Читать книгу Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях - Петро Кралюк - Страница 7

Середньовічною державою, що з’явилася на землях України, стала Русь (інші «кабінетні» назви – Київська Русь, Давня Русь). Названа держава, що стала імперією, створила в Східній Європі політичний і культурний простір, який попри дезінтеграцію Русі в середині ХІІІ ст., зазнавши певних змін, продовжував своє існування протягом усіх середньовічних часів. Спадок Русі був актуалізований у модерні часи. Його використовувала Російська імперія, що розглядала себе наступником Руської держави для здійснення своєї експансіоністської політики. У добу націоналізму і навіть зараз спостерігаємо змагання за спадок Русі між українцями й росіянами. Це змушує нас уважно поставитися до Русі як держави та її політичного й культурного спадку.

Історія давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літописні оповіді. До нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина – XV–XVII ст. Це Іпатіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніковський (кінець XVІ ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XІV ст.), Радзивіллівським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XІV–XV ст.). Окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису[89].

До того ж вважається, що найдавніші записи, які використовувалися для укладання літописних зводів, з’явилися не раніше ХІ ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення записувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літописців впливали різні чинники ідеологічного, політичного й культурного характеру. Усе це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам’ятки.

Також є проблемною хронологія давньоруських літописів[90]. Нерідко в них спостерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди[91]. Іноді трапляється, що літописець під однією датою записує низку подій, які відбулися в різний час.

Звичайно, окрім літописів, є інші писемні джерела, серед них і закордонного походження. Проте, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. Окрім того, такі джерела мають на собі не менший відбиток суб’єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформацією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри до цих авторів та їхніх творів зазвичай не вищий, ніж до наших літописів.

Певну інформацію нам можуть дати археологічні джерела. Проте вони допомагають в осмисленні загальних тенденцій історичного розвитку, «створюють фон» для історичних подій. Варто також враховувати, що «діапазон інтерпретацій» цих джерел часто є достатньо широким. Не слід забувати й те, що дані археології за відповідного подання використовувалися й використовуються в ідеологічних цілях для доведення «правоти» певних концепцій історичного характеру.

Виходячи зі сказаного вище, зрозумілим стає наше звернення до літописів, передусім «Повісті минулих літ» Іпатіївського списку. Це не означає, що ми будемо сліпо йти за цим джерелом. Однак вважаємо, що воно дає можливість простежити головні моменти в становленні Русі як державного утворення.

Історики, посилаючись на літописні джерела, витворили «канонічну» схему становлення Руської держави. Починається вона із «закликання варягів».

У «Повісті минулих літ» під 6370-м роком (862 р. від Різдва Христового) розповідається таке. Буцімто мешканці землі, де проживали ільменські слов’яни (пізніше ця земля почала іменуватися новгородською) спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирішили не давати цієї данини і вигнали варягів «за море». «І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву»[92].

Археологічні дослідження ніби підтверджують цю версію. Стара Ладога, яку вважають столицею ільменської Славії, звідки закликали варягів, була розташована на важливому торговому шляху, який вів із Балтійського моря через волзький водний шлях до багатих мусульманських країн Азії. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срібло, срібні монети, якісні ремісничі вироби із Середньої Азії та Персії, екзотичні продукти з тих країн та Індії. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, яких, вважається, на Русі іменували варягами. Нормани для здійснення прибуткових торгових операцій створювали корпорації, які мали військовий і водночас торговий характер. Варто враховувати, що тоді військова справа тісно була пов’язана з торговою. Здійснювати перевезення товарів (особливо на значні відстані) без належної військової охорони було неможливо. Водночас торгово-військові ватаги часто самі чинили напади з метою збагачення.

Такі ватаги, очолювані варягами, створювали на торгових шляхах свої факторії. Однією з них і була Стара Ладога, яку варяги також іменували Алдейгьюборгом. Ці факторії зазвичай були космополітичними за своїм складом. У них проживало як прийшле, так і місцеве населення. Правителі таких факторій, маючи військові загони, намагалися місцевих людей, що жили на околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим літописне свідчення, ніби варягам словени, тобто ільменські слов’яни, та інші племена цих земель платили данину.

У Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) на урочищі Плакун з 850 до 925 року існувало окреме скандинавське кладовище, де були й жіночі поховання. Щоправда, його матеріали загалом скромні. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншість у цій факторії. Проте це була активна меншість, яка в поселенні утримувала владу. Цілком могло статися, що більшість місцевих жителів постали проти цієї меншості й прогнали її. Проте, як це часто трапляється в таких випадках, вожді повсталих не поділили отриману владу, почали воювати між собою. Тому з’явилися охочі закликати правителів зі сторони. У низці скандинавських «саг про давні часи» розповідається про вдалий напад норманів на Алдейгьюборг (Стару Ладогу) й захоплення цього міста[93].

У «Повісті минулих літ» під роком 6370-м (862 р. від Різдва Христового) так розповідається про закликання варягів: «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами»[94].

Як бачимо, до варягів-русі звертається своєрідний «інтернаціонал». Це не лише представники слов’янських племен. Це також угро-фінські (точніше прибалтійсько-фінські) племена.

Щодо слов’янських, то ними були словени й кривичі. Кривичі проживали на теренах верхів’я Волги, Дніпра й Двіни[95]. Ймовірно, це самоназва цього субетносу. Принаймні вона широко вживалася й використовувалася.

Попри міфічність літописної оповіді про «закликання варягів», маємо в ній відносно адекватне відображення ситуації, яка існувала на теренах, котрі пізніше почали вважатися Північною Руссю.

Певні питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органічним етнонімом». Ця назва радше вказувала на те, що словени – швидше пришле слов’янське населення, яке опинилося в регіоні, де проживали угро-фіни[96]. І їм важливо було вказати на свою слов’янську ідентичність.

Під чуддю давньоруські літописці переважно розуміли прибалтійсько-фінські етноси, які проживали в районі Фінської затоки[97]. Поширеною є думка, що це були предки естонців[98].

Весь – це також фінське плем’я, яке проживало на схід від Фінської затоки, у районі т. зв. Міжозер’я (озер Нево, Онега та Біле). Власне, на цих теренах розташовувалася Стара Ладога (Алдейгьюборг). Уважається, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели[99].

Отже, тут живе фінське й слов’янське населення. Проте воно «закликає» до себе правити варягів. «Північна Русь» ніби була конгломератом трьох етнічних груп: варягів, які стали правлячою елітою, фінського й слов’янського населення.

Під тим же роком 6370-м (862 р. від Різдва Христового) читаємо далі: «І вибралися троє братів із родами своїми і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля»[100].

Цей уривок породив численну літературу. Він став одним із головних аргументів у т. зв. нормандській теорії, суть якої зводиться до того, що Русь створили скандинави-нормани[101]. Щоправда, якщо проаналізувати «Повість минулих літ», то не все так однозначно виглядає.

За десять років до закликання варягів-русі сам літописець говорить, що існувала Руська земля. І цю землю він пов’язує з Київщиною, там, де жили поляни. «В літо 6360 [852], індикта 15, – читаємо в «Повісті минулих літ», – коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»[102]. Тут само довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…»[103].

Після цього запису дається детальна хронологія – скільки років минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Рюрик. Мініатюра з «Царського титулярника». VII ст.

Отже, згадавши основні події біблійної, античної та візантійської історії, літописець саме від ромейського (візантійського) імператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князів, уписуючи їх у цей хронологічний ряд. І в цьому хронологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем він називає Олега[104]. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», що важливий не стільки в сенсі історичному, скільки в ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Руської держави. Це не означає, що в історичній пам’яті Рюрик не існував. Про таку пам’ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім’я Рюрик. А якщо так, то це ім’я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління у представників руської аристократії.

Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській легенді, про яку вже йшлося. Якщо в першому разі чітко сказано, що саме 852 року земля почала іменуватися Руською, то в Рюриківській легенді, яка зафіксована літописцем під 862 роком, маємо твердження, ніби якась частина варягів називалася Руссю і саме цю частину закликали княжити у Старій Ладозі (Алдейгьюборзі).

Звичайно, немає підстав заперечувати, що т. зв. варяги відіграли певну роль в економічних і суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі.

Літописні варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, які забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно намагатися визначити національність вікінгів і варягів, – писав цей дослідник. – Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»[105].

Звичайно, такий погляд можна сприймати як крайність. Все ж таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які продовжували зберігати свою ідентичність хоча б частково. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, що осіли на південному узбережжі Балтійського моря.

Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує діяльність Рюрика: він починає княжити в Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку діяльність князя.

Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в ІХ ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не розповідається, окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторіях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової корпорації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з іншого боку, користаючись військовою силою, визискувала місцеве населення, вимагаючи від нього данину, частина якої йшла на власні потреби варяг, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгівлі вимагало письмової фіксації даних. Тому у варягів Рюрика мала б існувати писемність, хай навіть примітивна. Певно, завдяки цій писемності й зберіглася пам’ять про цього варязького князя.

У корпорації, на чолі якої стояв Рюрик та його родичі, можна побачити початки державності. Однак ця держава, здійснюючи управління певною масою людей, мала на собі помітну печать тимчасовості.

По-перше, вона зберігалася до того часу, поки існував торговий інтерес. Його зникнення вело до деградації цього державного організму.

По-друге, ця держава «не мала території». Тобто, звичайно, певна територія, яку контролював Рюрик та його брати, була. Проте для них вона не мала великого значення. Для Рюрика і його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали свої факторії. Землі, які були навколо цих факторій і з яких збиралася данина, мали радше другорядне значення. Великих доходів вони не давали. На них панувало натуральне господарство, тоді як у факторіях бачимо відносно інтенсивні товарно-грошові відносини.

З навколишніх земель варягами бралася хіба що певна продукція, яка користувалася попитом на ринку. Зазвичай нею був мед, віск, хутро, а також раби. Работоргівля тоді давала значні прибутки. Власне, Русь стала постачальником рабів на ринки тогочасної Європи й Сходу. Проте, щоб взяти мед, віск, хутро й рабів, треба було застосувати військову силу. Це не завжди давало належну віддачу, особливо, якщо доводилося здійснювати походи на значні відстані. До того ж місцеве населення нерідко чинило опір варягам, які збирали данину.

По-третє, така держава мала «розмите етнічне обличчя». У факторіях жили представники різних племен-етносів. Часто це були активні елементи, які відривалися від свого етнічного коріння, такі собі космополіти епохи Середньовіччя. Цих людей єднав «голий інтерес», нажива. Відсутність етнічної єдності, а, відповідно, й спільних світоглядних, передусім релігійних, уявлень робило таку державу нестійкою.

Під 6387-м роком (879 р. від Різдва Христового) в «Повісті минулих літ» є такий запис: «Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»[106]. Запис цей викликає чимало запитань. Ким, наприклад, доводився Олег Рюрикові, що той довірив йому свого сина? Невже в Рюрика був лише один нащадок, до того ж малолітній? Адже він, згідно з літописним свідченням, княжив у Старій Ладозі й Новгороді близько 17 років. Тобто, здавалося, у нього було чимало часу, щоб одружитися й народити дітей. Щоправда, про сім’ю Рюрика літопис мовчить.

Та, певно, немає сенсу шукати відповідей на ці запитання. Літописний текст нам нічого не скаже. Мовчать також інші джерела. Звернемося краще до подальшої літописної розповіді, яка становить чималий інтерес. Отже, там читаємо:

Рюрик, малолітній Ігор й Олег. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

«Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідси рушив униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] удвох Аскольд і Дір княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і], сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що: «Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і від Ігоря-княжича. Прийдіть до рідні своєї, до нас».

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се син Рюриків».

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. А на тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила – за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю»[107].

Отже, маємо в цій оповіді розповідь про творення Русі Київської. Недаремно її завершальним акордом є слова Олега, що Київ тепер є матір’ю городів руських. Тобто, мовляв, центр Русі переноситься до Києва. Хоча не зовсім зрозуміло, яке ж місто раніше було матір’ю городів руських. Стара Ладога (Алдейгьюборг)? Чи Новгород? Проте ні одне, ні друге місто так не називаються.

Взагалі в цьому тексті, що не фраза, то запитання. Літописець нічого не говорить, чому Олег покинув насиджені місця на півночі й подався на незнаний йому південь, де його могли чекати небезпеки. Та ще й з малим князем Ігорем на руках.

Хто такі Аскольд і Дір? Який вони мали стосунок до княжого роду Рюрика? У літописі перед цим говориться, що вони були Рюрикові бояри.

І взагалі навіщо їх було вбивати? Судячи з «Повісті минулих літ», їхній злочин полягав у тому, що вони княжили в Києві, не будучи князівського роду.

Якщо ж Аскольд і Дір були злочинцями, то навіщо було влаштовувати їх поховання, до того ж, судячи з літопису, урочисте?

Дещо незрозуміло виглядає й військова хитрість Олега. Якщо з ним йшла велика кількість воїнів, то для чого було обманювати Аскольда й Діра, говорячи, що Олег і його супровід є купцями. А, може, насправді ніякого «множества воїв» не було? Може, була купецька валка з відповідною військовою охороною? Тому Олег і вдався до хитрощів, підступно убивши Аскольда й Діра. Складається враження, що була це війна між двома військово-торговими корпораціями без залучення великої кількості воїнів.

Хоча події могли розвиватися не зовсім так, як це нам подає літописна оповідь. Можливо, справді, Олег вів із собою багато воїнів. І він, використовуючи переважаючу силу, підкорив Київ, знищивши місцевих князів.

Нелогічні моменти оповіді про завоювання Олегом Києва можуть дати основу для найрізноманітніших домислів та інтерпретацій. Однак сказати, як то «було насправді», ми ніколи не зможемо.

І все ж цей текст, попри свою легендарність, дещо пояснює. Принаймні дає можливість зрозуміти, чому варяги, т. зв. «русь», вирішують покинути північ і податися в південному напрямку.

Торговий шлях, який йшов із Балтійського моря, а далі по Волзі на Схід і на якому лежала Стара Ладога (Алдейгьюборг), поступово почав втрачати своє значення. Відповідно, скорочувалися доходи варязької знаті, яка правила в цьому місті-факторії. Почався пошук нових доходних шляхів. Імовірно, з цим пов’язано те, що Рюрик, згідно з літописною оповіддю, покидає Стару Ладогу (Алдейгьюборг) й засновує нове місто-факторію – Новгород.

У Х ст. шлях «із варяг у греки» справді став важливою торговою артерією. Основними центрами на ньому були Київ і Новгород. Перший орієнтувався на торгівлю з Візантією. І саме це було одним із головних чинників розквіту цього міста, перетворення його в «матір городів руських».

Щоправда, ця подія (заснування Новгорода) помітно зміщена в часі. Не могло це місто з’явитися в ІХ ст. Археологічні розкопки показали, що виникло воно не раніше кінця Х – початку ХІ ст.[108] Саме тоді відбулося зміщення торгових шляхів на півночі Східної Європи: втрачав значення волзький шлях і ставав перспективним шлях дніпровський.

Новгород саме лежав на шляху, який із часом отримав назву «із варяг у греки». Цей шлях був спрямований на торгівлю з багатою Візантією, точніше – Константинополем, який саме тоді переживав підйом. Тому стає зрозумілим похід Олега на південь. Під час цього походу, згідно із літописним свідченням, Олег ніби підпорядковує Смоленськ і Любеч – дві важливі факторії на шляху «із варяг у греки». Проте його метою є Київ.

Ми не знаємо, чи насправді Олег назвав Київ «матір городів руських», чи це вже домислили літописців. Річ у тім, що «матір городів», власне міст, нагадує переклад із грецької терміну «митрополія». Та як би не було, але за часів Олега Київ став головним містом Русі.

Щодо Новгорода, то він був зорієнтований на балтійську торгівлю, яка тоді поступалася торгівлі візантійській. Через те Новгород ніби опиняється на другому плані після Києва.

У «Повісті минулих літ» описується шлях «із варяг у греки». Мається на увазі опис подорожі апостола Андрія Первозванного. Перед розповіддю про цю подорож, власне, й ведеться мова про згаданий торговий шлях. «Коли ж поляни, – свідчить літопис, – жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варяг у Греки, а із Греків [у варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловаті, а по Ловаті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із того ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить в море Варязьке»[109]. Інакше кажучи, описується Балто-Чорноморський простір, на якому утвердилася Руська держава. Своєю подорожжю Андрій Первозванний ніби освячує ці терени. Особливим місцем святості стають гори над Дніпром, де з часом мав постати Київ.

Починався цей шлях, як можна зрозуміти з «Повісті минулих літ», із Константинополя. Далі йшов через Корсунь у Криму. Відповідно на цьому шляху були Київ та Новгород. Запитання: де він завершувався? Такою точкою мало би бути місто на балтійських берегах.

Омелян Пріцак спробував з’ясувати, де ж закінчувався шлях «із варяг у греки». Такою точкою він вважав Волін (Юмне) – велике торгове місто в гирлі Одри (Одера), яке описав німецький середньовічний автор Адам Бременський (1050–1081/5). Останній відзначав, що Юмне – «жваве місце для зустрічі варварів та греків з далеких земель»[110]. Щоправда, в руських джерелах згадок про це місто немає. Нам видається, що, попри значення Воліна в балтійській торгівлі, це був не єдиний кінцевий пункт на шляху «із варяг у греки». Таких пунктів, з якими вів торгівлю Новгород, на берегах Балтики було декілька.

Чи правильна назва – шлях «із варяг у греки»? Адже головним осередком на цьому шляху був Константинополь? Тому, чи не краще було б назвати його шляхом «із греків у варяги»? Напевно, ні. Торгівці й воїни зі Скандинавії та Русі прямували до Константинополя. Це була їхня мета. Хтось там збирався здійснити вдалу торгову операцію, а хтось найнятися на службу до візантійського імператора. Тобто напрямок основного руху був вказаний правильно – «із варяг у греки».

Пам’ятник Андрію Первозванному в Києві

Пам’ятник засновникам міста Києва

«Повість минулих літ», яка, імовірно, отримала кінцеву редакцію на початку ХІІ ст., не розглядала, як це декому здається, Новгород і північ Русі як землі, де зародилася Русь чи Руська держава. Такою землею для літописця (і це зрозуміло!) є Київщина. Недаремно він у своєму гранд-наративі перед тим, як описати закликання варягів, говорить про заснування Києва трьома братами, Києм, Щеком і Хоривом, а також їхньою сестрою Либіддю. Тож спеціально підкреслює, що всі вони походили з полян й були «мужами мудрими й тямущими». Літописець, як уже говорилося, спеціально вказував: Кий був князем і навіть ходив на ромейського (візантійського) цесаря, щоправда, не відомо, на якого саме. Окрім того, Кий заснував місто Києвець на Дунаї[111]. І це показово. Адже на Дунаї жили слов’яни.

Звичайно, наведені в літописі розповіді про Кия є легендами, в яких важко виділити «зерно правди». Проте цікаво розглянути, як за допомогою цієї легенди провадиться ідеологія твору. У цьому сенсі слід порівняти Рюрика з Києм.

Враховуючи літописні дані й деякі додаткові джерела, можемо припустити, що в середині ІХ ст. в Києві й Київській землі сформувався державний організм, який не поступався, а то й, можливо, був кращим, ніж варязька держава на півночі Русі.

Рюрик, як і Кий, діє з двома братами (трійця братів – це фольклорний символ). Кий зі своїми кревняками у «Повісті минулих літ» постає як засновник Києва. Рюрик же з братами приходить на готове в Ладогу, Біле озеро та Ізборськ. Лише з часом цей варяг засновує Новгород.

Про діяння Рюрика ми практично нічого не можемо довідатися. Якимись подвигами він не уславився. Інша справа – Кий. Цей князь іде в похід на Візантійську імперію, засновує ще одне місто на Дунаї.

Загалом порівняння Кия і Рюрика не на користь останнього.

Історія полян, Київської землі, подається таким чином. Мовляв, їх утискували деревляни, тому вони сиділи в лісах і на горах. Тоді, як уже говорилося, з них захотіли брати данину хозари. Поляни дали данину мечем. Після цього старці хозарські сказали, що недобра це данина, а поляни з часом будуть брати данину і з хозар, і з інших народів. І в майбутньому це збулося[112].

Це легенда. Проте легенда красива. Поляни не закликають до себе правити чужих князів, гідно поступають із хозарами, які хочуть їх обкласти даниною. Вони виглядають краще як порівнювати з мешканцями Словенської землі, які закликали до себе Рюрика та його братів.

Зрештою, як відзначалося, літописець фіксує під 852 роком (за десять років перед закликанням варяг!) похід Русі на Царгород[113].

З «Повісті минулих літ» можна зрозуміти, що 852 рік був для Русі більш важливою датою, ніж рік, коли закликали варягів. Адже, по-перше, тоді, як зазначає літопис, наша земля почала іменуватися Руською. А коли країна отримує назву, це можна трактувати як початок політичної ідентифікації й, відповідно, існування державного організму. Також із «Повісті минулих літ» стає відомо, що саме тоді Русь, осередком якої була Київщина, здійснила великий військовий похід на Візантію. Для такої широкомасштабної акції потрібна була відповідна організація та існування хоча б елементарних державних структур.

Як свідчать візантійські джерела, тоді відбулося перше, так зване Фотієве, хрещення Русі[114]. А для такого хрещення потрібен був елементарний рівень державної організації.

«Повість минулих літ» дає певні натяки щодо формування Києво-Руської держави. Там розповідається про те, що в Рюрика були «бояри» Аскольд і Дір. «І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, – читаємо в літописі під 6390-м роком (862 р. від Різдва Христового), – і рушили обидва по Дніпру. Ідучи повз, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешні жителі] сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею»[115].

У цьому повідомленні є суперечність. Адже літописець перед тим писав, що ще за десять років до того існувала Руська земля і тоді Русь ходила війною на Царгород. Тепер виявляється, що поляни, власне Русь, платили данину хозарам. І лише варяги Аскольд і Дір їх увільнили від хозарської неволі.

Не будемо розбиратися в цих суперечностях. Укладаючи «Повість минулих літ», літописець (чи літописці?) використовували різні уривки, які не завжди поєднувалися між собою. Не завжди їм вдавалося витворити на основі наявного літописного матеріалу «одну ідейну лінію». Це, зокрема, простежується в оповідях, коли йдеться про початок Русі.

Нині чимало дослідників вважає, що до приходу в Київ варяга Олега тут існувала місцева династія (можливо, також варязького походження). Представниками цієї династії, власне, були Аскольд і Дір.

Загалом, на нашу думку, зародження державних інституцій на Київщині відбувалося приблизно таким чином. Ця територія, так принаймні випливає із «Повісті минулих літ», опинилася в сфері впливу Хозарського каганату. Жителі Київщини платили хозарам данину, а місто Київ було торговою факторією на околицях цієї держави. Каганат мав вплив на державотворчі процеси на Київській землі – він міг бути, як уже говорилося, зразком для формування певних державних інституцій.

Цілком імовірно, що внаслідок ослаблення Хозарського каганату на його околиці, в Полянській землі (Київщині), сформувалося своє державне утворення. Його теж можна розглядати як військово-торгову корпорацію, до складу якої належали активні представники різних етносів.

Зрештою, навіть «Повість минулих літ» вказує на поліетнічність Русі як державно-політичного об’єднання[116]. Проте в кінцевому підсумку перемогли слов’янські елементи і, відповідно, Русь отримала слов’янське обличчя.

«Повість минулих літ» розглядає полян як слов’янське плем’я. Щоправда, кидається в очі те, що літописець протиставляє його іншим слов’янським племенам, що живуть поряд із ним. Він намагається ідеалізувати полян, говорить про їхні добрі звичаї, хоробрість, розумність тощо[117]. Власне, вони постають як елітарне плем’я.

Ймовірно, у Києві формувалася своя військово-торгова еліта, яка з часом почала користуватися назвою «Русь». Щодо походження цієї назви, то до сьогодення ведуться дискусії. Є прибічники як скандинавської, так і слов’янської версій її походження. І все ж більш переконливо виглядає скандинавська версія. Поготів, що вона підтверджується «Повістю минулих літ». Спочатку термін «Русь», схоже, використовувався варягами, які прийшли на північ Східної Європи. Це був своєрідний етнонім, яким позначали правлячу варязьку еліту. Під останньою, як уже говорилося, могли розуміти не лише представників скандинавських, а й слов’янських етносів. З часом цей етнонім почав набирати політичного характеру – під «Руссю» почали розуміти державно-політичне об’єднання, яке поширювалося на певну територію. Осереддям цієї державно-політичної землі стає Полянська земля з її столичним Києвом. Не даремно останній іменується «матір’ю городів руських». Тобто це столичний град, від якого залежать інші гради, що розкидані в різних землях і контролюють певні території.

Ця елітарна, власне, державно-політична Русь орієнтувалася на заможну Візантією. Звідси грандіозні походи на цю імперію, які здійснювали Аскольд і Дір. Візантія, зі свого боку, змушена була шукати порозуміння з молодою державою, що постала у Подніпров’ї. Звідси хрещення русів за часів константинопольського патріарха Фотія.

Однак динамічний розвиток новопосталої держави був перерваний. І зроблено це, судячи з усього, було князем Олегом. Про діяння останнього чимало говориться в «Повісті минулих літ». Розповідається, зокрема, про його грандіозні походи на Царгород, укладення ним договорів із візантійцями тощо. Наскільки ця інформація правдива, можна дискутувати. Однак вона не з’явилася на порожньому місці й відбиває певні реалії.

Вбивство Аскольда іДіра Олегом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Прихід Олега в Київ – це був радше регрес, а не прогрес у творенні Руської держави. Варяги не могли запропонувати більш розвинуті суспільні й політичні відносини. Їм довелося чимало переймати від попередніх київських князів. Також варяги не захотіли приймати християнства й продовжували сповідувати традиційні для них вірування.

Схоже, вартим довіри є те, що Олег зумів убити київських правителів Аскольда й Діра й оволодіти Києвом. Яка була в цьому потреба? Уже говорилося, що в другій половині ІХ ст. занепадає торговий шлях із Балтійського моря через Волгу до мусульманських країн Сходу. Більш перспективним стає шлях із Балтики на Візантію («із варяг у греки»). Київ був одним із головних опорних пунктів на цьому шляху. Тому для варягів важливо було взяти це місто під свій контроль. До того ж багатство міста, його зв’язок із відносно близькими візантійськими землями робило його центральним у балто-чорноморській торгівлі.

Оволодіти Києвом варягам із півночі було проблематично. Якщо Аскольд і Дір могли організовувати масштабні походи на Візантію, то вони мали чимало війська. Завоювати місто, вступивши з ними у відкритий бій, було складно. Певно, в Олега не було достатньо сил, щоб це зробити. Тому він вдався до хитрощів. І саме завдячуючи їм, убив Аскольда й Діра, заволодівши Києвом. Принаймні таке можна стверджувати, проаналізувавши літописну оповідь.

Не виключено, що в захопленні Олегом Києва міг відіграти не останню роль релігійно-ідеологічний чинник. Аскольд і Дір, прийнявши християнство з Візантії, могли налаштувати проти себе значну частину варяг-дружинників, які воліли дотримуватися старих традиційних вірувань. Тому вони не чинили опору язичнику Олегу, якого вважали своїм, а то й навіть могли допомагати йому в захопленні Києва.

Напевно, «держава Аскольда й Діра» могла б зберегтися. І розвивалася б вона дещо інакше, ніж «держава Олега» та його наступників. Ця держава, напевно, була б зорієнтована в південному напрямку. І велику б увагу приділила витісненню свого головного конкурента – Хозарського каганату. Власне кажучи, ці тенденції були присутні й для «держави Олега». Однак для цього правителя важливим став також північний напрямок. Руська держава почала формуватися на шляху «із варяг у греки».

Держава, створена князем Олегом та його соратниками на місці колишньої «держави Аскольда і Діра», загалом нагадувала нормандські військово-торгові корпорації. Однак у ній все більш значущим ставав збір данини з підкореного Руссю населення. Візантійський імператор Костянтин Багрянародний у своїй книзі «Про управління імперією» так описує це явище: «Зимовий же й суворий спосіб життя тих таки росів такий. Коли прийде місяць листопад, одразу ж їхні архонти виходять з усіма росами з Кіава й вирушають у полюддя, котре іменується «кружінням», а саме: у Славонії вервіанів, другувитів, кривичів, севеїв та інших слов’ян, котрі є пактіонами (данниками – прим. автора) росів. Годуючись так протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане крига на річці Дніпро, повертаються до Кіава. Потім же, як було мовлено, узявши свої моноксили, вони споряджають їх і вирушають до Романії (Візантії – прим. автора)»[118]. Звичайно, така діяльність руських князів була зорієнтована на «грабіжницьку економіку». Проте, з іншого боку, вона призвела до освоєння активними елементами територій, утягування їх (хай навіть насильницьким шляхом) у торгівлю, що мала «глобальний характер». Так відбувалося творення Руської держави – «кров’ю й залізом».

Дещо про це творення оповідає «Повість минулих літ». Указується, що на початках свого княжіння в Києві, у 883–885 рр., Олег воював проти деревлян «і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці»[119]. До речі, тоді хутро цінувалося високо. Далі йдеться про те, що він воював із сіверянами, наклавши на них легку данину й наказавши не давати їм данини хозарам[120]. Перед тим сіверяни були під владою хозар. Приблизно те саме сталося з радимичами, які теж були хозарськими данниками. Олег відпровадив до них послів, наказавши платити йому данину, а не хозарам[121]. Воював цей князь з уличами й тиверцями, але не зміг їх підкорити[122].

Який вигляд мала «держава Олега»? Судячи з літописних свідчень, він продовжував панувати над північними землями Східної Європи. Під його рукою спочатку були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі[123]. Проте, схоже, він втратив інтерес до цих земель. Не даремно ж його столицею стає Київ на півдні, який він назвав «матір’ю городів руських». Олег намагається підкорити слов’янські племена навколо цього міста. Це йому вдається зробити з полянами й сіверянами, які проживали переважно в межах сучасної Північної України, а також радимичами – племені, яке займало південно-східні терени сучасної Білорусі.

Однак Олег не підкорив уличів, які жили в пониззі Дніпра, й тиверців, які займали землі між Дністром, Прутом і Дунаєм. Підкорення цих племен давало б кращі можливості контролювати частину шляху «із варяг у греки» на південь від Києва. Не перебували під владою Олега й слов’янські племена, які жили на Заході України. Та все ж із ними варязький князь, ймовірно, знаходив спільну мову.

Про це свідчить запис у «Повісті минулих літ» під 6415-м (907 р. від Різдва Христового) роком. Там йдеться про те, що князь Олег організував грандіозний похід на Константинополь. Й перелічуються представники народів, які були у його війську. Окрім варягів, словен, чуді, кривичів, мері, полян, сіверян, деревлян та радимичів, які входили до складу «держави Олега», згадуються також хорвати, дуліби й тиверці[124]. Останні, ймовірно, стали союзниками руського князя в цьому поході, сподіваючись на поживу.

Населення Русі було не лише багатоетнічне, а й дотримувалося різних вірувань. Переважали дохристиянські язичницькі вірування. Проте й вони не були єдиними. Принаймні серед язичників можна виділити людей, які дотримувалися давніх слов’янських і скандинавських вірувань. Водночас набувало поширення християнство, про що, зокрема, засвідчив договір князя Ігоря з візантійцями.

Того ж ніби 907 р. Олег уклав із цесарями (імператорами) Леоном і Олександром договір, за яким візантійці мали сплатити Русі данину, а також надати певні пільги руським купцям. Також у літописі є договори між русами й візантійцями 912[125] і 945[126] років. Останній укладав уже князь Ігор. Щодо згаданих договорів, то існують певні сумніви в їхній автентичності. Не вдаючись до їхнього детального аналізу, усе ж відзначимо кілька моментів.

По-перше, представниками князів Олега й Ігоря на переговорах є переважно люди зі скандинавськими іменами – Карл, Фарлоф, Рулав, Руальд, Карн, Вуєфаст, Іскусев тощо. Переважно такі самі імена і в купців, які згадуються в договорі 945 р. Лише в останньому серед послів й купців з’являються поодинокі слов’янські імена. Так само скандинавськими були імена князів Олега й Ігоря. Те саме стосується й княгині Ольги. Тобто є всі підстави твердити, що еліта «держави Олега» була переважно скандинавського походження.

По-друге, в цих договорах і в супутній інформації про них загалом окреслюються межі тодішньої Русі. Так, у договорі 907 р. згадуються основні руські городи (міста). Це Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов та Любеч. У договорі 945 р. фігурують лише Київ, Чернігів та Переяслав. Тобто бачимо, що Русь, основні її городи зосереджувалися переважно на півдні, у межах сучасної України.

Уже говорилося, представники яких етносів були залучені до походів на Константинополь. Це, власне, Русь та її союзники. Ведучи мову про похід Ігоря 944 р., літописець зазначає, що він залучив варягів, русів, полян, словен, кривичів, тиверців. До того ж, найнявши ще печенігів[127]. Тобто за часів правління Олега й Ігоря відбулося певне переформатування Русі в його південному напрямку. Як бачимо, у поході князя Ігоря не згадані фінські етноси. Чи випадково? А руси фігурують як окремий етнос. Вони відокремлюються як від варягів, так і від полян. Тобто руси, судячи з усього, уже сформувалися як елітарний прошарок, який, фактично, давав своє ім’я новопосталій державі. Русь же загалом поставала як конгломерат етносів і субетносів, переважно слов’янських. Хоча еліта слов’янською не була. Також спостерігалася тенденція порозуміння з народами, які кочували в степах України. Так, князь Ігор залучив до походу на Візантію печенігів. А князь Олег зумів порозумітися з мадярами, які теж певний час кочували українськими теренами.

Звичайно, процес творення нової держави мав насильницький характер. І це викликало опір. Князь Ігор, який заступив Олега на князівському престолі, трагічно загинув. Убивство Ігоря деревлянами, які стали данниками русів, описує «Повість минулих літ»:

«Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні»[128].

Із цієї розповіді стає зрозумілим, як функціонувало полюддя. Київський князь, підпорядкувавши певні племена, збирав із них данину. Звичайно, можливим це було тоді, коли він мав при собі достатню кількість професійних воїнів-дружинників. Були певні домовленості щодо розміру данини між київським князем і представниками місцевих еліт. Хоча ці розміри чітко не обумовлювалися. Не дивно, що київські князі вдавалися до зловживань. Імовірно, Ігор перейшов межу під час збору данини, що викликало невдоволення деревлян, які повстали. Повстання виявилося успішним через те, що Ігор не мав при собі достатньої кількості воїнів.

Княгиня Ольга. Федір Солнцев

Дружина Ігоря, Ольга, спираючись на військо свого загиблого чоловіка, зуміла придушити деревлянське повстання. Такі діяння Ольги були викликані не лише тим, що вона хотіла помститися за смерть свого чоловіка (хоча і це теж варто брати до уваги). Не менш важливим було те, що деревлянське повстання могло призвести до втрати київськими русами значних теренів, які платили їм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцію. Інші племена теж би захотіли вийти з підпорядкування Києву.

Ольга та її оточення усвідомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повість минулих літ», вона встановила погости (певно, під цим терміном малися на увазі військово-адміністративні осередки) для збору данини, а також «ловища» і «знаки»[129]. Дослідники часто трактують таку діяльність Ольги як реформи. Однак останні не варто переоцінювати.

З приводу цього можна погодитися з такими міркуваннями Олексія й Петра Толочків: «Що ж до економічної суті «реформ» Ольги, то, попри їх певну революційність, вони були продовженням і розвитком усе тієї ж «військово-торговельної корпорації», якою була Київська держава й раніше. Ольга все ще зорієнтована на збирання данини зі східнослов’янських племен і на збут її до Константинополя. Справедливість сказаного підтверджує той факт, що, упорядкувавши данинні справи, Ольга, подібно до своїх попередників на київському столі, вирушає до Константинополя»[130].

Ще одним важливим моментом у державотворчій діяльності княгині Ольги варто вважати прийняття нею християнства. Певно, літописна оповідь про те, що її хрестив сам візантійський імператор і навіть пропонував взяти з нею шлюб, є лише гарною легендою, яка мала на меті показати значущість княгині. Адже правитель Візантії ніби сказав їй: «Достойна ти єси царствувати в городі сьому з нами»[131]. Тобто руська еліта, представником якої була Ольга, піднімалася до рівня імперських правителів.

Однак немає підстав заперечувати те, що Ольга прийняла християнство. І, насправді, не так важливо, де це сталося: у Константинополі чи в Києві, де на той час уже були християни і мали свій храм. Не так важливо й те, чи княгиня виключно орієнтувалася на Візантію, чи шукала контакти з християнським Заходом (існує й така версія)[132]. Зрештою, у Х ст., попри існування певних відмінностей, християнство Візантії та римське християнство не були розділені.

Прийняття християнства руською княгинею мало кілька важливих аспектів.

По-перше, цим актом княгиня ніби долучала Русь до кола християнських народів, до великого «християнського простору», який домінував у Європі й мав помітний вплив на теренах Азії. Прийнявши християнство, Ольга могла більш легко налагоджувати дипломатичні стосунки з християнськими країнами, отримувати від їх правителів певні преференції.

По-друге, прийняття християнства, окрім зовнішньополітичного аспекту, також мало аспект внутрішньополітичний. Як уже говорилося, початково Русь, будучи військово-торговою корпорацією, формувалася на основі різних етнічних елементів: слов’янських, нормандських, угро-фінських, тюркських, інших. Унаслідок цього виник такий собі «інтернаціонал», де представники різних етносів дотримувалися різних традицій, зокрема культурних та релігійних. Питання стояло, щоб ці традиції «переплавити», створити щось одне. Щоб це відбулося, необхідно було витворити один символічний світ. У ті часи такий світ формували переважно релігійні системи. Християнство для різноетнічної Русі було загалом новою релігією (хоча якась частина русів, контактуючи з візантійцями, стали християнами). Маючи високий авторитет у світі, а також значну культурну традицію, християнська релігія якраз і могла зробити Русь єдиною. Саме завдяки християнській церкві забезпечувалася ця єдність за часів правління Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також інших можновладців Русі.

Правління наступника княгині Ольги, Святослава Ігоровича, виглядає як «крок назад». Взагалі є багато неясних моментів щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до правління державою тощо. З приводу цього є різні здогади.

Княжіння Святослава можна розглядати як протилежність до правління Ольги.

Літопис вказує, що Святослав відмовився приймати християнство, хоча на цьому наполягала його мати. Він хотів проводити свою політику, відмінну від політики своєї родительки.

Проте це несприйняття стосувалося не лише ідеологічної сфери. Святославу не сиділося в Києві. Літопис представляє його як князя-войовника, що постійно знаходився в походах.

Тут Святослав поводив себе як глава військово-торговельної корпорації. Він не був міцно прив’язаний до якогось одного місця, а шукав для себе й для своїх воїнів такого осередку, де би була можливість максимально збагачуватися. У цьому нічого нового немає. Як уже говорилося, варяги, які контролювали Стару Ладогу, з часом втратили інтерес до цієї факторії й почали шукати більш вигідне місце на шляху «із варяг у греки». Приблизно те саме робив Святослав, шукаючи більш доходних шляхів.

Спочатку він хотів знайти своє «місце під сонцем» у східному напрямку. З цим пов’язані походи князя на Хозарський каганат. Ці походи мали на меті встановити контроль за волзьким торговим шляхом. Звідси похід Святослава на в’ятичів, що проживали у верхів’ях Оки й середній течії цієї річки, а також розгром Хозарського каганату, якому ці самі в’ятичі платили данину[133].

Похід цього князя в Хозарію, як уже говорилося, мав на меті не завоювання, а здобич, грабунок. Тому наступники Святослава на київському престолі теж воювали з Хозарським каганатом.

Пам’ятник князю Святославу. СтаріПетрівці Київщина

З часом Святослав зосередив свою увагу на більш перспективному Дунайському басейні. У рік 6475-й (967 р. від Різдва Христового), читаємо в «Повісті минулих літ»: «Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи данину з греків»[134].

Святослав заявляв, що йому «не любо» в Києві жити і що хоче він княжити в Переяславці на Дунаї, бо це є середина його землі. Проте цікаво подивитися, як цей князь-войовник трактував цю «серединність». «Адже там, – говорив він, маючи на увазі свою нову столицю Переяславець, – усі добра сходяться: із Греків – паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів – сéребро й коні, із Русі ж – хутро, і віск, і мед, і челядь»[135]. Окрім того, як говорилося вище, цей князь, сидячи на Дунаї, збирався збирати ще й данину з греків, тобто з Ромейської (Візантійської) імперії.

Як оцінити такі діяння Святослава? Власне кажучи, він відмовився від «проєкту Русі», який реалізовувався на шляху «із варяг у греки». Після смерті Ольги, як свідчить «Повість минулих літ», цей князь посадив у Києві Ярополка, а в деревлянах – Олега[136]. Отже, тодішня Русь охоплювала незначну територію: Полянську землю, власне Київщину, а також підпорядковану їй землю Деревлянську. Певно, деякі племена (сіверяни, радимичі, в’ятичі) платили київському князю данину, зберігаючи відносну незалежність. Щоправда, Київ ще контролював віддалені факторії на півночі. Ці терени були для руських князів малоцікавими. Туди, у Новгород, Святослав віддає на княжіння свого позашлюбного сина Володимира, «робичича», який, зрозуміло, мав статус нижчий у князівському роді, ніж його брати[137].

Святослав руйнував основи попередньої Русі, можливість побудови держави на шляху «із варяг у греки», творячи свою Дунайську імперію. Однак цей проєкт, який був небезпечний для Візантії, князь так і не встиг розгорнути. Цьому завадила його поразка у війні з Візантійською імперією, а потім смерть від рук печенігів, яких, імовірно, напоумили зробити це візантійці.

З уривку «Повісті минулих літ», де йдеться про розподіл Святославом княжих столів для синів, стає зрозуміло, що цей князь перетворював Русь у периферію своєї держави. Ця держава, і далі залишаючись переважно військово-торговою корпорацією, отримувала новий центр на Дунаї.

Державний проєкт Святослава видається не таким вже й безперспективним. За бажанням його можна вважати однією з втрачених можливостей слов’янства. Державу на Дунаї у середньовічний період будували болгари. Однак візантійці зробили чимало для того, щоб ця держава так і не стала сильною. Власне, Святослав і воював із Болгарським царством. Після падіння Візантії Дунайський басейн під свій контроль спробували взяти турки-османи, що їм на певний час вдалося. У ранньомодерні часи проєкт Дунайської імперії реалізували, проте не слов’яни, а … німці, витіснивши з цього регіону турків. Мається на увазі імперія Габсбургів. Значну частину мешканців цієї імперії становили слов’яни. До того ж немало підданих Габсбургів походило з германізованого й мадяризованого слов’янського населення. Проте панівними елітами тут переважно були люди, які ідентифікували себе як німців та угорців. Вони здійснювали політику германізації та мадяризації слов’ян імперії. Це, зі свого боку, породжувало опір. Тому в ХІХ ст., у період націоналізму та «національних відроджень», у Австрійській імперії зародився рух слов’янофілів, який підняв на щит ідею розвитку слов’янських народів та їхньої єдності.

Після трагічної смерті Святослава його дунайський імперський проєкт був «закритий» київськими можновладцями. Настав час для «руського проєкту». Його початок припав на час князювання Володимира Святославича. Тоді відбулася трансформація військово-торгової корпорації в територіальне утворення з певними державними інституціями. Власне, початки цього процесу можна спостерігати ще за часів князювання Олега.

Не будемо детально звертати увагу на прихід до влади в Києві Володимира і на його діяльність у «матері городів руських». Відзначимо лише головні тенденції. Як уже зазначалося, батько послав його княжити у віддалений Новгород, що не вважалося престижним для князівського сина.

Після смерті Святослава 972 р. починається боротьба між його нащадками за владу на Русі. Переможцем на певний час стає Ярополк, якого батько посадив княжити у столичному Києві. Ярополк вбиває свого брата Олега. Далі маємо його розбірки з Володимиром: «Коли ж почув це Володимир у Новгороді, що Ярополк убив Олега, то, убоявшись, утік він за море. А Ярополк посадив посадників своїх у Новгороді і володів один у Русі»[138].

Ярополку вдалося відносно легко оволодіти повнотою влади на Русі. Однак у цю боротьбу включився варязький чинник. Володимиру вдалося домовитися з варягами, щоб ті надали йому військову допомогу. Починається міжусобна боротьба між братами, яка тривала з 977 по 979 рр. Маючи під рукою варязьке військо, Володимир вигнав із Новгорода Ярополкового посадника.

На шляху «із варяг у греки» він захоплює Полоцьк, де вбиває князя Рогволода і його синів. Бере собі за дружину дочку полоцького князя Рогніду. Хоча остання не хоче віддатися за «робичича» Володимира, бажаючи вийти заміж за київського князя Ярополка[139]. Володимир же, беручи в жони (хай і насильно!) Рогніду, ніби підтверджує свій аристократичний статус. Він одружується з князівною, попри своє «рабське походження».

Далі Володимир захоплює з допомогою свого війська, в якому важливу роль відігравали варяги, Київ, убиває брата Ярополка й стає одноосібним правителем Русі.

Проте в нього виникає проблема з варягами. Прибувши з Володимиром у Київ, найманці, вважаючи себе господарями становища, почали вимагати грошей[140].

З літопису випливає: Володимир не лише не заплатив варягам, але й вирішив їх делікатно позбутися, відпровадивши у Візантію на службу до імператора. Щоправда, Володимир усе таки вибрав серед варягів «мужів добрих, і тямущих, і хоробрих», роздавши їм міста. У «Повісті минулих літ» не вказується, що це за міста. Проте з повідомлення можна зрозуміти, що Володимир намагався створити територіальну державу. Це був важливий крок у державотворенні. І в цьому державотворенні, як уже говорилося, помітну роль відігравали скандинавські елементи. Хоча почав набирати силу «слов’янський первень».

Русь із центром у Києві (особливо на її початках) була не зовсім слов’янською державою. Її столиця та великі міста були поліетнічними. Як поліетнічною була й руська еліта, в якій помітне місце займали варязькі елементи. Тому варто погодитися з думкою Михайла Брайчевського, що «в плані етнічному Русь становила єдність не абсолютну, а дуже відносну»[141].

Проте у цій «відносності» слов’янські елементи виявилися сильнішими. Цікаво, що представники руської еліти, маючи на початках нормандські імена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга і т. д.) раптом змінюють їх на слов’янські. «Першим слов’янином» на київському столі став Святослав. Його ім’я типово слов’янське. Своїм синам він переважно дає (що показово!) теж слов’янські імена – Ярополк, Володимир. Лише одному сину, Олегу Деревлянському, дається ім’я варязьке[142]. Володимир також своїм синам дає в основному слов’янські імена – Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всевовод, Святослав, Мстислав, Станіслав, Позвізд, Судислав[143]. Те саме стосується Ярослава Мудрого та його наступників на київському столі. І це при тому, що руські князі після Володимира були християнами й мали імена, що давалися їм при хрещенні. Проте вони широко використовували не християнські, а слов’янські імена. Присвоєння ж імен – це показник етнічної (й не лише етнічної!) ідентифікації. Отже, руські князі переважно вважали себе слов’янами.

Взагалі дивно виглядає зміна імен у «династії Рюриковичів». Починаючи зі Святослава, як уже відзначалося, князі раптом (!) починають брати слов’янські імена, маргіналізуючи імена скандинавські. Мимоволі напрошується думка, чи не відбулася після смерті Ігоря «слов’янська революція», коли на зміну варязької династії прийшла династія слов’янська. Зокрема, про таку «революцію» вів мову Лев Гумільов.

У «Повісті минулих літ» прочитується певна інформація про цю подію. Наприклад, дивно виглядає прихід до влади Святослава. 6453 року (945 р. від Різдва Христового), коли вбитий був князь Ігор, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», Святослав був ще малим. Хоча він уже міг сидіти на коні і навіть спробував кинути списа[144]. Принаймні тоді йому було хоча б років шість-сім. Під 6463 роком (955 р. від Різдва Христового) у літописі розповідається про хрещення Ольги. Після розлогої оповіді про цю подію зустрічаємо такі слова: «…молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його»[145]. На той час Святославу було близько п’ятнадцяти – шістнадцяти років. За часів Русі деякі князі в такому віці вже займали престоли. Проте тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнів». Державою продовжувала управляти Ольга, що в ті часи взагалі виглядало дивно. Принаймні в історії Русі не зустрічаємо випадків, коли на київському престолі опинялася жінка.

За версією «Повісті минулих літ», Святослав «виріс і змужнів» аж 6472 року (964 р. від Різдва Христового). Тоді йому було близько двадцяти п’яти років, а то й більше. Тобто був достатньо дорослою людиною. За шість років, 6478-го (670 р. від Різдва Христового) він уже ніби роздавав престоли своїм доросли синам[146]. Виникає закономірне запитання: чому Ольга так довго не давала княжити Святославу? Існує версія, що Святослав прийшов до влади в результаті перевороту, здійсненого його прибічниками, які усунули владолюбну Ольгу від керма управління Руссю[147]. Проте чи насправді так було?

Звичайно, усі ці незрозумілі речі щодо стосунків Святослава й Ольги можна якось пояснити заплутаністю хронології літопису, а також «політичною психологією» (мовляв, Ольга не хотіла віддавати владу). Проте, як тоді пояснити слов’янське ім’я Святослава? Адже його батько (якщо він справді був батьком!) Ігор належав до варягів. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, і друга носили нормандські імена. Проте чому батьки-варяги дають своєму сину слов’янське ім’я?

А, може, насправді Святослав не був сином Ігоря? Може, після його трагічної кончини Ольга вийшла заміж за якогось місцевого слов’янського князя, який і перебрав владу в «матері городів руських»? Бо ж не даремно «Повість минулих літ» пише про сватання до княгині Ольги заможних та наділених владою женихів – і деревлянського князя Мала[148], і навіть візантійського імператора[149]. Від цього невідомого слов’янського князя й народився в Ольги Святослав. Таким чином відбулася в Києві «слов’янська революція».

Так, ця версія багатьом здаватиметься фантастичною. Проте вона багато що пояснює: і незрозумілі речі з хронологією, коли йдеться про Ольгу та Святослава, і те, що княжича довго не допускали до влади, і його слов’янське ім’я, і нарешті те, що Святослав не хотів сидіти в Києві, а прагнув розбудувати слов’янську імперію на Дунаї.

Та все ж «революція» відбулася. Києво-руська еліта відмовилася від «варязького первородства» й слов’я- нізувалася. Відповідно, Русь ставала слов’янською державою. В основному це відбулося за правління Володимира та Ярослава Мудрого, коли йшла культурна «цементація» Русі на слов’янській основі.

Щоправда, залишається запитання: чому літописець приховав справжнє ім’я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як легітимного наступника, який походив із роду варязьких конунгів. Можливо, це була варязька реакція на «слов’янську революцію».

Проте давайте повернемося до Володимира Святославовича. У розповіді «Повісті минулих літ» про цього князя чимало міфології. Літописне житіє князя подавалося в контексті християнського моралізаторства.

Коли Володимир дотримувався язичницьких вірувань, автор подає його як грішника. Він не лише встановлює кумирів, тобто язичницький ідолів, біля свого двора теремного. Володимир також чинить убивства, здійснює насильства. До того ж він ще й «ненаситний на блуд»[150]. Проте щойно він приймає християнство, як усе змінюється. Цей князь із грішника стає праведником. Значна частина оповіді про Володимира в «Повісті минулих літ» – це переважно розповіді, як він вибирав християнство.

Однак спробуємо дистанціюватися від цього всього й знайти інформацію про те, що робив Володимир як князь – правитель Русі. Однією з перших його справ було те, що він поставив Добриню, свого вуя, посадником у Новгороді[151]. Це місто для князя, певно, мало немале значення. Тут він княжив певний період, звідси розпочав похід на «матір городів руських». Проте не лише такі «сентиментальні моменти» були важливі для Володимира. Новгород став важливою торговою факторією, який пов’язував Київ із Балтикою. Тому для київського князя важило те, щоб у цьому місті правила вірна йому людина, бажано родич. Таким і був Добриня.

Довідуємося дещо про походи Володимира. Літописець говорить про них мало, не вдаючись у деталі. Та все ж дещо дізнатися можемо.

Зокрема, зазначено, що Володимир 6489 року (981 р. від Різдва Христового) пішов «до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю»[152]. Щодо Червенських градів, то існує чимало питань, які міські поселення до них відносилися і де вони локалізовувалися. Поширеною є думка, що ці гради розташовувалися в басейні Західного Бугу, а одним із найголовніших серед них було місто Волинь[153].

Далі в «Повісті минулих літ» говориться, що Володимир «сього ж року і в’ятичів… переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав»[154].

Тобто, як бачимо, цей князь намагався поставити під свій контроль терени, які не належали раніше Русі (Перемишлянську землю, Червенські городи), а також території, що раніше були під Руссю, але з певних причин відійшли від неї (маються на увазі в’ятичі). Останні виявляли непокору. Й Володимирові доводилося йти на них другий раз походом: у рік 6490-й (982 р. від Різдва Христового)[155].

Чим був викликаний інтерес Володимира до території в’ятичів? Як уже говорилося, ця територія лежала на торговому шляху із Балтики через Волгу на схід. Святослав пробував оволодіти цією транспортною й комунікаційною артерією. Однак не довів справу до кінця. Тим більше, що непокірні в’ятичі вийшли з його підпорядкування.

Володимир, схоже, ставив перед собою мету оволодіти Волзьким шляхом. Цим був пов’язаний його похід на волзьких болгар, які створили своє державне утворення в результаті розпаду Хозарського каганату. Охоплювало воно територію Середнього Поволжя. Під 6493-м роком (985 р. від Різдва Христового) «Повість минулих літ» фіксує цей похід[156].

З літописного повідомлення зрозуміло, що Володимир не зміг підкорити Волзьку Болгарію. Цікаво, що відразу після інформації про цей похід, у «Повісті минулих літ» йде повідомлення про те, що до князя Володимира приходили волзькі болгари й пропонували прийняти іслам[157]. А це свідчило, що представники цього народу стояли на більш високому рівні, аніж руси. Адже вони сповідували світову релігію! До того ж саме тоді іслам переживав піднесення, а мусульманські країни «задавали тон» на широких просторах Азії й навіть Європи.

Загалом існувала ймовірність того, що руси можуть стати мусульманами. Якась частина з них, схоже, навіть прийняла іслам. Омелян Пріцак вважав, що союз із мусульманською Волзькою Болгарією особливо був корисний для Новгорода, який лежав не лише на шляху «із варяг у греки», а й на шляху від Балтики до Поволжя. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «…то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу, і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»[158].

У дохристиянський період своєї діяльності Володимир, ймовірно, спрямовував свою діяльність на укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Тому 6491 року (983 р. від Різдва Христового) здійснив похід на ятвягів. Літописець навіть зазначає, що князь «взяв землю їх»[159]. Щоправда, це твердження є перебільшенням. Протягом тривалого часу, аж до ХІІІ ст. й пізніше, руським князям доводилося воювати з ятвягами. Останні мешкали в межиріччі Нарева й Німану, переважно на землях нинішньої Білорусії. Належали вони до балтської групи племен, були близькими до литовців і прусів. Також Володимир 6492 року (984 р. від Різдва Христового) з допомогою одного зі своїх воєвод підкорив радимичів[160]. Хоча це плем’я раніше платило київським князям данину, але, очевидно, вийшло з-під їхнього підпорядкування.

Одним із важливих актів державної політики стало прийняття Володимиром християнства із Візантії. Цю подію «Повість минулих літ» датує 6496 роком (988 р. від Різдва Христового). І саме цей рік став загальновизнаною датою хрещення Русі.

Уже після прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, здійснив похід на хорватів[161]. Маються на увазі білі хорвати, які проживали на теренах нинішньої Західної України, переважно Галичини.

Здійснював Володимир також похід на Крим, підкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Візантії[162]. Проте зробив він це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцій від візантійського імператора[163].

Можемо виділити кілька напрямків завойовницьких походів Володимира.

Перший напрямок – райони Оки й Поволжя з метою заволодіти волзьким торговим шляхом. Загалом дії в цьому напрямку виявилися невдалими.

Другий напрямок – укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Це знайшло вияв у підкорені радимичів та розгромі ятвягів.

Третій напрямок – завоювання територій на заході: підпорядкування Червенських міст, Перемишля й території білих хорватів. Це відкривало для Русі перспективи торгівлі з країнами Центральної й навіть Західної Європи.

Можна виділити ще один напрямок – кримський, який мав на меті тиск на Візантію.

Завойовницькі походи – це була лише один бік медалі воєнної політики Володимира. Була й другий бік – оборонна. Чимало уваги князеві доводилося приділяти обороні Києва й руських земель від печенігів. Те, що це войовниче кочове плем’я становило велику загрозу для Русі, сумніву немає[164]. Не даремно літописець так багато уваги приділяє печенігам, опису оборони від їхніх нападів.

У «Повісті минулих літ» розповідається, що після прийняття християнства Володимир почав посилати своїх синів на княжіння в різні землі своєї держави. Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані»[165].

Це повідомлення має певні елементи міфологізації. Літописець говорить про дванадцять синів Володимира. Тут відразу виникає біблійна алюзія з дванадцятьма апостолами. Враховуючи те, що у Володимира було багато жінок і наложниць, синів було більше.

Є певні сумніви, що акт відправлення синів на княжіння в різні сторони «держави Володимира» відбулося в один момент, відразу після хрещення.

Наведений уривок нам дає уявлення про тогочасну Русь. Центром її був Київ, де перебував великий князь. Важливим престолом вважався престол новгородський. За часів Володимирового батька, Святослава, такого ще не було. У Новгород Володимир відправляє свого найстаршого сина – Вишеслава. Важливими вважалися престоли в Полоцьку, Турові та Ростові. Перший із них розташовувався фактично на шляху «із варяг у греки» (нині це територія Білорусі).

Турів був у басейні Прип’яті, яка поєднувала Київ із Поліссям та Волинню, зокрема Червенськими містами на Західному Бузі. Ця земля стала об’єктом експансії Володимира. Не даремно він ходив на ятвягів, а також завоював Червенські міста. У наведеному повідомленні (щоправда, уже на другому плані) згадується престол у Володимирі. Безперечно, це нинішнє місто Володимир-Волинський, яке довгий час виконувало роль столиці Волинської землі.

Ще одним важливим престолом став Ростов. Це було місто на волзькому шляху, який теж намагався контролювати Володимир. Згадується на другому плані престол у Муромі, який знаходився на річці Ока (у районі проживання в’ятичів) і мав стосунок до волзького торгового шляху. Також другорядним вважався престол у Деревлянській землі, яка була тісно пов’язана з Києвом і вже тривалий час перебувала під владою «матері городів руських». Ще як один другорядний престол згадана Тмутаракань. Щодо цього престолу висловлювалися різні думки. Однак утвердилася версія, що Тмутаракань була розташована на теренах нинішнього Таманського півострова на місці колишньої грецької колонії Гермонаси[166].

Князь Володимир обираєвіру. Територія МАУП. Київ

«Держава Володимира» виглядала таким чином. Усі шляхи в ній вели до Києва, «матері городів руських». Це місто, яке донедавна було відносно невеликою факторією на околицях Хозарського каганату, тепер перетворилося у важливий торговий і політичний центр, пов’язаний із низкою земель.

Можна виділити кілька груп таких земель.

Перша група – це ближні території. До них варто віднести Полянську землю (Київщину), а також підвладну їй землю Деревлянську.

Друга група – передусім Словенська земля зі столицею в Новгороді. Вона, як і Київ, лежала на торговому шляху «із варяг у греки». До цієї ж групи можна віднести Полоцьку землю, яка теж була на цьому шляху.

Третю групу становили землі, які входили у Волзький басейн або межували з ним. Оскільки торговий шлях Волгою тоді був менш важливий, аніж шлях «із варяг у греки», відповідно, ці землі стали периферійними.

Четверта група – це Волинь і Полісся. Ці землі лежали на шляху між Києвом і Червенськими містами, а також землями білих хорватів. То не був важливий торговий шлях, хоча із часом він почав набувати певного значення. Адже цей шлях пов’язував «матір городів руських» із центральноєвропейськими теренами. Міг він бути й «запасним шляхом» із Візантії в Балтику.

Русь за часів Володимира почалася формуватися як середньовічна держава, яка мала намір взяти під свій контроль певні території: передусім такі, які приносили доходи руській еліті. Це переважно були землі, через які проходили торгові шляхи.

Щодо п’ятої групи, Тмутаракані, сказати щось певне проблемно.

Русь (і це, зрозуміло) не була однорідною в етнічному сенсі, про що вже велася мова. Наскільки можна судити, у цій державі, яка не мала чітко окреслених кордонів, переважало слов’янське населення. До нього варто віднести полян, деревлян, жителів Полісся й Волині, а також Полоцької та Новгородської земель. Слов’янське населення було представлене й на північному сході. Маються на увазі в’ятичі.

Помітну групу в цій державі становили угро-фінські племена. Про окремі з них неодноразово згадувала «Повість минулих літ». Це чудь, меря, весь, ям і інші. Вони жили переважно на півночі й північному сході, межуючи зі словенами й в’ятичами.

Русичам доводилося контактувати з тюркськими й литовськими племенами.

Наприклад, печеніги, а пізніше половці часто чинили напади на руські землі. Спосіб життя тюркських племен, які були кочівниками, помітно відрізнявся від способу життя осілих русичів. І все ж певна інфільтрація тюркських елементів у руське середовище відбувалася. Наприклад, у пізніші часи половецькі хани родичалися з руськими князями. Таке родичання могло відбуватися і на «нижчому рівні»[167]. Деякі тюркські племена пізніше були «приручені» русичами. Зокрема, це стосувалося чорних клобуків, які оселилися на півдні Русі й охороняли її кордони[168].

Щодо литовських племен, передусім ятвягів, то з ними русичам теж часто доводилося воювати. Та все ж інфільтрація представників цих племен у руське середовище відбувалася, щоправда, інтенсивною вона стала після зникнення Русі Київської, за часів існування Руського королівства[169]. Останнє охоплювало переважно землі Західної України.

Окрім «насиджених» етнічних елементів, які проживали на своїй території, до складу руського соціуму входили також мігруючі елементи. Це стосується неодноразово згадуваних варягів.

Певну роль у руському суспільстві відігравали й євреї. Про них говорять давньоруські писемні джерела. Так, одним із варіантів «вибору віри» князем Володимиром розглядалося прийняття поширеного в Хозарському каганаті юдаїзму. Євреї, судячи з документів, займалися торгівлею на Русі, і вже через це мали вплив на руський соціум.

Після літописного повідомлення про прийняття християнства князем Володимиром і розподіл ним престолів на Русі між своїми синами йде ще одне цікаве повідомлення, яке засвідчує про державотворчу діяльність цього князя. Ось як воно звучить: «І сказав Володимир: «Се недобре є, [що] мало городів довкола Києва». І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолівав їх»[170]. Подібне повідомлення йде майже відразу після нього. Воно звучить так: «Володимир заклав город Білгород, і набрав у нього [людей] з інших городів, і багато людей звів у нього, бо любив він город сей»[171].

Звичайно, ці городи-укріплення, про які йшлося в першому повідомленні, будувалися задля оборони від печенігів, щоб захистити ядро Руської землі – Київщину. Десна, Остер, Трубіж, Сула протікали теренами нинішньої Лівобережній України, і всі вони належали до басейну Дніпра. Стугна була на Правобережній Україні, на південь від Києва. Ці місця були погано освоєні русами, і звідси йшли печеніги на Київ.

Наведені повідомлення наштовхують на певні роздуми.

По-перше, Володимир, на відміну від Святослава, уже сприймав свою державу не як військово-торгову корпорацію, яка могла перебазуватися, якщо зміниться торгова кон’юнктура. Для нього держава була вже постійною територією, яка потребувала захисту. З цією метою він будував укріплені міста. Нічого подібного ні Святослав, ні його попередники не робили. Принаймні літописи не фіксують такої їхньої діяльності.

По-друге, будівництво оборонних міст потребувало того, що зараз ми називаємо державною програмою. Відповідно, необхідні були інституції, які б реалізовували її. Для цього треба було знайти кошти, найняти потрібних людей, зорганізувати їх тощо.

По-третє, із повідомлення видно, що на будівництво цих укріплень збирали людей із різних племен: як слов’янських (словен, кривичів, в’ятичів), так і фінських (чуді). Унаслідок цього відбувалося змішування етносів. Такі будівельні проєкти ставали своєрідним «плавильним котлом», в якому й витворювалася нова етно-політична спільнота, котра отримала назву Русь.

Окрім оборонного будівництва, Володимир здійснював будівництво церковне. Він наказав спорудити в Києві церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Вона більш відома під назвою Десятинної, оскільки князь для неї віддав десяту частину своїх доходів[172].

Храмове будівництво не лише змінювало міський пейзаж. Церква, яка розташовувалася посеред міста, нагадувала жителям і гостям граду, що вони християни. Також храми ставали важливим осередком комунікації.

З храмами пов’язувалися деякі консолідуючі традиції. У «Повісті минулих літ» говориться про те, що після побудови Десятинної церкви князь Володимир «справив празник», де були не лише представники еліти (бояри, посадники, старійшини), а й «люди многії»[173]. Бідним під час цього празника роздавали гроші. Безперечно, такі дійства згуртовували київську громаду.

Пам’ятник Князю Володимиру Великому у Гданську

Окрім того, Володимир для «кращих людей» щонеділі організовував бенкети[174]. Це теж був один із засобів консолідації соціальної верхівки.

За часів Володимира творена ним держава почала налагоджувати дипломатичні стосунки із Візантією та іншими сусідніми країнами. У «Повісті минулих літ» говориться, що цей князь одружився з цесарицею Анною, сестрою візантійських імператорів[175]. А в період Середньовіччя династичні шлюби якраз і були одним із засобів налагодження дипломатичних стосунків між державами. Літописець спеціально зазначає: «І жив він (Володимир – прим. автора) із князями навколишніми у мирі – з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським, і був мир межи ними і дружба»[176]. Отже, князь дбав про те, щоб встановити мирні відносини зі своїми християнськими сусідами на Заході. Попередники Володимира хоча й налагоджували дипломатичні відносини із сусідніми державами, але загалом це мало ситуативний характер. Тепер же ці відносини стали системними.

Загалом можемо констатувати: саме Володимир почав реалізовувати «проєкт» територіальної Руської держави. Не без того, що певні передумови для цього «проєкту» були закладені ще раніше. Зокрема, руськими князями до Володимира був освоєний шлях «із варяг у греки», налагоджувався збір данини з певних територій, спостерігалися спроби встановити дипломатичні стосунки з Візантійською імперією. Окрім того, княгинею Ольгою було прийнято християнство в його візантійській версії.

У плані соціальному Руська держава мала кілька рівнів. Перший рівень – це столична еліта. Її представляли князі, члени князівської родини, їхні дружинники, із середовища яких походили «кращі мужі», представники княжої адміністрації, бояри тощо. Ця еліта намагалася контролювати не лише Київ із його торговим і ремісничим населенням, а й землі, які поступово ставали частиною Русі. У ці землі посилалися спеціальні представники, серед них і члени князівської родини.

Культурною й інтелектуальною частиною еліти ставало християнське духовенство. Початок становлення цього стану припав ще на часи княгині Ольги, але за правління Володимира цей процес став більш інтенсивним.

Звичайно, руська верхівка Києва, намагаючись керувати великою територією своєї держави, мусила йти на контакти з місцевими племінними елітами. Десь такі еліти були сформовані краще, десь гірше. Ці контакти набували різного характеру. Іноді доходило до різкої конфронтації. Проте часто прислані з Києва намісники шукали порозуміння з місцевими «кращими мужами», навіть налагоджували з ними родинні стосунки. Таким чином формувалися на Русі регіональні еліти. З часом це знайшло вияв у творенні місцевих князівств, які, користуючись сприятливими обставинами, почали дистанціюватися від Києва. Щоправда, було це пізніше, уже після правління Ярослава Мудрого.

Нижній ступінь у руському суспільстві займало населення підкорених племен. Були різні ступені його залежності: починаючи від виплати данини й закінчуючи рабством.

Загалом же соціальна структура руського суспільства була доволі складна. Мала вона як світські елітарні верстви зі свою ієрархією, так і залежне від них населення, що теж було зовсім неоднорідним щодо соціальної стратифікації. Окремим соціальним станом стало духовенство, яке мало свою ієрархію.

Також, як про окрему групу, можна вести мову про міське населення, діапазон стратифікації якого був дуже великий. Серед нього можна виділити купців, які наближалися до елітарних верств; різних ремісників, статус яких, радше, був близьким до статусу залежного населення.

Складною була й етнічна структура руського суспільства. Загалом переважало слов’янське населення, яке утворювало окремі племена (чи племінні союзи). Ці племена можна розглядати як окремі етноси (іноді їх іменують субетносами). Іншу значну частину становило фіно-угорське населення півночі й північного сходу Русі, яке теж поділялося на окремі племена-етноси.

Водночас до складу руського населення були інфільтровані інші етнічні елементи: нормандські, греко-візантійські (особливо помітні вони були серед духовенства), литовські, тюркські, єврейські тощо. Русь ставала «казаном», де «переварювалися» ці етноси й етнічні елементи. І в цьому «переварюванні» далеко не останню роль відігравала церква, яка всіх намагалася зробити християнами, що користуються в богослужбових цілях церковнослов’янською мовою. Остання стала не лише мовою церкви, а й, зазнавши певних трансформацій, мовою культури та державного управління. Згодом таку трансформовану мову почали іменувати руською.

Однак «проєкт» Руської держави Володимира був лише заявкою. Його потрібно було ще реалізувати, довести до завершення. Це вже зробив його наступник на київському престолі – Ярослав Мудрий.

Спочатку його батько послав княжити у Ростов, потім – у Новгород[177]. Велике значення для молодого княжича стало його перебування в Новгороді, оскільки це місто тоді почало відігравати помітну роль у житті Руської держави. Новгород був тісно пов’язаний із варязьким світом. Саме від варягів допомогу отримав Володимир, щоб заволодіти київським престолом. Потім цей «сценарій» повторив Ярослав.

Хоча Володимир відправив своїх синів правити в різні землі держави, але це не означало, що в ній настав мир і порядок. Якихось традицій, чітких законів не існувало. Багато що залежало від суб’єктивного чинника – лояльності й пошани синів до батька. Проте не завжди ця лояльність виявлялася.

За повідомленням хроніста Тітмара Мерзебурзького, близько 1013 р. проти Володимира організував змову Святополк, який княжив у Турові[178]. Це показало, що Володимир, якому було вже за п’ятдесят років (тоді досить поважний вік!), не володів повністю ситуацією в своїй державі. Його сини-князі хотіли проводити самостійну політику.

Ослабленням влади батька вирішив скористатися й Ярослав, виявивши непокору й відмовившись платити «уроки», власне, данину, що становила дві тисячі гривень.

«У рік 6523 [1015], – читаємо в «Повісті минулих літ», – коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав [послів] за море і привів варягів, боячись отця свого. Але бог не дав дияволу радості. Володимир бо розболівся, а в сей час перебував у нього [син його] Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса, а сам слабував вельми, і в сій же болісті він і скончався місяця липня у п’ятнадцятий день»[179].

Ярослав Володимирович Мудрий. Реконструкція М. М. Герасимова з черепа

Звичайно, Ярослав не просто так зважився на бунт проти батька. Сподівався, що його не покарають. До нього мала би доходити інформація, що Володимир слабко тримає владне кермо. То чому б не скористатися таким моментом?

Бунт Ярослава мав чисто меркантильний характер. Дві тисячі гривень (доволі велика сума), які становили дві третини доходів новгородського князя, він мусив надсилати до Києва. Лише третину залишав у себе. Таке надмірне оподаткування могло сприйматися як несправедливе. Ярослав хотів сам бути розпорядником цих грошей чи принаймні більшої частини з них.

Смерть Володимира дала старт боротьбі між синами цього князя за київський престол. Не будемо переповідати її драматичних колізій. Відзначимо лише, що в кінцевому підсумку переможцем вийшов Ярослав, якого з часом почали іменувати Мудрим. І саме з його діяльністю пов’язане остаточне оформлення Русі як середньовічної держави імперського типу.

Ярославу дістався непростий спадок. До кінця не сформована «держава Володимира» опинилася в стані дезорганізації. Влада київського князя не відзначалася міцністю. Дехто з місцевих правителів, які належали до «Володимирового племені», не особливо слухалися Ярослава. Деякі землі Русі, наприклад, Червенські міста, захопили іноземці.

Головним суперником Ярослава став князь Мстислав, між якими тривалий час велася боротьба. Зрештою, Русь була поділена на дві частини по Дніпру: Правобережна дісталася Ярославу, лівобережна – Мстиславу. Князі зуміли домовитися. Кожен мав свою частку володінь і не зазіхав на землі брата. Ярослав нарешті зміг спокійно сісти в Києві. Мстислав же княжив у Чернігові, намагаючись це місто зробити справді стольним градом. І справді, як уже говорилося, сіверська (чернігівська) земля була доволі розвиненою. Вона цілком могла претендувати на лідерство серед слов’янських етносів Східної Європи.

Проте амбітним планам Мстислава не вдалося звершитися. Занадто рано пішов він із життя. Під 6542-м роком (1034 р. від Різдва Христового) літописець зафіксував, що «Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер»[180]. Після цього Ярослав став єдиновладним правителем Руської землі. Збирання земель держави Володимира закінчилося.

Пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві

Доньки князя Ярослава Мудрого. Фреска ХІстоліття в Софійському соборі

Ярославу вдалося завдати сильної поразки кочівникам-печенігам, які здійснювали постійні напади на Русь.

Однією з турбот Ярослава було розширення Руської держави, відвоювання забраних і завоювання нових земель.

Основні вектори зовнішньої військової експансії Ярослава були спрямовані в кількох напрямках.

Пріоритетним для нього був напрямок західний. Він прагнув повернути Русі ті міста, які були забрані польським королем Болеславом Хоробрим. Передусім це стосувалося Червенських міст над Західним Бугом. Також Ярослав втручався в польські справи і став важливим гравцем у політичній боротьбі, яка велася в Польщі після смерті Болеслава Хороброго.

Ярослав робив певні кроки в підпорядкуванні фіно-угорських племен, котрі жили на північно-східних теренах Європи.

Певну роль у зовнішній політиці Ярослава відігравала також експансія на терени, де проживали литовські племена. Проте цей напрямок не був важливим.

Традиційними для руських князів були походи на Візантію. Ярослав теж здійснює такий похід, посилаючи на цю війну свого старшого сина Володимира. Щоправда, цей похід не був вдалим у військовому сенсі. Проте дозволив Ярославу отримати певні бонуси у відносинах із Візантійською імперією.

Однією із головних заслуг Ярослава стала розбудова столиці Русі – Києва.

У «Повісті минулих літ» під 6545-м роком (1037 р. від Різдва Христового) читаємо:

«Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим Благовіщенням Господнім і молитвою Святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир] святої Орини»[181].

Проведені археологічні дослідження дають підстави говорити про грандіозність будівництва Києва за часів Ярослава Мудрого. Оборонний вал, який оточував новий град, починався від «міста Володимира» і йшов у південний бік до нинішнього Майдану Незалежності, а звідти тягнувся до Золотих воріт. Далі вздовж сучасної вулиці Ярославів Вал він виходив на теперішню Львівську площу, а вже звідти через сучасну вулицю Велику Житомирську «повертався» до валів «міста Володимира». У тих місцях, де вал проходив по відносно рівній поверхні, був викопаний глибокий рів.

Висота валу сягала близько одинадцяти метрів. На ньому стояли дерев’яні заборола вистою до метрів п’яти. Ширина його була двадцять сім метрів, а протяжність три з половиною кілометра. На той час це були грандіозні фортифікаційні споруди, будівництво яких потребувало виконання величезного обсягу робіт[182].

Територія, яку оточували нові укріплення, у сім (!) разів перевищувала «місто Володимира». Становила вона понад 70 гектарів. Звичайно, Київ тоді ще не «дотягував» до колишніх столичних міст Білої Хорватії. Та все ж тоді це справді було велике місто.

В’їхати до «міста Ярослава» можна було через троє воріт – Золоті, Лядські та Жидівські. Залишки Золотих воріт[183] збереглися до наших днів. Своєю назвою вони, напевно, були зобов’язані константинопольським Золотим воротам. Останні слугували парадним в’їздом до візантійської столиці. Київські Золоті ворота так само були парадними.

Золоті ворота стали першокласною воєнно-інженерною спорудою. Взяти її приступом не вдалося жодному із завойовників. Не могли їх узяти й воїни Батия 1240 року. Лише захопивши Київ, вони зруйнували їх.

Головною спорудою часів Ярослава, безперечно, стала Софія Київська. Упродовж тривалого часу до Батиєвого погрому 1240 р., а також і певний період після нього вона була центром Київської митрополії. У її приміщенні відбувалися собори руських єпископів. Використовувалася Софія Київська й для здійснення світських обрядів. Тут ставили на велике княжіння, приймали іноземних послів, присягали на вірність тощо.

Тобто не варто розглядати Софію Київську як суто сакральний храм. І в його оздобленні, і функціонуванні було чимало елементів та моментів світського характеру. Щоправда, тоді у Русі Київській не існувало чіткої межі між профанним і сакральним. Світський князь мав частку своєї сакральності, його влада трактувалася як священна, він навіть міг втручатися в справи церковні. Натомість священики мали свою частку світськості, отримуючи доходи від мирян, і також втручалися в справи сімейні. Софія ж Київська ніби демонструвала єдність сакральності й профанності.

Софія Київська

Спорудження Софії Київської, а також інших будівель «міста Ярослава» було не лише наслідування константинопольських зразків, а виявом політичного суперництва з імперією. Реалізація будівельної програми Ярослава мала піднести авторитет держави й Руської православної церкви[184]. Храмове будівництво, подібне до київського, здійснювалося і в інших містах. 1045–1050 рр. був споруджений Софійський собор у Новгороді. Також подібний собор виріс у ті часи у Полоцьку[185].

За часів Ярослава Мудрого і за його сприянням набула поширена в країні християнська лектура, котра переважно була перекладена з грецької мови. Були це і богослужбові книги, і різноманітні збірники. Книга стала відносно доступною, особливо для представників елітарних верств. Багато з них вміли читати й навіть писати. Усе це разом узяте сприяло появі оригінальних творів. Останнє, зокрема, засвідчило, що Русь досягнула високого ступеня розвитку. Вона стала лідером у тому ареалі слов’янського світу, де утвердився східний обряд.

Християнська Церква за часів Ярослава Мудрого виступала важливою складовою Руської держави, будучи її основним інтегратором. Також Церква мала завданням забезпечувати соціальну стабільність, соціальну комунікацію – горизонтальну й вертикальну.

Київ за часів Ярослава Мудрого перетворюється в сакральне місце. Він отримує не лише Софію Київську, яка є конкурентом Софії Константинопольської, а й також Печерський монастир, який у певному сенсі є «замінником» Афону. Складається враження, що за «рівнем сакральності» «матір городів руських» перевершує столицю Візантії.

Хоча батько Ярослава Мудрого, Володимир, прийняв християнство і здійснив певні кроки для християнізації Русі, все ж складно говорити про значне поширення цієї релігії в його державі. Проблематично вести мову й про структуру християнської церкви на Русі за часів Володимира. Вважається, що тоді було засновано кілька єпархій. Чи існувала тоді митрополія – це залишається під питанням. «Повість минулих літ» про митрополитів за часів Володимира нічого не говорить. Перша там згадка про київського митрополита відноситься до 6547 року (1039 р. від Різдва Христового). Називається його ім’я – Феопемпт[186]. Це були часи Ярослава, коли вже існувала Софія Київська. Щоправда, у Новгородському першому літописі є згадка про трьох київських митрополитів до Феопемпта. Їхні імена – Леонтій, Михаїл та Іоанн[187]. Проте, що це були за люди й коли вони перебували на митрополичому престолі, – не відомо.

У «Повісті минулих літ» порівняно небагато говориться про християнські діяння Володимира. Маємо на сторінках літопису різні міфи про «вибір віри», а також суцільну апологетику, коли язичник, а, отже, грішник, Володимир протиставляється християнину, тобто праведнику, Володимиру. Про конкретні діяння князя на користь Церкви літопис говорить дуже мало.

Інша справа – Ярослав Мудрий. Про його християнські справи чимало йдеться на сторінках «Повість минулих літ».

Найважливішою церковною справою Ярослава Мудрого була побудова Софії Київської, а також комплексу церков і митрополичих споруд біля цього храму. Подібні до Софії собори були побудовані в Новгороді та Полоцьку.

Одним із головних повідомлень «Повісті минулих літ», яке стосувалося церковної діяльності Ярослава Мудрого, є інформація про поставлення київським митрополитом Іларіона. Про це говориться під роком 6559 (1051 р. від Різдва Христового): «Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів»[188].

Із цього повідомлення випливало, що митрополита ставить не якийсь церковний ієрарх, а князь Ярослав, тобто він є фактичним главою Церкви на Русі. Князь збирає собор єпископів, які мають обрати митрополита. І вони виконують княжу волю. Зрештою, сам князь ставить єпископів на кафедри. Як це було, наприклад, із Лукою Жидятою, якого він зробив новгородським єпископом[189].

Акт поставлення князем Ярославом Іларіона на митрополичу кафедру трактується як «бунт» проти Візантії. Адже Іларіон не був висвячений константинопольським патріархом. Деякі автори говорять про антивізантійські настрої самого Іларіона, які він продемонстрував у своєму творі «Слово про Закон і Благодать»[190]. Справді, там є перелік християнських країн і їхніх вчителів, але чомусь із цього переліку випала Візантія.

З Ярославом Мудрим традиційно пов’язується становлення руського права. Є тут чимало незрозумілих і дискусійних моментів. Проте безсумнівно одне: саме за цього князя почалася письмова фіксація права на Русі, принаймні у відносно широких масштабів.

Саме Ярославу Мудрому приписується створення т. зв. короткої редакції «Руської правди». Ця редакція дійшла до нас у двох списках ХV ст., які включені у Новгородський перший літопис молодшого ізводу під 1016 роком[191]. Там уміщена розповідь про перемогу Ярослава над Святополком, після якої він став княжити в Києві, а новгородцям, що допомогли йому, він дав гроші, а також грамоту, де подавалася скорочена редакція «Руської правди»[192].

Існує значна література, яка стосується досліджень «Руської правди», зокрема її короткої редакції. Появу розширеної редакції цієї пам’ятки права переважно пов’язують із нащадками Ярослава Мудрого.

Одним із найбільш авторитетних дослідників «Руської правди» є російський учений Олександр Зімін. У своїй фундаментальній монографії, присвяченій цій пам’ятці, він окреслив таку сцену її формування.

Цей дослідник вважав, що ще до 1016 року могли існувати якісь записи общинного права, зроблені київськими князями. Свідченням цього, на його думку, є договори Русі з греками. Так, у п’ятій статті договору 911 року йдеться про якийсь «закон руський». Щось подібне є й у договорі 944 року. Шоста стаття цього документу вказує, що злочинець карається «По уставу і по закону руському». У часи князювання Володимира відбувався подальший розвиток права. Право звичаєве почало змінюватися державним, власне князівським.

Безперечно, у русів існувало своє звичаєве право, яке поступово трансформувалося, перетворювалося в державне. І в цьому питанні можна погодитися із Зіміним. Проте, чи варто говорити про згадки щодо існування цього права, які зафіксовані в договорах Русі з греками 911 та 944 років? Існує думка (і не безпідставна), що ці договори не є автентичними, що вони пізніші вставки в літописний текст. Хоча вони могли створюватися на основі якихось фіксованих документів.

Також проблематично говорити й про якусь фіксацію правових норм за часів правління Володимира. Принаймні немає свідчень на користь цього. Хоча логічно було б припустити, що такі явища відбувалися.

Зімін вважає, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016 року він уклав новий кодекс – «Руську правду». І дарував її новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодіти Києвом. Цей документ, на думку дослідника, є свідченням правового оформлення процесу створення Руської держави. Віднині князь перестав бути главою напіврозбійницької дружини, а став очільником Русі як державного організму. Після остаточної перемоги Ярослава Мудрого над своїм суперником Святополком Окаянним «Руська правда» набула загальноруського поширення[193].

Загалом важко говорити, як цей документ став «основним законом» Русі. Так само важко говорити, що в короткій редакції «Руської правди» йде від Ярослава Мудрого, а що з’явилося в ній після з’їзду його синів у Вишгороді 1072 року. Проте не будемо звертати на такі нюанси, що є важливими для істориків права.

Краще звернемо увагу на «дух» «Руської правди». Дослідники справедливо звертали увагу, що цей правовий документ не має відповідників ні у Візантії, ні в країнах Європи.

Сумнівно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у ній була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще існувала, то Ярославичі її вже відмінили[194].

«Руська правда» не могла з’явитися в суспільстві, де панувало натуральне господарство, а торгово-грошові відносини були зведені до мінімуму. Таке право радше зародилося у військово-торгових корпораціях, які були чи то на Волзькому шляху, чи на шляху «із варяг у греки». Пізніше це право, трансформувавшись, стало державним. Особливо дієвим і прийнятним воно було у великих міських центрах – Києві, Новгороді тощо. У Новгороді взагалі розглядали текст «Руської правди» мало як не священний. На ньому навіть приносили клятви.

«Руська правда» – це «конституція» суспільства, де панують торгові відносини. Немає сенсу говорити про гуманізм цього правового кодексу, як це роблять деякі патріотично налаштовані дослідники. «Руська правда» – доволі прагматичний і …цинічний документ. У ньому все має свою ціну, зокрема й життя людське. Тож ціна життя багатої чи впливової людини помітно вища, аніж простолюдина. Наприклад, у одній зі статей читаємо: «Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, то плати верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень»[195]. За будь-який злочин можна відкупитися.

Окрім «Руської правди», Ярославу Мудрому та поставленому ним митрополиту Іларіону приписують укладення т. зв. «Уставу князя Ярослава про церковні суди». Принаймні в спискові цього документу, який дійшов до нас, ці двоє людей іменуються його авторами[196].

Маємо пізній список цього «Уставу…». У ньому зустрічаються слова, які не були характерними для часів давньої Русі. Наприклад, штрафи визначаються не лише в гривнях, а й у рублях. Це дало підстави багатьом дослідникам вбачати в «Уставі князя Ярослава про церковні суди» пізню пам’ятку. Однак є науковці, що вважають, ніби цей правовий документ з’явився в часи давньої Русі, можливо, навіть за Ярослава Мудрого[197].

Справді, список «Уставу…» говорить про його редакцію часів Московського царства. І тут відображені значною мірою реалії тієї держави. Однак не виключено, що була рання редакція цього документу, котра з’явилася в давній Русі і, можливо, справді належала Ярославу Мудрому та митрополиту Іларіону.

Сам же «Устав…» являє собою кодекс сімейного та шлюбного права. Тут теж провини караються штрафами. При цьому частку штрафів отримує митрополит. Іноді покарання є суто церковним – винуватця віддають у монастир. Принаймні «Устав…» виглядає не настільки прагматичним, як «Руська правда».

Отже, хоча маємо чимало нез’ясованих питань щодо становлення та розвитку руського права, можемо однозначно констатувати: це право почало письмово оформлятися за часів Ярослава Мудрого. Формування права в Русі не відбувалося на основі традиційного общинного права. Радше «Руська правда» це право ігнорувала.

На Русі формувалося право, в основі якого лежали торгові відносини. Можливо, якби не татарська навала й не дезінтеграція Русі в ХІІІ ст., у Східній Європі продовжувала б розвиватися держава, зорієнтована на економіку, яку ми зараз називаємо ринковою.

Патронімічний тип держави – політичний устрій, за якого влада пануючої династії та підпорядкована їй територія розглядалися як нерозривно поєднані. За такого устрою право на владу мав кожен член панівного дому.

Також на право, що формувалося в Руській державі, помітний вплив справило право візантійське. Серед перекладної літератури візантійського походження, яка з’явилися на Русі, зустрічаємо тексти правничого характеру.

У Візантії існували спеціальні збірники церковних правил, які іменувалися номоканонами (від грецьких слів номос – закон, канон – правило). Особливо популярними там були два збірники. Один із них був складений у VI ст. антіохійським адвокатом, а потім патріархом константинопольським Іоанном Схоластиком. Другий уклав невідомий автор у VIІ ст., а доповнений він був у ХІ ст.

Перший із цих номоканонів переклали старослов’янською мовою в Болгарії, а звідти він перейшов на Русь. Другий прийшов на наші землі безпосередньо з Візантії і був тут перекладений старослов’янською мовою.

На Русі номоканони отримали свою назву. Ці книги іменувалися Кормчими.

Руські Кормчі загалом наслідують візантійські номоканони, але мають свої особливості. Перша їх частина, як і у їх візантійських відповідниках, містить церковні правила. Фактично ця частина прийнята без змін.

Чого не скажеш про другу частину, яка ввібрала в себе візантійські закони, що стосувалися світського життя. Передусім туди ввійшли такі візантійські книги права, як Еклога і Прохірон. Перша була збіркою законів, виданих 741 р. імператором Левом Ісавром та його сином Костянтином. Другий збірник видав імператор Василь Македонянин приблизно за сто років після появи Еклоги. Щоправда, окремі положення цих збірників, які були неактуальними для Русі, у Кормчих були випущені.

Окрім того, у Кормчі ввійшов «Судебник царя Костянтина». Це переробка візантійського права з метою пристосування його до життя слов’янських народів. Ба більше – до руських Кормчих увійшли також збірники руського права, наприклад, «Руська правда»[198].

Існування правничої системи, становлення якої, фактично, розпочалося за часів Ярослава Мудрого, було однією з головних ознак розвинутої держави.

Що ж за державу будував Ярослав Мудрий? Дивитися на неї з позиції дня нинішнього, застосовуючи критерії, характерні для сучасних держав, просто некоректно. Немає сенсу дискутувати, чия була ця держава: українців, росіян чи білорусів. А, може, фінів, шведів, норвежців?.. Передусім була це держава саме Ярослава Мудрого, його сім’ї. Він і його домочадці дивилися на неї як на свою власність. І нічого дивного в цьому не було. Так сприймали свої держави багато інших правителів у ті часи.

Існують свідчення про десять дітей Ярослава Мудрого. Вважається, що першим його сином був Ілля від першої дружини князя Анни. Проте ні про цю першу дружину, ні про її сина не маємо однозначно достовірних даних. Тому, пишучи про них, дослідники вдаються до гіпотез. Достовірні дані маємо про синів Ярослава від його другої дружини Інгігерди. Із літописних джерел відомі їхні імена – Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, В’ячеслав та Ігор. Перший із них помер ще за життя батька. Інші сини відігравали помітну роль у політичному й культурному житті Русі після смерті Ярослава Мудрого.

Троє дочок князя – Анастасія, Єлизавета й Анна – були видані за трьох європейських монархів, відповідно, за угорського, норвезького й французького[199]. Кожен із цих шлюбів мав на меті певні політичні розрахунки володаря Русі.

Загалом шлюбні стратегії відігравали важливу роль як у внутрішній, так і зовнішній політиці «сім’ї-держави».

«Сім’я-держава» Ярослава Мудрого постає не лише на сторінках літописних джерел. У західній частині центрального нефа Софії Київської збереглися рештки урочистої композиції, де була зображена Ярославова родина[200]. Таке зображення в храмі світських осіб говорить, що ця «сім’я-держава» ніби отримувала сакральний статус. Її влада освячувалася Ісусом Христом. Не випадково сучасники Ярослава через призму сакральності сприймали його владу. У одному з графіті Софії Київської, де говорилося про смерть цього князя, він названий царем, тобто імператором[201]. А імператорська влада сприймалася як влада сакральна. Імператор вважався не просто главою держави, але і церкви.

Щоб продемонструвати свій високий статус, Ярослав Мудрий також карбував срібні монети. Вони на одній стороні мали зображення святого Юрія – Ярославового патрона. На іншій – тризуб із написом «Ярославле серебро»[202]. Щоправда, карбування монети не було новинкою на Русі. Це ще робив князь Володимир.

Наприкінці життя Ярослав Мудрий, передбачаючи скору смерть, вирішив скласти заповіт, розподіливши землі між своїми синами. Це робилося для того, щоб утримувати єдність «сім’ї-держави». Ось як про це написала «Повість минулих літ» під 6562 роком (1054 р. від Різдва Христового):

«Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, – замість себе, – стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а Вячеславу – Смоленськ».

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові»[203].

Тобто, як бачимо, автор заповіту мислить категоріями «сім’ї-держави». Він спеціально підкреслює, що брати-князі «від одного отця і одної матері». Держава, власне земля, яка їм передається, була набута «трудом великим» їхніх предків. І якщо вони хочуть зберегти цю землю-державу, то мусять жити у братній злагоді.

Однак це, виявилося, радше гарним побажанням. Відсутність чітких правил успадкування земель у «сім’ї-державі» вело до жорсткої конкуренції, яка часто набувала форми збройної боротьби. У літературі таку конкуренцію часто називають «феодальною роздробленістю».

Не вдаючись у перипетії цієї боротьби, зазначимо, що руські князі, яких у літературі називають Рюриковичами (хоча, насправді, їх варто було б називати Володимировичами чи Ярославовичами) намагалися виробити правила співжиття, зокрема успадкування земель, у своїй «сім’ї-державі».

1097 р. Ярославові онуки зібралися на свій перший з’їзд у Любечі. На ньому був оголошений принцип, що кожен має тримати отчину свою. У той час серед нащадків Ярослава виділилося три лінії. Одна з них походила від Ізяслава, старшого Ярославого сина. Її представників іменували Ізяславовичам. Володіли вони Турово-Пінською землею. Друга лінія, яка походила від Ярославового сина Святослава, укорінилася на Чернігівщині. Її представників іменували Ольговичами – за іменем Святославового сина Олега. Третя лінія, Мономаховичі, які походили від Володимира Мономаха – сина Всеволода Ярославовича. Представники цієї лінії стали спадковими правителями на Волині й у Володимиро-Суздальській землі.

Як уже говорилося, Ярослав Мудрий заповідав, що його старший син має правити у Києві, а всі інші мають його слухатись. Справді, посідання київського князівського столу багато що означало. Принаймні київський князь вважався старшим серед князів, які були нащадками Ярослава. Тому за київський стіл велася запекла боротьба. Так, із середини ХІІ ст. по середину ХІІІ ст. на київському престолі князі змінилися майже п’ятдесят разів.

Щоправда, онуку Ярослава Мудрого – Володимиру Мономаху (1053–1125)[204] вдалося поширити свою владу як великого князя на більшість руських земель. Він, будучи правителем у Переяславському князівстві, яке межувало із землями половців, прославився походами на цих кочівників. 1113 р. Мономах зайняв київський великокнязівський престол. На той час він мав поважний вік – йому було 60 років.

Прихід Мономаха до влади відбувався в непростій ситуації. Саме тоді у Києві вибухнуло повстання міщан, які на вічі закликали цього князя правити в них. Мономах, зайнявши престол, змушений був піти на поступки міщанам. Він зменшив рези (відсотки) за позички, дещо полегшив становище закупів, скасував холопство за борги. Це знайшло відображення у розширеній редакції «Руської правди» в доповненні під назвою Статут Володимира Мономаха.

1117–1118 роках Мономах зосередив у своїх руках владу над більшістю руських земель. Проводив він також активну зовнішню політику.

Мономаху приписують твір «Повчання» – напучення своїм синам-княжичам. Він складається з трьох самостійних частин: власне «Повчання»[205], «Літопису» життя князя («Автобіографії») та листа («грамотицы») постійному політичному суперникові Мономаха – князеві Олегу Святославичу. Усі складові частини «Повчання» пов’язує єдине ідейне спрямування.

«Повчання» є автобіографічним твором із помітними політологічними аспектами. Зокрема, Мономах обґрунтовує ідеал християнського властителя – князя, який гармонійно поєднує в собі державного мужа, охоронця своєї землі й адепта християнської віри.

Князь Володимир Мономах

У контексті християнських настанов Мономах акцентує увагу на потребі дотримання клятв, домовленостей: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти, – тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї». Звернення уваги на цей момент обумовлювалося тодішніми руськими реаліями. Не раз і не два князі порушували укладені домовленості. Однак серед її кращих представників визрівала ідея створення такого порядку, за якого б ці домовленості дотримувалися.

Мономах закликає з повагою ставитися до ближніх: «Старих шануй, як отця, а молодих – як братів». Наголошує на потребі шанобливого ставлення до духовних осіб, «щоб дістати через їх молитву [милість] од Бога». Як християнин він розуміє тимчасовість, тлінність свого життя: «Смертні ми єсмо, нині – живі, а завтра – у гробі. Се все, що ти нам, [Боже], дав єси, – не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів». Звідси заклик смирити гординю.

Час правління Мономаха став ніби останнім акордом єдності Русі. Вплив Києва зменшувався. Натомість зростало значення окремих князівств. На середину ХІІ ст. таких можна було виділити близько п’ятнадцяти. Вони практично були самостійними державними утвореннями і лише номінально визнавали владу київського князя. Реально Руська держава перетворилася в конфедерацію державних утворень.

Проте такий «християнський песимізм» не заважає Мономаху бути активним, про що й свідчить його «Поучення». Він дотримується думки, що не треба даремно витрачати час, а ще потрібно відповідально ставитися до своїх обов’язків: «У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає».

Створюваний Мономахом образ правителя випливав із реалій тогочасного життя Русі. Такий правитель передусім воїн, який перебуває в ратних трудах. Праця для князя – благо. Він постійно повинен себе вдосконалювати. Водночас князь, якщо хоче досягти успіху, має усе тримати під своїм контролем. Важливим моментом у житті правителя є його християнська віра. Зокрема, Мономах закликає своїх нащадків постійно звертатися до Бога, молитися.

Та все ж можна говорити про відносну політичну єдність Русі. У її князівствах правили нащадки князів Володимира й Ярослава, «Володимирове плем’я». Між ними зберігалися родинні зв’язки. А конфлікти, що виникали між князями за володіння вотчинами, розглядалися як конфлікти сімейні. Хоча часто вони були доволі жорстокими й вели до значного кровопролиття. Окрім того, зберігався й певний економічний простір, обумовлений існуванням усталених торгових шляхів, зокрема шляхом «із варяг у греки». Існувала й релігійно-культурна єдність Русі: християнство східного обряду (православ’я), єдина Київська митрополія. Мовою церкви й водночас книжною елітарною мовою була мова церковнослов’янська. Зрештою, зберігалося значення Києва як «старійшого города» в Руській землі, тобто як політичного й релігійно-культурного центру. Хоча маємо й факти руйнування князями цієї столиці. Відомий погром Києва, здійснений військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 р.

Подібні процеси були притаманні багатьом середньовічним державам Європи. Загалом Русь у політичному сенсі нагадувала Священну Римську імперію. Останніми роками її існування навіть з’являється політичний проєкт облаштування цієї держави-конфедерації за зразком згаданої імперії. Це проєкт князя Романа Мстиславовича, який близько 1199 р. об’єднав Волинь та Галичину, створивши під своїм управлінням велике державне утворення на теренах Західної України[206].

Дезінтеграція Русі-імперії, витвореної за часів князів Володимира та Ярослава, була явищем закономірним. Забезпечувати дієву комунікацію на величезних просторах цієї держави було проблематично. У київських князів не було ні достатньо ресурсів, ні структур, з допомогою яких можна було б здійснювати ефективне управління такою територією. А уявлення про «сім’ю-державу», де члени «Володимирового племені» можуть мати свої уділи, ідеологічно забезпечували усамостійнення окремих князівств.

З цим проєктом Роман Мстиславович виступив 1203 р. Ось як, за свідченням Василя Татіщева, виглядав цей документ: «Сидячи в Києві, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрій Руської землі. І уклавши, послав до Всеволода у Володимир і всім місцевим князям повідомити, що Рюрика… вигнав із Києва, говорячи їм таке: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому і найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що не те робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утримати і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, і тому скинув я його, щоб встановити спокій у землі Руській, доки вся братія, погадавши про устрій, яким би то його зробити… Я же вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя Бог у Києві забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться. Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обраний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А якщо хтось із братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, великий князь має судити із місцевими князями й помирити їх. А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він, зв’язавшись із братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від всієї землі Руської, скільки потрібно. А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту, або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді дати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася. Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон»[207].

Цей проєкт можна вважати яскравою пам’яткою політичної думки наших далеких предків. Як бачимо, з самого початку Роман Мстиславович веде мову про необхідність навести лад на теренах Русі, припинити усобиці й оборонити свої землі від чужинців.

Пропонувалося встановити виборність великого руського князя найбільш могутніми князями. Подібна система виборів верховного правителя практикувалася в Священній Римській імперії. Князь Роман Мстиславович був із нею ознайомлений, оскільки мав стосунок до справ у цій державі.

Схоже, у Романа Мстиславовича були наміри перетворити Русь у своєрідну «християнську імперію» в Східній Європі, яка б стояла на рівні зі Священною Римською імперією та Візантією. При цьому політичним взірцем для нього була саме західна Римська імперія.

Також у проєкті Романа Мстиславовича передбачалася взаємодія князів для оборони руських земель, порядок престолонаслідування в князівствах Русі.

Дезінтегрованість Русі стала одним із головних чинників падіння цієї держави-конфедерації в середині ХІІІ ст. Якщо перед тим руські князі могли протистояти кочівникам, зокрема половцям, то цього разу вони не витримали удару татарських орд, очолюваних Батиєм.

Якби вдалося реалізувати цей проєкт, відцентрові тенденції на Русі були би блоковані.

На жаль, проєкт Романа Мстиславовича так і не став реальністю. Проти нього виступив могутній володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Не знайшов Роман Мстиславович підтримки і серед інших руських князів. Незадовго після висунення цього проєкту, 1205 р., цей князь загинув.

У князівствах, що входили до складу Русі як конфедерації держав, виробилися свої системи управління, котрі в основних моментах були схожими. Хоча й існували певні відмінності, обумовлені місцевими особливостями[208].

Очільником держави вважався князь. Він здійснював військові, управлінські, законодавчі та судові функції. Також це була особа, наділена сакральним значенням. Князь поставав як священне зриме втілення землі, її уособлена репрезентація.

Поряд із князем до вищих органів державної влади належало віче (народні збори). До його складу входили «ліпші мужі» – найавторитетніші представники громади столичного осередку землі. У більшості земель віче не було постійним. Князь, як правило, звертався до віча в неординарних випадках, коли він потребував легітимації неоднозначного рішення. Віче могло також закликати на правління князя й позбавляти його влади.

У деяких землях роль віча була значною. Наприклад, це стосувалося Новгородської землі, де віче, здебільшого, ставало знаряддям у руках місцевих бояр-олігархів. І воно тут помітно обмежувало владу князя. Натомість у північно-східних землях Русі, де була сильна влада князів, віча не грали помітної ролі.

Князь, здійснюючи управлінські функції, спирався на воїнів-дружинників, серед яких виділялися старші й молодші. Зі старших дружинників сформувався елітарний прошарок бояр. Бояри формували раду, з якою князь розв’язував найважливіші питання політичного й військового характеру.

Осередком управління був княжий двір, на чолі якого стояв дворецький або дворський. Високе становище займав також «кормилець» або «дядько», що займався вихованням княжих дітей. Іншими урядниками двору були стольники, спальники, конюшні, а також ключники й тивуни, які здійснювали управління княжим господарством. З часом утвердилася загальна назва слуг княжого двору – дворяни.

Центральна адміністрація не мала чіткого розмежування з місцевою. Від князя на місцях владу здійснювали тисяцькі, яких часом називали воєводами, а також посадники, що виконували військово-адміністративні й судові функції.

1240 р. військо ординців під проводом Батия взяло Київ. Це поставило остаточний хрест на столичності цього міста в Руській землі. Водночас руські князі опинилися (хто більшою, хто меншою мірою) залежно від татарських правителів Золотої Орди. І політичним центром для них став золотоординський Сарай замість Києва.

Однак говорити про зникнення Русі після татарської навали не варто. Політичні, релігійні й культурні традиції цієї середньовічної імперії, як уже говорилося, зазнаючи певних видозмін, зберігалися протягом тривалого часу.