпки під час усієї розмови. Зедка мала років тридцять п’ять і здавалася абсолютно нормальною.

– Сподіваюся, укол тобі не зашкодив. Із часом організм пристосовується до заспокійливих ліків і вони втрачають ефект.

– Зі мною все гаразд.

– Наша вчорашня розмова… Ти пам’ятаєш, що ти в мене просила?

– Чудово пам’ятаю.

Зедка взяла її за лікоть, і вони пішли далі парком поміж безлистих дерев. За мурами можна було бачити гори, які зникали у хмарах.

– Сьогодні холодно, але ранок гарний, – сказала Зедка. – Дивно, але моя депресія ніколи не навідує мене в такі дні – захмарені, сірі, холодні. При такій погоді я маю відчуття, що природа перебуває у згоді зі мною, віддзеркалює мою душу. Проте, коли з’являється сонце, діти граються на вулицях і всі втішаються красою дня, мені буває найгірше. Здається несправедливим, що природа буяє своїми розкошами, а я почуваюся ні в сих ні в тих.

Вероніка делікатно вивільнила руку. Їй не подобалися фізичні контакти.

– Ти урвала свою фразу. Ти говорила про моє прохання.

– Тут, у лікарні, є одна група. Це чоловіки й жінки, які могли б виписатися, повернутися додому… але вони не хочуть звідси виписуватися. Причин багато: Віллєте не такий уже поганий заклад, як про нього розповідають, хоч, звичайно, і не п’ятизірковий готель. Тут вони можуть говорити все, що думають, робити все, що їм заманеться, не чуючи жодного слова критики: зрештою, вони у психіатричному притулку. Але під час державних інспекцій ці чоловіки й жінки поводяться так, ніби справді хворі на небезпечний психоз, тим паче що деякі перебувають тут коштом держави. Лікарі про це знають, але, схоже, існує наказ хазяїв, щоб ситуація залишалася такою, як вона є, хоч насправді тут більше симулянтів, ніж хворих.

– І вони можуть роздобути пігулки?

– Треба встановити з ними контакт. Їхню групу називають Братством.

Зедка показала на жінку із сивим волоссям, яка жваво розмовляла з іншими жінками, молодшими.

– Її звуть Марі, вона належить до Братства. Познайомся з нею.

Вероніка рушила до Марі, але Зедка її зупинила.

– Не поспішай: вона розважається. Вона ніколи не відмовиться від того, що її тішить, задля розмови з незнайомою дівчиною. Якщо вона відреагує погано, ти більше ніколи не зможеш до неї наблизитися. Божевільні ніколи не змінюють свого першого враження.

Вероніка засміялася, почувши, з якою інтонацією Зедка вимовила слово божевільні. Але їй стало тривожно, бо все тут здавалося їй надто нормальним, надто спокійним. Після стількох років одноманітного життя, коли з роботи вона йшла до бару, з бару в постіль до коханця, з постелі коханця до свого помешкання, зі свого помешкання в дім матері – тепер вона жила життям, про яке ніколи й не мріяла: притулок, божевільні, психлікарня. Місце, де ніхто не соромився називати себе божевільним; де ніхто не кидав те, чим утішався, аби лише сподобатися іншим.

Вона стала допитуватися, чи Зедка говорила серйозно, чи це лише манера психічно хворих, щоб прикидатися, ніби вони живуть у кращому світі, ніж інші. Але яка різниця? Вона жила цікавим життям, відмінним і несподіваним: хіба могла вона уявити собі таке місце, де люди прикидаються божевільними, аби мати змогу робити все, що їм заманеться!

Раптом Вероніка відчула, як їй кольнуло в серце. Розмова з лікарем негайно повернулася до її думок, і її опанував страх.

– Я хочу гуляти сама, – сказала вона, звертаючись до Зедки.

Зрештою, вона також божевільна, і їй не треба комусь подобатися.

Жінка відійшла, а Вероніка дивилася на гори, які маячили за мурами Віллєти. У неї зажевріло бажання жити, але вона рішуче його відкинула.

«Мені треба якнайшвидше роздобути пігулки».

Вона замислилася про свою ситуацію тут, аж ніяк не ідеальну. Якби навіть їй дозволили витворяти всі ті безумства, які їй захотілося б, вона не знала б, із чого почати.

Вона ніколи не робила нічого безумного.

Трохи прогулявшись у саду, усі повернулися до їдальні й пообідали. Після обіду санітари повели чоловіків і жінок до величезної зали для відпочинку, де було багато всякої всячини – столи, стільці, канапи, фортепіано, телевізор і широкі вікна, крізь які можна було милуватися сірим небом і низькими хмарами. Вікна не були заґратовані, бо зала виходила в сад. Двері були зачинені через холод, але досить було повернути ручку, щоб знову вийти й гуляти між деревами.

Більшість дивилися телевізор. Дехто дивився в порожнечу, інші стиха розмовляли між собою – але хто цього не робив хоч колись? Вероніка помітила, що літня жінка, Марі, тепер приєдналася до великої групи в одному закутні величезної зали. Кілька пацієнтів проминали Вероніку, і вона спробувала приєднатися до них: хотіла послухати, про що вони розмовляють.

Вона намагалася приховати свої наміри. Та коли підійшла близько, вони замовкли й – усі разом – подивилися на неї.

– Чого вам треба? – запитав літній пан, який здавався лідером Братства (якщо така група справді існувала й Зедка не була більш божевільною, ніж здавалася).

– Нічого, я лиш проходила.

Усі перезирнулися й недовірливо похитали головами. Один із них зауважив іншому: «Вона лише проходила!» Інший голосніше повторив цю саму фразу – і за мить усі почали викрикувати ці слова.

Вероніка не знала, що їй робити, її паралізував страх. Один санітар, дужий і з неприємною зовнішністю, підійшов подивитися, що відбувається.

– Нічого, – відповів йому один із групи. – Вона тільки проходила. Зупинилася тут, але незабаром піде далі.

Уся група дружно зареготала. Вероніка гмикнула, напівобернулася й пішла геть, аби ніхто не помітив, що її очі наповнилися слізьми. Вона вийшла в сад без теплого одягу. Один із санітарів намагався переконати її повернутися, але до нього підійшов інший, який щось йому прошепотів, й обидва дали їй спокій на холоді. Не було сенсу дбати про здоров’я приреченої.

Вона була спантеличена, напружена, роздратована на саму себе. Ніколи Вероніка так по-дурному не потрапляла в пастку провокацій, адже вона з дитинства навчилася, що треба завжди триматися байдужою, поки не виникне нова ситуація. Проте ці божевільні домоглися, щоб її опанували сором, страх, гнів, бажання повбивати їх, поранити їх словами, яких вона ніколи не наважиться вимовити.

Мабуть, пігулки (або лікування, спрямоване на те, щоб витягти її з коми) перетворили її на жінку слабку, неспроможну захистити себе. Вона зустрічалася з гіршими ситуаціями у своєму підлітковому віці, але вперше не змогла утриматися від сліз. Їй треба стати такою, якою вона була, вміти відповідати на виклики з іронією, вдавати, ніби образи її не зачіпають, бо вона переважає всіх. Хто з тієї групи знайде мужність побажати собі смерті? Хто з них наважиться навчати її, як треба жити, якщо найкращі роки свого життя вони провели за мурами Віллєте? Вона ніколи не попросила б їхньої допомоги хай там у чому, навіть якби їй довелося чекати смерті протягом п’ятьох або шістьох днів.

«Один день уже минув. Отже, залишається чотири або п’ять».

Вона трохи пройшлася, дозволяючи, щоб холод проник їй у тіло й заспокоїв кров, яка струменіла надто швидко, заспокоїв серце, що калатало несамовито.

«Ну, гаразд, я перебуваю тут, маю лічені години життя й надаю ваги базіканню людей, яких я ніколи не бачила й через короткий час більше не побачу. І я страждаю, дратуюся, хочу нападати й захищатися. Навіщо мені гаяти на це час?»

Проте реальність була в тому, що вона марнувала ту крихту часу, яка їй залишилася, щоб змагатися за власний простір у цьому чужому середовищі, де доводилося чинити опір, бо інакше інші примусять тебе підкорятися їхнім правилам.

«Неймовірно. Я ніколи такою не була. Ніколи не змагалася за дурниці».

Вона зупинилася посеред морозного саду. Чи не тому, що життя досі здавалося їй суцільними дурницями, їй тепер доводилося змиритися з тим, що накинуло їй таке безглузде життя? У підлітковій юності вона вважала, що їй рано робити вибір; тепер, у молодості, вона переконала себе в тому, що змінюватися їй пізно.

І куди поділася її колишня енергія? У зусиллях домогтися, щоб її життя залишалося таким самим, як і було. Вона пожертвувала багатьма своїми бажаннями для того, щоб батьки любили її так, як любили дитиною, хоч вона й знала, що справжня любов змінюється з часом, зростає або знаходить нові способи виражати себе. Коли одного дня вона почула, як мати з плачем розповіла їй, що їхній шлюб із батьком закінчився, Вероніка подалася шукати батька, плакала й погрожувала й нарешті видобула з нього обіцянку, що він повернеться додому, не уявляючи собі, яку високу ціну їм обом доведеться заплатити за це.

Коли вирішила влаштуватися на роботу, то відхилила спокусливу пропозицію компанії, що розгорнула свою діяльність у її молодій країні, й улаштувалася працювати в публічній бібліотеці, де платня була невеликою, проте надійною. Вона працювала щодня за тим самим розпорядком, запевняючи своє керівництво, щоб не дивилися на неї як на загрозу, вона задоволена своїм місцем і не збирається вимагати збільшення заробітної плати; вона тільки хоче мати регулярну платню паприкінці кожного місяця.

Вона винайняла кімнату в монастирі, бо черниці вимагали, щоб їхні пожильці поверталися до призначеного часу й залишали ключ у дверях. Той, хто не повертався вчасно, мусив спати на вулиці. Таким чином вона завжди могла назвати своїм коханцям правдиву причину, чому вона не може вночі спати в готелях або в чужих ліжках.

Коли думала про одруження, то завжди уявляла себе в маленькому шале за межами Любляни з чоловіком, не схожим на її батька, який зароблятиме рівно стільки, щоб мати змогу утримувати родину, який буде задоволений тим, що вони обоє житимуть разом у будинку з розпаленим каміном, милуючись укритими снігом горами.

Вона виховала себе так, щоб давати чоловікам точну міру втіхи – ні більше, ні менше, лише необхідне. Вона не гнівалася ні на кого, бо це означало б воювати з ворогом, а потім терпіти такі непередбачені наслідки, як, наприклад, помсту.

Коли вона досягла майже всього, чого прагнула в житті, то дійшла висновку, що її існування не мало глузду. Бо всі її дні були однаковими. І вирішила померти.

Вероніка повернулася із саду й попрямувала до групи, що зібралася в закутні зали. Люди жваво розмовляли, але замовкли, коли вона підійшла.

Вона наблизилася до старшого чоловіка, який здавався головним. Перш ніж хтось міг її зупинити, вона врізала йому лункий ляпас.

– Відплата буде? – запитала вона голосно, щоб усі в залі її почули. – Ви якось відреагуєте?

– Ні, – чоловік притулив до обличчя долоню. Тонка струминка крові потекла йому з носа. – Вам недовго залишилося нас турбувати.

Вероніка покинула залу й пішла у свою палату з тріумфальним виглядом. Вона вчинила щось таке, чого ніколи не робила у своєму житті.

Минули три дні після інциденту з групою, яку Зедка назвала Братством. Вероніка шкодувала, що дала тоді ляпас, не тому, що боялася помсти з боку чоловіка, а тому, що така поведінка була для неї нехарактерною. Зрештою, так вона дійде висновку, що життя варте того, щоб жити, а це завдасть їй непотрібного страждання – адже так чи інак, а їй доведеться покинути цей світ.

Єдиний для неї вихід – це усамітнитися від усього й від усіх, докласти зусиль, щоб бути такою, як і раніше, підкорятися всім вимогам і всім правилам Віллєте. Вона виконувала всю рутину, яку накидала пацієнтам психіатрична лікарня: прокидалася рано, пила вранішню каву, виходила на прогулянку в сад, обідала, сиділа в залі для відпочинку, вечеряла, дивилася телевізор і йшла спати.

Перед сном завжди приходила санітарка з ліками. Усі інші жінки ковтали пігулки, а Вероніка була єдиною, кому робили укол. Вона ніколи не протестувала; лише запитала, чому їй дають стільки заспокійливих, адже вона не має проблем зі спанням. Їй пояснили, що то не снодійний укол, а ліки від серця.

Й ось так, підкоряючись рутині, дні в притулку минали, всі однакові. Однакові дні минали швидше: ще два або три дні, і їй не треба буде розчісуватися й чистити зуби. Вероніка помітила, що її серце стає дедалі слабкішим. Вона задихалася, відчувала біль у грудях, втрачала апетит і відчувала отупіння, коли робила якесь зусилля.

Після інциденту з Братством вона не раз думала: «Якби в мене був вибір, якби я раніше зрозуміла, що дні мої будуть однаковими, бо такими я хотіла їх мати, тоді, можливо…»

Але відповідь завжди була однакова: «Ніякого можливо, бо вибору в тебе не було». І до неї повертався внутрішній спокій – адже все визначено.

Вона поновила стосунки (не дружбу, бо дружба вимагає тривалого спілкування, а це було неможливо) із Зедкою. Вони грали в карти – це допомагає збувати час, – а іноді мовчки прогулювалися в саду.

Вранці того дня, відразу після сніданку, усі вийшли «на сонячні ванни» – як вимагав розпорядок дня. Проте санітар попросив Зедку повернутися в палату, бо сьогодні їй призначено процедуру.

Вероніка пила каву із Зедкою й чула цю розмову.

– Що таке «процедура»?

– Давній метод лікування ще з шістдесятих років, але лікарі вважають його корисним для моєї хвороби. Хочеш подивитися?

– Ти ж сказала, що в тебе депресія. Хіба якоїсь процедури досить, щоб поновити хімічні речовини, яких бракує в організмі?

– Хочеш подивитися? – наполягала Зедка.

«Я зможу порушити рутину, – подумала Вероніка. – Зможу відкрити щось нове, хоч мені вже нічого не треба навчатися, треба тільки мати трохи терпіння».

Але цікавість була сильнішою, і вона кивнула.

– Це не вистава, – запротестував санітар.

– Вона помре. А що вона бачила? Дозвольте їй піти з нами.

Вероніка дивилася, як жінку з незмінною усмішкою на губах прив’язали до ліжка.

– Розкажіть їй, що відбувається, – мовила Зедка, звертаючись до санітара. – Бо вона може злякатися.

Він обернувся й показав підготовлений до уколу шприц. Схоже, він був радий, що з ним розмовляють як із лікарем, який розповідає стажерам про правильне лікування й адекватні процедури.

– Цей шприц містить дозу інсуліну, – сказав він поважним тоном професіонала. – Її вколюють діабетикам, щоб знизити високий рівень цукру. Але якщо доза набагато перевищує звичну, різке падіння цукру в організмі вкидає пацієнта в кому.

Він легенько постукав по голці, висмоктав зі шприца повітря і вколов його у вену на правій нозі Зедки.

– Саме це тепер і відбудеться. Хвора увійде в штучну кому. Не бійтеся, якщо її очі оскліють, і не сподівайтеся, що вона вас упізнає, поки перебуватиме під дією ліків.

– Це жахливо, негуманно. Люди борються, щоб вийти з коми, а не провалитися в неї.

– Люди борються за те, щоб жити, а не вкорочувати собі віку, – відповів санітар, але Вероніка пустила повз вуха його провокаційну відповідь. – Стан коми дозволяє організмові відпочити. Його функції різко падають, і напруга, яка тисне на нього, зникає.

Говорячи, він упорскував рідину, й очі Зедки втрачали блиск.

– Будь спокійна, – говорила Вероніка, звертаючись до хворої. – Ти абсолютно нормальна, а та історія про царя, яку ти мені розповіла…

– Не забирайте в неї час. Вона більше вас не чує.

Жінка на ліжку, яка кілька хвилин тому ясно мислила й здавалася сповненою життя, тепер нерухомо дивилася в якусь точку, а з її рота витікала цівка пінястої рідини.

– Що ви зробили? – крикнула Вероніка, звертаючись до санітара.

– Виконав свій обов’язок.

Вероніка стала гукати Зедку, кричати, погрожувати поліцією, газетами, правами людини.

– Заспокойтеся. Навіть перебуваючи в психлікарні, необхідно дотримуватися правил.

Вероніка відчула, що санітар говорить серйозно, і її опанував страх. Та оскільки вона не мала чого втрачати, то кричала й кричала.

Звідти, де вона була, Зедка могла бачити палату з усіма порожніми ліжками – крім одного, там лежало її прив’язане тіло, на яке дивилася перелякана дівчина. Дівчина не знала, що в людини на ліжку біологічні функції діють відмінно, але душа літає вгорі, майже доторкаючись до стелі, перебуваючи у стані глибокого миру.

Зедка вирушила в астральну подорож, яка стала для неї цілковитою несподіванкою під час першого інсулінового шоку. Вона ні з ким на цю тему не розмовляла; вона потрапила сюди лише для того, щоб вилікуватися від депресії, й мала намір покинути це місце назавжди, як тільки дозволить стан її здоров’я. Якби вона розповіла, що її душа виходить із тіла, вони подумали б, що вона стала більш божевільною, аніж була тоді, коли потрапила до Віллєте. А вона, коли повернулася у своє тіло, заходилася читати книжки, щоб дізнатись більше про дві проблеми: інсуліновий шок і дивне відчуття польоту в повітрі.

Особливих відомостей про процедуру такого лікування вона не знайшла: уперше її застосували тисяча дев’ятсот тридцятого року, але заборонили в психіатричних лікарнях через можливість завдати непоправної шкоди пацієнту. Одного разу під час сесії інсулінових шоків астральне тіло Зедки відвідало кабінет лікаря Ігоря, саме тоді, коли він розмовляв на цю тему зі спонсорами притулку.

«Це був би злочин!» – сказав він.

«Але так лікувати дешевше й швидше! – відповів один з акціонерів. – Крім того, хто цікавиться правами божевільного? Ніхто не протестуватиме!»

Але навіть за такої ситуації деякі лікарі вважали цю процедуру ефективною й швидкою формою лікування депресії. Зедка намагалася прочитати всю доступну їй літературу, в якій ішлося про інсуліновий шок, а надто розповіді пацієнтів, які вже лікувалися в такий спосіб. Історія завжди була однакова: жахіття і ще жахіття, причому жоден не спізнав того відчуття, яке вона переживала тепер.

Вона дійшла висновку (і мала на це очевидні підстави), що не було ніякого зв’язку між інсуліном і відчуттям того, що свідомість вилітає з тіла. Радше навпаки: тенденція такого лікування була спрямована на те, щоб зменшити спроможність пацієнта мислити.

Читаючи книжки про існування душі, вона переглянула кілька творів з окультизму, аж поки одного дня не натрапила на чималий шар літератури, в якій ішлося саме про те, що вона переживала: це називалося «астральними подорожами», і багато людей уже їх відбули. Деякі вирішили описати те, що вони пережили, інші навіть вигадували способи домогтися, щоб душа вилітала з тіла. Зедка тепер знала ці способи напам’ять і користувалася ними щоночі, аби літати, куди їй хотілося.

Розповіді про практику та видіння були різними, але всі мали деякі спільні характеристики: дивний і неприємний шум, який лунає перед тим, як тіло й дух розлучаються, потім шок, швидка втрата свідомості, а потім спокій і радість польоту в повітрі, відчуття поєднання з тілом срібною ниттю, яка може до нескінченності розтягуватися, хоч існувала легенда (у книжках, звісно), що людина помре, якщо дозволить цій ниті порватися.

Проте з власного досвіду вона знала, що могла летіти так далеко, як їй хотілося, срібна нить ніколи не уривалася. Але книжки були дуже корисними в тому, що дедалі більше навчали її, як поводитися в астральних подорожах. Наприклад, коли їй хотілося змінити місце перебування, то варто лише захотіти піднятися в простір, міркуючи, куди вона хоче прибути. На відміну від польотів літаків, які вирушають з одного місця й долають певну відстань, аби добутися до іншого пункту, астральна подорож відбувається через потаємні тунелі. Вона уявляла якесь місце, проникала в такий тунель на моторошній швидкості й опинялася там, куди хотіла добутися.

Також завдяки книжкам вона втратила страх перед створіннями, які населяли простір. Сьогодні вона не бачила нікого в палаті, та коли вперше покинула своє тіло, то побачила багатьох людей, які дивилися на неї, сміючись із її здивованого обличчя.

Її першою думкою було, що це мерці, привиди, які тут жили. Потім, за допомогою книжок та власного досвіду, вона усвідомила, що, хоч деякі безтілесні духи й блукали тут, було серед них багато людей, так само живих, як і вона, які навчилися виходити зі свого тіла або не розуміли, що відбувається, бо в якомусь куточку світу спали глибоким сном, тоді як їхні духи вільно прилітали сюди.

Сьогодні, під час останньої астральної подорожі з інсуліном, бо вона нещодавно відвідала кабінет доктора Ігоря і знала, що він готовий виписати її, Зедка вирішила прогулятися по Віллєте. Коли вона вийде звідси, то вже ніколи не повернеться, навіть у вигляді духа, тому вона хотіла попрощатися з цим місцем.