Читать книгу Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енґлунд - Страница 53

Світає. Він прокидається на пуховій перині, на зелених шовках. Обстановка кімнати пасує до його розкішного ложа: на стелі висить арабська бронзова люстра з різнокольоровими кришталевими вставками, на підлозі лежать килими ручної роботи і стоїть підставка з декоративною зброєю з дамаської сталі. На ній є коштовні статуетки із севрської порцеляни. Раніше ця кімната належала жінці. Він здогадався про це за олівцями для фарбування очей і помадою малинового кольору, що лежали на маленькому столику.

Удалині пробуджується турецька артилерія. Батареї, одна за одною, відкривають вогонь. Вони додають свій різкий тріск до наростаючого гуркоту, доки все не зазвучить як завжди: гуркіт, тріск, шум падіння, ляскання, гомін, постріли, зойки.

Незабаром він вирушає в дорогу верхи. Сьогодні вранці він має проінспектувати східний сектор.

Рафаель де Ногалес перебуває на околиці старовинного вірменського міста Вана, в північно-східній провінції Османської імперії, поблизу від Персії та Росії – до кордону всього лиш 150 кілометрів просто на північ. У місті заколот. Ногалес служить в одному з підрозділів, які прибули для придушення заколоту.

Ситуація складна. Вірменські заколотники засіли в старій частині міста, за фортечною стіною, і в кварталі Айгестан. Війська турецького губернатора контролюють фортецю на горі, над містом, та інші квартали. А десь на півночі розташований російський армійський корпус: він поки ще не подолав важкодоступний гірський перевал Котур-Тепе, але теоретично можливо дістатися сюди за один день. Обабіч фронту настрій у учасників війни змінюється від надії до розпачу, від страху – до впевненості. У вірмен-християн немає іншого вибору. Вони знають, що мають протриматися до прибуття російського корпусу. Їхні вороги-мусульмани розуміють, що повинні перемогти, перше ніж росіяни з’являться на горизонті. Тоді учасники й заручники облоги поміняються ролями.

Це пояснює надзвичайну жорстокість боїв. Жодна сторона не бере полонених. За весь час свого перебування у Вані де Ногалес побачить лише трьох живих вірмен: офіціанта, перекладача і чоловіка, знайденого в колодязі, де він просидів дев’ять днів, утікши з якихось причин від своїх, – останнього допитали і погодували, щоб він отямився, після чого розстріляли «без усяких церемоній». Жорстокі розправи відбувалися ще й тому, що більшість тут були партизани, ентузіасти, добровольці – цивільні особи, які раптово отримали зброю і безмежну можливість помститися за минулі образи – справжні чи уявні, або припинити майбутні несправедливості – також справжні чи уявні. Під керівництвом у де Ногалеса є войовничі курди, місцеві жандарми, турецькі офіцери-резервісти, черкеські аширети і цілі банди[92].

Війна виправдовує очікування, поширює чутки, заперечує новини, спрощує мислення, узаконює насильство. На боці росіян б’ються п’ять дружин вірменських добровольців; агітують з метою підняти повстання проти османського правління. Дрібні озброєні групи вірменських активістів здійснюють вилазки і організують саботаж. І вже з кінця 1914 постійно вбивають беззбройних вірмен: це були масові репресії, різанина у відповідь на дії активістів як попередження іншим вірменам або як помста за поразки на фронті[93]. Або ж просто тому, що можна було переслідувати вірменів. У відповідь на останні, грубі й цинічні, репресії місцевий турецький воєначальник отримав масовий заколот, що тепер і планували погасити черговою різаниною.

Рафаель де Ногалес чув всі ці чутки, знав про побоювання, бачив сліди скоєного (біженців, спалені церкви, навалені одне на одного трупи вірмен біля узбіччя дороги). Так, у маленькому містечку на шляху у Ван він особисто бачив, як юрба за півтори години забила насмерть місцевих вірменів – усіх, окрім сімох, яких він зумів урятувати, витягнувши пістолета[94]. Цей випадок справив на нього тяжке враження. У Вані ситуація інша, простіша. Він офіцер османської армії, має придушити збройний заколот. Причому швидко, перш ніж прорве греблю близ Котур-Тепе. Крім того, де Ногалес не любив вірмен. Звісно, він захоплювався їхньою прихильністю своїй християнській вірі, але в цілому вважав їх за хитрих, жадібних і невдячних. (Утім, він так само прохолодно ставився до євреїв і арабів. І навпаки, любив турків: «Джентльмени Сходу!». Курдів він поважав, хоча і вважав їх людьми ненадійними. Він називав їх «молодою і енергійною нацією».)

Завдання підкорення Вана була не з простих. Вірмени оборонялися з несамовитою, запеклою мужністю людей, які знають, що поразка для них дорівнює смерті. Багато добровольців де Ногалеса були недисциплінованими, недосвідченими, примхливими і почасти непридатними до справжніх боїв. До всього старий Ван був справжнісіньким лабіринтом з базарів, вузьких провулків і глинобитних будинків, – у ньому важко було орієнтуватися. Тому взяття міста було довірене переважно османській артилерії. Правда, більшість гармат були музейними експонатами[95], але де Ногалес виявив, що гарматні ядра значно більше руйнують будинки, ніж гранати, які просто пробивають одну глиняну стіну і вилітають крізь іншу.

Таким чином і пробивалися через плетиво вуличок і провулків Вана, квартал за кварталом, будинок за будинком, – «обливаючись потом, з чорними від пороху обличчями, оглухнувши від кулеметного тріскоту і близьких пострілів з гвинтівок». Коли будинок перетворювався на руїни, а його захисники – на трупи, усе це спалювали, щоб не дати вірменам повернутися сюди під покровом ночі. Удень і вночі над містом висів густий дим від пожеж.

Під час своєї інспекції верхи східним сектором де Ногалес помітив польову гармату, поховану під руїнами будинку. Він зіскочив з коня. Зі зброєю в руках, наражаючись на смертельну небезпеку, він зумів надійно сховати гармату. Його капрал, який перебував поруч, був убитий пострілом в обличчя.

За годину де Ногалес знаходився нагорі, на бруствері фортеці. Звідти він спостерігав у бінокль за штурмом укріпленого вірменського села, поблизу міста. Поруч з ним стояв губернатор провінції, Джевдед-бей, років сорока, який охоче розмірковував про літературу, вдягався за останньою паризькою модою, вечорами вбирався в костюм, з білосніжною краваткою і свіжою бутоньєркою в петлиці, насолоджувався вечерею. Можемо зробити висновок, що витончений пан.

Разом з тим він, з усіма своїми зв’язками в Константинополі та своєю безцеремонністю, став головним архітектором трагедії, що розігрувалася. Насправді він був новим типом у бестіарії нового століття: красномовний і переконаний у своїй ідеології масовий вбивця у відпрасованому одязі, який керував різаниною з-за письмового столу.

Де Ногалес стоїть поруч з губернатором і стежить за штурмом села. Він бачить, як три сотні кінних курдів перекривають вірменам шлях до втечі. Бачить, як курди ножами добивають тих, хто залишилися живими. Раптово повз де Ногалеса і губернатора просвистіли кулі. Стріляють вірмени, здершись на високий собор Святого Павла у старій частині Вана. До цих пір обидві ворогуючі сторони ставилися з повагою до прадавньої святині, але тепер губернатор віддав наказ зруйнувати собор. Наказ приймають до виконання. Після двогодинного обстрілу з гармат високий старовинний собор руйнується, здіймаючи куряву пилу. Тоді вірменські снайпери перелазять на мінарет високої мечеті. Цього разу губернатор вагається, чи віддавати наказ про обстріл. Але де Ногалес твердо каже йому: «На війні як на війні».

«Таким чином, – розповідає де Ногалес, – за один день були зруйновані два головних храми Вана, що протягом дев’яти століть були найвідомішими історичними пам’ятками міста».

Того самого дня Вільям Генрі Докінз сходить на берег біля Галліполі.

Він прокинувся о пів на четверту ранку і прийняв гарячу ванну. Корабель із погашеними вогнями тримав курс на північний схід. Коли над горизонтом зійшло сонце, вони кинули якір: навколо – тіні інших кораблів, попереду – Галліполійський півострів, витягнутий, легкий силует, ніби на акварелі. Потім були сніданок і підготовка до висадження на берег. А тим часом загуркотіли корабельні гармати. Докінз і його люди спершу пересіли на ескадрений міноносець, що доставив їх ближче до берега. З міноносця вони пересіли на великі дерев’яні шлюпки, їх узяли на буксир катери.

Хвилі. Світанкове небо. Гучні розриви снарядів. Він уперше бачить пораненого. Бачить, як картеч від гранати свердлить поверхню води, піднімаючи безліч фонтанчиків. Бачить, що берег дедалі ближче. Вистрибує зі шлюпки. Вода доходить йому до стегон. Він чує постріли з гвинтівок з крутого обриву на березі. Берег кам’янистий.

О восьмій годині його люди вишикувалися біля води. З багнетами напереваги. Докінз занотовує у щоденнику:

Ми чекали близько години, стоячи на березі. Генерал[96] і його штаб проїхали повз нас. Схоже, сам генерал перебував у чудовому настрої, а це гарний знак. Ніхто напевне не знає, що відбувається. Решта солдатів нашої роти висаджуються на берег. Потім ми разом з дозором пробиваємося вздовж берега на південь, у пошуках води. Знаходимо водойму поряд з турецькою хатиною: усюди розкидано речі її мешканців. Ми піднімаємося на гребінь і спускаємося у глибоку ущелину. Позаду нас кричать солдати з піхоти, тому ми змушені повернути. Надсилаємо групу для риття колодязя біля хатини, другу – щоб пробурити свердловину в ущелині, і третю – щоб зміцнити невелике джерело на березі. В ущелині, неподалік від хатини, летить цілий рій куль, але вони випущені занадто високо і не влучають у ціль. Піхотні на пагорбі кричать нам, що ми під обстрілом.

Так і є.

Обстріл триває. Докінз і його солдати також продовжують, ухиляючись від картечі, рити і свердлити, вони тягнуть водопровід. Двоє поранені: один в лікоть, інший в плече. Підривник від картечної гранати влучив Докінзу в черевик, але не поранив його. Близько десятої години вечора він чує звуки перестрілки, «звуки, що зачаровують», з пагорбів одразу за берегом. Це турецький контрнаступ[97]. З крутого схилу постійно тече маленький, але невичерпний потік поранених. Він бачить розгубленого полковника, – його, вочевидь, оглушило снарядом, і він віддає наказ про обстріл пагорбів, утримуваних своїми військами. Докінз допомагає розвантажувати баржу з боєприпасами.

Близько дев’ятої години вчора він іде спати, «смертельно втомлений». Години за півтори його будить майор і повідомляє йому, що ситуація критична. Решту ночі Докінз допомагає підвозити боєприпаси на лінію вогню для розбитої піхоти, яку відтісняють. Усю ніч триває перестрілка. Докінз лягає спати близько четвертої ранку.