Реклама. ООО «ЛитРес», ИНН: 7719571260.
ДВА СВІТЛІ ГЕНІЇ ПОЕЗІЇ
ПАВЛО ТИЧИНА
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН…
ЗАКУЧЕРЯВИЛИСЯ ХМАРИ…
ГАЇ ШУМЛЯТЬ…
АРФАМИ, АРФАМИ…
ДЕСЬ НАДХОДИЛА ВЕСНА…
ЦВІТ В МОЄМУ СЕРЦІ…
НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО…
ПОДИВИЛАСЬ ЯСНО…
З КОХАННЯ ПЛАКАВ Я…
О, ПАННО ІННО…
Я СТОЮ НА КРУЧІ…
ТАМ ТОПОЛІ У ПОЛІ…
ГАПТУЄ ДІВЧИНА…
КВІТЧАСТИЙ ЛУГ…
ОЙ НЕ КРИЙСЯ, ПРИРОДО…
ІЩЕ ПТАШКИ…
СВІТАЄ…
ЕНГАРМОНІЙНЕ19
ТУМАН
СОНЦЕ
ВІТЕР
ДОЩ
ХОДЯТЬ ПО КВІТАХ…
У СОБОР
І
ІІ
ПАСТЕЛІ24
І
ІІ
ІІІ
IV
А Я У ГАЙ ХОДИЛА…
ХТОСЬ ГЛАДИВ НИВИ…
НА СТРІМЧАСТИХ СКЕЛЯХ…
ПО ХЛІБ ШЛА ДИТИНА…
ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ…
СКОРБНА МАТИ
І
ІІ
ІІІ
IV
ПО БЛАКИТНОМУ СТЕПУ…
ХОР ЛІСОВИХ ДЗВІНОЧКІВ
ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ33
ВІЙНА
І
ІІ
ДУМА ПРО ТРЬОХ ВІТРІВ…
ЗОЛОТИЙ ГОМІН
ПЛУГ
ПЛУГ
СІЙТЕ…
І БЄЛИЙ, І БЛОК…
НА МАЙДАНІ…
ЯК УПАВ ЖЕ ВІН…
ПЕРЕЗОРЮ́ЮТЬ ЗОРІ…
І БУДЕ ТАК…
МІЖПЛАНЕТНІ ІНТЕРВАЛИ…
ЗРАЗУ Ж ЗА СЕЛОМ…
НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА
І
II
III
МЕСІЯ
ІЗ ЦИКЛУ «СОТВОРІННЯ СВІТУ»
І
ІІ
ІІІ
ЛИСТИ ДО ПОЕТА
І
ІІ
ІІІ
МАДОННО МОЯ…
І
ІІ
ІІІ
IV
ПСАЛОМ ЗАЛІЗУ
І
ІІ
ІІІ
IV
РОНДЕЛІ102
І
ІІ
26.ІІ (11.ІІІ)
Я ЗНАЮ…
ГНАТОВІ МИХАЙЛИЧЕНКУ106
ОДИН В ЛЮБОВ…
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
Зі збірки «ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ»109
«Спи в своїй білій постелі…»
«Білий сніг, вино червоне…»
«Викочуйте бочки вина…»
«Волосся димом золотим…»
«Я так тебе люблю, що не втримаю сліз…»
«Чи я за усміх пустотливий…»
«Коли на могилі моїй…»
«Я жду од тебе слова…»
«Ці яблука так передчасно спілі…»
«Може, й справді в ту єдину нічку…»
ІВАНОВІ КОСИНИНУ112
«Переспіло-солодка малина…»
«Немає більше у листах твоїх…»
ОСТАННЄ
«Піду мандрівними шляхами…»
«Спадає цвіт з каштанів…»
«Розвіявся зелений дим з беріз…»
«Гуляє, зростає на стінах…»
ПАННА
«Під сірий шум дощу пронизливо-смутного…»
«Розцвілися садки й одцвіли…»
«Нехай я весь в болоті…»
«Я говорить би хтів про друге…»
М. Н.115
«Хто змалював каштани густолисті…»
«Ясно осики шумлять…»
«Забула про мене давно ти…»
«Ти плакала, дитя, у мене на грудях…»
«Я знаю: буде ще багато…»
«В самотині перегортаю…»
«Ти пішла широкими шляхами…»
«Вертаються давнії сльози…»
«Ми розійшлись давно – і цим себе зріднили…»
РОМАНС
ФІНАЛ
«Над городом німая вишина…»
«Осміяний самим собою…»
«Я чистий образ Беатріче11…»
«Любов чи ні – не знаю……»
«Огні. Шумливий вечір…»
ГОЛОС ОТРУТИ
DOLOROSA123
«Мінорні гами одна по одній…»
«Почервонило сонце віти…»
НІЧНА ТРИВОГА
«Надходить вечір синьою стіною…»
«О моя тривого невгасима…»
«З лукавим поглядом ясним…»
МЕРТВА ХВИЛИНА
«Не спалось квітам у тумані ночі…»
«Там десь, глибоко, на дні…»
«Раба кохання, ти його й не знала…»
«В трагікомедії життя…»
ЗИМОВЕ СКЛО
Н.127
МОЇЙ ЛЕНОРІ128
С. Н.129
«Згаси у серці зло! Розширила над нами…»
«І сніжний іней мрій моїх…»
«Сьогодні був у мене сатана…»
«Старосвітський портрет на стіні…»
У РОМАНІВСЬКОМУ ЗАПУСТІ
«Мов поцілунок крізь вуаль…»
«Ходять тіні по долині…»
«В кав’ярні пусто. Гомонять льокаї…»
М. В.130
НА ФЛЕЙТІ
«В глибокому затоні…»
«Як солодко в північній тишині…»
«На тлі зелено-золотого гаю…»
«Людські розмови… десь дзвін церковний…»
«Старі листи читаю в тишині я…»
«Білим цвітом розцвілися сливи…»
«Люби природу не як символ23…»
«Згадай, безумче! Світ – не тільки ти…»
ХОЛОДНИЙ ВІТЕР
«Завидую тобі, морозний супокою…»
«Прийде останній час. Внизу – безмовна річка…»
«…Усе це так було…»
РОНДО132
Зі збірки «ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ»
«На білу гречку впали роси…»
«Спинилось літо на порозі…»
«Сніг падав безшелесно й рівно…»
«Весною ми їздили в поле…»
«Поле чорніє. Проходять хмари…»
«Цвітуть бузки, садок біліє…»
«Молюсь і вірю. Вітер грає…»
«Як Одіссей, натомлений блуканням…»
«Осінню дише. По лісі проходять…»
«На порозі гість веселий…»
«Мій ріг мисливський грає в самотині…»
«Яблука доспіли, яблука червоні…»
«Я б склав тобі молитву. Синіє далина…»
«Яблуко спіє і падає…»
«Ліс в ясних коронках…»
«Сніг передчасний розтав, і поля зачорніли з-під снігу…»
«Проса покошено. Спустіло тихе поле…»
«Дрімає дім старий. Кругом гаряче літо…»
«Надворі дощ, холодний вітер віє…»
«Дощ одшумів. Блакить ясніє…»
Д.136
«І дзеркало води, і співи журавлів…»
«Лежить в полях блакитний сніг…»
«Єсть ім’я жіноче, м’яке і ясне…»
ЧУЖОЗЕМКА
«В вічі глянув березень ясний…»
«Наша зустріч єдина була…»
«Тобі одній, намріяна царівно…»
ЧОРНІ ТРОЯНДИ
«Я тільки надпив свою чарку…»
ВЕСЕЛА СЕРЕНАДА
«Я не спав – і по моїй кімнаті…»
«Під мокрим снігом ліхтарі горять…»
БІЛЕ Й ЧЕРВОНЕ
«Коли у грішному вертепі…»
МУЗИКА
«В високій келії, самотно-таємничій…»
«За стінами холодна віє ніч…»
«Знов крізь розірвані, димчасті хмар клубки…»
«Не ясноокий образ Беатріче39…»
«Морозе! Ти – душа парнаського…»
«Як Гамлет, придивляюсь я до хмар…»
«Я ніщо, я німий, я той білий листок…»
«Од голосу пашить і віє…»
«Плюскочуться білі качки…»
«Рожевий лавр цвіте в моїй кімнаті…»
В ЗООЛОГІЧНОМУ САДУ
«Мені снилось: я мельник в старому млині……»
ЧЕРВОНЕ ВИНО
«Задзвеніла синиця в саду…»
«Зимовий день. Плигають між скиртами…»
«Дотліває вечір. Огник догорає…»
«Дні ясності, дні бабиного літа…»
«Минає день за днем в красі одноманітній…»
«Чи пам’ятаєш? Ми вертали з полювання…»
КОМЕНТАРІ
Павло Тичина й Максим Рильський. Саме ці імена відразу ж зринають у пам’яті, коли мова заходить про українську поезію ХХ століття. Юрій Смолич якось сказав: на які б періоди історики літератури не поділяли нашу поезію 1910—1960-х років, усі їх можна заступити двома словами – «епоха Тичини». А я б додав: «і Рильського». Адже вони завжди поруч – «український Орфей» і «poeta Maximus».
Їх познайомила поезія. Тичина та Рильський відчули «споріднення і перегукування душ» задовго до того, як потисли один одному руки. У «Спогаді далеких літ» Тичина розкаже, як іще 1910 року, щойно з’явилась книжка Рильського «На білих островах», він читав її на уроці догматичного богослів’я, з головою поринувши у світ фантазії. Юний мрійник нічого не чув і не бачив – у його душі лунали рядки «Безсонної ночі»: «О сни чарівнії, / Де ви! На мент лиш один прилетіть! / Стіни бездушнії, стіни німії – / Ах, розступіться! На волю пустіть!». Закінчення цього епізоду поет змалював у посланні «Максиму Рильському». Мов, коли його спитали: «Ну, де ти був? Куди, куди це ти літав?..», він відповів:
.....
І Рильський, і Тичина гостро відчували, як багато в житті втрачено, як багато змарновано. Тільки що Тичина ніколи не говорив про це прямо. Десь від кінця 1920-х років, після появи просто розкішного у своїй щирості почуттів «Кримського циклу», його поезія що далі, то більше стає аскетичнішою й аскетичнішою. Серце поета ніби сковує крига. Тепер його емоції нуртують десь глибоко-глибоко, так глибоко, що зовні їх важко навіть помітити. І це буде до кінця життя. А от у Рильського часів «третього цвітіння», коли він «наче народився наново», прориваються нотки справжнього розпачу. Згадаймо його рядки, написані восени 1959 року:
Звісно, Рильський адресує ці пройняті тугою Верленові рядки самому собі. Та ще й надає їм куди більшої трагічної напруги, ніж вона є в поезії його улюбленця «Тихе небо понад дахом…». Хоч і у Верлена того трагізму по самісінькі вінця. Адже свої легкі, плинні, ніжні, як легіт, а заразом тужливі вірші, що їх просто обожнювали символісти – згадаймо Федора Сологуба чи Олександра Блока, – він писав за ґратами брюссельської в’язниці. Рильський напевно про це знав. Як чудово знав і те, що Верлен тужить за молодістю (перегодом Рильський точно перекладе прикінцеву строфу цієї поезії, і звучатиме вона так: «Що ж робив ти, що так плачеш, / Тужиш так душею, / Що ж зробив ти, що так плачеш, / З юністю своєю?»). Та Рильський воліє тужити за всім своїм життям. Зрештою, Рильський – узагалі поет ностальгії, здебільшого світлої, та все ж ностальгії. Це особливо помітно в його творчості 1910—1920-х років, але він залишався таким і впродовж трагічних 1930—1940-х, і в часи свого «третього цвітіння». Недаром його найтонші, найщемкіші, найінтиміші поезії того часу народились удалині від домівки: «Лист до загубленої адресатки» – у Львові, «Шафа» – в Коктебелі, «Черемшина після дощу» – в Ризі, «Коли копають картоплю…» – у Кракові… Рильський ставав самим собою, коли під впливом чужих стін і самоти в нього з’являлась туга: за ріднею, за домівкою, за молодістю…
.....