Читать книгу Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельйо - Страница 9

Як їй пощастило!

Вона чекала чого завгодно сьогодні вранці, тільки не зустрічі з чоловіком, який – вона була певна – змінить її життя. Але ось він тут, з, як завжди, неуважним, недбалим виглядом, сидить разом із двома друзями, бо можновладці не потребують нічого, аби показати, на що вони спроможні. Їм не потрібна навіть особиста охорона.

Морін вважає, що людей у Канні можна поділити на дві категорії:

1. Люди засмаглі, які протягом цілого дня перебувають на сонці (бо їх уже, певно, зарахували до переможців), вони носять нагрудні знаки, завдяки яким проходять у будь-які місця фестивалю, куди іншим доступ заборонено. Коли вони повертаються у свої готелі, там уже чекають їх по кілька запрошень, більшість яких вони викидають до сміттєвого кошика.

2. Люди бліді, які перебігають з одного похмурого офісу до іншого, беручи участь у пробах, результати яких іноді бувають дуже успішними, але потім губляться серед безлічі пропозицій, а іноді вони терплять цілковитий крах, проте здобувають собі місце під сонцем (там, де уже втішаються життям люди засмаглі), бо підтримують контакти з потрібними людьми.

Джавіц Вайлд, безперечно, належав до світу людей засмаглих.

Подія, яка має місце в маленькому місті на півдні Франції і триває дванадцять днів, подія, внаслідок якої підстрибують у захмарну височину ціни, лише привілейованим машинам дозволяють їздити по вулицях, аеропорти заповнюються приватними літаками, а пляжі – моделями, ця подія відбувається не лише на червоній килимовій доріжці, по якій в оточенні фотографів знамениті кінозірки проходять до дверей Палацу Конгресів.

Каннський фестиваль – це насамперед фестиваль кіно, а не фестиваль моди!

Хоч розкіш і гламур тут насамперед упадають в око, справжньою душею фестивалю є велетенський ринок кіноіндустрії: продавці та покупці з усього світу зустрічаються тут, щоб обмінятися готовими продуктами, інвестиціями, ідеями. У середньому в місті щодня укладається чотириста оборудок – у більшості випадків це відбувається в помешканнях, винайнятих на період кінофестивалю, де люди незручно розташовуються навколо ліжок, нарікають на духоту та вимагають мінеральної води й особливої до себе уваги, внаслідок чого в тих, хто пропонує свою продукцію, нерви напружені до краю, а на обличчі застигає крижана усмішка. Їм доводиться погоджуватися на все, піддаватися на будь-які провокації, бо їм надзвичайно важливо показати те, над чим вони трудилися іноді протягом багатьох років.

А тим часом поки ці 4800 нових фільмів нігтями й зубами чіпляються за свій шанс вибратися з тісної кімнати готелю на широкий простір, до широкої публіки, у зали справжніх кінотеатрів, світ мрій починає рухатися в протилежний бік: на арену подій виходять нові технології; стомлені тяжкою працею, гублячи впевненість у завтрашньому дні, люди втрачають бажання виходити з дому й воліють дивитися кабельне телебачення, яке за суто символічну плату показує по п’ятсот фільмів на добу.

А ще гірше те, що Інтернет сьогодні дає змогу кожному уявити себе кінорежисером. На спеціальних сайтах можна побачити немовлят, які роблять свої перші кроки, чоловіків і жінок, яким стинають голови на війні, жінок, що виставляють свої оголені принади тільки для того, щоб хтось перед екраном телевізора пережив у самотині радість сексуальної втіхи, людей, які замерзають десь у полярній кризі, справжні катастрофи, спортивні змагання, виставки мод, сцени, зняті прихованими камерами, що виставляють випадкових перехожих у кумедному, а часто й вельми непривабливому світлі.

Звичайно, не всі люди сидять удома. Проте вони воліють витрачати гроші на ресторани та вишуканий одяг, бо все інше вони можуть знайти на екранах своїх телевізорів або комп’ютерів.

Фільми. У далекому минулому залишився той час, коли всім були відомі імена великих переможців, яким діставалася «Золота пальмова віть». Тепер навіть багато з тих, хто бере участь у фестивалі, якби їх запитати, певно, не відразу пригадали б назву фільму, що переміг торік. «Фільм якогось румунського режисера», – сказав би один. «Ні, я точно пам’ятаю, то був німець», – заперечив би інший. Потім обидва нишком зазирнули б у каталог і відкрили б, що переміг італієць, чий фільм демонструвався лише для обраної публіки.

Кінотеатри, які колись вистояли в нещадній конкуренції з відеосалонами, тепер, схоже, знову увійшли в стадію занепаду – вони майже неспроможні змагатися з фільмами, записаними на дисках DVD, що безкоштовно додаються до куплених журналів, з Інтернетом, із піратством, від якого нема порятунку. Така ситуація примушує кінопрокат удаватися до варварських методів: коли якась кіностудія вважає, що випуск у прокат нового фільму обходиться їй надто дорого, вона вимагає, шоб його водночас демонстрували в максимальній кількості залів, майже не залишаючи місця для реалізації будь-яких нових задумів у галузі кіно.

А ті нечисленні авантюристи, що наважуються піти на ризик, знехтувавши вкрай несприятливі обставини, надто пізно відкривають, що не досить мати на руках якісний продукт. Для того щоб їхній фільм вийшов на екрани найбільших світових столиць, необхідно витратити величезні кошти на його рекламу та пропаганду: оплатити цілі сторінки в газетах і журналах, організувати безліч прийомів, прес-конференцій, рекламних подорожей, орендувати зали для зустрічей із публікою з усе дорожчим обладнанням, розв’язувати проблему робочої сили, набирати яку стає дедалі важче. А над усім стоїть проблема з проблем: знайти дистриб’ютора, який би погодився фінансувати всі заходи, необхідні для того, щоб випустити вже готовий продукт в успішний прокат.

Та навіть за таких не вельми сприятливих обставин щороку відновлюється паломництво з місця на місце, призначаються дати показів, і на сцену виходить Суперклас, який менш за все цікавиться тим, щó відбувається на екрані, телевізійні компанії, готові заплатити лише десяту частку справедливої ціни за те, щоб «надати честь» тому або тому режисерові й показати результати його трудів на телевізійному екрані, лунають прохання чи навіть вимоги переробити матеріал у такий спосіб, щоб не образити почуття батьків і матерів родин, вимоги переглянути всю режисуру фільму, обіцянки (які виконуються далеко не завжди), що в тому випадку, коли режисер погодиться кардинально змінити сценарій і висвітлити якусь певну тему, вони підпишуть із ним контракт наступного року.

Люди слухають усе це й погоджуються, бо в них немає вибору. Суперклас править світом, його аргументи солодкі, голос ніжний, усмішка делікатна, але його рішення остаточні. Він знає. Він приймає або відкидає. Він має владу.

А влада ні з ким не провадить переговорів, якщо вона й домовляється, то тільки сама з собою. Але ще не все втрачено. У світі художньої вигадки, як і у світі реальному, завжди існували герої.

І Морін сама не своя від гордості: герой сидить перед нею! Через два дні нарешті відбудеться довгосподівана зустріч після трьох років напруженої праці, мрій, телефонних дзвінків, подорожей до Лос-Анджелеса, подарунків, прохань, звертань до друзів, які працюють у «Банку Послуг», втручання її колишнього коханця (вони навчалися з ним разом у школі кінематографії, але потім він дійшов висновку, що набагато надійніше й безпечніше працювати у впливовому часописі, що спеціалізується на проблемах кіно, аніж ризикувати головою та грішми).

«Я з ним поговорю, – пообіцяв їй колишній коханець. – Але Джавіц не залежить ні від кого, навіть від журналістів, які можуть створити рекламу або антирекламу його продукції. Він вивищується над усіма: ми вже намагалися підготувати репортаж і спробувати з’ясувати, як йому вдалося прибрати до рук стільки прокатників та пунктів прокату, проте ніхто з тих, із ким він працює, не побажав дати нам інформацію. Я з ним поговорю, але натиснути на нього не зможу, він ніякому тиску не піддається».

Її колишній коханець поговорив із Джавіцом. Домовився, що той подивиться «Таємниці підземелля». Наступного дня її повідомили по телефону, що він призначає їй зустріч у Канні. Морін навіть не наважилася сказати, що живе на відстані десяти хвилин поїздки на таксі від його офісу, й погодилася зустрітися з ним у тому далекому французькому місті. Замовила квиток на літак до Парижа, потім цілий день добиралася залізницею до далекого провінційного Канна, показала ваучер непривітному управителю готелю п’ятої категорії, оселилася в однокімнатному номері для одинаків, де мусила переступати через валізи щоразу, коли йшла до ванної, роздобула – знову ж таки за допомогою екскоханця – запрошення на кілька заходів нижчої категорії, як, наприклад, презентацію нового сорту горілки або нової лінії пошиву жіночих блузок; було вже пізно, щоб здобути перепустку до Палацу Конгресів.

Вона вийшла за межі свого бюджету, була в дорозі понад двадцять годин, але свого домоглася: вона одержить омріяні десять хвилин.

І не мала найменшого сумніву, що вийде від нього з готовим контрактом і забезпеченим майбутнім попереду. Атож, індустрія кіно переживає кризу, ну то й що? Хіба кінофільми (хоч їх і стало значно менше) досі не домагаються великого успіху? Хіба міста не мерехтять афішами, що обіцяють нові проекти? А про яких знаменитостей найчастіше пишуть у журналах? Про кіноакторів та кіноактрис! Морін знала – а точніше сказати, була переконана, що не раз уже проголошена смерть кіно так і не відбулася. «Кіно вмерло», коли настала ера телебачення. «Кіно вмерло», коли відкрилися відеосалони. «Кіно вмерло», коли Інтернет відкрив доступ до безлічі піратських сайтів. Але кіно живе, ось воно процвітає тут, на вулицях маленького середземноморського містечка, яке завдячує своєю славою саме кінофестивалю.

Тепер їй залишається тільки скористатися щастям, яке падає їй із неба.

І вона готова погодитися на все, абсолютно на все. Джавіц Вайлд перебуває тут. Джавіц уже бачив її фільм. Його тема має всі шанси на успіх: сексуальна експлуатація, добровільна чи примусова, стала вельми популярною в засобах масової комунікації внаслідок цілої низки подій, що здобули відомість у всьому світі. Зараз надзвичайно сприятлива мить для того, щоб виставити «Таємниці підземелля» на афішах кінотеатрів, які він контролює.

Джавіц Вайлд збунтувався проти усталених звичаїв, здійснив справді революційні реформи в галузі розповсюдження кінофільмів серед широкої публіки. Щось подібне намагався здійснити лише актор Роберт Редфорд, організувавши свого часу фестиваль незалежних кінематографістів під назвою «Танець сонця», – але навіть йому, попри його десятилітні зусилля, не вдалося зламати бар’єр, що стримував потік, який затягував у себе мільйони доларів у Сполучених Штатах, Європі, Індії. Проте Джавіц Вайлд це зробив, і він – переможець.

Джавіц Вайлд, спаситель кінематографістів, людина великого міфу, союзник меншин, друг артистів, новий меценат – завдяки розумній системі, яку він винайшов (і про яку Морін не мала найменшого уявлення, проте бачила, що вона дає результати), зумів здобути контроль над кінозалами всього світу.

Джавіц Вайлд призначив їй завтра зустріч на десять хвилин. А це може означати лише одне: він прийняв її пропозицію, і тепер залишається тільки обговорити з ним деталі.

«Я на все погоджуся, – повторила вона собі. – Абсолютно на все».

Само собою зрозуміло, що за десять хвилин Морін не встигне розповісти майже нічого про те, як вона прожила ці вісім років (тобто четверту частину свого життя), що їх присвятила створенню свого фільму. Було б надто довго розповідати, як вона закінчила факультет кінематографії, створила кілька комерційних роликів, потім два короткометражні фільми, які були дуже добре прийняті в кількох провінційних кінотеатрах та в Нью-Йоркських барах альтернативного кіно. Як, щоб роздобути мільйон доларів, необхідних для створення професійного фільму, вона заклала будинок, одержаний у спадщину від батьків. Тож це був її останній і єдиний шанс, бо в неї не було іншого будинку, щоб роздобути ще один мільйон і зняти ще один фільм.

Вона стежила за кар’єрою своїх однокурсників, які після багатьох марних зусиль обрали для себе затишний світ комерційної реклами – яка дедалі набувала обертів – або занудну, проте надійну працю в одній із багатьох компаній, що продукували серіали для телебачення. Але вона, після того як її невеличкі праці мали успіх, стала мріяти про щось більш високе, і надалі ці мрії стали їй непідвладні.

Вона була переконана, що її місія – перетворити цей світ на таке місце, де майбутнім поколінням було б затишніше й зручніше жити. Об’єднатися з такими самими людьми, як вона, показати, що мистецтво – не тільки засіб розважати та втішати пропаще суспільство. Також треба виставити напоказ вади його теперішніх лідерів, урятувати дітей, які помирають від голоду в далеких куточках Африки. Виявляти проблеми довкілля. Покінчити із соціальною несправедливістю.

Безперечно, то був дуже амбітний проект, але вона твердо вірила, що в неї вистачить упертості й наполегливості, щоб узятися за нього й довести його до кінця. Для цього їй треба було очистити свою душу, й тому вона постійно зверталася до сил, які її вели: любові, смерті, могутності й часу. Нам треба любити, бо нас любить Бог. Нам треба завжди пам’ятати про смерть, щоб добре розуміти життя. Нам треба боротися, щоб зростати, але не надто захоплюватися могутністю, якої ми набуваємо в цій боротьбі, бо ми знаємо, що вона нічого не варта. І нарешті, необхідно погодитися з тим, що наша душа – хоч вона й вічна – нині перебуває в полоні часу, з його можливостями та обмеженнями.

Але навіть перебуваючи в полоні часу, вона, Морін, спроможна робити те, що дає їй радість і наповнює її ентузіазмом. І через свої фільми вона зробить свій внесок у порятунок світу, який, схоже, розпадається навкруг неї, змінить реальність, змінить людей.

Коли її батько помер, після того як усе життя нарікав, що йому так і не випала нагода зробити те, про що він завжди мріяв, вона зрозуміла щось дуже важливе: перетворення відбуваються саме в такі моменти кризи.

Вона не хоче, щоб її життя закінчилося, як у нього. Їй не хотілося б сказати своїй дочці: «Я хотіла, а була мить, коли я й могла б, але в мене не вистачило мужності ризикнути всім». І коли Морін одержала спадщину, то в ту ж таки мить зрозуміла, що вона їй дісталася з однієї-однісінької причини: щоб вона змогла виконати своє призначення.

І вона прийняла виклик. На відміну від інших дівчат, які завжди мріють стати славетними актрисами, вона мріяла розповісти такі історії, що їх наступні покоління зможуть побачити й, дивлячись їх, усміхатися й мріяти. Великим прикладом для неї став прославлений кінофільм «Громадянин Кейн» – фільм про радіокоментатора, що наважився піддати критиці могутнього магната американської преси, фільм, який став класикою не тільки завдяки своєму сюжету, а й за ту творчу та новаторську манеру, в якій він розглянув етичні й технічні проблеми своєї доби. Одного простого фільму вистачило, щоб його творець зробив безсмертним своє ім’я.

«То був його перший фільм».

Перший фільм, якого його авторові, Орсонові Веллсу вистачило для слави. Адже він більше не зробив нічого надзвичайного. Він узагалі зник зі сцени подій (так буває) і тепер відомий лише фахівцям та на курсах кінематографії, де його здобутки ретельно вивчають; але немає сумніву, що через короткий час його геній «знову» буде відкрито. Орсон Веллс не лише залишив у спадщину нащадкам «Громадянина Кейна», а й усім довів, що досить лише зробити надзвичайно успішний перший крок, і ти забезпечиш собі славу на решту свого життя.

Вона матиме таку славу. Й Морін пообіцяла собі, що ніколи не забуде ті труднощі, які довелося їй подолати, і що вона присвятить життя діяльності, яка допоможе створити для людини умови більш гідного існування.

А що першим може бути тільки один фільм, то вона зосередила всі свої фізичні зусилля, свої молитви, свою емоційну енергію на одному проекті. На відміну від своїх друзів, які всюди розсилали й усім роздавали все нові й нові сценарії, пропозиції та ідеї і працювали над кількома проектами водночас, жоден із яких не давав сподіваного результату, Морін присвятила свої тіло й душу лише «Таємницям підземелля», розповіді про п’ятьох черниць, які зустрічаються із сексуальним маньяком. І замість привести його до християнського спасіння, доходять висновку, що єдина можливість налагодити з ним позитивний діалог – це прийняти його спотворений світ; вони вирішують віддати йому свої тіла, щоб він дійшов до розуміння слави Бога через кохання. Її план був простий: голлівудські актриси, хоч би якими вони були славетними, за нормальних умов сходять зі сцени по тому, як досягають віку в тридцять п’ять років. Вони ще миготять на сторінках розкішно виданих журналів, з’являються на благодійних аукціонах, на святкових фестивалях, беруть участь у всіляких гуманітарних заходах, та коли помічають, що в них стає все менше й менше шансів з’явитися під світлом юпітерів, починають одружуватися й розлучатися, опинятися в центрі публічних скандалів, у такий спосіб підігріваючи інтерес до себе, який швидко гасне, на кілька місяців, на кілька тижнів, на кілька днів. У цей період, який відокремлює їх від безробіття до цілковитого забуття, гроші втрачають для них колишню вагу: вони готові на все погодитися, аби знову з’явитися на екрані.

І Морін почала перемовини з актрисами, які ще менш ніж десять років тому були на вершині слави, а тепер відчували, як ґрунт вислизає з-під їхніх ніг, вони розпачливо потребували повернутися туди, де жили раніше. Сценарій у неї був добрий; вона надсилала його їхнім агентам, які вимагали абсурдно високу платню й чули у відповідь: «Ні». Наступним кроком Морін було персонально відвідати кожну з них; вона розповідала їм, що вже має гроші на реалізацію свого проекту, й усі зрештою погоджувалися – але завжди просили її тримати в таємниці, що вони працюватимуть на неї майже задарма.

У такій індустрії, як індустрія кіно, самопринижуватися – означає наперед приректи себе на поразку. Не раз у сновидіння Морін приходив привид Орсона Веллса і напучував її:

«Намагайся зробити неможливе. Не починай знизу, бо ти вже й так перебуваєш низько. Підіймайся нагору швидко, поки з-під тебе не висмикнули драбину. Якщо стане страшно, помолися, але лізь нагору». Вона мала чудовий сюжет, трупу першокласних акторів і знала, що їй треба створити фільм, який був би прийнятий великими студіями та дистриб’юторами й при тому не втратив своєї високої художньої якості.

Вона вважала можливим і обов’язковим, щоб мистецтво та комерція йшли поруч.

А все інше – то не для неї. Критики, схильні до розумової мастурбації, що захоплюються фільмами, яких ніхто не розуміє. Невеличкі товариства аматорів альтернативного кіно, такий собі десяток або два осіб, що перебувають ніч перед екраном, а вранці збираються в барі, курячи та обговорюючи одну-однісіньку сцену (нерідко наділяючи її цілком протилежним значенням, тобто протилежним тому, яким хотів наділити її той, хто її знімав). Режисери, що давали спеціальні прес-конференції, пояснюючи те, що мало би бути цілком очевидним для глядачів. Профспілкові збори, де учасники нарікали на те, що держава не підтримує місцеву кінематографію. Маніфести, публіковані в інтелектуальних журналах, схвалювані на незліченних конференціях, де лунали ті самі нарікання на те, що уряд зовсім не зацікавлений підтримувати мистецтво. Кілька публікацій у великій пресі, що їх читають лише ті, про кого там написано, або їхні родичі.

Хто спроможний змінити світ і хто його змінює? Суперклас. Ті, хто це робить. Хто впливає на поведінку, на серця й розум якнайбільшої кількості людей.

Тому вона й прагне зустрітися з Джавіцом. І прагне здобути Оскар. Тому їй і потрібен Каннський фестиваль.

А що нічого цього не можна зробити в демократичний спосіб – бо інші спроможні лише висловлювати свою думку й давати поради, як треба зробити те або те, але ніколи не готові піти на найменший ризик, – то Морін поставила на кон усе. Зібрала найліпшу трупу виконавців із тих акторів, яких змогла зібрати, протягом кількох місяців переписувала та вдосконалювала сценарій, переконувала найліпших – і нікому не відомих – операторів, художників, акторів на другорядні ролі – взяти участь у її проекті, не гарантуючи великих заробітків, але обіцяючи можливість яскраво «засвітитися» в майбутньому. Усі були вражені списком п’ятьох головних актрис («Бюджет має бути шаленим!»), спочатку просили дуже високу платню, але потім погоджувалися, що взяти участь у такому проекті буде вельми корисним для кар’єри кожного з них. Морін так загорілася своїм задумом, що її ентузіазм, здавалося, відчиняв перед нею всі двері. Тепер їй залишалося зробити останній, проте найважливіший і вирішальний крок. Адже для письменника чи музиканта не досить створити якийсь високоякісний твір. Він повинен іще домогтися, щоб результат його великих зусиль не покривався пліснявою, лежачи на полиці або в шухляді.

Треба, щоб він вийшов на світло дня!

Вона надіслала копію свого фільму лише одній людині, Джавіцу Вайлду. Спробувала задіяти всі свої зв’язки. Терпіла глузи, приниження, проте це її не зупинило. Її нехтували, але вона не втрачала мужності. Їй грубіянили, її висміювали, виганяли з кабінетів, проте вона не втрачала віри, адже вклала у своє творіння всю себе, кожну краплю своєї крові. І так тривало, поки на сцену не вийшов її колишній коханець і Джавіц Вайлд не призначив їй ділове побачення.

І ось вона сидить у цьому павільйоні, дивиться на нього й наперед утішається їхньою розмовою, яка відбудеться через два дні. Несподівано вона бачить, що його тіло застигає, а погляд стає невидющим. Один із його друзів озирається, потім його погляд ковзає в обидва боки, й він засовує руку під піджак. Другий хапає мобільний телефон і починає істерично натискати на кнопки.

Невже щось із ним сталося? Та ні, не може такого бути. Люди, що сидять найближче до нього, і далі розмовляють, п’ють, утішаються ще одним фестивальним днем, святковою атмосферою, сонцем і гарними жінками.

Один із тих двох намагається підвести Джавіца й допомогти йому йти, але той, схоже, йти неспроможний. Навряд чи з ним щось серйозне. Може, забагато випив. Утома. Стрес.

Не може такого бути, щоб із ним щось сталося. Вона прилетіла в таку далеч, вона була так близько від нього і…

Десь іздалеку наближається виття сирени. Мабуть, поліція розчищає вічно запруджену дорогу для якоїсь дуже великої цяці.

Один із двох чоловіків кладе руку Джавіца собі на плече й несе його до дверей. Сирена виє все ближче. Другий чоловік, і далі тримаючи руку під піджаком, крутить головою на всі боки. В якусь мить їхні погляди зустрічаються.

Джавіца тягнуть до виходу. Морін запитує себе, як такий тендітний на вигляд чоловік може без видимих зусиль нести таку велику тушу.

Виття сирени затихає якраз біля входу до павільйону. У цю мить Джавіц уже зник з одним зі своїх друзів, але другий чоловік іде прямо до неї, усе ще тримаючи руку під піджаком.

– Що сталося? – запитує вона переляканим голосом. Бо керуючи акторами довгі роки, вона знає, що таке наче витесане з каменю обличчя, яке вона зараз бачить перед собою, як правило, належить професійним убивцям.

– Тобі відомо, що сталося, – відповідає їй чоловік із натяком у голосі, який вона не може зрозуміти.

– Я бачила, йому стало зле… Але що з ним?

Чоловік не витяг руку з-під піджака. І в цю мить Морін сяйнула думка, що цей невеличкий інцидент може перетворитися для неї на велику нагоду.

– Я не могла б якось допомогти? Ви мені дозволите пройти до нього?

Рука під піджаком наче трохи розслабилася, але очі стежили за її кожним, найменшим порухом.

– Я піду з вами. Я знаю Джавіца Вайлда. Я його подруга. Їй здалося, минула вічність – а насправді лише якась частка секунди, – перш ніж чоловік обернувся й швидко пішов у напрямку Круазетт, не сказавши більше жодного слова. Голова в Морін ішла обертом. Чому він сказав, їй відомо, що сталося? І чому зненацька цілком утратив інтерес до неї? Інші запрошені не помітили анічогісінько – лише почули виття сирени, яке, певно, пов’язали з якоюсь подією на вулиці. Але виття сирен не поєднується з веселощами, сонцем, випивкою, спілкуванням, вродливими жінками, гарними чоловіками, людьми блідими й людьми засмаглими. Виття сирен належить до іншого світу, світу, де існують нещасливі випадки, серцеві напади, хвороби, злочини. Виття сирен анітрохи не цікавило жодну з осіб, які тут зібралися.

Голова в Морін прояснилася. Щось відбулося з Джавіцом, і це їй подарунок від небес. Вона підбігає до дверей. По забороненій для загального руху смузі швидко віддаляється карета «швидкої допомоги», знову увімкнувши сирени.

– Там мій друг! – каже вона, звертаючись до одного з охоронців на вході. – Куди його повезли?

Той дає їй назву лікарні. Не роздумуючи жодної миті, Морін біжить шукати таксі. Через десять хвилин до неї доходить, що таксі в місті немає, крім тих, які викликають портьє готелів за щедрі чайові. Грошей у Морін немає, тому вона заходить до піцерії, показує мапу, яку носить із собою, і там їй пояснюють, що до лікарні, яку вона назвала, їй доведеться бігти не менш як півгодини.

Що ж, бігти для неї не проблема, вона все життя бігає.